Педагогічна техніка викладача

Видатні педагоги Я. А. Коменський, В.М. Сорока-Росинський,       А.С. Макаренко підкреслювали, що вчителю потрібно вміти керувати своїм настроєм, стилем і тоном спілкування, інтонацією, посмішкою, поглядом, мімікою, рухами, ходою тощо. Хороший учитель - завжди яскрава особистість, кожний з них має власну техніку впливу, взаємодії, спілкування, саморегуляції.

Поняття ,,педагогічна техніка” з'явилось у 20 рр. XX століття. У наш час педагогічну техніку визначають як систему вмінь учителя, що дозволяє використовувати власний психофізичний апарат для досягнення ефективних педагогічних результатів. До основних компонентів педагогічної техніки належать:

- уміння спілкуватися вербально (культура і техніка мовлення);

- уміння спілкуватися невербально (міміка, пантоміміка, зовнішній вигляд);

- уміння керувати своїм психофізичним станом (дихання, напруження м'ячів, емоції, увага, уява, спостережливість).

Педагогічна техніка дозволяє використовувати пси­хофізичний апарат учителя для досягнення поставленої мети. Однак багато вчителів витрачають свої психофізичні сили не оптимально, а наслідки впливу на свідомість учнів не тривалі, а іноді й протилежні бажаним. Нездатність оперативно приймати рішення у стресових ситуаціях, зберігати спокій і витримку ведуть до професійної перевтоми, роздратованості, авторитаризму, конфліктів, дістресів, навіть при добрих початкових прагненнях і гуманістичних поглядах. Це не може не відбиватись на студентах, курсантах. У них закріплюються негативні програми поведінки, погіршується здатність зосереджуватися, пам'ять та мислення.

Отже, викладачу необхідні не тільки знання, уміння, педагогічна техніка, але й техніка, яка дозволяє ураховувати вплив підсвідомості на поведінку та використовувати оздоровлюючі (психотерапевтичні) прийоми впливу на себе та інших.

Система вмінь і якостей особистості викладача, яка дозволяє здійснювати психічно-оздоровлюючий вплив на суб'єктів педагогічного процесу, використовуючи свій психофізичний апарат свідомо і оптимально, тобто з найменшою витратою енергії та часу, має назву психономічної техніки.

Психономічна техніка не є прямим засобом впливу та організації педагогічного процесу, як педагогічна техніка, але опосередковано впливає на його ефективність. Психономічна техніка включає у себе уміння усвідомлювати і ураховувати підсвідомі психічні захисти людей, програми реагування, потреби, мотиви, а також високий рівень спостережливості, самостійність мислення та оперативність прийняття рішень; володіння психотерапевтичними прийомами саморегуляції; уміння вербального та невербального розуміючого (емпатичного) спілкування; володіння психономічними прийомами сугестивно-інформаційного (гіпнотичного) впливу на підсідомість співбесідника. Психономічна техніка дозволяє досягати максимально можливих у конкретній ситуації результатів за мінімальний термін і, головне, з мінімальною витратою психофізичних сил.

Будь-яка дія викладача базується на результатах спостереження або неусвідомленого сприйняття. Психономічна спостережливість проявляється в умінні підмічати суттєве на підставі малопомітних невербальних сигналів з підсвідомості. Спостережливість проявляється у трьох сферах: сприйняття часу, сприйняття простору і сприйняття людей. Спостерігаючи за зовнішніми реакціями людини, можна усвідомити її ставлення до діяльності, необхідну їй ,,зону безпеки”, нервовий стан у даний момент.

Найголовнішим параметром спостережень викладача є сприйняття людей. Враження про людину визначають: зовнішній вигляд (типовий вираз обличчя, колір, стиль, довжина, доцільність одягу; прикраси, зачіска, макіяж); міміка та пантоміміка (погляд, рухи м'язів обличчя, жести, пози, хода); дистанція та розміщення співбесідників відносно один одного; а також тембр, темп, висота, гучність голосу, паузи.

