Виховання - процес багатоступеневий.

  I ступінь - формування понять, суджень, понятійного рівня (що таке добро, а що - зло, як треба поводитись, і т. ін.).

  II ступінь - формування ставлення вихованців до норм і правил поведінки, на основі позитивних чи негативних відносин формується оцінка спочатку чужої, а потім і власної поведінки. Адекватні оцінні судження визначають позитивну емоційну сферу, яка створює умови для мотиваційної основи вчинків і визначає бажання діяти згідно з визначеними нормами і правилами, що мають позитивну спрямованість.

   III ступінь - формування у людини певних поглядів і переконань. Переконання - тверді погляди, невід'ємно пов'язані з дією, шляхи їх формування - організація досвіду правильної поведінки, вправи ,,тренування” у виконанні правильних дій. Багаторазові повторення таких дій сприяють формуванню навичок та звичок.

  IV ступінь - формування навичок та звичок правильної поведінки. Навичка - це засвоєний засіб дії, вміння добре та швидко її виконувати. Навичка не тотожна звичці. Якщо людина виявляє потребу і прагне виконати дію, то навичка стає зви­чкою. Перетворення моральної норми на внутрішню потребу відрізняє звичку від навички.

Система звичок переходить у характер, властивості особистості, таким чином, формується загальна спрямованість особистості, яка визначає практику поведінки та соціальний досвід людини.

Результати виховання проявляються не відразу, а дещо відстрочено у часі.

Виховання має комплексний характер – цілісну особистість, її властивості та якості треба формувати одночасно, а не по черзі, хоча на різних етапах розвитку особистості можна приділяти більшу увагу якійсь частковій виховній задачі (наприклад, розвитку комунікативних умінь у курсантів).

Виміряти, визначити результати виховання набагато складніше, ніж результати навчання. Виховання - процес суперечливий та тривалий, його результати мають віддалений характер і визначити їх дуже складно. Під результатами виховного процесу розуміють рівень вихованості, який досягнуто особистістю або колективом. Дані діагностичного дослідження порівнюються з вихідними характеристиками вихованості, а різниця між початковим і кінцевим результатом визначає ефективність процесу виховання. У ролі еталонних показників, з якими порівнюються досягненні результати, використовуються критерії (,,критеріум” лат. - ,,порівняння”). Критерії вихованості - це теоретично розроблені показники рівня сформованості різних якостей особистості (колективу). Реєстрація результатів діагностики здійснюється шляхом надання кількісних еквівалентів якостям, які формуються. Для цього використовуються методи масового опитування, спостереження, тестування, методи узагальнення незалежних характеристик, методи створення спеціальних виховуючих ситуацій тощо.

Виховання - процес двосторонній, його кінцевий результат визначається й тим, яку позицію займає вихованець, який є як об'єктом, так і суб'єктом виховного процесу.

Результати виховання неоднакові. Вони залежать від індивідуальних, вікових, статевих та інших відмінностей.

Все означене є якісною своєрідністю процесу виховання і поясненням його складності.

Сутність виховання виявляється на практиці як цілісна, організаційно оформлена взаємодія всіх суб'єктів діяльності, що забезпечує підготовку громадян до суспільного життя і праці, формування їх як гармонійно розвиненого індивіда, особистості, суб'єкта діяльності й індивідуальності. Характер взаємозв'язків і виховні функції кожного суб'єкта регулюються чинним законодавством, педагогічними принципами і спрямовані на забезпечення успішності праці.

Виховання має власну сферу діяльності, а також охоплює всі сфери життя і праці в вищому навчальному закладі. Якісно новий стан виховної діяльності тут досягається на основі вирішення комплексу суперечностей, дотримання закономірностей нової реальності й обумовлених ними принципів виховання. Це відповідає інтересам виробництва і потребам працівників.

Сучасна педагогіка виходить із того, що процес виховання являє собою не тільки активну взаємодію різних суб'єктів на індивідуальному і груповому рівнях у рамках виробничих структур, але й активні контакти з іншими соціальними інститутами (сім'ями, місцевими державними, громадськими й іншими структурами).

