Еволюція об'єктів права промислової власності

Історію розвитку охорони результатів творчої діяльності людини можна поділити на певні етапи. Так, у стародавні часи ще не існувало правових форм закріплення результатів творчої діяльності, але й не викликало сумніву, що створене талантом людини є її власністю.

Наступний етап становлення правової охорони результатів творчої діяльності охоплює приблизно XII‑XVIII ст. і характеризується привілеями.

Привілей надавався певній особі, як правило, наближеній до першої особи, і забезпечував їй певне виключне право та перевагу перед іншими. Разом із тим привілей був монопольним правом. Він засвідчувався певною грамотою, яку видавав носій вищої влади (сюзерен, король, імператор, князь тощо).

Привілей міг полягати у найрізноманітніших перевагах, полегшеннях, звільненнях від зборів і податків, у наданні монополії тощо. За загальним правилом, підставою для надання привілею мала бути будь-яка новизна, що приносила певну вигоду, прибуток особі, яка видає привілей, чи її державі.

Перші привілеї захисту видавничої справи були видані у 1357 році в Лондоні гільдії переписувачів і художників-ілюстраторів на монопольне право видавництва, а також у 1491 році у Венеції власникам типографій Ратдольфу і Мануцію. В Англійському Королівстві у 1567 році Єлизавета І видала Гастінгсу привілей на виключне право торгувати особливою тканиною ‑ «he could have the sole trade». Пізніше був виданий привілей Гумфрею на інструмент для виплавлення свинцю.

Привілеї надавалися за особисті заслуги без будь-якої законодавчої регламентації порядку їх видання. Наданням привілею владика, зацікавлений у розвитку і процвітанні свого краю, підтримував автора новизни.

У XV-XVII ст. в Європі з’являються закони, що охороняють права творчості. Охорона прав винахідників розпочалася вперше у Венеціанській республіці. 19 березня 1474 року там прийнято закон «Парте Венеціана» про монопольне право автора на використання свого винаходу протягом 10 років.

Його основні принципи зберігають актуальність і дотепер: «Владою теперішніх зборів виголошується рішення: кожний, хто в цьому місті розробить будь-який новий і такий, що містить творчу думку, пристрій... повинен подати про це заяву до міського управління, щойно цей пристрій буде доведений до такої міри досконалості, що його можна буде створити та використати. Без згоди автора та дозволу його на будь-якій нашій території та в будь-якому місці всім іншим забороняється протягом 10 років створювати... за формою чи виглядом подібний пристрій. Якщо, незважаючи на це, будь-хто виготовить,.. то автор може вільно притягти його до відповідальності...».

Уже в цьому положенні закладено принципи, на яких базуються сучасні патенти: корисність нових винаходів для держави, виключні права першого винахідника на обмежений період, покарання за порушення права.

Отже, разом із наданням привілеїв почали складатися і їх правові засади.

На той час серед країн, що досягли найвищого економічного розвитку, якому сприяв розвиток технічної творчості, виділялася Англія. У період мануфактури тут звернули увагу на те, що інтелектуальна власність може приносити прибуток, але спочатку потрібно вкласти значні кошти на створення об’єкта промислової власності, набуття прав на нього та доведення до робочого стану. Недобросовісний конкурент, що скористається готовим об'єктом промислової власності, матиме конкурентні переваги перед правовласником, оскільки він не несе витрат на створення та підтримання чинності зазначеного об'єкта.

Практика передачі технологій і створення нових виробництв була започаткована в Англії у XII ст., і до XIV ст. особливі привілеї королівська влада надавала окремим особам для захисту їх під час заснування нових виробництв за імпортованою технологією.

Така підтримка набула форми дарування особі, що впровадила нову технологію, виключного права користування цією технологією протягом часу, достатнього для її освоєння. Це давало розробнику конкурентну перевагу, а королівство одержувало нову технологію виробництва, що сприяло зміцненню економіки.

