Практичне завдання: відредагувати текст (обсяг – 1 с., тобто близько 2 тис. знаків).

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 20

1. Книгодрукування в Україні (XXI ст.).

За кількістю книг на душу населення Україна посідає останнє місце в Європі. За останнє десятиріччя ХХ ст. тиражі українських книг зменшилися більше як у 4,5 рази. [Додаток Ж] Рекордними за кількістю випущених у світ книг стали 2002 – 2004 роки. Однак тиражі українських книг неухильно зменшуються. Із загального тиражу в 2003 р. 39 млн. 462, 9 тис примірників понад 23 млн. становлять навчальні видання, методичні та інші посібники, а на масового читача різноманітної літератури залишається 16,5 млн. примірників, що становить 0, 36 книжки на одного жителя України. Отже, українська нація переживає книжковий голод. Україномовна книжка від загального тиражу книг і брошур, випущених в Україні, становить близько 60%, а в бібліотеках україномовні видання становлять менше 40% фондів. 

  Головними «ворогами» українського видавництва є: книжкова продукція, яка завозиться контрабандним шляхом на Україну, припинення бюджетного фінансування бібліотек. Україна стала джерелом прибутків для видавництв ближнього зарубіжжя, які мають нульовий відсоток податку на виготовлення книг, в той час як в Україні податок складає 20 %. Це вже питання державної безпеки України. Хто ж стоїть на її сторожі?

Законодавчі аспекти видавничої діяльності визначає Конституція України. В статті 10 зумовлено перевагу державної української мови як обов’язкового засобу спілкування на всій території України. Стаття 34 гарантує право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Таким чином, кожен громадянин може займатись видавничою діяльністю у рамках закону. Статтею 54 Конституції України громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової, технічної творчості, захист інтелектуальної власності та авторських прав. Важливим стало прийняття у 1997 році «Закону України про видавничу справу», який передбачає організацію та здійснення видавничої справи, міжнародне співробітництво між видавництвами, а також обумовлює права та обов’язки суб’єктів видавничого процесу.

Але Україна в очах європейської спільноти залишається державою, в якій влада формально опікується книгою, освітою, культурою. Це змусило Президента України видати Указ від 15.12.2006 р. № 1088 «Про проведення в Україні у 2007 році Року української книги».

1. Створення концепцій конкретних видань; укладання масивів норм для редагування конкретних типових видань; укладання масивів норм для редагування специфічних (унікальних) видань.

1. Видавничі норми редагування простого тексту.

                   Характеристика норм для основного простого тексту - це норми редагування чисел і знаків: кількісні числівники, порядкові числівники, числівники у складних іменниках і прикметниках, знаки в тексті. Норми редагування дат і часу дня – це правила датування фактів, форма написання дат і періодів, позначення часу дня.

• Кількісні числівники в межах від нуля до дев'яти включно, біля яких нема одиниць вимірювання, слід подавати у словесній формі.

•                 Коли абзаци чи речення зв'язного тексту починаються з кількісного числівника, то його слід подавати в словесній формі.

•                 Між цілою та десятковою частинами числа слід ставити кому. У текстах програм, згідно з прийнятими в мовах програмування стандартами, слід ставити крапку. Числа одне від одного слід відділяти крапкою з комою. У цифрових даних, що включають більше п'яти цифр зліва і справа від коми, після кожних трьох цифр слід ставити пробіл.

•                 Порядкові числівники нульовий—дев'ятий у тексті слід писати словами. Порядкові числівники більше дев'яти наводять у тексті у формі цифр із нарощенням.

•                 Складні прикметники, першою частиною яких є числівник, а другою — одиниці вимірювання, проценти, градуси тощо в художній, публіцистичній та дитячій літературі слід писати словами.

•                 Дати слід писати за такими шаблонами:

—               у науковому, виробничому, інформаційному та довідковому видах літератури: 1.02.1997р.;

—               в офіційному, навчальному та публіцистичному видах літератури: 1 лютого 1997 р.

—               у художньому виді літератури допустимим є подання дати словами: Було двадцять друге червня тисяча дев'ятсот сорок першого року... .

Помилковим є написання дати за допомогою арабських та римських літер одночасно та інших розділювачів

контролю одиниць виміру в текстах повідомлень слід використовувати такі норми.

