Принципи організації виховного процесу

Будучи підсистемою в загальній системі формування особистості, виховання саме повинне бути системне, мати всі властиві педагогічним системам елементи, де все повинне бути взаємозалежне, взаємообумовлене, погоджене. Виховання стає справді педагогічним, перетворюється на педагогічну систему, на процес, на вид педагогічної діяльності, коли усвідомлюється його мета, організується і проводиться підпорядкована меті система педагогічної роботи, характерна особливим, виховним змістом, формами, умовами, методами, прийомами, засобами, апробованими в досвіді і розробленими педагогічною наукою.

Принципи виховання - це вихідні педагогічні положення, що служать керівними нормами для педагога-керівника як вихователя. У своїй сукупності вони визначають спрямованість, зміст, організацію і методику виховного процесу в установі.

У принципах виховання сконцентровані й узагальнені багаторічний досвід виховання людей і результати його наукових досліджень. Так само, як і принципи навчання, принципи виховання об'єктивні за змістом, але суб'єктивні за формою свого існування, тому знання вимог принципів виховання, закономірностей виховного процесу, що вони відбивають, дозволяє педагогу-керівнику свідомо і творчо вирішувати завдання виховання курсантів, студентів систематизувати й упорядкувати свою діяльність, здійснювати її педагогічно обґрунтовано і впевнено досягати поставленої мети виховання. Дотримання принципів виховання дозволяє їм прогнозувати розвиток виховного процесу в вищому навчальному закладі.

Водночас принципи виховання - не догма, а їхні вимоги - не звід інструктивних указівок. Це своєрідний компас, керівництво до дії педагога-вихователя, що передбачають його творчість у роботі з різними категоріями учнівської молоді (студенти, курсанти, слухачі), що дозволяють враховувати особливості цієї роботи в кожному конкретному випадку.

Виховання, як і інші види педагогічної діяльності, закономірні. Ці закономірності специфічні, тому що специфічні цілі, задачі виховання, зміст, форми, методи, як і сама вихованість. Принципи виховання засновані на розумінні їх і досвіді виховання людей. Вони відповідають на три педагогічні запитання: чому виховувати? як організувати? якими методами досягти? Звідси і три групи принципів: змістовні, організаційні і методичні. Вони взаємозалежні, перекривають один одного (тому віднесення принципу до однієї з груп робиться по переважних ознаках) і реалізуються в єдиному комплексі (таблиця 3.4).

При виділенні даних груп принципів важливо правильне їх розуміння. Групи принципів змістовного характеру дозволяють відповісти на запитання, що робити у виховній роботі. Організаційні принципи вказують на те, яким чином здійснюється виховання. Принципи керівництва вихованням указують на роль і місце суб'єктів виховного процесу.

Зміст виховання детермінують такі принципи: конкретна соціально-ціннісна спрямованість і цілеспрямованість виховання; відповідність змісту характеру розв'язуваних завдань і потребам людей; гармонійність змістовних складового виховання - державного, патріотичного, професійного, морального, правового, фізичного, екологічного, естетичного виховання; взаємодії і взаємовідносин у колективі й інші.

Організація виховання здійснюється відповідно до вимог таких принципів: виховання в процесі праці і повсякденного життя; виховання в колективі і через колектив; суб’єкт-суб’єктний характер виховних взаємовідносин, реалізованих на правовій основі; опора на позитивне в особистості і колективі; повнота охоплення вихованням усіх суб'єктів праці і сфер їх функціонування; активність, системність і конкретність виховних                                                                             

заходів; сполучення комплексного, диференційованого й індивідуального підходів у виховній діяльності; єдність, узгодженість і спадкоємність виховних впливів; оптимізація виховного процесу й інші.

При керівництві вихованням враховуються вимоги принципів: правова домінантність керівника у виховній діяльності; активність і адекватність управлінсько-виховних рішень завданням і обстановці; обґрунтоване сполучення групових і індивідуальних форм управлінсько-виховного впливу; позитивно-мотиваційна спрямованість управлінсько-виховного впливу; стимулювання професійно-діяльнісної і іншої соціально - ціннісної активності курсантів, студентів, колективів; урахування у виховній роботі індивідуальних особливостей усіх категорій учнівської молоді; обґрунтоване сполучення заходів виховного впливу в єдності переконання і примусу, особистого прикладу і самовпливу, заохочення і вправи, поваги до підлеглих та вимогливості до них тощо.

Принципи виховання взаємозалежні, їхні вимоги найчастіше випливають один з одного, обумовлюють розвиваючий ефект виховання. Сукупність вимог принципів виховання, реалізованих у практичній діяльності, забезпечує системний підхід педагога-керівника до виховання майбутніх правників, комплексний вплив на кожного з них і на колектив вищого навчального закладу в цілому. Принципи виховання обумовлюють систему методів виховання, реалізуючись через їхнє практичне застосування. Вони також тісно пов'язані і з принципами навчання, забезпечуючи тим самим виховуючий характер навчання і розвиваючу спрямованість виховного процесу.

Слід враховувати, що дотримання вимог одних принципів і нехтування іншими не сприяє якісному вирішенню виховних завдань керівником. Не можна у вихованні учнівської молоді чинити в одних випадках відповідно до вимог принципів, а в інших - усупереч їм; це знижує ефективність виховної роботи, а нерідко руйнує і весь процес виховання. Тому запорукою успішності цього процесу є системний і комплексний підхід до виховання курсантів, студентів і учнівських колективів. Для розуміння вимог кожного принципу важливо їх системно представити. Пропонується простежити дане питання на прикладах розкриття вимог лише деяких принципів, виділених із кожної відзначеної групи.