Роль невербальних показників при спілкуванні значно важливіша, ніж вербальних, тому що менш усвідомлена, більш щира і впливова. Знання пантомімічних поз сприяє розвитку спостережливості вчителя, крім того, вони можуть бути використані, як засіб впливу на учнів. Наприклад, ,,закрита поза” (схрещені руки, ноги) не сприяє активному спілкуванню; а розкриті до співбесідника долоні підвищують довіру, бажання взаємодіяти; прямий погляд в очі, наближення до співбесідника, знаходження трохи вище за нього підвищують силу впливу.

Важливо також ураховувати основний сенсорний (візу­альний, аудіальний, кінестетичний) канал сприйняття (репрезентативну систему) людини, щоб впливати на неї. Візуали краще сприймають схеми, таблиці; аудіали - емоційну розповідь; кінестетики - активні методи навчання.

Під час педагогічного спілкування немає можливості обмірковувати кожну дію чи відповіді, потрібно швидко реагувати на те, що відбувається. Вчителю необхідно, щоб він керував своїми думками, емоціями, а не вони - його сприйняттям та поведінкою. Неможливо гуманно впливати на інших, не вміючи володіти собою. Отже важливим компонентом техніки викладачп є уміння психотерапевтичної саморегуляції.

Саморегуляція починається з усвідомлення відчуттів від власного фізичного тіла, його стану, характеру роботи органів та м'язів, темпоритму дихання, ходи, рухів; усвідомлення того, що відбувається у даний конкретний момент часу (а не спогадів, чи мрій). Часто неусвідомлені почуття провини, сорому перетворюються на гнів, роздратування, агресію або депресію, які людина марно намагається придушити.

Другим важливим компонентом саморегуляції є контроль дихання. Дихання - це і показник напруження або розслаблення, і регулятор психофізичного стану (уповільнюючи дихання, людина заспокоюється, концентрація на процесі дихання змінює емоції).

Стрес, втома - результат тривалого напруження певних м'язів, постійної готовності працювати чи відбивати агресію. Отже, протидія стресу, хвилюванню, втомі - свідоме розслаблення м'язів. Саморегуляція проявляється не тільки в умінні знімати напруження, але й викликати відчуття стриманої сили, упевненості у собі, енергійності, мобілізованості. Психічна саморегуляція здійснюється за допомогою фізичних дій (зміна дихання, пантоміміки), повного зосередження, образного самонавіювання, раціонального самоаналізу, ,,виконання ролі” та інших спеціальних прийомів. Так, наприклад, уява може бути продуктивною силою, що спонукає до активності, творчої діяльності, або непродуктивною, що відбирає багато енергії на негативні фантазії. Тому дуже важливо контролювати процеси власного сприйняття, мислення, уявлення, і, як наслідок, власні почуття, висновки, реакції, дії; позитивні переживання необхідно поєднувати з корисними діями.

Сутністю роботи викладача є спілкування. Крім обміну інформацією, організації діяльності, при спілкуванні кожна людина має потребу самовираження, одержання емоційної підтримки та визнання своєї особистості. Урахування цих потреб дуже важливе для викладача. Спілкування неможливе без урахування позиції (,,батько”, ,,дитина”, ,,дорослий”), групової ролі (,,лідер”, ,,блазень”, ,,тихоня” тощо), манери спілкування співрозмовника. Від цього залежить вибір учителем позиції, рівня та стилю спілкування. Не слід зловживати авторитарним стилем, маніпулятивним чи стандартизованим рівнем спілкування, позицією ,,батька” - постійно командувати, повчати; це не ефективно і шкідливо для психічного здоров'я.

Для успішного педагогічного спілкування педагогу необхідні культура (лексична, граматична, орфоепічна грамотність, експресивність) та техніка (дихання, дикція, тембр, темпоритм, динаміка) мовлення. Розуміння та запам'ятовування суті навчального матеріалу учнями залежить не тільки від його змісту, але й від логічності, чіткості, емоційності його викладення вчителем, використання ним різноманітних інтонацій, смислових наголосів, пауз, зміни гучності, темпоритму.