Виховання як система являє собою сукупність взаємозалежних елементів, що об'єднані для досягнення виховних цілей і завдань. У ній можна виділити модель, алгоритм і технологію, що детерміновані закономірностями і принципами виховання.

Цілі виховання мають конкретно-історичний характер. Вони завжди специфічні не тільки для певної епохи, але й для конкретних соціальних систем або інститутів держави. Основні цілі і завдання виховання громадян сформульовані в законодавчих актах України, конкретизовані в документах органів державного управління.

Головна мета виховання в сучасних умовах полягає у створенні матеріальних, духовних, організаційних умов для формування в кожного громадянина цілісного комплексу соціально-ціннісних якостей, поглядів, переконань, що забезпечують його успішний розвиток. Основними завданнями виховання є наступні:

формування наукового світогляду в персоналу, основу якого складають патріотизм, професіоналізм, моральність і схильність закону;

розвиток позитивної мотивації в праці, творчого ставлення до виконання своїх обов'язків, сумлінності й активності у вирішенні практичних завдань;

гармонійний, цілісно-орієнтований розвиток кожного працівника на єдиній основі його можливостей і вимог виробництва;

оволодіння загальнолюдськими цінностями, історичним досвідом і патріотичними традиціями Батьківщини;

забезпечення високої культури спілкування і взаємовідносин у трудовому колективі на основі поваги до закону, соціально-значимих внутріколективних норм;

активізація ролі виховання в єдиному і цілісному способі повсякденної праці і життя.

Реалізація цілей і завдань виховання забезпечується спільними зусиллями всіх його суб'єктів: керівників (начальників), виховних і інших органів, усього персоналу, трудових колективів, суспільних інститутів, сімей і ін. Центральну роль серед них покликані відіграти керівники установ (начальники). Виховання є пріоритетним обов'язком кожного керівника. Вони виступають безпосередніми організаторами й учасниками виховного процесу в установі.

У процесі досягнення цілей і завдань виховання реалізуються покладені на нього функції. До основних функцій виховання можна зарахувати наступні: статусно-позиційна - забезпечує розуміння і прийняття персоналом і трудовими колективами законного соціального стану, ролі, місця, кола функціональних завдань, відповідальності й обов'язків як основних суб'єктів праці і життєвої стратегії;

формуючо-развивальна - полягає в активному впливі на процес розвитку і саморозвитку в працівників і трудових колективів соціально-ціннісних характеристик, а також продуктивну реалізацію їхнього творчого потенціалу у трудовій діяльності;

інформаційно-комунікативна - обумовлює активний вплив виховання на процес пізнання в трудовому колективі, а також розвиток соціальнозначимих зв'язків і взаємовідносин у колективах;

мотиваційно-мобілізуюча - полягає у створенні соціально-психологічних і педагогічних умов, що спонукають суб'єктів праці до продуктивного виконання обов'язків і соціально-ціннісних функцій у трудовому колективі;

профілактико-перевиховна - полягає в прогнозуванні, попередженні і ліквідації небажаних проявів поведінки, педагогічному попередженні поведінки, що відхиляється, подоланні і ліквідації негативних якостей і рис характеру працівника в інтересах формування і розвитку соціально-ціннісних утворень.

Традиційно під суб'єктом виховного процесу розуміється керівник, а під об'єктом - різні категорії персоналу і трудові колективи. В умовах централізованої ієрархічної структури такого роду суб’єкт-об’єктні відносини прийнятні. Однак за сучасних умов при вирішенні складних виховних завдань дедалі частіше спостерігаються суб’єкт-суб’єктні відносини, що передбачають взаємоактивність і взаємодію всіх співробітників як їхніх повноправних учасників. Таким чином, суб'єктами виховання виступають усі члени трудового колективу (начальники, підлеглі), самі трудові колективи, різні соціальні органи й організації. При цьому принципово те, що рамки функціонування кожного із суб'єктів визначені законами, установленими нормами, правами, повноваженнями і відповідальністю.