Розглянемо групи принципів, що визначають зміст виховання. Принцип, що сформульований як конкретна соціально-ціннісна спрямованість і цілеспрямованість виховання. Він визначає загальну спрямованість процесу виховання персоналу, забезпечуючи внутрішній зв'язок між усіма принципами, методами, засобами і формами виховання, між позиціями різних категорій педагогів-вихователів в установі. Основними вимогами розглянутого принципу є наступні:

   - чітке розуміння всіма керівниками цілей та завдань виховання, ідейна орієнтованість усіх впливів і заходів, неухильне проведення в кожному з них політичної лінії держави;

  - тісний зв'язок виховного процесу в навчальному закладі з життям країни і суспільства, із тими конкретними завданнями, що вирішуються ними;

    - плановість і чітка організація педагогом виховної роботи, недопущення стихійності в доборі та використанні ними шляхів і засобів, форм, прийомів і методів вирішення виховних завдань;

   - формування у курсантів, студентів зацікавленого й активного ставлення до процесу самовиховання, залучення їх до участі в усіх видах суспільної діяльності навчального закладу.

Виховання завжди соціально детерміноване. Цілі, завдання, зміст виховання працівників визначаються державою. Їхня практична реалізація здійснюється педагогами, викладачами всіх рівнів. Самий факт їхньої участі у вихованні студентів, курсантів відповідно до своїх штатно-посадових обов'язків, робить педагога-офіцера-вихователя членом педагогічного колективу навчального закладу, визначає об'єктивну необхідність реалізації ним своїх поглядів, переконань, знань, своєї позиції і точки зору на події в суспільстві.

Цілеспрямування й зміст виховання знаходять свій конкретний відбиток у законодавчих актах держави, документах виконавчих органів управління і служать своєрідним компасом у педагогічній діяльності викладачів. Таким же чином можна виділити групи принципів, що визначають організацію виховання, і визначити його вимоги. Наприклад, виховання в процесі навчання, стажування і повсякденному житті передбачає дотримання педагогом наступних основних вимог:

- сполучати практичну діяльність майбутніх працівників правоохоронних органів з виховним впливом на них, організовувати і проводити морально-психологічну підтримку в усіх видах праці, на кожному робочому місці того чи іншого фахівця. Розвиток особистості відбувається діяльності. Тому виховання в його глибинному значенні полягає зовсім не в повчальних бесідах і розмовах (хоча і це важливо), а у включенні студентів, курсантів в майбутню професійну діяльність, у суспільні взаємовідносини в курсантському , студентському та трудовому колективі;

- домагатися свідомого ставлення курсантів, студентів до праці і суспільної діяльності, розуміння соціальної, професійної і виховної значимості; піднімати престиж і вести пропаганду цінностей обраної діяльності;

- активізувати професійне навчання курсантів, студентів, домагаючись їхнього змагання і змагальності, показувати і пропагувати взірці професіоналізму, ініціативи, виявлених при виконанні ними службових обов'язків під час практики-стажування.

Розгляд принципів, що встановлюють основи керівництва виховною роботою, ми проведемо в рамках такого принципу, як правова домінантність педагога-викладача у виховній діяльності. Виховна діяльність педагога відповідно до вимог відзначеного принципу повинна мати активний, динамічний характер по керівництву й участі в цілісному діяльно-виховному процесі. Головними його учасниками є педагоги-офіцери-вихователі, курсантський і трудовий колектив, що одночасно виступають і суб'єктами й об'єктами виховання. Кожний із них є суб'єктом виховного процесу і власного розвитку. Об'єктом усі вони служать для виховного впливу. Межа, рівні і функції їхньої взаємодії регулюються тільки законом, а не адмініструванням керівника. Характер виховних взаємозв'язків обумовлюється суб’єкт-суб’єктною сутністю взаємовідносин між людьми.

Вимоги суб’єкт-суб’єктних відносин у виховній діяльності педагога-офіцера-вихователя реалізується в межах, установлених Конституцією України, законами України. Дана правова основа відповідає загальнолюдським гуманним принципам, прийнятим світовим співтовариством, ,,Декларації прав і свобод людини і громадянина”. ,,Права і свободи людини і громадянина можуть бути обмежені законом тільки в тій мірі, у який це необхідно з метою захисту конституційного ладу, моральності, здоров'я, законних прав і інтересів інших людей у демократичному суспільстві”, - зазначено в статті 2 Декларації.

Ключова роль педагога у виховній діяльності полягає в тому, щоб на правовій основі, використовуючи потенціал суб’єкт-суб’єктних відносин, домагатися її принципово нового стану і високої ефективності. Тут викладачу важливо орієнтуватися на цілком визначені вимоги. От деякі з них: виявляти вимогливість до себе і насамперед у тому, чого педагог-офіцер-вихователь домагається від студентів, курсантів; широко використовувати різні форми висування вимог (залежно від обстановки): наказ, розпорядження, натяк, зауваження, попередження, порада, контроль, оцінка роботи тощо; послідовно і постійно висувати студентам, курсантам вимоги, виходячи з інтересів навчально-виховного процесу їх діяльності і обов'язків; домагатися усвідомлення ними змісту й об'єктивної необхідності виконання цих вимог; не допускати у виховній роботі з учнівською молоддю елементів формалізму, потурання, догідництва, опіки і причіпок, упередженості і брутальності, що ображають гідність людини, бюрократизму і бездушності у взаєминах із підлеглими; виявляти дбайливе ставлення до особистості, шанувати її гідність і особисті права, піклуватися про задоволення всіх потреб; домагатися єдності змісту і спрямованості вимогливості усіх вихователів, учити підлеглих, керівників прикладам педагогічної вимогливості до себе і до них.

