Практичне завдання: відредагувати текст (обсяг – 1 с., тобто близько 2 тис. знаків).

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 24

1. Книгодрукування у світі (XVI–XVIII ст.).

Білорусь: Початок книгодрукування на території Білорусі припадає на середину XVI ст. і пов'язаний з часом створення першої типографії, якою була друкарня у Бресті, заснована у 1553 р. за сприянням канцлера Великого князівства Литовського Миколи Рад-зивілла. Для роботи був запрошений краківський друкар Бернард Воєвудка. Основною її метою був друк польських кальвіністських книг. Важливе значення для історії книгодрукування Білорусі має діяльність типографії у Заблудові, що була заснована наприкінці 60-х pp. XVI ст. у маєтку магната Григорія Хадкевича, активну участь у її створенні брав Іван Федоров, Петро Мстиславець. У типографії вийшло дві книги - "Повчальне Євангеліє", "Псалтир". З II пол. XVII ст. у книгодрукуванні Білорусі починається затяжна криза, що співпала з загальним соціально-економічним занепадом Речі Посполитої, а також була зумовлена утисками католицизму. Відновлення і розквіт книгодрукування починається з кін. XVII ст. У XVIII ст. видавнича справа розвивається, з'являються нові центри книгодрукування. Найбільш потужною у цей період стає Супрасльська типографія, що існувала при монастирі, нею друкувалася література переважно церковно-службового та духовного спрямування.

Після приєднання Білорусії до Росії наприкінці XVIII ст. книго-друкування національною мовою було заборонено.

Польща: З XVI ст. друк книг почав набувати комерційного характеру. Центром книговидання залишається Краків, де налічується 12 типографій. У II пол. XVI ст. існувало 55 типографій у 24 містах країни.

У XVII ст. видавнича діяльність ускладнилась під впливом контрреформаційного руху і посиленням церковної цензури. У 1603 р. у Кракові випущений перший індекс заборонених книги, який був перевиданий у 1604 та 1617 pp. З 1596 р. центром книговидання стає Варшава, у зв'язку з переносом столиці. Перша стаціонарна типографія з'явилась тут у 1624 р. У II пол. XVIII ст. зростання темпів видавничої діяльності пов'язано з епохою польської Просвіти.

Рося: У XVIII ст. виділяють два періоди активізації книговидання: реформа і нововведення Петра І та епоха Катерини II. Перегляд те-матичної спрямованості книг, на перше місце виходить спеціальна література.

Великобританія

У XVI ст. ринок книг був локальний, а не загальноєвропейський. У 1558 р. офіційно затверджений перелік книготорговельних організацій, що були об'єднані у Товариство книговидавців і книготорговців. У 1559 р. королева Єлизавета запровадила Королівську систему ліцензування, згідно з якою книги до публікації мають бути представлені королеві, королівській раді або церковним комісарам у Лондоні. З 1586 р. книги підлягали ліцензуванню архієпископа Кентерберійського і єпископа Лондона. Видавнича справа не виходила за межі Лондона і двох британських університетів. У XVI ст. існувало декілька прибуткових сфер у видавничій справі, де друк книжок не визнали державною монополією: дозволялося вільно видавати Біблію, тексти молитовників, катехизи, псалми, Псалтирі, граматики, альманахи. Друк художньої та політичної літератури був офіційно заборонений для приватних видавців. XVIII ст. позначилося різким збільшенням аудиторії, що читала книги та пресу, кількість друкованих книжок у країні збільшилась у чотири рази.

Німеччина Криза книговидання тривала протягом XVI ст, була пов'язана з політичною ситуацією у країні, посиленням церковної і політичної цензури. У 1548 р. тимчасова цензура перетворилась у імперський заклад. У 1502 р. у Віттенбергу був заснований університет, який сприяв розвитку місцевого книгодрукування.

У II пол. XVI ст. одним із провідних осередків книгодрукування став Франкфурт-на-Майні. У XVIII ст. значно зменшилася кількість книг релігійного змісту, зросло видання книг науково-популярної та художньої літератури. З'явилась літографія - друк з пласкої нерельєфної друкарської форми, яку винайшов Зенефельд, виклавши технологію у книзі "Повний підручник літографії" (1818 p.).