Такий характер взаємовідносин стимулює обопільну активність як керівника, так і, що особливо важливо, підлеглого. Це обумовлено тим, що будь-яка людина ефективно розвивається і формується тоді, коли їй дається можливість розкритися, проявити свій творчий потенціал і активність. Виховання стає плідним, якщо воно звернено до суб'єктних, творчих сил особистості. У цьому випадку об'єкт виховання не тільки правильно розуміє виховний вплив, але приймає його й активно виконує всі вимоги, що містяться в ньому. При такому підході зовнішній виховний вплив ефективно впливає на працівника.

Важливо розуміти, що багато взаємовідносин і взаємодій, у які вступає людина, не засвоюються нею пасивно і механічно. Одні з них стимулюють діяльність, формують мотиви поведінки; інші - виявляються нейтральними; треті - викликають опір. У вихованні спонтанно виявляються природні сутнісні сили людини. Усе це характеризує людину як цілісний феномен, що одночасно є як суб'єктом, так і об'єктом виховання.

Як суб'єкт виховного процесу людина постає як індивідуальність, що розвивається. В основі такого розвитку лежить не тільки соціальне середовище, але і природні сили, духовний світ людини. Тут вона здійснює власний критичний аналіз впливів, відношень, взаємодій і робить свідомий вибір ідей, дій і вчинків. З'являється можливість ставити власні цілі в діяльності. Будь-яка людина прагне до активно-діяльнісного самовиявлення, самоусвідомлення, самопізнання і самоствердження.

Людина як суб'єкт виховного процесу є активним феноменом, що саморозвивається та на основі інтелектуальних, емоційних, фізичних і вольових сутнісних сил прагне до задоволення своїх потреб у діяльності і спілкуванні, акумулюючи і переробляючи виховні впливи, приймаючи їх або опираючись їм.

Іншим повноправним суб'єктом виховного процесу є керівник. Він стає ним уже тому, що живе, діє і робить вибір моральної поведінки для задоволення своїх потреб і інтересів у присутності підлеглих. Крім того, начальник стає суб'єктом виховного процесу тоді, коли усвідомлює зміст і мету праці, відповідальність за свій вплив на підлеглих. Тим самим керівник реалізує свою потенційну можливість і обов'язок бути активним вихователем. Саме він керує і відповідає за організацію ефективного виховного процесу в установі, її підрозділах.

Третім учасником виховного процесу є трудовий колектив, де кожний працівник набуває сприятливих умов для свого розвитку, задоволення власних потреб і інтересів, застосування своїх здібностей для самовдосконалення, самоствердження і самовиявлення. Як суб'єкт виховання колектив справляє величезний вплив на кожного свого члена, багато в чому обумовлює його діяльність, формуючи світогляд, методологію, продуктивну практику праці і життєвої стратегії. У той же час колектив є й об'єктом виховання для керівника.

Не можна упускати виховні можливості, що можуть бути корисно задіяні, якщо виховання здійснювати разом із суспільними інститутами, державними органами, сім'ями й іншими суб'єктами виховання. Характеристика виховного процесу була б не повною без урахування соціального середовища, оточуючої дійсності, виховний вплив яких має об'єктивний характер, а сила впливу залежить від ступеня їх реальної включеності у виховні відносини.

Отже, у виховному процесі діалектично взаємодіють його суб'єкти, керівник, підлеглі, колектив і інші суб'єкти, що одночасно є і його об'єктами. Продуктивність виховання багато в чому залежить від знання викладачем, керівником закономірностей, принципів виховання.

Під закономірностями виховання розуміються стійкі, повторювані й істотні зв'язки виховного процесу, реалізація яких дозволяє домагатися необхідних результатів у розвитку студентів, курсантів, трудових колективів і робити виховний вплив на весь уклад навчально-виховної та трудової діяльності. Їхня дія виражається в сутнісних характеристиках даного феномена.

Системний характер виховання виявляється як цілеспрямована, організаційно оформлена взаємодія всіх суб'єктів навчально-виховного процесу, регульована чинним законодавством, педагогічними принципами, і спрямована на забезпечення успішного вирішення завдань і формування майбутніх фахівців як патріотів України, професіоналів, гармонійно розвинених особистостей.