Активізація технічної творчості в Англії зумовила зростання кількості привілеїв. Особливо їх кількість зросла у зв'язку з промисловою революцією. Зростання кількості привілеїв, які на той час набули форми патентних грамот і виконували функцію офіційного сповіщення громадськості про надані права, зумовило зростання кількості зловживань із боку королівської влади, і промисловці почали висловлювати протести, відстоюючи свої права в судовому порядку.

Так, під час судового розгляду справи «Сукнороби з Іпсвіча» було зазначено: «Та якщо хтось запровадив новий винахід у нове виробництво в королівстві з ризиком для свого життя і з витрачанням своїх коштів або запасів тощо чи хтось зробив будь-яке нове відкриття, то в цьому разі король із власної прихильності та милості для компенсації його коштів і зусиль може встановити, що тільки він матиме право користуватися цим виробництвом або торгівлею протягом певного часу, оскільки людям у королівстві ще не відомо про нього і вони не мають знань і майстерності для його використання. Проте, коли патент припинить чинність, король не може надати його знову».

Внаслідок цього в 1628 p. було прийнято Положення про монополії, яке встановило одну доволі принципову засаду охорони патентних прав. У Положенні було проголошено, що всі монополії позбавлялися будь-яких привілеїв, а їх надання оголошувалося недійсним, за винятком «усіх патентних грамот і надання привілеїв терміном на чотирнадцять років або менше від того, які будуть вчинені пізніше, на виключне зайняття або створення нових виробництв у цьому королівстві, справжньому і першому винахідникові таких виробництв, якими не мають права користуватися інші особи на період чинності таких патентних грамот і надання прав».

Цим Положенням був закладений конкретний принцип патентного права – виключність наданих прав і чітко визначений термін їх чинності.

Система привілеїв розвивалася в Англії завдяки діяльності судів у на­прямку системи надання прав, що базувалася виключно на процесуальних умовах. Деякі з них, наприклад надання детального опису, який вимагали з 1711 p., були провісниками сучасних патентів.

У Росії перший нормативний акт про привілеї був прийнятий у 1723 р. під назвою «Правила выдачи привилегии на заведение фабрик». Цим актом певною мірою було упорядковано видання привілеїв.

Система привілеїв, що складалася і розвивалася в усьому світі, але у різних країнах по-різному (залежно від їх економічного розвитку) закладала основи патентної охорони результатів творчої діяльності.

Перші національні патентні закони про видачу патентів винахідникам за дотримання певних об’єктивних умов майже одночасно прийняли США (1790) і Франція (1791). Так, ст. 1 французького закону відзначала: «Будь-яке відкриття або новий винахід у будь-якому виді виробництва є власністю його автора, внаслідок цього закон має гарантувати йому всебічне і повне користування ним відповідно до умов і на термін, що встановлений далі».

Законодавець опікувався і національними інтересами. Так, прийнята в 1793 р. поправка до закону США дозволяла надавати патенти лише громадянам цієї країни, а у Франції особу, яка впроваджувала зарубіжну техніку, прирівнювали до справжнього винахідника. Винахідник, який одержував патент за кордоном, одержавши його до того у Франції, втрачав право користуватися останнім.

У 1812 р. був прийнятий перший патентний Закон Російської імперії «О привилегиях на разные изобретения и открытия в художествах и ремеслах». Цим законом передбачалася видача привілеїв на власні винаходи й ті, що завозилися з-за кордону, терміном на три, п’ять і десять років.

У 1833 р. патентний закон зазнав суттєвих змін і доповнень. Ново-введення були пов’язані з переходом до системи попереднього дослідження винаходів, покладенням на власника привілею використати винахід, із забороною перевідступати привілеї акціонерним товариствам.

Другий патентний закон Російської імперії – Положення про привілеї на винаходи і вдосконалення – був прийнятий 20 травня 1896 р. За новим законом винахід мав належати до галузі промисловості й мати суттєву новизну.

