Утворення і розвиток швейцарського союзу.

Вже у середині XIII ст. "лісові землі", розташовані в альпійських долинах у Сен-Готардського проходу — кантони Швіц, Урі і Унтервальден, об'єдналися для боротьби з Габсбургами, які прагнули оволодіти Сен-Готардом — воротами на торговій дорозі між Німеччиною і Італією. У 1291 р. ці три кантони уклали між собою "вічний союз" для боротьби за свободу. Першу вирішальну перемогу швейцарці взяли в 1315 р. в битві при Моргартене (на південь від Цюріхського озера), де війська Габсбургів були розгромлені селянською піхотою. Так виник і затвердився Швейцарський союз, який протягом подальших двох століть продовжував відстоювати свою свободу і політичну незалежність.

Спроба Швабського союзу і імператора Максиміліана I Габсбурга (1493—1519) знов підпорядкувати Швейцарію закінчилася провалом. Затіяна ними війна в 1499 р. закінчилася поразкою і привела до фактичного розриву всіх зв'язків Швейцарії з імперією.

Потерпівши невдачу у військових діях проти Карла Сміливого, Людовик XI перейшов до політики підтримки його ворогів — лотарингців і швейцарців, що страждали від агресії герцога Бургундського. Король підтримував також міста Фландрії, повсталі проти Карла Сміливого. Загибель герцога в 1477 р. в битві при Нансі (у Лотарінгії) дозволила Людовику XI возз'єднувати з Францією Пікардію, Ніверне і герцогство Бургундське (тобто західну половину Бургундії). Графство Бургундське (Франш-Конте) і Нідерланди залишилися у дочки Карла Сміливого Марії, що вийшла заміж за Максиміліана Габсбурга, сина німецького імператора. Ці володіння послужили згодом основою для формування фамільних володінь Габсбургів.

Турецькі завоювання на Балканах у 14-15ст.

Вихід до візантійських володінь османам відкрив вихід до Мармурового моря. В 1358 році загін турків переправився через Гелеспонт та зайняв Галіполі-розчищено шлях до завоювання Балканського півострова. Мурад 1 – взяття Адріанополя 1361р(з 1365 – це столиця Ос.ім) Наступне спрямування завоювань – Сербія.1371-битва при Мариці-розгром сербів. 15 .06 1389-Косове поле.У цій битві загинув султан Мурад,але перемогу здобули турки, Лазар страчений, Сербія-васальне князівство.1395 р. – завоювання Болгарії. Перемога Баязіда 1 Йилдирима при Нікополесі у 1396 над військом хрестоносців, які прийшли для визволення Балкан на заклик угорського короля.Після – вторгнення в Угорщину, Валахію 1391-96,1397-Пелепонес.1394- спроба облоги Константинополя Баязідом 1, але цьому перешкодило вторгнення Тимура у Малу Азію у 1402 р. Осм.ім. володіла у Європі Фракією, Македонією, Фессалією, Болгарією, Добруджою ,Албанією,Сербією.Візантія була зжата до меж Константинополя. Але до цих пір землі османів були роз’єднані.Не вистачало Звязуючого звена-Константинополя.

Завоювання Константинополя турками-османами.

Мета Мехмеда 2-встановити панування в Пд.Эвропі. Почав він з Константинополя – вдале розташування та економічна та політична роль в імперії Османів, яку він міг принести. До походу готувався довго та створив важку артилерію та флот. Збудував фортецю Румелі-гісар – та,що перерізає протоку – вона відрізала Конст.від Чорного моря. У березні 1453 – вирушає османська армія у чисельності 100 тис.+флот. А Візантія – 7 тис.+30 кораблів флоту. Почалася облога, але її кінець прискорили зрадники – венеціанці та генуезці, які проживали в районі Галати.Місто було захоплено зі сторони Золотого Рогу – найменш укріплена бухта. 29 травня турки увійшли у місто через ворота Романа, де дирку у стіні пробила Гармата Урбана. Імператор загинув. 3 дні – грабування. Перейменували у Стьамбул. Завоювання Конст. – те,чого не вистачало для об’єднання османських земель Азії та Європи. Наслідок-розпад Візантійської імперії.Кінець середньовіччя.