Поряд із дотриманням положень принципу, що стосуються розвитку в педагога-офіцера-вихователя психолого-педагогічно обґрунтованої вимогливості, для нього не менше важливо використовувати також потенціал колективу і конкретних студентів, курсантів у питаннях зміцнення правооснови. Це досягається, якщо педагог системно проводить зміцнення правових основ навчальної, трудової діяльності і забезпечення особистого прикладу в дотриманні законів, а також: пред'явлення високої вимогливості до підлеглих; висування завдань і перспектив розвитку студентського, курсантського колективу і кожного майбутнього фахівця, що об'єднують думки, почуття і дії усіх людей відповідно до нормативних вимог законодавства; створення в навчальному закладі організаційно-правових умов, що забезпечують підтримку ділових взаємовідносин, дотримання прав і гарантій для кожного майбутнього фахівця. Тут важливо домагатися підвищення ролі всіх керівників, надання їм допомоги, координації зусиль усіх суспільних структур; згуртування педагогічного колективу; підтримка всього нового, передового, перспективного, поширення його на весь колектив; створення, закріплення і розвиток усіх позитивних традицій; всебічне підтримання та схвалення ініціативи і самостійності людей у вирішенні завдань життя й діяльності навчального закладу тощо.

Педагогічна вимогливість є складовою частиною і серцевиною вимогливості організатора і керівника навчально-виховного процесу в вищій школі. Вона характеризується наступними рисами: гуманізм, розумність і справедливість вимог, запропонованих до працівників; їх обґрунтованість, посильність виконання і поступовість нарощування; неухильність, твердість, послідовність і повсюдність пред'явлення; дбайливість і уважність стосовно людей при пред'явленні вимог до них; перетворення вимогливості педагога-офіцера-вихователя до майбутніх фахівців на вимоги до всього колективу.

Кожному організатору, керівнику навчально-виховного процесу в вищій школі необхідно знати не тільки ці риси педагогічної вимогливості, але й основні ознаки її порушення, що, на жаль, останнім часом набуває широкого поширення в діяльності деяких вихователів.

Необхідно мати на увазі, що єдність вимогливості до учнівської молоді, турбота про неї є важливою умовою здорового морального і соціально-психологічного клімату в навчальному закладі, передумовою розвитку в них позитивних якостей.

Такий короткий зміст деяких із виділених принципів виховання. Система принципів перебуває в постійному розвитку й удосконалюванні як у напрямку більш детального і глибокого розкриття вимог кожного існуючого, так і в напрямку пошуку нових принципів виховання, обумовлених потребами педагогічної практики, передовим досвідом виховної роботи.

У зв'язку з цим необхідно відзначити, що вчені-педагоги сьогодні ставлять на порядок денний розробку змісту таких принципів виховання, як прогнозування процесу виховання; перспективи розвитку учнівської молоді у процесі виховної діяльності; сполучення довіри до особистості з підвищенням її відповідальності за наслідки своєї діяльності, поведінки, вчинків; єдність самовиховання і виховання, взірцевість і авторитетність педагога-офіцера-вихователя тощо.

Розглянуті і перспективні принципи виховання складають методологічну й організаційно-прикладну основу виховної діяльності, одне із джерел формування педагогічної позиції, педагогічного мислення і світогляду, творчого підходу керівника до роботи з виховання майбутніх працівників правоохоронних органів. Як вихідні педагогічні положення, принципи виховання регулюють процес застосування методів, засобів, прийомів і організаційних форм виховної роботи.

Незнання принципів виховання, відступ від їхніх вимог або часткове, неповне, вибіркове втілення в життя неминуче приводить до ,,браку” у виховній роботі, руйнує її логіку, знижує її дієвість і ефективність.

У цілому закономірності і принципи виховання визначають логіку, зміст та організацію виховної роботи. Знання даних організаційно-педагогічних засад виховання дозволяє створити його оптимальну архітектоніку. Вона містить у собі модель, алгоритм і технологію виховної діяльності педагога. Оволодіння даними фундаментальними складовими виховання дає підставу педагогу-офіцеру творчо реалізовувати свій потенціал у даній пріоритетній справі і домагатися високих практичних результатів у майбутній професійній діяльності.

Складові технології виховного процесу.Технологія виховної діяльності організатора, керівника навчально-виховного процесу - це сукупність методологічних і організаційно-методичних установок, що визначають добір, компонування і порядок залучення виховного інструментарію. Вона визначає стратегію, тактику і техніку організації процесу виховання.

Стратегія виховання задає загальний задум, перспективи і план досягнення цілей виховання в процесі рішення практичних завдань. Вона базується на новій концепції виховної діяльності й орієнтує суб'єктів виховання на оволодіння ефективною виховною практикою, відмову від недієздатних сформованих стереотипів і рішуче подолання наявних суперечностей, недоліків і блокаторів.

Виховний процес у вищому навчальному закладі повинен бути по своїй сутності, змісту й організації адекватним єдиній концепції виховання, прийнятій в Україні. Виховна діяльність усіх суб'єктів орієнтується на вирішення власне виховних завдань, а також проникнення в усі сфери життєдіяльності для досягнення її соціально значимої цінності й оптимального стану.

