Загальноросійський політичний страйк у жовтні 1905 р. та його наслідки. Маніфест царя 17 жовтня 1905 р. та утворення Державної Думи.

 Переломний етап у російській революції 1905 —1907 pp. Був фактично капітуляцією правлячих кіл перед вимогами чи не всіх верств суспільства модернізувати існуючий політичний лад.

Самим масовим виступом революції став Всеросійський жовтневий політичний страйк (6-25 жовтня), розпочатий робітниками-залізничниками Москви. У страйку взяли участь 2 млн. чол. Крім робочих великих і дрібних фабрик, заводів, майстерень і залізниць, цю пролетарську форму боротьби взяли службовці приватного та державного секторів (страйкували навіть службовці Державного банку), студенти, інтелігенція (у тому числі Союз Союзів): вчителі, поштовики, артисти, лікарі , а також дрібні підприємці. Страйк підтримали деякі представники великій буржуазії. Учасники вимагали +8-годинного робітничого дня, демократичних свобод, Установчих зборів, які б переглянуло державне та політичний устрій Росії.

Прагнучи придушити його, уряд 14 числа запровадив військовий стан у багатьох містах, у тому числі в Києві та Харкові Університети було закрито, фабрики й заводи заполонили поліція і війська. Однак страйк ширився. В Україні у ньому взяло участь 120 тис. чол.

Голова уряду граф С Вітте наполіг на кардинальній реформі. 17 жовтня 1905 р. цар Микола II видав Маніфест, який "дарував" народу громадянські свободи — недоторканість особи, свободу совісті, друку, зборів, союзів. Декларувалось скликання законодавчої Державної думи (парламенту). Цей маніфест вніс розкол у революційний табір: прихильники ліберальних поглядів-вважали революцію завершеною і закликали до розбудови демократичних завоювань революції. Радикально настроєні політичні сили закликали до подальшого поглиблення революції і повалення самодержавства.

Після царського маніфесту з'явилися україномовні журнали. До часописів, коло читачів яких було вужчим, власті ставилися набагато м'якше, ніж до газет.

У період спаду першої російської революції 1905—1907 pp. працювали І і II Державні Думи.

І Державна Дума працювала в Петербурзі 27 квітня — 8 липня 1906 р. Вибори до Думи ліві партії бойкотували. Здобули перемогу кадети. У виборах брали участь Українська радикально-демократична партія, Українська народна партія. Налічувалося 102 депутата.. За партійною ознакою 38 депутатів були кадетами і співчуваючими цій партії, 28 — трудовиками. Трудова партія становила не політичну партію, а парламентську фракцію, яка об'єднувала, в основному, безпартійних селянських членів Думи.

I Дума була розпущена трохи більше як через 2 місяці її роботи.

II Дума розпочала роботу 20 лютого 1907 р. і працювала до 3 червня 1907 р.

Українська громада нового складу налічувала в Думі 47 членів. Вона видавала журнал українською мовою "Рідна справа (Вісті з Думи)". Платформа громади складалася на основі програмних установок УСДРП: автономія України, амністія політв'язням, свобода слова, друку, зборів, пересувань, союзів і віросповідань, українізація школи, судочинства й церкви. Щодо аграрного питання нова думська громада також не мала єдиної позиції.

II Державну Думу було розігнано З червня 1907 р. Микола II видав новий виборчий закон, який забезпечував цілковиту перевагу в новому складі Думи поміщикам і представникам буржуазії. Цей крок правлячих кіл став можливим у результаті спаду революції і вважається її кінцем. Юридично його можна охарактеризувати як державний переворот, оскільки він не відповідав положенню маніфесту 17 жовтня 1905 р. про те, що жодний законодавчий акт не повинен прийматися без згоди Думи.

Столипінська аграрна реформа 1906-1911 рр.: сутність, цілі, причини краху.

Столипінська реформа безпосередньо пов'язана з революційними подіями 1905 року та невдачами царського уряду задовільно вирішити аграрне питання.

Основними законодавчими актами був указ від 9(22) листопада 1906 року «Про доповнення деяких постанов діючих законів, які стосуються селянського землеволодіння і землекористування» і ухвалений на його підставі Державною Думою закон від 14(27) червня 1910 року.

Столипінська аграрна реформа передбачала:

— руйнування общини, яка відіграла активну роль у виступах селян під час революції, і закріплення у приватну власність за кожним домогосподарем земельної ділянки, яка йому належить;

— надання кредитної допомоги селянам через Селянський земельний банк;

— переселення селян у малоземельні райони Сибіру, Північного Кавказу, Середньої Азії.

Важливою ланкою столипінської аграрної політики було відділення селян на хутори і відруби. Зведенням земель в одне ціле у відруби і заснуванням хуторів заможних селян. Столипін планував утворити міцну верству багатих господарів – куркулів, які служили би опорою самодержавства на селі. З другого боку розпорошенням селян по хуторах і відрубах він намагався роз`єднати селянські маси і припинити їх революційну боротьбу. Але досягти поставленої мети царизмові не вдалося. На Україні на початок 1916 року на землях сільських громад було створено 440 тисяч хутірських і відрубних господарств, що становило приблизно 13 % загальної кількості селянських дворів.

Причини невдачі аграрної реформи.

Ряд зовнішніх обставин (смерть Столипіна, початок війни) перервали столипінську реформу.

Причин краху реформ було декілька: протидія селянства, нестача коштів, що виділяються на землеустрій і переселення, погана організація землерозпорядних робіт, підйом робочого зрушення в 1910-1914 рр. Але головною причиною був опір селянства проведенню нової аграрної політики. Незважаючи на сприятливі економічні, ідеологічні і політичні обставини, Столипін здійснив все ж ряд помилок, що поставили його реформи під загрозу невдачі. Першою помилкою Столипіна була відсутність продуманої політики відносно робітників. Другою помилкою Столипіна стало те, що він не передбачував наслідків інтенсивної русифікації неросійських народів.

18 вересня 1911 р. Столипін був убитий у Києві одним з подвійних агентів, якими поліція наповнила революційні організації. Його смерть означала поразку останньої спроби свідомого і цілеспрямованого оновлення політичної системи в країні.

Результати реформи.

Результати реформи характеризуються швидким зростанням аграрного виробництва, збільшенням ємкості внутрішнього ринку, зростанням експорту сільськогосподарської продукції, причому торгівельний баланс Росії набував все більш активного характеру. У результаті вдалося не тільки вивести сільське господарство з кризи, але і перетворити його в домінанту економічного розвитку Росії. Валовий прибуток усього сільського господарства склав в 1913 році 52,6% від загального ВП. Прибуток усього народного господарства завдяки збільшенню вартості, створеної в сільському господарстві, зріс в порівняльних цінах з 1900 по 1913 роки на 33,8%.