Для викладача, як керівника і організатора навчально-виховного процесу, важливе правильне розуміння даних категорій. Це дозволяє йому творчо, самостійно виявляти закономірності виховання учнівської молоді. Вони можуть бути подані багатомірно на загальнонауковому (філософському), окремому і специфічному рівнях. Знання закономірностей виховного процесу необхідно з цілого ряду причин.

По-перше, людина підпорядкована системі природних законів, що діють об'єктивно в конкретних умовах. Завдяки знанню закономірностей виховного процесу можна створити умови, за яких виховання буде протікати відповідно до дії об'єктивних законів (систем законів), а не всупереч їм. І навпаки, ігнорування законів із наполегливою неминучістю приводить до загострення протиріч, повторенню помилок і нелогічності у вихованні майбутніх працівників правоохоронних органів.

По-друге, знання й урахування закономірностей дозволяє осягати суть руху від застарілих уявлень до нового, звільнятися від стереотипів-блокаторів і затверджувати продуктивну практику виховної роботи. Ефективні модель, алгоритм, технологія виховання можливо створити і скористатися ними тільки на основі знання головних закономірностей, виділення і залучення потенціалу їх конструктивних, соціально-значимих складових.

По-третє, з'ясування й урахування закономірностей можуть створити передумови для прогнозування змін у системі виховної роботи, здійснення яких забезпечує її оптимізацію. Це також дозволяє домагатися ефективного управління вихованням із боку викладача.

Сучасна реальність свідчить про те, що у виховному процесі серед інших закономірностей можна виділити власне педагогічні закономірності виховання. До них слід віднести наступні:

1. Обумовленість цілей і завдань виховної роботи конституційними, світоглядними, морально-етичними орієнтирами і позиціями, правовими рамками навчально-виховної діяльності. У цій закономірності відбита соціальна детермінованість виховання, що є найважливішою функцією держави, що реалізується в навчальному закладі. Її вимоги виходять із сутності приналежності майбутніх правників до державного інституту, у рамках якого вони виконуватимуть соціально значиму працю. І всі державно значимі цінності - це цінності працівника, а державні завдання - його завдання. У зв'язку з цим основні провідні лінії виховної роботи повинні виходити від державних структур.

2. Відповідність моделі, алгоритму і технології виховання вимогам нормативних документів, науково-методичних рекомендацій, призначенню конкретного колективу. Суть урахування цієї закономірності полягає в неможливості організувати ефективну трудову діяльність без єдиних засад, без обґрунтованих вимог до виховного процесу. При цьому будь-які теоретичні концепції, найкращі керівні документи будуть мертві без налагодження механізму їх реалізації. Такий механізм можна сформувати та пустити у дію за допомогою ,,прив'язки” офіційно прийнятої концепції виховання до особливостей конкретних людей.

3. Посилення цивілізаційного-технологічного компонента у формуванні соціальних суб'єктів - працівників, трудових колективів і забезпеченні їх суспільно значимої активності. Дана закономірність виражається в тому, що у виробничих умовах необхідна ефективна соціалізація на загальнолюдському і конкретному рівнях (обов'язкове оволодіння персоналом досвідом цивілізованого життя і діяльності). Вона характеризується і тим, що даному етапу розвитку України властивий чинник відкритості, органічної зв'язаності зі світовим цивілізаційним процесом. При цьому постає можливість для зіставлення варіантів і досвіду світової практики, виділення позитивного і негативного в них, освоєння цих культурно-гуманістичних досягнень з акцентуванням уваги на своєрідності українських шляхів і традицій. Цивілізаційно-технологічний погляд на людину дає можливість застосовувати цілісні педагогічні технології, орієнтовані на розвиток і залучення творчого потенціалу персоналу.

4. Формування і прояв сутності майбутнього фахівця як результат його самовираження в житті і праці - у професійній діяльності, особистісному розвитку та повсякденних відносинах. Вони відбиваються у висуванні особистісних автономних позицій, характеристик і параметрів людини в самоціннісний універсум соціального життя, що орієнтується не тільки на соціальні норми, але й обрану життєву стратегію і ,,Я-концепцію”. Ця закономірність виявляється в тому, що всі проблеми суспільства, його об'єктивні потреби, перспективи і цілі в кінцевому рахунку живуть, функціонують як сума індивідуально-конкретних інтересів, турбот, цілей конкретної людини з його макрохарактеристиками - індивід, особистість, суб'єкт праці й індивідуальність. Отже, проживаючи життя в неповторно-індивідуальному варіанті, майбутній фахівець повинний одержувати достатньо конструктивних виховних імпульсів, що орієнтують і сприяють продуктивній його самореалізації в режимі взаємокорисності з суспільством, конкретним колективом. Таке забезпечення гармонічного розвитку людини як природного індивіда, особистості, суб'єкта праці й індивідуальності є одночасно найбільше вигідним для інтересів трудової діяльності.