Тактика виховання відповідно до його стратегії визначає систему організації виховної діяльності в підпорядкованих структурах і з кожною конкретною людиною. Вона виробляється на правовій основі, відповідно до наукових рекомендацій та з урахуванням реального рівня результатів виховання.

Ефективність обраної тактики багато в чому визначається комплексністю залучення наявних сил, засобів і методів виховання.

Техніка виховання характеризує сукупність усіх дій педагога по використанню виховного інструментарію на дорученій ділянці. Комплексне, взаємозалежне їх застосування повинно бути вивірене і погоджене методично. Оволодіння педагогом такою методикою виступає важливою передумовою ефективного виховання в навчальному закладі.

У виховній технології можна виділити такі її складові елементи, як прийом, ланка і ланцюжок. Виховний прийом викладача визначає залучення сил і засобів для досягнення конкретного виховного впливу. Виховна ланка - це окрема, самостійна частина виховної технології, що об'єднується спільною метою і має для неї самостійне значення. Виховний ланцюжок - це сукупність взаємозалежних, послідовних прийомів і ланок для формування соціально-ціннісних якостей і навичок поведінки.

Виховна технологія реалізується в процесі виховання, що складається із сукупності послідовно виконуваних виховних заходів. Він становить органічну частину цілісного діяльно-виховного процесу. Досягнення заданих цілей здійснюється найбільше ефективними способами - методами виховання.

Оцінюючи виховну технологію як систему задіяних методів виховання, що дозволяє організатору, керівнику навчально-виховного процесу вирішувати багато педагогічних задач, важливо визначити умови, що дозволяють йому успішно ними опановувати і використовувати. Уточнимо для цього коло питань, що мають практичне значення.

Метод виховання, як основний елемент технології, є певним способом однорідного педагогічного впливу на персонал і колектив або взаємодії з ними з метою формування і розвитку в них якостей, необхідних для успішної навчальної та трудової діяльності. Щоб розкрити його зміст, необхідно усвідомити, які сторони педагогічної діяльності керівника знаходять у ньому відбиток.

Отже, методи виховання - це складні дії, що передбачають застосування системи педагогічних заходів. Методи виховання - це насамперед своєрідно організована діяльність; кожний із методів виховання спрямований на вирішення специфічних виховних завдань, обумовлених метою виховання, а також особливостями суб'єктів виховання; роблячи виховний вплив на людину, кожний метод виховання має властивості переважного розвитку в нього певних якостей; методи виховання виконують цілком визначені функції; будь-який метод виховання містить у собі сукупність властивих лише йому засобів і прийомів педагогічного впливу, за допомогою яких вирішуються характерні для даного методу виховні задачі.

Діяльність організаторів, керівників навчально-виховного процесу по вихованню персоналу має комплексний характер. Комплексний підхід до виховання, як скоординована взаємодія всієї різноманітної педагогічної діяльності посадових осіб, громадських організацій, курсантських, студентських і трудових колективів у процесі всіх видів навчання, праці й відпочинку, передбачає використання системи методів виховання - сукупності взаємозалежних методів, об'єднаних єдиною метою (задумом).

Засоби та прийоми складають основу методів виховання, вони пов'язані між собою й у практиці виховання застосовуються в єдності. Однак їх слід відрізняти один від одного.

Засоби виховання - це все те, за допомогою чого вихователі впливають на вихованців. До засобів виховання належать, з одного боку, різні види діяльності, а з іншого боку - сукупність конкретних заходів, а також предметів, що використовуються педагогом у процесі реалізації того чи іншого методу виховання (слово, наочні приладдя, кінофільми, бесіди, збори, факти, документи, традиції, література, твори образотворчого і музичного мистецтва тощо).

Прийоми виховання - це окремі випадки дій по використанню елементів або окремих засобів виховання відповідно до конкретної педагогічної ситуації. Стосовно методу прийоми виховання мають підпорядкований характер. Методи і прийоми можуть робити взаємопереходи, заміняти один одного в конкретних педагогічних ситуаціях. Так, переконання є одним з основних методів формування наукового світогляду, переконаності. У той же час воно може виступати одним із методичних прийомів, що використовуються на різних етапах реалізації методів вправи або прикладу.

Знання і використання декількох засобів і прийомів зовсім не означає володіння виховною технологією. Сукупність засобів і прийомів виконує виховну роль лише тоді, коли вони застосовуються у певному педагогічному інструментуванні, коли їм надається відповідна педагогічна цілеспрямованість і упорядкованість. Володіння засобами і прийомами виховання дозволяє викладачам відповідно до конкретних умов відібрати найбільше ефективні для даної ситуації методи і застосовувати їх у певному сполученні або віддаючи превагу якомусь одному з них.

Методи виховання застосовуються педагогом комплексно у взаємозв'язку безпосередньо й опосередковано. Їхнє головне призначення полягає в установленні ефективної взаємодії між усіма учасниками виховного процесу.

У системі методів виховання не можна розглядати кожний конкретний метод як універсальний, окремо від інших. Тільки застосування сукупності методів виховання в їхньому технологічному взаємозв'язку дозволяє досягати виховної мети. Жодний метод виховання, узятий ізольовано, не може забезпечити формування в людей високої свідомості, переконаності і високих моральних якостей. Інакше кажучи, жодний із методів не є універсальним і не вирішує всіх завдань виховання. А. С. Макаренко писав: ,,Ніякий засіб педагогічний, навіть загальноприйнятий, яким звичайно в нас вважається і вселяння, і пояснення, і бесіда, і суспільний вплив, не може бути визнаний завжди абсолютно корисним. Найкращий засіб у деяких випадках завжди буде поганим... Ніякий засіб не можна розглядати з погляду корисності або шкідливості, узятий окремо від усієї системи засобів. І, нарешті, ніяка система засобів не може бути рекомендована як система постійна” [13].