•                 У художньому, публіцистичному та дитячому видах літератури назви одиниць виміру слід записувати повністю (без скорочень), а в усіх інших видах (офіційний, науковий, популярний, інформаційний, виробничий, навчальний, довідковий) — спеціально прийнятими скороченими позначеннями.

•                 Назви величин, одиниць виміру та їх позначення повинні відповідати шаблонам, прийнятим міжнародними стандартами і реалізованим в ГОСТ 8.417-81.

У цей стандарт, зокрема, входять такі загальноприйняті позначення: градус кутовий (°), градус Цельсія (°С), мінута кутова ('), процент (%), проміле (%о), секунда кутова (") та ін.

Деякі одиниць виміру, якими користувалися раніше, для вжитку заборонені. їх перелік також подано в літературі.

•                 Для позначення одиниць виміру можна вживати як кириличні (українські), так і латинські літери.

•                 Одиниці виміру ставлять тільки після цифр, яких вони стосуються.

•                 Одиниці виміру, не регламентовані міжнародними стандартами, скорочують за загальними правилами скорочення слів, враховуючи стандарти скорочення для бібліографічних описів (ДСТУ 3582-97).

Практичне завдання: відредагувати текст (обсяг – 1 с., тобто близько 2 тис. знаків).

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 21

1. Історія розвитку коректури та редагування.

Різну ефективність впливу повідомлень люди відчували здавна, ще в дописемний період. Уже тоді існували прислів'я, приказки та повчання, що встановлювали правила, як слід говорити. Наприклад, в українській мові серед осучаснених відтворень цих прислів'їв, приказок та повчань маємо таке: "Говори не так, щоби тебе могли зрозуміти, а [говори] так, щоби тебе не могли не зрозуміти". З появою писемності, коли виникла можливість передавати повідомлення у часі й просторі, проблема редагування стала значно актуальнішою. Тепер автори повиннібули самі дбати про те, щоб інші люди могли зрозуміти їх повідомлення за десятки, сотні чи тисячі кілометрів або через десятки, сотні чи тисячі років. Це апріорі вимагало від авторів та їх читачів користуватися одними й тими ж нормами (хоча б найпростіше — однаково позначати літери, тобто створити й однаково користуватися кодом передачі повідомлень). Тому з появою вже перших писемностей виникло завдання їх нормалізації.

На початку III ст. до н. є. була заснована Александрійська бібліотека, де в різні періоди зберігалося від 0,5 до 0,7 млн. книг. До обов'язків хранителів книгозбірні, якими були найвидатніші граматики того часу, належало, зокрема, виправлення та коментування зібраних текстів1. Враховуючи таку специфіку роботи, граматиків можна вважати першими професійними редакторами1. У II ст. до н. е. в латинській мові з'явився і сам термін "редагування". Його утворили від латинського слова redigere (упорядковувати) і похідного дієприкметника від нього — redactus (упорядкований). У семантиці цього слова особливу увагу привертає те, що воно асоціювалося з поняттям порядку, який, у свою чергу, базується на понятті норми.

У І ст. до н. е. в Римі покупці вже могли в майстернях, де переписували книги, за певну плату замовити перевірку книг на відповідність оригіналу, а також мовним та іншим нормам. Саме тоді цей процес (приведення копії тексту у відповідність із оригіналом) почали називати коректурою (від латинського correctura — виправлення). У латинській мові існувало, відповідно, й слово для позначення особи, яка займалася цією працею, — corrector (виправляч). Отже, першими професійними коректорами були саме ці античні виправлячі книг.

В античному Римі вже існували певні соціальні норми редагування. Так, видавцям було дозволено на свій розсуд робити в рукописах виправлення. Крім того, при римських бібліотеках були спеціальні посади "префектів". Префекти встановлювали, які книжки слід вилучати як соціально небезпечні, а які—дозволяти читати відвідувачам бібліотек.