Першим законом Російської імперії, який детально регулював питання охорони промислових зразків, був Закон «Про право власності на фабричні рисунки і моделі» (1864), за яким об'єктом охорони міг бути рисунок або модель, призначені для відтворення в заводських, фабричних або ремісницьких виробах.

Нова патентна система набула поширення на початку XIX ст. у результаті застосування французького права у країнах, завойованих Наполеоном. Проте в монархічних державах, що збереглися або були відновлені після 1815 p., принцип привілеїв зберігся, хоча на практиці право на патент визнавали скрізь.

Із поширенням промислової революції на інші країни відбулося стрімке зростання кількості патентів. Якщо в 1815‑1820 роках США, Франція та Британія разом видавали понад 100 патентів на рік, то в 1850‑1854 роках кожна з цих країн щорічно видавала понад 1000 патентів.

Під час Всесвітньої виставки у Парижі міжнародний конгрес розпочав підготовку рішення про міжнародну охорону промислової власності. Врешті-решт 20 березня 1883 р. на дипломатичній конференції в Парижі була підписана конвенція, що заснувала Союз з охорони промислової власності.

З підписанням Паризької конвенції розпочався період інтернаціоналізації промислової власності, зокрема патентної системи. Паризький союз заклав підґрунтя, яке уможливило прогрес шляхом періодичних переглядів Конвенції, що сприяло одержанню та підвищенню ефективності охорони винаходів, створюваних в одній із країн-членів, в інших країнах-членах.

Від початку свого існування Паризька конвенція передбачала можливість укладення між державами-членами «особливих угод» щодо промислової власності. Цю можливість було використано при укладенні Договору про патентну кооперацію РСТ (1970) та Європейської патентної конвенції (1973). Зазначені спеціалізовані угоди сприяли розвитку патентного права.

В історії патентного права виокремлюють три важливі періоди (табл. 1.1).

Таблиця 1.1 – Історичні періоди розвитку патентного права

Об’єктом промислової власності, історія якого походить із глибини століть, є торговельні марки (знаки). Їх історія починається зі стародавніх часів, коли в людському суспільстві відбувся розподіл праці та з’явилися ремісники-конкуренти. Такі знаки у вигляді символів зображувалися ремісниками на виготовлених ними товарах або ставилися скотарями як «клеймо» на тварині. Ці знаки реалізували важливий елемент законодавства про торговельні марки, що діє донині, а саме: фіксували зв'язок між товаром і виробником.

Приблизно 5000 років до н.е. людство почало масове на ті часи виробництво глиняного посуду. Саме на посуді вперше з’явилися позначення, які можна вважати попередниками торговельних марок (рис. 1.2).

                      а                                                             б

Рисунок 1.2 – Клеймо на цеглі: а – стародавнього китайського майстра; б – часів Римської імперії

Наприклад, посуд, вироблений в Китаї у період імператора Хонг-То, маркували клеймом (знаком, що засвідчує якість виробу), яке містило ім'я правлячого імператора та ім'я виробника або місце виробництва. Майстри Ассирії та Вавилону вже за 4000 років до н.е. почали вирізати на каменях побудованих ними споруд свої клейма. Археологічні знахідки підтверджують використання торговельних марок в Індії за 1000 років до н.е.

В Європі торговельні марки першими почали використовувати давні греки. Збереглося безліч амфор з особистими клеймами гончарів, статуї, на яких вирізьблені імена скульпторів, елементи споруд з ініціалами архітекторів (рис. 1.3). Існують документальні свідоцтва появи торговельних марок на грецьких і римських світильниках. При розкопках Помпеї знайдено вивіску з «клеймом» м’ясника, на якій зображені п'ять окостів, вивіску молочника з барельєфом кози, пекаря – із зображенням млина тощо.

Подальшого розвитку торговельні марки набули в період розвиненого феодалізму. Перший законодавчий акт про торговельні марки було прийнято англійським парламентом у 1266 році. За цим актом кожний пекар був зобов’язаний проставляти свій знак на хліб, щоб, «якщо випечений хліб недостатньої ваги, було відомо, хто в цьому винний».