Вихідним моментом для побудови системи методів є уточнення їхньої ролі в педагогічній практиці. У повсякденному житті викладач, як правило, не замислюється про те, який метод застосувати для вирішення виховного завдання. Однак для визначення принципової педагогічної лінії поведінки в складній ситуації він відчуває потребу в знанні певної сукупності можливих рішень. Оволодіння методами виховання і їх системне застосування дозволяють викладачу не тільки чітко уявляти, що робити при повсякденному вихованні підлеглих, але й визначати перспективи виховної роботи, виявляти ефективні засоби досягнення її цілей.

На вибір конкретних педагогічних методів впливають багато чинників. З одного боку, це ситуаційні чинники: стан студентів, курсантів і учнівського колективу, психологічні особливості викладача, зовнішні обставини і багато іншого. У даному випадку застосування тих чи інших методів є реакцією на виниклу ситуацію і лише частково може бути сплановане заздалегідь. З іншого боку, дія чинників стійкого характеру обумовлює усвідомлений і спланований вибір методів виховання. Це такі чинники, як рівень свідомості людини і зрілості трудового колективу, ступінь духовно-морального розвитку людей, опанований стиль виховання, потреба у використанні нових методів взаємовідносин вихователів і вихованців і т. ін. Вони визначають основу системи методів виховання, що обумовлюють якісні зміни головних параметрів усього виховного процесу.

Методи виховання взаємно доповнюють один одного, і ніколи якийсь метод не діє ізольовано, формуючи певну характеристику соціального суб'єкта. У педагогіці існує декілька класифікацій методів виховання. Одна з них як методи виділяє переконання, вправу, заохочення, примушення і приклад. Інша у своїй основі складається з традиційних методів (переконання, приклад, вправа, заохочення, примус) і доповнена такими методами, як змагання, критика і самокритика. Третя містить у собі декілька груп: 1) група методів, що безпосередньо спонукають до прояву активної життєвої позиції; 2) методи оволодіння узагальненим соціальним досвідом; 3) група методів накопичення особистого досвіду соціально цінної діяльності; 4) оцінно-стимулюючі і коригувальні методи.

Традиційно сформована в педагогіці система методів, їхня класифікація у певній послідовності або по групах на сучасному етапі розвитку суспільства вже не може задовольнити потреби в складній і різноманітній діяльності викладачів. Це обумовлено, по-перше, вимогами сучасного етапу розвитку країни і характером навчальної і майбутньої професійної діяльності. По-друге, новими досягненнями власне педагогічної теорії і практики. По-третє, результатами співтворчості педагогіки із різними галузями людинознавства (соціологією, психологією, акмеологією та ін.).

Тому для класифікації методів виховання були враховані сукупні сторони даного цілісного процесу і, насамперед, його основні функції. Відповідно до даних орієнтирів запропоновано виділити найбільше діючі методи виховання і подати їх такими групами:

традиційно прийняті - переконання, вправа, заохочення, примус і приклад;

інноваційно-діяльні (обумовлені впровадженнями нових виховних технологій) - моделювання, алгоритмізація, творча інваріантість і ін.;

неформально-міжособистісні (здійснюються через особистісно значимих авторитетних людей, із числа родичів, друзів і близьких);

тренінгово-ігрові (забезпечують оволодіння індивідуальним і груповим досвідом, а також корекцію поведінки і дій у спеціально заданих умовах) - соціально-психологічні тренінги, ділові ігри тощо;

рефлексивні (засновані на індивідуальному переживанні, самоаналізі й усвідомленні власної цінності в реальній дійсності).

Виховання як процес залучення виховних методів постає дуже складною, багатогранною, але обов'язковою пріоритетною функцією викладача-офіцера-вихователя. Зрозуміло, на якомусь етапі виховного процесу той чи інший метод може використовуватися в більш-менш ізольованому вигляді. Однак без відповідного підкріплення іншими методами, без взаємодії з ними він утрачає своє призначення, сповільнює досягнення виховної мети. Такий підхід дозволяє повніше врахувати історичний досвід, сучасні досягнення педагогічної науки і практики, що у взаємодії з іншими сферами пізнання і творчо озброюють керівні кадри продуктивними виховними моделями, алгоритмами і технологіями.

Досвід показує, що процес виховання завжди протікає в рамках виховної системи й опосередковується нею. Виходячи з того, що викладач-офіцер-вихователь безпосередньо взаємодіє у виховному процесі з підлеглими, можна запропонувати йому закласти в основу виховної технології систему методів виховання традиційного й інноваційного характеру. Серед таких методів доцільно розглянути переконання, вправу, заохочення, приклад, примушення, переконуючий вплив, тренінг і ін.

Система методів виховання персоналу покликана виконувати низку функцій. Найважливішими з них є: передання досвіду відносин (норм і правил поведінки, установлених суспільством); організація поведінки працівників і трудових колективів відповідно до встановлених норм і правил; стимулювання духовних і фізичних сил людей при виконанні вимог трудової діяльності; попередження розвитку небажаних, негативних рис характеру і поведінки; вирішення виникаючих конфліктів та інші.