Франція: У XVI ст. більшість друкарень являли собою дрібні і середні підприємства. У цей період друкарство тісно пов'язано з книжко-вою торгівлею.

До початку XVIII ст. у Франції законодавство про видавничу справу складалося з безлічі виданих у різний час регламентів, ор-донансів, едиктів та розпоряджень. Об'єднати й узгодити весь цей законодавчий матеріал узяв на себе Людовик XV.

США: У XVII ст. друкарні відкрились у Кембриджі, Джеймстауні, Філадельфії, Нью-Йорку. Спочатку все типографське устаткування і папір увозився з Англії, а у 1690 р. була відкрита перша американська паперова фабрика у Пенсільванії, у 1722 р. створена перша словолитня.

До XVIII ст. книгодрукування служило для поширення богословських книг, після з'являються світські твори, що захищають ідею національної незалежності, віротерпимості, прав людини. Кінець XVIII-XIX ст. характеризується розширенням книгодрукування зі сходу країни на інші території, розвитком диференціації і спеціалізації.

1. Учасники процесу масової комунікації, їх типологія та характеристика.

До груп відправників (автор, журналіст) належать:

– за типом повідомлення (автори образних повідомлень, автори понятійних повідомлень, автори образно-понятійних повідомлень);

– за видом ЗМІ (автори газетно-журнальних повідомлень, автори радійних повідомлень, автори телевізійних повідомлень, автори книжкових повідомлень);

– за ступенем самостійності готування повідомлень (автори, які не вміють готувати повідомлень; автори, які вміють, але з певних причин не можуть готувати повідомлень; автори, які вміють і готують повідомлення);

– за досвідом готування повідомлень (автори-початківці, автори-ветерани);

– за майстерністю подання інформації (автори-ремісники, автори-професіонали, автори-майстри);

– зо обсягом банків інформації (класифікувати авторів за цією ознакою можна, виходячи з кількості об’єктів у їхніх банках і зв’язків між ними);

– за метою (за цією ознакою авторів можна поділити на «ідеалістів», метою яких є лише дати реципієнтам певне задоволення, та «прагматиків», які мають за мету нав’язувати реципієнтам свої установки чи змусити їх до певних дій);

– за бажанням отримати фінансову винагороду (за цією ознакою авторів можна поділити на «графоманів» та «комерсантів», перші пишуть для себе не притендуючі на винагороду, другі пишуть лише за гроші).

До груп отримувачів (читач, слухач, глядач) належать:

– за джерелами отримання повідомлень (читачі паперових видань, слухачі радіопередач, глядачі телепередач, читачі інтернет-видань);

– за можливістю сприйняття повідомлень різної синтаксичної складності (синтаксичну складність повідомлень найчастіше визначають, виходячи з довжини слів та довжини речення, яку нормально можуть сприймати реципієнти певної групи);

– за можливістю сприйняття повідомлень різної семантичної складності (однією з найпростіших моделей реципієнтських банків інформації є словник пасивної лексики. Складнішою є така модель, в якій між словами словника встановлено семантичні зв’язки);

– за довільністю сприймання (реципієнти, які добровільно, за власним бажанням, сприймають повідомлення і не хочуть припиняти сприймання до завершення повідомлення; реципієнти, які вимушено всупереч власним бажанням, сприймають повідомлення, але знають, що зобов’язані це зробити);

– за мотивами сприймання (реципієнти, які бажають задовольнити емоційні потреби; реципієнти, які бажають задовольнити естетичні, пізнавальні та навчальні потреби);

– за рівнем знань структури повідомлення (реципієнти різного віку та різної освіченості мають різні знання про композицію та апарат видання різного ступеня складності);

– за професійним рівнем (реципієнти, які не є спеціалістами в описуваній галузі; які є спеціалістами, та які є експертами в описуваній галузі);

– інші групи.

До груп ЗМІ належать:

– за видами (газетні, журнальні, радійні, телевізійні, книжкові, інтернетні);

– за обширом тематики (вузькопрофільні, середньопрофільні, широкопрофільні);