                       а                                                                  б

                      в                                                                  г

Рисунок 1.3 – Клейма гончарів: а – на амфорі, знайденій нещодавно в заповіднику «Неаполь Скіфський»; б – на фрагментах кераміки царські клейма іудейського царя Езекії (Hezekiah), який правив на межі VIII‑ VII ст. до н.е. (знайдені при розкопках в Єрусалимі); в – клейма київських гончарів на виробах IX ст.; г – клейма Стародавньої Греції

Перед торговельною маркою ставилася мета гарантувати якість товару, пов'язуючи його при цьому безпосередньо з іменем конкретного виробника. З'явилася нова форма торговельної марки, що відображала характер торгівлі того часу, – марка гільдії (рис. 1.4).

           а                                                                                 б

Рисунок 1.4 – Торговельні знаки гільдій: а – середньовічних гільдій; б – знаки на фарфорових виробах германських майстрів

Гільдії спеціалізувалися на певному виді продукції, тож їх марки сприяли заохоченню місцевих виробників, перешкоджали конкуренції. Маркування товарів мало на меті вказати належність виробника до цеху ремісників або гільдії купців і підтвердити, що виробник має право на виробництво і продаж даного виду товару і дотримується правил гільдії.

Марка гільдії надавалася тільки члену гільдії і виконувала більше роль знаку якості, ніж торговельної марки. У ті часи, крім рекламної, торговельна марка й захищала виробників від порушення їх права на торговельну марку, а її застосування часто було примусовим. Протягом XIV‑XVII ст. із розвитком торгівлі, знаки купців стали навіть більш поширеними, ніж позначки виробників.

У XV ст. з розвитком друкарства перші друкарі, усвідомлюючи необхідність захисту своїх видань від підробок, створювали власні знаки, які друкували на першій або останній сторінці книги. Перший такий знак використали в 1457 році німецькі друкарі з Майнца – Фуст й Шеффер (рис. 1.5, а). Був свій знак і в Івана Федорова (рис. 1.5, б). Вперше він використав його на львівському виданні книги «Апостол» у 1574 році.

                              а                                                               б

Рисунок 1.5 – Типографські знаки: а – Фуста й Шеффера; б – Івана Федорова

Поступово маркування товарів ставало обов’язковим, а зростання важливості товарного знаку в торгівлі зумовило необхідність правового регулювання відносин, повязаних із його застосуванням.

Зі збільшенням використання товарних знаків зростало і їх копіювання. Зазвичай законні користувачі знаків не могли зупинити підробників. Маркування товарів не надавало їм юридично визнаного права.

Починаючи із середини XIX ст. в Англії суди сформували захисний засіб від цього порушення. Так народилася доктрина «видання за інше»: ніхто не мав права видавати свої товари за товари іншої особи.

Однією з перших країн, що прийняла закон про товарні знаки, була Франція, де закон 1857 р. залишався чинним понад 100 років. Перший всеохоплюючий закон Німеччини про товарні знаки був прийнятий у 1896 р.

На території України, як і в більшості країн Європи, торговельні марки почали використовуватися в гончарному виробництві, поступово розповсюджуючись серед представників інших професій: ювелірів, видавців книг, ковалів, столярів. А першим законодавчим актом, що регламентує використання торговельних марок став затверджений російським царем у 1667 році Статут, що наказував ставити клеймо на вітчизняних товарах для того, щоб відрізняти їх від іноземних.

Товарний знак як маркетинговий інструмент почав формуватися в XVIII ст. із розвитком капіталістичних відносин, а саме поняття «товарний знак» у сучасному розумінні виникло в епоху бурхливого промислового розвитку в XIX ст., що зумовило необхідність чіткої регламентації всіх аспектів використання торговельних марок.

