Еволюція авторського права і суміжних прав

Формування елементів авторського права почалося за часів Давньої Греції та Риму, де широко застосовули його майновий аспект.

У Давній Греції існувало поняття літературної власності, яке підтверджується численними прикладами. Так, Аристофан неодноразово звинувачував суперників у плагіаті, хоча сам часто використовував мотиви інших авторів. Філострат з Александрії звинувачував Софокла у запозиченнях із трагедій Есхіла, а Есхіла – у запозиченні у Фриніха.

Ще одним яскравим прикладом регулювання суспільних відносин у сфері інтелектуальної власності може стати випадок, описаний у VII книзі трактату Вітрувія «Про архітектуру», де розповідається про літературні змагання, які проводилися в Александрії. Суддя змагань, граматик Аристофан, присудив нагороду далеко не найкращому письменнику. На питання про мотиви такого рішення Аристофан відповів, що всі інші учасники змагання надали точні копії з творів інших авторів. Після цього всіх плагіаторів було вигнано з Александрії. Це свідчить про те, що плагіат і літературна крадіжка вже в ті часи суворо каралися.

В Афінській республіці існували право на захист цілісності твору й заборона вносити до нього зміни. Зокрема у 330 р. до н. е. було прийнято закон, за яким оригінали творів великих класиків підлягали збереженню в офіційному архіві, а актори повинні були дотримуватися тексту авторів у театральних постановках.

У Давньому Римі автор мав можливість самостійно приймати рішення про оприлюднення й використання твору, реалізуючи тим самим свої особисті та інтелектуальні права. У той же час громадська думка різко засуджувала плагіат.

Ідея охорони об’єктів права інтелектуальної власності законодавчо закріплює привату власність у Римі. У римському праві було розроблено розгорнуту договірну систему. Тому для видання творів вимагалася згода автора, між видавництвом і автором укладалися угоди про видання книг.

Питання інтелектуальної творчості в ті часи стосувалися сфери загального права власності. Автор виступав власником створеного ним рукопису або скульптури, яку він міг продавати (відчужувати), як і будь-яку іншу матеріальну цінність.

Виникненню ідеї охорони авторського права передувало винайдення технології друкування (XV ст.), що уможливила розмножування літературних творів за допомогою механічних процесів замість переписування їх від руки. Це сприяло появі нових професійних категорій – друкарів і продавців книжок.

Після створення І. Гуттенбергом у XV ст. друкарського верстата різко зріс обсяг продажу й дохід друкарів і продавців. Тому автори книг порушили питання про захист своїх прав.

Внаслідок цього у Великій Британії в 1710 році парламентом був прийнятий відомий Статут королеви Анни – перший закон про авторське право. Цей закон забезпечував автору виключне право друкувати і публікувати книгу протягом 14 років від дати першої публікації, а також передавати це право продавцю книжок. Закон також передбачав, що після закінчення першого строку тривалістю 14 років розпочинається другий термінк охорони, яку первісно надавали автору, якщо він був живий. Отже, охорона авторського права тривала 28 років від дати першої публікації.

Статут королеви Анни також встановив умову про реєстрацію та депонування. Опубліковані книжки потрібно було зареєструвати в Центрі книговидавців, а примірники – депонувати для використання університетами та бібліотеками.

У Великій Британії робився наголос на виключне право монопольного використання тих переваг, наданих новинкою (ідеєю). У свою чергу, це давало можливість автору під час визначеного законом терміну отримувати більший прибуток, ніж конкуренти.

Значний внесок у формування права інтелектуальної власності зроблено французами. Так, Людовик XVI видав у 1777 році 6 ордонансів, що визнавали за авторами права на публікацію і продаж своїх творів. Пізніше, наприкінці XVIII століття, фундамент французької системи авторського права заклала Конституційна асамблея декретами 1791 і 1793 років. Декрет 1791 р. забезпечував право автора на публічне виконання твору протягом життя, а також протягом 5 років після його смерті право спадкоємців та осіб, яким відступлено це право. Декрет 1793 р. надавав автору виключне право на відтворення власних творів протягом життя, а також право спадкоємців і пра­вонаступників протягом 10 років після його смерті.

На відміну від британської системи, у французькій права автора інтерпретуються як авторські права, якими він користується все життя. Однак в обох системах вони розглядалися, по суті, як майнові права.

Із німецьких держав Саксонія першою у 1694 році прийняла закон про захист авторських прав. Наступний період в історії авторського права пов’язаний із появою в Німеччині філософських концепцій, які вбачали в остан­ньому не просто форму власності, що забезпечує автору права майнові вигоди. Філософи Німеччини, зокрема Еммануїл Кант, розглядали літературну й іншу творчу діяльність автора як частину його особистості, на охорону якої він мав право через природну справедливість. Ця ідея вплинула на розвиток авторського права в континентальній Європі, призвівши до створення системи немайнових або моральних прав, тобто інтелектуальної власності.