Для викладача важливо домагатися безупинного вдосконалювання методів виховання. Тут можна виділити такі напрямки, як загальна оптимізація технології виховання й удосконалення в ній усієї системи виховних методів; збагачення виховної практики продуктивними методами; оволодіння новими прийомами, засобами і діями, що складають основу знову задіяних методів, та інші.

Щоб упевнено й ефективно застосовувати виховні технології і їхні головні компоненти - методи виховання, прогнозувати шуканий результат, приймати науково обґрунтовані рішення, необхідно мати достатню підготовленість до цієї роботи. Важливо не тільки мати уявлення про виховні технології і їхні взаємозалежні компоненти, але знати характерні для методів виховання засоби і прийоми, умови оптимального вибору і застосування обраних методів і багато іншого. Розглянемо деякі питання з даного переліку і, насамперед, звернемо увагу на основні традиційні методи виховання, засоби і прийоми їх реалізації.

Традиційно у вітчизняній педагогіці головним методом виховання визнається метод переконання, тому що йому належить визначальна роль у формуванні найважливіших якостей людини - наукового світогляду, свідомості і переконаності.

Переконати людину - це значить зробити її особистим надбанням схильність ідеї, моральним нормам, перетворити їх на головні мотиви поведінки, дій і вчинків.

У застосуванні методу переконання використовуються два основні, нерозривно зв'язані засоби: переконання словом і переконання справою. ,,Я переконаний, - писав А. С. Макаренко, - що добре сказане... ділове, міцне слово має величезне значення, і, можливо, у нас так багато ще помилок в організаційних формах, тому що ми ще і говорити часто з хлопцями по-справжньому не вміємо. А потрібно сказати так, щоб вони у вашому слові відчули вашу волю, вашу культуру, вашу особистість. Цьому потрібно учитися” [14] .

Слово, викладача, керівника - потужна зброя виховання. Успіх переконання словом залежить від сполучення змісту, гостроти й образності мови, простоти, зрозумілості, доступності мовлення.

Найбільше поширеними прийомами і засобами переконання словом є: роз'яснення, доказ, спростування, порівняння, зіставлення, аналогія, посилання на авторитет і ін. Переконання словом повинне органічно сполучатися з переконанням справою, практикою.

При переконанні справою найчастіше використовуються наступні прийоми: показ працівнику суспільної цінності і значимості його дій і вчинків; доручення практичних завдань, що сприяють подоланню сумнівів, помилкових поглядів; аналіз життєвих явищ, що спростовують помилкові погляди; посилання на досвід товаришів по службі; особистий приклад керівника й ін. Ефективність і дієвість методу переконання залежить від ряду умов, що полегшують процес перетворення знань, теоретичних положень, ідей на особисті переконання.

Найважливішою умовою є переконаність самого вихователя, його принциповість, що виключає розрив між словами і вчинками. Успішно переконувати інших може тільки той, хто сам твердо переконаний у тому, про що говорить. Це становить надзвичайно важливу і необхідну якість вихователя. Особиста переконаність керівника, глибока віра в правоту своєї справи, справедливий характер цілей дозволяють вихователю впливати благотворно на свідомість курсантів, студентів.

Умовами успішного переконання виступають справедливість, чесність і щирість вихователя, його готовність і уміння відповідати на гострі і злободенні запитання. Успіх переконання досягається також умінням вихователя зрозуміло, просто і дохідливо викладати свої думки, емоційно висловлювати їх за допомогою голосу, жесту.

Важливими умовами дієвості методу переконання є широкий загальнонауковий і професійний кругозір, освіченість і ерудиція викладача-офіцера-вихователя, його життєвий і трудовий досвід.

Успіх переконання залежить і від педагогічного такту вихователя, розуміння ним психології людини. Тактовне ставлення до працівників передбачає насамперед щире прагнення вихователя допомогти їм знайти істину, перебороти хибні погляди і помилки. Такт виключає прояв із боку керівників пихатості, повчального тону, брутальності, глузувань, докорів.

Необхідною умовою забезпечення успіху переконання курсантів, студентів є диференційований підхід до різних категорій учнівської молоді. Те, що приносить ефект при переконанні молоді, не завжди спрацьовує серед досвідчених працівників, тому що вони мають різний життєвий і трудовий досвід, мають різний рівень освіти і культури.

Неодмінною умовою ефективності процесу переконання є зв'язок із життям. Конкретний матеріал, узятий із життя країни, установ, підвищує переконливість мови, підсилює аргументацію, доказовість, виховну силу.

У вихованні широке застосування знаходить метод вправи. Вправа як спеціальна, багаторазово повторювана людиною діяльність необхідна для вдосконалювання навичок поведінки в різних ситуаціях як результат підвищення свідомості.

Метод вправи дозволяє кожному вихователю і самому вихованцю швидше досягти бажаної мети: злити воєдино слово і справу, сформувати стійкі якості і риси характеру. Ії сутність полягає в такій організації повсякденного життя і діяльності, що зміцнює їхню свідомість, загартовує волю, сприяє формуванню навичок правильного поводження.

Вправа у вихованні відрізняється від вправи в навчанні тим, що в першому випадку вона тісно пов'язано з одночасним підвищенням свідомості, а в другому - вона спрямована на відпрацьовування навичок та вмінь до високого ступеня автоматизму і роль свідомості в діях дещо знижується.

Метод вправи ефективний при дотриманні низки умов. Однією з найважливіших умов вироблення і розвитку позитивних навичок поведінки, вольових якостей, сміливості, рішучості, ініціативи є висока свідомість і глибока переконаність курсантів, студентів. Чим вище рівень свідомості, тим з більшою наполегливістю і завзятістю молодь буде загартовувати свою волю й характер, тим більше буде вона виявляти ініціативи, творчості.