5. Залежність результатів виховання не тільки від виховної діяльності, але і від реальних умов, взаємодії з ними в конкретних процесах і ситуаціях. Відповідно до даної закономірності педагог-організатор виховного процесу повинний забезпечувати нормальні умови життя і діяльності персоналу. Це передбачає найкраще задоволення всього комплексу потреб майбутніх правників, що можливо в реальній ситуації. У цих цілях потрібно координація і взаємодія виховних, організаційних і забезпечувальних заходів. Особливу увагу важливо приділяти сполученню виховання і навчання.

Урахування закономірностей виховної роботи здійснюється шляхом висування пакета принципів. Важливо забезпечити розумне сполучення традиційних принципів виховання з новими, що висувається в рамках нових виявлених закономірностей, що виявляються в сучасній практиці державного будівництва і життєдіяльності конкретного вищого навчального закладу.      

Методи виховання

Методи виховання - це способи організації цілеспрямованої діяльності з формування особистості, засоби впливу вихователя на вихованців з метою формування у них суспільнокорисних якостей. Існує декілька класифікацій методів виховання. Найбільш поширена така:

І група - методи впливу на свідомість і почуття вихованців, до неї належать такі методи, як переконання, розповідь, роз'яснення, навіювання, бесіда, дискусія, особистий приклад, вирішення дилем Кольберга;

II група — методи організації діяльності, формування досвіду суспільної поведінки - приучення, вправи, доручення, вимоги, переключення, рольові ігри, створення виховних ситуацій (ситуація морального вибору), колективні, творчі справи;

III група — методи стимулювання поведінки, а саме: змагання, заохочення, покарання.

IV група - методи контролю за ефективністю виховання, до неї належать такі методи, як спостереження, анкетування, інтерв'ю, опитування, тестування тощо.

Методи першої групи спрямовані на формування мораль­них поглядів, ідеалів, переконань, відносин. Більшість методів цієї групи (переконання, індивідуальна і фронтальна бесіди, дискусія) використовує слово для впливу на вихованців. Використання цих методів повинне відповідати таким вимогам: урахування вікових та індивідуальних особливостей учнів, логічність, послідовність, аргументованість, емоційна виразність, переконаність самого вихователя в істинності своїх слів. Не слід плутати переконання з монотонним, байдужим моралізуванням, довгим ,,читанням нотацій”. Корисно також пам'ятати, що за допомогою слова неможливо передати іншому свої погляди, а можливо тільки пробудити в ньому його особисті думки. Тому слово повинне підкріплюватись особистим прикладом вихователя, його вчинками та діями.

Особливо складним є використання навіювання. Навіювання - це вплив на підсвідомість, емоційно-вольову сферу, неусвідомлені мотиви, потреби, почуття. Воно розраховане на некритичне сприйняття, формування установок, а не поглядів. Навіювання не потребує докладної аргументації, але обов'язково має бути лаконічним, стверджувальним (тобто не розпочинатися з частки ,,не”), вимовлятися владним тоном і супроводжуватися пантомімікою впевненості. Зміст навіювання не повинен порушувати почуття безпеки людини, емоційні (почуття самоповаги) та моральні бар'єри. Не має сенсу використовувати навіювання до учнів з високою швидкістю та критичністю мислення, а також у ситуації, коли не з'ясовані мотиви вчинку вихованця.

Дуже корисно для формування переконань вирішення дилем Кольберга. Дилеми представляють собою реальні життєві ситуації, які не мають однозначно правильного рішення (наприклад, вкрасти ліки, якщо немає грошей, чи дати людині вмерти; вимагати справедливості чи підкоритися батькам). Переживання і розмірковування під час детального обгово­рювання дилем створюють необхідний кожній людині досвід вирішення складних життєвих проблем та прийняття відповідальності за свої рішення.