У США авторське право базувалося на первісних положеннях Статуту королеви Анни аж до 1976 р., коли був прийнятий закон, що встановив новий термін охорони творів. Тепер він не лише дорівнював життю автора, а й охоплював 50 років після смерті останнього відповідно до вимог Бернської конвенції (1886 р.). Проте ще до 1986 p. (коли США приєдналися до Бернської конвенції) зазначений закон містив вимоги про реєстрацію та депонування, які походять від Статуту королеви Анни.

Таким чином виникли дві системи авторського права: загальне (США, Велика Британія) і цивільне (Німеччина, Франція).

Суть концептуальних розбіжностей між ними полягає в тому, що країни загального права розглядають авторське право фактично як форму власності, яку може створити автор (фізична або юридична особа) і яку можна використати з комерційною метою.

У країнах цивільного права авторське право автора також розглядають як таке, що має риси власності та прагне охороняти майновий зміст цієї власності. Відмінність полягає у тому, що у цих країнах право ґрунтується на філософській концепції, відповідно до якої твір є втіленням особистості автора, яка через природну справедливість вимагає такої самої охорони, що й майновий потенціал твору.

Міжнародний механізм охорони авторських прав виник із підписанням у 1886 р. Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів. Наступні перегляди Бернської конвенції, укладання нових угод і договорів вдосконалювали міжнародну систему охорони авторського права.

У Російській імперії книговидавничу справу до кінця XVIII ст. вважали державною монополією. За відсутності конкуренції між видавцями не було об'єктивних передумов для зародження авторського права, яке з'явилося лише у XIX ст. і було тісно пов’язане з цензурним законодавством.

У 1816 р. Міністерство народної освіти видало розпорядження, яке вимагало, щоб при поданні рукописів на цензуру до них додавали докази прав видавця на їх друк. Впер­ше захист авторських прав у Російській імперії було юридично оформлено в 1828 р. шляхом доповнення Цензурного статуту розділом «Про авторів і видавців книжок».

У 1830 р. було затверджено нове Положення про права авторів, перекладачів і видавців, згідно з яким охороні підлягали статті в журналах, приватні листи, хрестоматії. Також він який надав можливість продовжувати строк охорони творів на 35 років після смерті автора. У 1845 і 1896 роках було визнано право на музичну та художню власність. У 1875 р. термін захисту авторського права після смерті автора був збільшений до 50 років. У 1877 р. норми авторського права були перенесені з Цензурного статуту до Законів цивільних (т. X, ч. 1 Зведення законів Російської імперії).

20 березня 1911 р. було прийнято Положення про авторське право, ст. 33 якого вперше закріпила право авторів на переклад їхніх творів. Законодавець відмовився від конструкції «літературна та художня власність», замінивши її поняттям «виключні права».

У СРСР Основи авторського права були прийняті у 1925 р. і доповнені в 1928 р. Документ визнав за авторами виключне пра­во на їхні твори, яке за законом 1925 р. було чинним протягом 25 років від моменту першого видання або публічного виконання твору, а в 1928 р. перетворилося стосовно більшості творів на довічне право автора. Основи передбачали перехід авторських прав до спадкоємців на 15 років після смерті автора. Твори використовували на підставі договорів з авторами, умови яких досить детально регулював закон. Разом із тим, не вважали порушенням авторського права переклад твору іншою мовою, використання чужого твору для створення нового (суттєво відмінного від першого), публічне виконання чужих опублікованих творів без дозволу автора, але з виплатою винагороди тощо.

08 грудня 1961 р. були затверджені Основи цивільного законодавства СРСР і союзних республік, четвертий розділ яких присвячений авторському праву. Норми авторського права були переглянуті з погляду подальшого розши­рення прав авторів, посилення їхніх позицій в організаціях, які використовують їхні твори, скорочення переліку винятків у авторському праві.

У зв'язку із приєднанням СРСР у 1973 р. до Всесвітньої кон­венції про авторське право (1952) вперше було закріплено право автора на переклад твору, до 25 років збільшено термін дії авторського права після смерті автора, розширено коло суб'єктів авторського права.

31 травня 1991 р. були прийняті нові Основи цивільного законодавства СРСР і республік, які заборонили вільне оприлюднення творів у кінострічках, радіо- і телепрограмах, публічне виконання опублікованих творів без згоди автора, а також розширили коло творів, що підлягають охороні, продовжили строк дії авторського права до 50 років після смерті автора, вперше запровадили охорону суміжних прав. Через розпад СРСР Основи не набули чинності на території України.