Для вдосконалення моральних та інших професійно важливих якостей велике значення має системний підхід до вправ, що містить у собі: послідовність, плановість, регулярність. Це значить, що викладач повинен планувати обсяг і черговість навантажень, що впливають на розвиток позитивних навичок, на вдосконалення вольових якостей. ,,Воля наша, як і наші мускули, - писав К. Д. Ушинський, - міцніє тільки від діяльності, що поступово підсилюється: надмірними вимогами можна надірвати і волю, і мускули та зупинити їхній розвиток, але не даючи їм вправи, ви неодмінно будете мати і слабкі мускули, і слабку волю” Успіх використання методу вправи у формуванні якостей особистості залежить також від всебічного урахування вікових, психологічних, фізіологічних та інших індивідуальних особливостей учнівської молоді. Щоб не допустити моральних і психологічних травм, не надломити людини, ускладнювати вправи, збільшувати навантаження треба поступово.

Важливим методом виховання є приклад. Приклад викладача-офіцера-вихователя, кращих працівників правоохоронних органів, видатних особистостей виступає в процесі виховання як метод, що справляє великий вплив на свідомість, почуття і волю майбутніх правоохоронців. Суть цього методу полягає в цілеспрямованому і систематичному впливі вихователів на працівників особистим прикладом, а також усіма іншими видами позитивного прикладу, покликаними служити зразком для імітації, основою для формування ідеалу поведінки і засобом самовиховання.

Виховна сила прикладу ґрунтується на природному прагненні людей до імітації, особливо молодих. Не маючи багатого життєвого досвіду, навичок поводження в різних ситуаціях, вони змушені шукати зразки правильної поведінки. Ця риса історично сформувалася в людини як потреба. Відмічаючи першорядне значення особистого прикладу вихователя, К. Д. Ушинський писав: ,,У вихованні все повинне ґрунтуватися на особистості вихователя, тому що виховна сила виливається від живого джерела людської особистості.” У процесі виховання на позитивному прикладі необхідно дотримуватися низки умов. Насамперед, приклад повинен бути суспільно й особисто значимим і цінним. Чим глибше усвідомлять люди його суспільну цінність, чим він ближче і доступніше їм особисто, чим більше подібності між ними і прикладом, тим сильнішим буде вплив позитивного прикладу. Тому приклад легше сприймається і засвоюється тоді, коли він узятий із знайомої всім сфери діяльності. Важливо показати, які внутрішні сили управляли поведінкою людини, що ставиться в приклад, які моральні мотиви спонукали його на самовіддані дії.

Вплив позитивного прикладу тим сильніше, чим яскравіше, емоційніше описується обстановка, у якій відбувалася діяльність, що служить прикладом для імітації, дається характеристика тих труднощів, що долались. Такий опис прикладу викликає почуття гордості, захоплення, змушує відчути обстановку, у якій перебував герой, наочно уявити її.

Позитивний приклад набуває виховної сили в тому випадку, якщо він органічно пов'язаний із високими якостями особистості викладача і виявляється не вряди-годи, а постійно. Практика показує, чим більшою організованість і вимогливість до себе керівник, тим вище організованість і самодисципліна його підлеглих.

Значне місце у вихованні займає метод заохочення. Заохочення являє собою специфічну упорядковану сукупність прийомів і засобів морального і матеріального стимулювання. Заохочення завжди несе в собі оцінну і стимулюючу функції. Моральне і матеріальне заохочення активно допомагає курсантам, студентам усвідомити ступінь праці в досягненні спільного завдання, осмислити свою поведінку, закріпити позитивні риси характеру, корисні навички.

Заохочення є важливим засобом виховання. Це дуже тонкий і сильний засіб виховання підлеглих, і його застосування потребує від вихователя серйозного і вдумливого ставлення.

Для того щоб заохочення справило необхідний вплив, при його застосуванні варто дотримуватися низки педагогічних умов.

Насамперед, будь-яке заохочення повинне бути педагогічно обґрунтованим і доцільним, спрямованим на стимулювання успіхів у вирішенні головних, стрижневих завдань, що стоять перед навчальним закладом. Дієвість методу заохочення залежить і від правильного сполучення його видів. Важливо урізноманітити форми заохочення. Неприпустимо перетворювати той самий вид заохочення на повсякденну справу, та ще й присвячене до свята.

Будь-яке заохочення передбачає і його гласність. Адже заохочення має виховне значення не тільки для того, хто його одержав, але й для інших працівників. Гласність заохочення дає можливість привернути увагу всіх до вчинків товариша, викликати в них почуття захоплення, спонукати їх більш вимогливо ставитися до власної поведінки і викликати бажання наслідувати позитивний приклад. Щоб забезпечити гласність заохочення, його варто оголошувати в урочистій обстановці, на зборах. При цьому важливо правильно висловити сутність учинків, за які людина заохочена, відзначити досягнутий результат, риси особистості, що проявилися найбільше яскраво, ступінь ретельності, ініціативи і творчості.

У вихованні використовується і метод примусу. Під методом примусу розуміється система засобів і прийомів впливу на людей, що порушують закони, норми моралі, із метою виправити їхню поведінку і спонукати сумлінно виконувати свої обов'язки. Примусити людину - значить змусити її виконувати волю керівника, волю колективу в інтересах вирішення завдань, що стоять перед вищим навчальним закладом.