Треба пам'ятати, що кожна класифікація умовна; методи, що впливають на свідомість, опосередковано впливають і на поведінку, і навпаки; але класифікація виділяє головне і дозволяє розглянути кожний метод детальніше, пам'ятаючи, що кожний з них - лише частина системи і всі вони взаємопов'язані.

Методи другої групи можна вважати основними, тому що людина формується тільки у процесі діяльності та спілкування. Різноманітна (навчальна, виробнича, соціальна, естетична, ігрова) діяльність включає людину в систему взаємовідносин, в якій формуються реальні цінності, що мають особистий сенс для особи і керують її поведінкою.

Один з методів організації поведінки - це привчання. Він полягає в організації планомірного і регулярного виконання дітьми певних дій з метою перетворення їх на звички. Привчання потребує чітких вимог, вправ, контролю і доброзичливості та терпіння. Для привчання важливий також усталений режим життя.

Вправа - це багаторазове повторення, закріплення, вдосконалення способу дій суспільної поведінки. Виконання вправ часто розпочинається з вимоги. Вимоги повинні бути лаконічними, доступними для виконання, зрозумілими, не порушувати повагу до особистості вихованця. Вимога виконує стимулюючі, організуючі і гальмуючі функції. Вона може бути прямою і непрямою (побічною, опосередкованою). Пряма вимога - наказ, вказівка, розпорядження - має бути діловою, інструктивною, вимовленою спокійним, рішучим тоном. Дуже корисні непрямі вимоги - прохання, порада, натяк, заохочення, довіра, доручення, умова тощо. Вони створюють атмосферу співробітництва і гуманних взаємин.

Ефективним є метод переключення. Часом, замість того щоб робити зауваження виконавцю і відволікати учнів від роботи досить включити його в іншу діяльність. Дуже ефективним є метод рольової гри. Гра - це діяльність, в якій імітуються реальні умови та дії, але метою її є процес, а не результат. Як писав А. С. Макаренко, ,,яка дитина в грі, такою, здебільшого, вона буде і в роботі... “ [11]. Гра ставить кожного вихованця в активну позицію, непомітно примушує діяти, приймати рішення, спілкуватися, додержуватися правил, у результаті чого присвоюються моральні норми, розвивається здатність краще розуміти інших людей, співробітничати з ними. Ролі у грі мають діставатися всім, враховуючи виховну мету та умови гри.

Метод створення виховуючих ситуацій полягає в тому, що дитина опиняється в ситуації, коли необхідно прийняти рішення та здійснити вчинок (наприклад, включення ворогів в одну команду, вибір між власними інтересами і зневагою товаришів).

Колективна творча справа - це, по-перше, справа, корисна для когось, а не просто виховний захід, по-друге, творче, тобто самостійне створення чогось нового, незвичного, принаймні, для даного колективу, по-третє, колективна, тобто в ній беруть участь всі вихованці, кожний член колективу.

До третьої групи зараховують методи, які призначені стиму­лювати суспільно корисну поведінку, або гальмувати неприйнятну. Цій меті може служити будь-який метод, але частіше це різноманітні змагання, заохочення та покарання. Змагання - завжди є могутнім стимулом діяльності, тому, що враховує прагнення більшості людей до самоствердження, активності. Змагання може бути колективним, або інди­відуальним. Воно завжди має бути гласним, конкретним, а результати та критерії оцінки треба піддавати порівнянню. Невід'ємною часткою виховного процесу є заохочення, схва­лення, нагорода. Вони викликають задоволення, позитивні емоції, впевненість у своїх силах, що закріплює моральну поведінку. Оцінюватись і схвалюватися повинні не тільки резу­льтати, а і мотиви, старанність, способи діяльності, поведінки. Треба привчати підлітка цінувати сам факт схвалення, а не вагомість нагороди. Схвалення діє ефективніше, ніж заборона, тому що базується на позитивних емоціях, які є необхідними і бажаними кожному. Але інколи необхідно загальмувати негативну поведінку, яка може завдати шкоди вихованцям, іншим людям. Для цього використовується покарання. Воно може мати вигляд засудження, або природних наслідків від вчинку, але ніколи не повинне завдавати фізичних та моральних страждань. Покарання може принести користь, якщо усвідомлюється його справедливість, якщо воно викликає співчуття. Не слід карати весь колектив і об'єднувати дітей у негативних емоціях, а також використовувати засудження досить часто, тому що дитина звикає до одноманітних впливів і не реагує на них. Часто корисніше схвалити так звану нормальну поведінку і тим самим відокремити, не підкріплювати негативні дії.