Існують чотири види спілкування: поступливе, агресивне, розуміюче, директивне. Два останні є найбільш ефективними для успішної організації діяльності та встановлення гуманних взаємовідносин. Вчителю необхідно оволодіти правилами, прийомами та умовами ефективного спілкування.

Розуміюче (емпатичне) спілкування - це цілеспрямована взаємодія, орієнтована на встановлення контакту, позитивних взаємовідносин, з'ясування точки зору співрозмовника. Прояв розуміння, співчуття до учнів, колег, батьків, не означає відмови вчителя від своєї позиції. До правил емпатичного спілкування належать такі: більше слухати, з'ясовувати. уточнювати, а не говорити; слідкувати за думкою співрозмовника, утримуватись від оцінок; реагувати не тільки на зміст мови, але й на емоції, почуття, неусвідомлені мотиви партнера по спілкуванню.

Емпатичне спілкування здійснюється за допомогою таких прийомів:

- підтвердження контакту невербальними реакціями (погляд, похитування головою, нахил до співрозмовника, відкриті жести);

- перефразування почуттів та думок партнера;

- тактовне прояснення прихованих або неусвідомлених мо­тивів співрозмовника, їх інтерпретація, резюмування;

- демонстрація розуміння точки зору співрозмовника (не тотожне згоді з нею), - підбадьорювання, підтримання співбесідника.

Наполегливе спілкування спрямоване на здійснення прямого психічного впливу на партнера. Воно включає вираз почуттів, думок, аргументоване пояснення мети діяльності, майбутніх вчинків та їх наслідків, але без образливих оцінок співрозмовника. Правила наполегливого спілкування: щирість поведінки, відверта відмова виконувати неприйнятні дії; рішучий захист від агресивної поведінки партнера; зрозуміле висловлення своєї позиції, намірів, активні цілеспрямовані дії; урахування значущих потреб партнера.

Директивне спілкування включає такі прийоми, як висловлення сумнівів, незгоди, власних оцінок, порад, пропозицій; аргументоване пояснення своєї точки зору стосовно ситуації, повідомлення про наслідки негативної поведінки учня, обов'язкове виконання своїх обіцянок; уникання супе­речок; отримання додаткової інформації про зміст поведінки партнера; перефразування образливої критики; нестандартні відповіді або дії.

Таким чином, ефективне педагогічне спілкування можливе за таких умов: встановлення відносин довіри на основі визнання іншої людини особистістю; виявлення розуміння і співчуття іншій людині; відвертість, щирість власної поведінки, відповідність думок почуттям, словам, невербальним діям, конкретній ситуації; забезпечення співрозмовникам свободи висловлення думок, почуттів, участі у прийнятті рішень і відповідальності за їх наслідки.

Виховна робота полягає не тільки в ефективному спілкуванні, але й у здійсненні гуманізуючого впливу на курсантів, студентів. У широкому розумінні слова будь-яка дія викладача впливає на учнів. Але, крім того, існують спеціальні дії - прийоми, які дозволяють цілеспрямовано впливати на свідомість та підсвідомість партнерів у спілкуванні вирішувати конфлікти.

Позитивне вирішення конфліктів (суперечностей) можливе за допомогою деяких прийомів, викладених нижче.

1. Урегулювання власного емоційного стану, концентрація на проблемі, а не на учасниках.

2. Усвідомлення своїх справжніх мотивів, що спонукають до дії.

3. ,,Пасивне слухання” використовується тоді, коли співрозмовник дуже емоційний і бажає висловитись; не слід його перебивати, оцінювати, достатньо вислухати і показати, що ви розумієте його точку зору, почуття.

  4. ,,Активне слухання” застосовується у тих випадках, коли спріврозмовник не може самостійно сформулювати проблему. Завдання полягає у тому, щоб спокійно, доброзичливо допомогти йому висловити почуття, сформулювати причини їх виникнення. Припущення про причину проблеми повинні чергуватись з паузами, прийняттям заперечень, доповнень або підтверджень від співрозмовника. Словесне формулювання проблеми дозволяє перейти до її вирішення.