Перший закон про торговельну марку був виданий у Великій Британії в 1875 р. і надавав власникові зареєстрованого знаку монопольних прав, а також право на його захист у суді. Першим товарним знаком у світі (1876) вважається червоний трикутник пивоварні Bass&Co у Великій Британії (рис. 1.6), який чинний і в наш час.

             а                                                     б

Рисунок 1.6 – Перші зареєстровані торговельні марки: а – зображення на пляшці елю Bass першої торговельної марки Великої Британії «Червоний трикутник» зареєстрованої01 січня 1876 р.; б – перша торговельна марка Швейцарії, зареєстрована 01 листопада 1880 р.

З 1857 року до 1900 року в усіх промислово розвинених країнах прийняті національні закони, що стосуються торговельних марок: Франція (1857 рік), потім – Італія (1868 рік), Велика Британія (1875 рік), Бельгія (1879 рік), США (1870, 1881 роки), Німеччина (1884 рік).

У Російській імперії початок правового регулювання товарного знаку пов'язаний з прийняттям закону «Про товарні знаки (фабричні й торговельні марки і клейма)» 1896 року, який містив визначення торговельної марки, суть якого збереглася і в наші часи. У ньому товарними знаками визнавалися «усякого роду позначення, що проставляються промисловцями й торговцями на товарах або на упаковці й посуді, в яких вони зберігаються, аби відрізняти їх від товарів інших промисловців і торговців».

Розвиток права на товарні знаки всередині країн був значною мірою пов'язаний із розвитком його міжнародної охорони. Основою міжнародних конвенцій стала Паризька конвенція про охорону промислової власності (1883). Її доповнюють Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків (1891), що заснувала Спеціальний союз для країн – членів Паризької конвенції, та інші міжнародні угоди.

Історію розвитку права на товарний знак у XX ст. можна викласти в кількох розділах: використання або реєстрація як основа виникнення прав; визнання сучасних способів використання товарних знаків (уступка, ліцензування); визнання нових теорій охорони товарних знаків.

Першим законодавчим актом України, що регламентував використання і охорону товарних знаків, стало «Тимчасове положення про правову охорону об'єктів промислової власності та раціоналізаторських пропозицій в Україні», затверджене 18 вересня 1992 року. У 1993 році був прийнятий Закон «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг». З того часу почалася сучасна епоха товарних знаків в Україні. Свідоцтво № 1 України було видано Інституту електродинаміки Академії наук України на торговельну марку «ИЭД» (рис. 1.7).

                        а                                                     б

Рисунок 1.7 – Початок епохи товарних знаків в Україні: а – перший знак для товарів і послуг, зареєстрований в Україні; б – зразок свідоцтва на знак

Перші роки незалежної України характеризувалися сплеском неправомірного використання чужих торговельних марок. Україну захлинув потік підробної продукції. З’явилася безліч імітацій відомих торговельних марок: кава Neecafe, шоколадний батончик Nuss, аудіокасети BSAF, кросівки Abibas. Знадобилися роки, щоб зменшити вал підробок і зробити продукцію впізнаваною споживачами.

Вдосконалення механізму охорони торговельних марок і інтеграція України в світову економіку сприяли тому, що їх використання в нашій країні стало підкорятися загальносвітовим тенденціям, а судові процеси проти порушників повернули віру виробників у можливість захисту власних прав й ефективність реєстрації торговельних марок.

Зараз торговельна марка значною мірою втратила своє призначенняі як вказівка на джерело походження товару. Тепер вона ідентифікує саме товар, не вказуючи на джерело походження.

В умовах ринкової економіки товарні знаки стали правовим інструментом, що регулює товарообіг і виконує багато функцій, спрямованих на правове забезпечення ефективності. Перш за все марка служить для персоніфікації товарів або послуг одного виробника серед аналогічних товарів (послуг) іншого. Широковідома марка – це своєрідна форма самореклами.

Етапи еволюційного розвитку торговельної марки наведено в табл. 1.2.

Таблиця 1.2 – Етапи еволюційного розвитку торговельної марки