Конфронтація між зх.і сх..церквами. Схизма 1054.

Після розпаду Римської імперії па дві частини — Західну і Східну — над християнською церквою невідво­ротно нависла загроза розколу, адже кожна з них воліла мати свою церкву. Східною церквою значною мірою керував візантій­ський імператор. Він перебрав на себе скликання Вселенських соборів, ініціював розробку "ортодоксальних догматів. На Заході ж, де влада римських імператорів занепадала, зростав вплив єпископів і, зрештою, склалася біполярна структура влади — влада світська і влада духовна.. Основні розбіжності у догматиці та обрядовій практиці між західною і східною християнськи­ми церквами, що ускладнювали стосунки між ними. Так, східна церква більше уваги приділяла питанням бого­слов'я, західна ж — зовнішнім рисам християнства: обря­дам, дисципліні, системі управління церквою. Східне духовенство не визнавало латини. Не сприйняла східна церква й догмат про "благодать" і "чистилище", згідно з яким духовні подвиги святих людей створили за пас "благодаті", розподіляти який серед мирян — звісно, не задарма — має церква. Способом розподілу "благодаті" стала одіозна торгівля індульгенціями. Найбільшим яблуком незгоди між обома церквами стало утвердження західним духовенством у VI—XI ст.. догмату про сходження Святого Духа не лише від Бога-Отця, а й від Бога-Сина.

Приводом до розколу християнської церкви стали ієрархічні чвари 858 р. у Константинополі між ігуменом Ігнатієм, що став патріархом та Фотієм, який очолив сх. Церкву. Завершилося все тим, що в 1054 р. папським легат Гумберг і Константинопольський патріарх Михайло Керуларій публічно викляли один одного, остаточно розколовши християнський світ.

 Західну церкву стали називати римо-католицькою ("вселенською"), східну — греко-католицькою (чи православною — "істинною"). Схизма (розкол) 1054 р. породила небезпечний конфесійний шовінізм. Рим підтримував ідею злиття католицизму з православ'ям, убачаючи в цьому вигоду для себе. Було розроблено ідею унії , згідно з якою ті помісні православні церкви, які побажають об'єднатися, сприймуть католицьку догматику та визнають владу над собою римського папи, збережуть, свою обрядовість. У 1274 р. візантійський імператор Михайло VIII Палеолог, з метою заручитися політичною підтримкою папи, погодився на злуку обох церков Однак православне духовенство і навіть миряни не визнали рішень II Ліонського собору про унію. На Флорентійському соборі 1438 р. було складено акт про злуку обох церков, однак православні владики, повернувшись до Константинополя, відмовились від унії.

Клюнійська реформа. Понтифікат Григорія 7.

 католицька церква в сер. 11 ст. знаходилась в досить суперечливому становищі. З однієї сторони, церква до того часу вже розповсюдила свій вплив на всю Зх. Європу. В 11 ст. остаточно прийняли християнство скандинавські народи, Угорщина, Польща, звільнилась від арабського панування значна частина Піренейського п-ова. Церква володіла в різних країнах Європи значними земельними володіннями. Вона управлялась безпосередньо з Риму. Проте інститут папства ще не був стійким, а влада папи сильною. Папи зазвичай обирались римським духовенством та рим світською знаттю, іноді прямо назначались імператорами. Відсутність чіткого порядку обрання пап перетворювало ці вибори в постійні усобиці і тим самим давало можливість імператорам втручатися у справи римської курії. Крім того імператори роз поряджались церковними землями як суто державними. За таких обставин в церковних колах виник рух, ціллю якого стало вирішення цих протиріч і посилення влади пап як над церквою, так і незалежність церкви від світської влади. Виразили ці настрої монахи Клюнійськогомонастиря, найбільшого монастиря в Бургундії, який був досить багатим. В 11-12 ст. клюнійські монахи заснували десятки нових монастирів у Франції, Німеччині, Італії, створивши таким чином своєрідну федерацію монастирів, що знаходилась безпосередню під покровительством папи. У 1073 році папою був обраний Григорій 7 (до 1085)(Гільдебранд). Він вважав, що папа своєю владою може зміщувати королів та імператорів, в той час, коли він, папа, не підлягає ніякому земному суду. Імператори і королі – васали папи, який по відношенню до них являвся сеньйором. Григорій 7 провів низку важливих реформ, що сприяли централізації та укріпленні католицизму. У 1059 р. був встановлений новий порядок папських виборів. Папи повинні були обиратися виключно кардиналами, які складали так званий верховну раду папи. Виборчі збори кардиналів називались конклавом. Новий порядок виборів виключав будь-яку участь у них знаті чи імператора. Слідуюча реформа, 1060 року мала за ціль дисциплінувати духовенство. Вона встановлювала целібат для всього духовенства, що забезпечувало недоторканість церковного землеволодіння. У 1075 р. Григорій 7 видав декрет про відміну світської інвеститури. Тепер інвеститура – утвердження на посади духовних осіб - надавалась виключно папою.

Папська могутність у 12-13ст.

Попри схизму Анаклета 2 (1130-1138) і заворушення, що виникають у зв’язку з вимогою Арнольда Брешіанського про повернення церкви, що стала надто світською, до апостольської бідності, завдяки діяльності Бернара Клервоського (поглиблення набожності) у 12-13 ст. папство досягає найвищої вершини своєї могутності. Папство знаходить підтримку у Франції. 1179р. Третій Вселенський Латеранський собор вирішує, що для обрання папи потрібна більшість у дві третини кардиналів. Папська влада досягла найбільшої могутності за Інокентія 3, при ньому ідея папської теократії отримала найбільш загострене формулювання: Государям дана влада на землі, священниквм на небі. Папський суд перетворився на гігантський трибунал, який судив не лише по церковним, а й по деяким світським справам. Більшість королів визнавали себе васалами папи. В розпорядженні папи були ордени монахів, при Інокентії 3 була започаткована інквізиція. 1198-1216рр. Інокентій 3 стає не лише намісником Петра, а намісником Христа, від якого усі світські володарі отримують у лен свої держави. Ліквідація єпископської влади, централізація влади через папські інституції легатів. Сицилія, Англія, Португалія стають леннозалежними. Створення латинської церкви в Латинській імперії(1204). 1215 р. – 4 Вселенський Латеранський собор. Рішення про єпископську інквізицію; заборона засновувати нові ордени. Завершення створення папської «універсальної церкви» досягається бл. 1140р. за допомогою Зібрання церковного права.