У майбутньому ці норми перетворилися на закони авторського права й політичні норми редагування. Останні з часом навіть виокремилися в інститут цензури. Певні досягнення в опрацюванні повідомлень були і в країнах Давнього Сходу. Так, у Китаї були обов'язковими спеціальні правила, що регламентували теми повідомлень (наприклад, ці правила встановлювали, про що повинен говорити під час обіду підлеглий зі своїм правителем). В Індії було розроблене спеціальне вчення "ріті", яке регламентувало художні властивості повідомлень. Проте між античною та східною цивілізаціями існувала важлива відмінність: антична встановлювала норми для композиції повідомлень, не торкаючись їх теми, а східна, навпаки, суворо регламентувала теми повідомлень, проте абстрагувалася від їх побудови.

У період античності виникли, як відомо, логіка, риторика та поетика. Незважаючи на відсутність у них фундаментальних експериментальних досліджень, завдяки геніальним інтуїтивним здогадкам учених ці науки піднеслися надзвичайно високо.Після винайдення у XV ст. книгодрукування, в епоху Відродження, потреба у видавничих працівниках різко зросла. Спершу в їх ролі виступали самі друкарі. Проте з часом у зв'язку зі збільшенням випуску книг коректори виділилися в окрему професію. Вважають, що відродив це забуте з часів античності ремесло італійський видавець XVI ст. А. Мануцій. Поступово професія коректора (редактора) набуває все більшого значення. Так, в університетах Франції для нагляду за підготовкою видань призначали спеціальних "інспекторів" (фактично — видавничих працівників). Згідно зі спеціальними вимогами вони повинні були відпрацювати у друкарнях не менше чотирьох років учнями, а після цього — ще три роки самостійно; мусили володіти грецькою та латинською мовами, а також знати норми моралі та правовірності. Добираючи коректорів, почали навіть враховувати психологічні особливості людей різних статей.

В епоху Відродження набуває розвитку не тільки практика видавничої справи. Паралельно вона починає розвивати теорію повідомлень. У Франції, Італії та Німеччині створюють багато підручників з риторики, де є вказівки, наприклад, щодо написання панегіриків чи полемічних послань.

1. Комунікативна культура і комунікативна майстерність редактора.

Літературний редактор у процесі своєї діяльності виступає і як представник автора, і як представник читача – у цьому полягає своєрідність його посередництва у комунікативному процесі. Виходячи з усвідомлення ролі редактора як медіапосереденика, тільки й можна зрозуміти сутність і специфіку редакторської майстерності, яка має містити соціально комунікативний, мовно-системний, мовно-комунікативний, мовно-технологічний та власне технологічний складники. Соцільно-комунікативний складник передбачає формування у редакторів здатності мислити у формі тексту і у формі дискурсу. Мовно-системний компонент майстерності вимагає опанування мовою як системою функціональних та соціальних підсистем. Мовно-комунікативний компонент майстерності вимагає розуміння (аналізу) комунікативних властивостей втілення мовної структури у процеси сучасної комунікації. Мовнотехнологічні знання та вміння літратурного редактора – це комплекс професійних компетенцій лінгводидакта, який здатний вирішувати складний комплекс завдань оптимізації мовної практики. Технологічний складник передбачає уміння редактора мислити й діяти у системі технологічних координат видавничого процесу.

1. Видавничі норми редагування складного тексту й ілюстрацій.

Ілюстрація—це інформація, зафіксована у двомірному просторі у вигляді крапок (пікселів) одного чи кількох кольорів на носії інформації.

Із видавничих позицій кожна ілюстрація має три компоненти:

—               посилання в основному тексті на ілюстрацію;

—               власне ілюстрацію;

—               заголовок ілюстрації (нумераційний і тематичний), тобто її назву.

Перший і третій компоненти для деяких видів літератури (наприклад, публіцистичної — газет) є факультативними.

Розрізняють такі основні види ілюстрацій: малюнки (художні — оригінальні й репродукції), рисунки (технічні), графіки, креслення, схеми, карти та фотографії.

Із позицій пристроїв уведення (сканерів), систем опрацювання ілюстрацій (СОІ) та виведення (фотовивідних машин) кожна власне ілюстрація складається з множини найменших зображувальних елементів — крапок (пікселів). До кожного піксела задають його координати у двомірному просторі, колір та інтенсивність кольору. Сучасні електронні технології опрацювання ілюстрацій в СОІ мають взаємоузшджені набори кольорів і градації їх інтенсивностей.