Політичне лідерство та його обґрунтування в політології.

Проблема лідерства стала предметом наукового дослідження дуже давно. Нею займалися ще Платон і Арістотель. Пізніше Макіавеллі описав образ лідера-государя, який будь-якими засобами досягає політ. цілей.

 Лідер(від англ. leader-вождь) – авторитетний член організації або малої групи, особливий вплив якого дає йому змогу відігравати істотну роль у соціальних процесах. Лідер – особа, яка здатна впливати на інших з метою інтеграції спільної діяльності. Проблеми лідерства вивчають різні науки: психологія, соціологія, соціальна психологія і т.д.

Полiтичне лiдерство- це процес взаємодiї мiж людьми, пiд час якого однi виражають потреби, iнтереси своїх послiдовникiв i в силу цього мають престиж i вплив, а iншi добровiльно вiддають їм частину своїх полiтичних владних повноважень i прав для здiйснення їх цiлеспрямованого представництва i

реалiзацiї.

Дiяльнiсть лiдера обов 'язково передбачає:

1)полiтичний дiагноз, який означає аналiз i оцiнку ситуацiї;

2) визначення напрямiв i програми дiяльностi, яка сприяє розв'язанню суспiльної проблеми;

3) мобiлiзацiю виконавцiв (посадових осiб, бюрократiї i населення) на реалiзацiю цiлей.

Полiтичну поведiнку лiдерiв мотивують такі основні потреби: 1)У владi; 2)у контролi над подiями;

3)у досягненнi цiлi; 4)у належностi до певної групи i отриманнi її схвальної оцiнки.

Лiдер бажає влади з таких причин:

1)щоб обмежувати дiї iнших;

2)щоб iншi не втручалися в його справи;

3) щоб досягти полiтичних цiлей.

Теорії політичного лідерства.

Полiтичне лiдерство- це процес взаємодiї мiж людьми, пiд час якого однi виражають потреби, iнтереси своїх послiдовникiв i в силу цього мають престиж i вплив, а iншi добровiльно вiддають їм частину своїх полiтичних владних повноважень i прав для здiйснення їх цiлеспрямованого представництва i реалiзацiї.

Проблема лідерства стала предметом наукового дослідження дуже давно. Нею займалися ще Платон і Арістотель. Пізніше Макіавеллі описав образ лідера-государя, який будь-якими засобами досягає політ. цілей

Теорiя рис лiдера(Е. Богардус, Ф. Гальтон, Ю. Дженнiнгс та iн.) -лiдерами стають iндивiди з такими рисами: енергiйнiсть, розвинений iнтелект, сила волi, цiлеспрямованiсть, органiзаторськi здiбностi,

новаторство, творчий потенцiал i т. д.

Ситуацiйна концепцiя(В. Даль, Т. Хiлтов та iн.) -обгpунтовує iдею залежностi поведiнки лi­дера вiд соцiальних умов. Саме конкретні об­ставини обумовлюють потребу в полiтичному лiдерствi, визначають функцiї та поведiнку по­лiтика.

Психоаналiтична концепцiя (З. Фрейд) - лiдерами стають люди, в яких вiдбуваєть­ся витиснення лiбiдо, i психосексуальна енер­гiя спрямовується на активну полiтичну дiя­льнiсть.

Теорiя „оточення, що робить короля” -лiдерами не стають самотушки: «потрiбно­го» лiдера шукають, знаходять, «садять на трон», пiдтримують „творці” i прибiчники.

Марксистська теорiя -лiдери з'являються як реакцiя на об'єктивну потребу; лiдери завжди виступають як пред­ставники певних класiв.

Теорiя лiдерства без рис -певнi риси лiдера проявляються пiд час його діяльності

Сутність і типологія політичних лідерів.

Лідер (англ. leader— вождь) — авторитетний член організації або малої групи, особливий вплив якого дозволяє йому відігравати істотну роль у соціальних процесах, ситуаціях. Лідер — особа, яка здатна впливати на інших з метою інтеграції спільної діяльності, що спрямована на задоволення інтересів даного суспільства.

 Багато дослідників лідерства спираються на типологію, яку розробив німецький соціолог і політолог М.Вебер. Він виокремлює три типи лідерства: 1) традиційне; 2) харизматичне; 3) раціонально-легальне.

Традиційне лідерство — це право на лідерство, належність до еліти, віра у святість традицій (характерно в основному для “доіндустріального суспільства”). Традиційне лідерство базується на вірі підлеглих у те, що влада законна, оскільки вона існувала завжди, і ця влада зв'язана з тради­ційними

нормами, на які посилається правитель, організовуючи свою діяль­ність.

Харизматичне лідерство характеризується вірою підлеглих у надзвичайні здібності вождя та його винятковість. Широкі маси населення свято вірять у те, що такий лідер покликаний самим життям виконувати якусь виняткову місію, а тому вони бувають навіть фанатично віддані такій людині.

Раціонально-легальне лідерство означає появу в суспільному житті політичного лідера через демократичні процедури виборів, обумовлених законом. У цьому випадку демократичним шляхом обраному лідеру надаються широкі (згідно з законом) повноваження, за зловживання й порушення яких він несе відповідальність перед виборцями.

За стилем розрізняютьавторитарне лідерство, що передбачає одноосібний вплив і грунтується на погрозі силою, тадемократичне лідерство,яке дозволяє членам групи брати участь в управлінні її діяльністю і визначенні цілей. За видами виділяютьформальне й неформальне лідерство. Формальний лідер зв'язаний зі встановленими правилами призначення керівника і передбачає функціональні відносини. Неформальний — виникає на основі особистих взаємин учасників.

Принципи висування політичних лідерів в демократичному суспільстві.

 Будь-яке суспільство, обираючи або висуваючи свого лідера, ста­вить до нього необхідні, а іноді і досить суворі вимоги, які випливають із конкретної політичної ситуації. Виборцю завжди цікаво знати, кому він вручає мандат довіри, що це за людина, яка в неї біографія і навіть особисте життя. Головне, щоб деталі особистого життя кан­дидата не впливали на виборця більше, ніж його передвиборна про­грама. З іншого боку, "Найбільш серйозний іспит— іспит владою".

Принципи висування політичних лідерів в демократичному суспільстві визначає так звана антрепренерська система рекрутуваня лідерів.

Антрепренейська система характеризується

 відкритістю, широкими можливостями для представників будь-яких суспільних груп претендувати на заняття лідерських позицій;

невеликою кількістю інституціональних фільтрів - формальних вимог до потенційних лідерів;

широким колом селекторату до якого фактично належать усі виборці країни,

високою конкурентістю добору,

гостротою суперництва на заняття керівних позицій,

 першочерговою значимістю особистих якостей,

індивідуальної активності, умінням знайти підтримку широкої аудиторії.

На Заході політичну активність більшість лідерів проявляє уже в молоді роки. Висунення на виборні партійні, а пізніше на державні посади відбувається після отримання диплому про вищу політичну або юридичну освіту. Партійна кар’єра стає обов’язковою ланкою у політичній кар’єрі державного діяча.