Оцінка, стимулювання, коригування поведінки можуть здійснюватися вихователем або колективом за допомогою громадської думки.

Стимулювання можна здійснювати також за допомогою різноманітних прийомів. Прийом - це сукупність окремих дій структурі методу, частіше більш специфічних, менш загальних. Методи і прийоми тісно пов'язані між собою, можуть замінювати один одного в конкретних обставинах. В одній педагогічній ситуації метод виступає як самостійний спосіб розв'язання проблеми, а в іншій - як прийом, частина методу, що має необмежений вплив і для розв'язання проблеми потребує низки інших прийомів. Наприклад, бесіда - один з методів формування переконань, може бути прийомом на одному з етапів привчання.

Прийоми поділяють на стимулюючі та гальмуючі. До перших зараховують моральну підтримку, вияв доброти, уваги: авансування позитивних якостей, зміцнення віри вихованця у свої сили, активізацію заповітних почуттів, фланговий підхід, прояв гуманних почуттів, включення в цікаву діяльність, організація успіху в діяльності або спілкуванні. До гальмуючих - вияв засмучення, натяк, лагідний докір, попередження, іронію. прояв обурення, виклик тривоги перед можливим покаранням, уявну байдужість, наказ, уявну недовіру тощо.

Механізм дії методів та прийомів полягає в тому, що вони діють ефективно тоді, коли використовуються нечасто і несподівано. Це викликає здивування, яке, у свою чергу, гальмує негативні, умовні рефлекси і виникає орієнтовний рефлекс (рефлекс ,,Що таке?”, за І.П. Павловим). У цей момент підвищується схильність впливу, навіюванню.

Не буває хороших і поганих, педагогічних і непедагогічних методів та прийомів, а буває відповідне до мети і обставин використання методів, або навпаки. Для ефективного використання методів необхідні витримка, рішучість, кмітливість, оперативність у прийнятті рішень, знання психологічних особливостей вихованців.

 Форми виховання.     Під ними розуміються зовні виражені способи організації виховного процесу. Класифікувати їх можна за різними підставами:

- за кількістю учасників, які беруть участь у них: індивідуальні, мікрогрупові, групові (колективні) і масові;

- за завданнями: культурні, спортивні, правові, військово-патріотичні тощо;

- за особливостями способів проведення: лекції (з питань виховання), бесіди, обговорення, дискусії, диспути, загальні збори, зустрічі з досвідченими й авторитетними людьми, відвідування культурних заходів (театрів, перегляд кінофільмів і ін.), індивідуальні доручення, колективна робота, участь у суботниках і в роботі суспільних формувань, товариська допомога, опіка, шефство, кураторство, керування, добродійність і ін.;

- за місцем проведення в навчально-виховному процесі: форми виховання в процесі навчання, освіти, праці, позашкільної роботи, у побуті, при заняттях спортом і ін.;

- за часом проведення: планові, профілактичні, підведення підсумків, звіт, групова оцінка (розбір, характеристика), виправні й ін.

Форми теж не самі по собі, не за назвою, не за зовнішніми ознакам стають виховуючими. Вирішальне значення знов-таки має їх педагогічна ,,начинка” - зміст, організація, умови, методика. Вони стають справді педагогічними, виховуючими, коли організовуються з повним урахуванням вимог педагогічних принципів виховання, компетентним підбором і застосуванням методів, засобів і прийомів. У протилежному випадку вони виявляються формальними, що не впливають на розум і почуття їх учасників, а то й зухвалими, шкідливими.