5. Якщо співрозмовник висловлюється брутально, слід коректно перефразувати його слова, описати його емоції, а тільки потім відповідати.

6. Більшість конфліктів переходять у скандал тому, що починаються взаємні звинувачення, вимоги неможливого, надмірні узагальнення (,,усі ви такі...”, ,,завжди...”, ,,ніколи...”). Суть прийому ,,Я-повідомлення” полягає в тому, щоб розповісти про свої почуття, стан здоров'я, труднощі, не звинувачуючи партнера. Це дозволяє не накопичувати негативні емоції, інформує співрозмовника про те, що він не помічає, дає йому шанс ,,зберегти обличчя” і самостійно прийняти рішення.

7. Після цього можна переходити до розглядання проблеми по частинах, починаючи від найбільш простої; оцінити кожний варіант рішення, вибрати найкращі та розробити детальний план їх реалізації.

Крім прийомів вирішення конфліктів існують прийоми педагогічного впливу, що створюють позитивні якості та гальмують негативну поведінку. До створюючих належать переконання, моральна підтримка, залучення до цікавої діяльності, організація успіху в навчанні, авансування позитивних якостей, прохання, прояв довіри та уваги тощо.

Прийоми впливають більш ефективно, коли вони несподівані, незвичні. Вибір прийомів залежить від ситуації та індивідуальних особливостей учнів. На інтровертів краще впливають такі гальмуючі прийоми, як ласкавий докір, натяк, удавана байдужість, вияв засмучення вчителем, а на екстравертів - збудження тривоги про майбутнє покарання, удавана недовіра, щире обурення, іронія.

Ніхто не любить, щоб його виховували. Для непомітного навіювання (легкого гіпнозу) існують прийоми психологічного впливу на підсвідомість. У роботі викладача доцільно використовувати такі прийоми.

1. ,,Розрив стереотипу”. Для переривання небажаної поведінки необхідно раптово зробити щось несподіване, незвичайне, що викликає розрив умовного рефлексу - привертає увагу, підвищує навіюваність. Наприклад, раптово підняти руки над головою, змінити початий жест, гучність голосу, стати на стілець, заграти на музичному інструменті, увімкнути світло.

  2. ,,Вибір без вибору”. Ілюзія самостійного вибору сти­мулює діяльність. (Напишемо контрольну роботу на початку чи у середині уроку? Ти виконаєш один чи з товаришем? Вирішено задачу чи тест? Перед відповіддю можеш помір­кувати). Відбувається навіювання корисної діяльності.

3. ,,Вбудована команда”. Останні частини ненаказових речень не усвідомлюються, як вимога, тому не викликають опору, сприймаються буквально (без частки ,,не”) і діють, як команда. Наприклад, ,,Я думаю, що ти виконаєш. Цікаво, як ти вирішиш задачу. Корисно бути відповідальним”.

Непрямим прийомом впливу може бути використання гумору. Доброзичливий жарт, вчасний дотепний афоризм викликають посмішку, розслаблюють, знімають напруження, створюють позитивну емоційну атмосферу в аудиторії, дозволяють зекономити час, енергію, викликають повагу до особистості викладача.

Отже, використання різноманітних психологічних і педагогічних прийомів впливу та спілкування, на основі спостереження, оперативно прийнятих рішень, саморегуляції стає професійною технікою викладача, яка дозволяє йому працювати оптимально, зберігаючи психічне здоров'я всіх учасників педагогічного процесу.

Сутність гуманістичних відносин у педагогічній діяльності. Психологічний словник розглядає концепцію відносин особистості як сукупність теоретичних уявлень, згідно з якими, психологічним ядром особистості є індивідуально-цілісна система й суб'єктивно-оцінних, свідомо вибірних ставлень до дійсності, які являють собою інтеріоризований досвід взаємин з іншими людьми в умовах соціального оточення.