Цей метод застосовується після того, як усі інші методи впливу на людину були вичерпані і не дали бажаних результатів. У руках вихователів є різні форми примусу: категорична вимога, заборона, попередження про можливе покарання, накладення дисциплінарного стягнення, осуд громадськістю, притягнення до адміністративної відповідальності. Для того щоб стягнення справило потрібний виховний ефект, при його застосуванні доцільно дотримуватися певних педагогічних вимог.

Насамперед необхідно глибоко розібратися в суті вчинку, з'ясувати його мотиви, обставини, за яких він був зроблений, колишню поведінку людини, особливості її особистості, а також тривалість її навчання в вищому навчальному закладі. Усе це дозволяє правильно оцінити порушення і визначити міру стягнення, що справить найбільший виховний вплив на людину, яка вчинила провину.

Для визначення міри покарання дуже важливо знати, як винний ставиться до своєї провини, як сам оцінює і як реагує на стягнення. Адже недарма говорять, що визнання помилки - половина виправлення. Виправити поведінку порушника може тільки такий засіб, що змусить його відчути свою провину, усвідомити її і зрозуміти, що жити і чинити треба інакше. До накладення стягнення необхідно в особистій бесіді установити причини провини, ступінь усвідомлення людиною своєї провини й оцінки поведінки. Покарання за провину справляє позитивний вплив тільки тоді, коли воно застосоване правильно, з урахуванням характеру провини та його впливу на навколишніх. Будь-які впливи, зауваження, критика, категорична вимога, попередження, стягнення повинні бути справедливими. Несправедливе стягнення ображає студентів, курсантів підриває авторитет викладача, який наклав стягнення, негативно впливає на стан навчальної та службової дисципліни, моральну атмосферу колективу.

Також важливе значення має порядок накладення стягнення і приведення його у виконання. Педагогічно виправдано повідомляти стягнення особисто або в колі його товаришів. Це необхідно для того, щоб винний пережив почуття провини, відповідності перед товаришами. Цим також попереджується порушення з боку інших студентів, курсантів.

Цілком неприпустимо накладення стягнення на весь колектив замість покарання безпосередніх винуватців. Огульне і масове застосування стягнень сприяє виникненню і розвитку негативного морально-психологічного клімату в колективі, може призвести до кругової поруки. ,, ...Покарання, - говорив А. С. Макаренко, - не повинні оглушати весь колектив і робитися побутом у колективі, покарання повинні бути настільки рідкі, щоб весь колектив звернув на накладене стягнення увагу” Успішне вирішення складних і відповідальних завдань виховання учнівської молоді багато в чому залежить від рівня підготовленості викладачів-офіцерів-вихователів, їхньої педагогічної культури, службового і морального авторитету, від знання закономірностей, принципів і методів виховання.

Система методів виховання заснована на глибокій повазі людської гідності, усебічному розвитку особистості, духовних і фізичних сил, задоволенні матеріальних і духовних потреб. Основним методом виховання є метод переконання, що сполучається з методом прикладу, вправи, заохочення, примусу. Між усіма методами існує органічний зв'язок і взаємозалежність. Саме вона визначає сутність виховної технології. Педагогіка виходить із того, що успіхи у вихованні досягаються за допомогою виховних технологій, що дозволяють скоординовано задіяти арсенал усіх методів виховання, усього переліку ефективних засобів і прийомів виховних впливів.

Система виховання в установі, навчальному закладі або сім'ї являє собою організовану сукупність усіх компонентів виховної діяльності, використовуваних для досягнення заданих цілей. Тут важливо знайти доцільне місце кожному прийому, ланці, ланцюжку в цілісній виховній технології. Саме вони складають організаційно-методичну основу виховної діяльності викладача-офіцера-вихователя.

Ефективність виховної діяльності викладача досягається:

- організацією цілісного діяльно-виховного процесу відповідно до вимог законів, наукових рекомендацій і реальних потреб;

- досягненням соціально-ціннісної цільової і змістовної спрямованості виховання, оптимальною його організацією в рамках продуктивних моделі, алгоритму і технології;

- забезпеченням позитивної мотивації в праці, розкриттям і залученням сутнісного потенціалу кожного працівника;

- досягненням згуртованості колективу, згоди в сім'ї, забезпечуючи йому цілісність як суб'єкта життя, діяльності;

- особистим ставленням до виконання посадових обов'язків на високопрофесійному, творчому рівні;

- усебічним забезпеченням виховного процесу.

Критерії ефективності виховної діяльності керівника, організатора навчально-виховного процесу:

- досягнення виховних цілей по цілісному формуванню працівників, згуртуванню трудового колективу, що виявляються в необхідному морально-психологічному стані і результатах праці;

- відповідність проведеної виховної роботи об'єктивним законам виховання, правовим нормам, розв'язуваним задачам і потребам людей;

- оптимальність системи виховної діяльності і дієвість виховних заходів, тобто відповідність її продуктивної моделі, алгоритму і технології;

- рівень майстерності і мистецтва керівника у виховній діяльності, його особиста роль в організації цілісного діяльно-виховного процесу, у вирішенні практичних завдань і конкретних проблем.

Урахування умов ефективності діяльності педагога й об'єктивної її оцінки відповідно до зазначених критеріїв дозволять домагатися високих результатів у вихованні. У реальній практиці це забезпечить відповідність виховної роботи в установі новим розв'язуваним завданням.

Таким чином, виховання майбутніх працівників правоохоронних органів у вищому навчальному закладі належить до найважливіших функцій діяльності викладача-офіцера-вихователя і є неодмінною умовою ефективного навчально-виховного процесу у вищій школі.