Християнська церква на порозі середньовіччя. Аврелій Августин.

 Напередодні Середньовіччя християнство вже стало офіційною ідеологією Римської імперії (навернули Рим­ську імперію у віру Христову імператори Константан І Великий (274—337) та Феодосій І (379—395). Хри­стиянська церква з духовної общини перетворилася на ієрархізовану соціально-політичну організацію. За допо­могою держави вона збагатилася й надійно вкоренилася в суспільний організм. Найважливіші проблеми теології (бо­гослов'я) та церковної організації вирішувалися на Все­ленських соборах — зібраннях церковних ієрархів (князів церкви). Упродовж 325—787 рр. відбулося сім собо­рів*. Два основні центри керівництва християнською церквою — Рим і Константинополь. І Нікейський собор (325) підпо­рядкував римському єпископові західні провінції, антіохійському — східні, александрійському — Єгипет і Лівію. II Константинопольський собор (381) назвав константи­нопольську кафедру другою за значенням після римської, бо "Константинополь є Новим Римом". IV Халкідонський собор (451) урівняв у правах і по­честях константинопольського патріарха (голову помісної церкви на Сході) з римським престолом (керівний орган західних діоцезій). Серед патріархів лідер­ство поступово здобув патріарх Константинопольський. II Конс­тантинопольський собор 381 р. остаточно утвердив нікей­ський Символ Віри й засудив аріанство як єресь. III Ефеський собор (481) проголосив догмат про Пресвяту Богородицю.. Аврелій Августин (354—430). Аврелій Августин народився у незаможній сім'ї язичника-римлянина і християнки Моніки (пізніше католиць­ка церква канонізувала її). Він здобув пристойну освіту у місцевих риторичних школах, однак єврейською не во­лодів і абияк знав грецьку. Хрестився уже в 30-річному віці, причому цей крок дався йому нелегко. Свої релігійні переживання він досить емоційно відобразив у творі "Спо­відь" — духовному дороговказі для християн. Інші його богословські праці ("Про Трійцю", "Про град Божий" та ін.) значною мірою збагатили християнську думку ранньо­середньовічної доби. Августин розробив концепцію церкви як ієрархічної організації, побудованої па суворій дисципліні. Церква має бути єдиним посередником між Богом і людьми. Ця богословська концепція пізніше стала підґрунтям для тео­кратичних претензій папства. Водночас Августин сформу­лював дуже важливу у політичному відношенні тезу про те, шо державні органи, світська влада потрібні для орга­нізації християнського життя. Ця теза спонукала церкву толерантно ставитися до світської влади.

У розумінні Августина, світова історія — це боротьба між двома "градами": невидимим небесним (божим) і видимим земним (людським).

Християнізація Європи.

 Ще наприкінці IVст. Імператори Константин 1 і Феодосій 1 навернули Римську імперію в християнство. Тоді ж стали християнами ряд варварських племен на території імперії. Наприкінці Vст прийняв хрещення Хлодвіг, згодом були християнізовані вестготи, племена Піренейського п-ова, лангобарди, окремі племена англів і саксів. У VI-VII ст. англійські та ірландські монахи поширювали християнство в найглухіші куточки Європи. Останніми на Заході прийняли християнство полабські слов’яни, пруси, литовці у ХІІ-ХІV ст.. при цьому під духовну владу папи потрапило населення польських земель, Сербія ж і Болгарія вибрали Візантійську форму християнства і підпорядковувались Константинопольському патріарху. Проте християнізація проводилась не лише добровільними методами, а й насильницькими, н-д Карл Великий. Церква закликала коритися владі й життєвим обставинам, тому посприяла феодалізації Європи. Вона згуртувала населення Європи. Організацією Хрестових походів церква дала поштовх колонізаційному руху.