Система відносин визначає характер переживань особистості. Особливості сприйняття дійсності, характер реакцій на зовнішні впливи. Позитивний чи негативний досвід взаємин з людьми однозначно формує і відповідну систему внутрішніх відносин.

Гуманістичні відносини правомірно розглядати як особливий вид суспільних відносин, сукупність залежностей і зв'язків, що виникають у людей у процесі їхнього морального спілкування, діяльності.

Гуманістичні відносини можна класифікувати за змістом, формою, способом суспільних зв'язків між людьми в процесі їхньої спільної діяльності. За змістом гуманістичні відносини розрізняються в залежності від того, стосовно до кого людина має певні обов'язки і якого роду ці обов'язки Можна також виділити гуманістичні відносини, в котрих перебуває людина за родом своєї професійної діяльності і завдяки своїй участі в різних галузях громадського життя.

Людина має специфічні обов'язки щодо членів суспільства, які перебувають в особливому стані: до дітей, старих жінок, хворих; до членів колективу, до якого вона належить (родина, взвод, група, трудовий колектив), до людей, з якими вона перебуває в особливих стосунках і з якими вона так чи інакше вступає в контакт. Проте, якою б не була конкретна сфера обов'язків людини і незалежно від того, на адресу кого (приватної особи, групи людей) вони спрямовані, у всіх випадках людина у кінцевому рахунку знаходиться у певних відносинах до суспільства, до самої себе, як члена цього суспільства.

Форми гуманістичних відносин розрізняються залежно від того, яким чином виступає перед людиною моральна вимога, наскільки узагальнений чи конкретизований характер вона має. Ця вимога, наприклад, може бути виражена у вигляді одиничного розпорядження індивіда зробити певний вчинок у конкретній ситуації; вона може наказувати всім людям, постійно формувати в собі певні моральні якості, будувати спосіб життя і вибирати лінію поведінки відповідно до узагальнених моральних норм і принципів, підкорити свою діяльність здійсненню певної кінцевої і вищої мети, перетворенню суспільства на дійсно гуманістичних принципах і досягненню особистої досконалості.

Вимоги щоразу переломлюються в особливих особистісних формах морального відношення (обов'язок, відповідальність, честь, гідність, совість), у кожній з яких виявляється ступінь і спосіб самоконтролю людини в її моральній діяльності. У процесі спільної діяльності люди вступають один з одним у різні зв'язки, підкоряються суспільній дисципліні, додержуються сталих звичаїв, нравів, традицій, звичок, взаємно оцінюють вчинки, роблять почин, подають приклад, впливають на вчинки оточуючих силою свого морального авторитету, вступають між собою в змагання й ін. В усіх цих формах взаємин завжди існують дві сторони - суб'єкт і об'єкт, але ці сторони раз у раз міняються місцями. Оскільки людина має певні обов'язки перед суспільством, іншими людьми, сама вона виступає як суб'єкт, а суспільство - як об'єкт її моральної діяльності. Але ця ж людина є об'єктом моральних обов'язків для інших, для суспільства бо воно теж повинно захищати її інтереси. З одного боку, суспільство формулює обов'язки окремої особистості й оцінює її вчинки, ставиться до неї як суб'єкт до об'єкта. Проте моральні вимоги стають особистим обов'язком і відповідальністю кожної людини, усвідомлюються нею і активно впроваджуються в життя. Чим вище свідомість людини, чим більше вона здатна самостійно контролювати і направляти свої дії, тим у більшій мірі вона виступає як самодіяльний суб'єкт.

Ставлення особистості до чогось містить у собі ціннісний компонент і, отже, визначається її ціннісними орієнтаціями, а також мотиваційною сферою. Стосунки, що виявляються у вибірковості і суб'єктивній активності особистості, відбивають її інтереси і потреби. В основі гуманістичних відносин лежать такі категорії, як ,,гуманізм” і ,,гуманність”.

Гуманізм (від лат. - людяний) - принцип світогляду, у тому числі і моральності в основі якого лежить переконання в безмежності можливостей людини і її здібностей до вдосконалювання, вимога волі і захисту гідності особистості, ідея про право людини на щастя і про те, що задоволення її потреб і інтересів повинне бути кінцевою метою суспільства. Цей принцип склався на базі широкої течії, яка виникла в епоху Відродження. Гуманісти проголосили людину вінцем природи, центром світобудови. У людині, на їх погляд, повинні гармонійно сполучатися природне і духовне, вона має право на щастя в земному житті а її природне прагнення до насолоди і щастя має стати основою моральності. Мораль розуміється гуманістами як здійснення мирських цілей - звільнення людини від усякого соціального і духовного гніту, рятування її від несправедливості, пороків і неуцтва, удосконалювання людської особистості, досягнення людьми повного благополуччя в матеріальному і духовному відношенні. Гуманісти надають великого значення розуму людини і вимагають підкорити почуттєві спонукання його контролю.

Гуманність (від лат. - людяний) - зумовлена моральними нормами і цінностями система настанов особистості на соціальні об'єкти (людину, групу, живу істоту), що представлена у свідомості переживаннями жалю і сумісної радості й реалізується в спілкуванні і діяльності в актах сприяння, співучасті, допомоги. Поняття гуманності як соціальної установки, що включає пізнавальний, емоційний і поведінковий компоненти, залучається при аналізі широкого кола проблем, пов'язаних із засвоєнням моральних норм емпатії, з вивченням так званої ,,допомагаючої поведінки” та ін.

У своїй розвинутій формі гуманність суб'єкта виступає в групах високого розвитку, де вона є засобом існування міжособистісних стосунків, при яких кожний член колективу ставиться до іншого, як до себе, і до себе, як до іншого, виходячи з цілей і завдань спільної діяльності. У колективі кожній особистості забезпечується не тільки належна повага, але і висока вимогливість.

Поступальний розвиток демократичного суспільства дедалі в більшій мірі залежить від повноти утвердження людяності, гуманності у стосунках між людьми. Ніколи раніше з такою повнотою не усвідомлювалася необхідність формування гуманістичних відносин підростаючого покоління. Проблеми добра і зла, людської гідності і справедливості, совісті і щастя, мети і цінності життя, проблеми моралі завжди хвилювали людство. Прості норми моральності, вироблені протягом усього розвитку людства, містять у собі вимоги і правила людського співжиття, вони регулюють стосунки старших і молодших, батьків і дітей, чоловіків і жінок, сильного і слабкого. Без дотримання цих елементарних норм неможливі існування і розвиток людського суспільства.

Проте, як показує досвід, далеко не всі викладачі володіють методикою формування гуманістичних відносин учнів, а стосунки педагогів і учнів не завжди є прикладом для наслідування. Вищі навчальні заклади мало уваги приділяють підготовці майбутніх правоохоронців до формування гуманістичних відносин у суспільстві.

Сьогодні не є рідкістю ситуація, так би мовити, неадекватного спілкування, коли викладачу здається, начебто все гаразд, а курсанти відігравши необхідні ,,правильні” ролі, поводяться діаметрально протилежним чином. Взаємонепорозуміння зустрічається частіше, ніж здається на перший погляд, і, можливо, саме в ньому - корінь багатьох негараздів у курсантських колективах.

Проблема взаємин викладача і курсанта охоплює коло питань, що включають, зокрема, поважне ставлення до особистості юнака, врахування їхніх інтересів і потреб; організацію життя і діяльності курсантів на підставі створення умов для прояву ініціативи, самостійності, творчості, визнання авторитету органів самоврядування, надання їм належних повноважень; терпимість до суджень юнаків, визнання за ними права висловлювати свої думки, зауваження про роботу і життя в закладі ,,закритого” типу.

Встановлення гуманістичних відносин між педагогами й курсантами на принципі взаємної поваги - один з факторів правильного розвитку курсантського колективу і створення творчої атмосфери, у якій найкраще виявляються здібності людини, формуються позитивні якості особистості. Атмосфера взаємної поваги залежить від викладача. Це виявляється у визнанні позитивних якостей курсантів в умінні знайти способи і шляхи виконання його прохань і побажань, у задоволенні його інтересів, у пробудженні часом прихованих здібностей і подальшому їхньому розвитку.

Принцип взаємовимогливості як основа розвитку гуманістичних взаємин можливий у тому колективі, що щиро прагне перебороти недоліки у своїй роботі, коли викладач обмінюється думками зі своїми вихованцями, планами на майбутнє, з'ясовує їхнє ставлення до життя в спеціалізованому закладі, до дисциплін, що викладаються. Вимогливість курсантів до викладачів не ігнорується в тих колективах, які глибоко аналізують стан навчально-виховного процесу і бачать у своїх учнях доброзичливих помічників.

У курсантському колективі закладені великі можливості формування гуманістичних взаємин між викладачами і учнями, а також між самими курсантами. Найповніше й яскравіше виявляються стосунки викладача й курсантів в конкретній діяльності - навчальній, суспільно корисній, позакласній, трудовій. У повсякденному житті у стосунках командно- викладацького складу і курсантів створюються різні ситуації, що вимагають від вихователів такту, витримки, самовладання, уміння знаходити вихід зі складних ситуацій, передбачати і проектувати можливі результати впливу. Викладачі, які стоять на позиціях авторитарної педагогіки, як правило, будують свої відносини з курсантами на окриках, наказах, командуванні, не піклуючись про доцільність своєї вимогливості. Зовсім інша картина на заняттях тих викладачів, що довіряють курсантам, поважають їх, враховують запити, інтереси, інтелектуальні, пізнавальні і фізичні можливості.

  Гуманізація співробітництва викладача і курсанта, студента. Відомо, що спільна діяльність не може здійснюватися без координації зусиль її учасників, отже, без керівного аналізу. Нехай керівництво буде розподіленим, перехідним (у залежності від характеру завдання, що розв'язується) від одного партнера до іншого і знову до первісного лідера, але воно повинне бути. При цьому метою керівника в даний момент є організація діяльності. Остання може здійснюватися на основі двох стилів (типів): 1) авторитарного (підпорядкування керованих керівнику) і 2) демократичного (співробітництва між ними). У зв'язку з цим важливо виділити ознаки, що відрізняють співробітництво від ,,неспівробітництва” (таблиця 4.5).

Інакше обстоїть справа у сфері навчання і виховання. Тут кінцевий ,,продукт” - розвиток психічної індивідуальності курсантів (розширення і поглиблення знань, умінь і навичок, підвищення рівня здібностей, удосконалювання тих чи інших характерологічних якостей). Досягнення цих цілей можливе тільки за умов демократичного керівництва, на основі співробітництва командирів і курсантів. У цьому - головна психологічна передумова такого співробітництва. Крім того, важливий фактор - усвідомлення партнерами, по-перше, наявності в них співпадаючих мотивів спільної діяльності і, по-друге, потреби один в одному як умови реалізації цих мотивів. Почавши з виявлення і хоча б часткового задоволення потреб, що уявляються для курсанта, студента найбільш актуальними в даний період, педагог створює вихідну передумову для спільної діяльності.

Не можна не зупинитися на понятті рівноправності педа­гогів і курсантів, студентів. Останнім часом спостерігаються досить часті випадки перекрученого, спрощеного тлумачення цього поняття, коли розпочинаються дії, що стирають будь-які розход­ження в громадському статусі педагога, з одного боку, і учнів, з іншого.

Не можна розуміти рівноправність курсанта і як його право виконувати чи не виконувати розпорядження, вимоги офіцера - викладача. Йдеться про інше: про право курсанта на рівну з педагогом повагу власної гідності, на те, щоб процес навчання будувався на основі демократичного керівництва при максимально повному використанні творчої ініціативи того, кого навчають, різнобічної опори на міжособистісне ділове спілкування. Як підкреслює у зв'язку з цим канадський психолог С.Л. Конг, автор популярної книги              ,, Гуманістична психологія й особистісний підхід у навчанні”, педагогічне

Таблиця 4.5.