Віруси імунодефіциту людини (ВІЛ). Властивості. Роль в патології людини. Патогенез СНІДу. Методи лабораторної діагностики. Перспективи специфічної профілактики, терапії.

Збудники СНІДу належать до родини Retroviridae, підродини Lentiviridae. Збудник СНІД - складний за будовою вірус. У центрі віріона – серцевина, яка містить електронно-щільний нуклеоїд з вірусним геномом. Це дві однакових нитки РНК, ассоційованих з оберненою трансриптазою. Оточений цей комплекс білковою оболонкою, а зверху двошаровою ліпідноюмембраною, яку вірус набуває при проходженні клітинної мембрани.

Основні гени: gag -кодує білки серцевини, pol - ферменти, env - білки оболонки. Ці гени є у всіх вірусів раку і лейкозу. Крім того, у віруса є ряд генів-регуляторів: tat -позитивний регулятор, rev (art, trs) - вибірковий регулятор, vif (sor, A, P, Q) - фактор інфекційності, vpr, vpn- функція їх невідома, nef (3’orf, B, E, F)- негативний регулятор.

Під час інкубаційного періоду у 50 % інфікованих розвивається мононуклеозоподібнийи синдром, який виникає через 2-4 тижні після зараження. Триває він 2-4 тижні, в цей час спостерігається субфебрильна температура, ангіна, фарингіт, збільшуються лімфовузли, розвивається гепатодієнальний синдром, зявяється головний біль, артралгія, міалгія, розвивається лімфопенія.Безсимптомне носійство може тривати роками.Іінкубаційний період змінюється синдромом генералізованої лімфаденопатії, який також може тривати роками. В цей час спостерігається збільшення лімфовізлів двох і більше груп, не рахуючи пахові (завушні, підщелепні, надключичні, кубітальні, підколінні, стегнові) тривалістю три і більше місяців, зявляється діарея (1 місяць), знижується маса тіла (понад 10% ). Проте спостерігаются тривалі ремісії.Наступний період - снідасоційований комплекс. При ньому спостерігаються генералізована лімфаденопатія, втрата маси тіла, пітливість, гарячка, кашель, розлади шлунково-кишкового тракту, лейко-, лімфо-, тромбоцитопенія, ознаки порушення клітинного імунітету. Зявляються опортуністичні інфекції. Часто розвиваються характерні порушення ЦНС, які проявляються у вигляді деменції. Однак і під час цього періоду деколи спостерігаються ремісії. Четвертий період - це безпосередньо СНІД.

Для виявлення антитіл найчастіше використовують імуноферментний метод. У разі позитивної реакції дослідження повторюють. Результат вважають позитивним, якщо в двох повторних – в обох, чи з трьох – у двох аналізах виявлені антитіла. Імуноферментний метод дуже чутливий, але недостатньо специфічний. Тому для остаточного підтвердження діагнозу серопозитивну кров направляють в референсну лабораторію для дальшого дослідження в реакції імуноблотингу. Результат імуноблотингу вважається позитивним при виявленні у хворого антитіл до трьох і більше структурних білків ВІЛу (p24, p18, gp41, gp120, gp160 та ін.). Їх можна виявити також методом радіоімунопреципітації. За допомогою полімеразної ланцюгової реакції визначають також вміст РНК ВІЛу в плазмі крові пацієнтів (вірусне навантаження).

Санітарна мікробіологія, предмет, задачі. Значення санітарної мікробіології в діяльності лікаря.

Санітарна мікробіологія - напрямок медичної мікробіології, що вивчає мікрофлору навколишнього середовища і її вплив на здоров'я людини та стан середовища її проживання. Початком розвитку санітарної мікробіології можна вважати 1883 р., коли французький лікар Е. Масі запропонував розглядати кишкову паличку як показник фекального забруднення води. Вивчення мікрофлори і мікробіологічних процесів в середовищі проживання людини необхідно для гігієнічної оцінки його взаємин з навколишнім середовищем. Санітарна мікробіологія розробляє методи контролю за станом води, грунту, Повітря, харчових продуктів і різних предметів побуту. Основні завдання санітарної мікробіології:

• Вивчення біоценозів, В яких існують мікроби, патогенні для людини, і вивчення його ролі в їх накопиченні.

• Розробка методів мікробіологічних досліджень зовнішнього середовища, мікробіологічних нормативів і заходів по оздоровленню об'єктів навколишнього середовища.

Санітарно-показові мікроорганізми, вимоги до них, їх значення для характеристики об’єктів зовнішнього середовища.

Санітарно-показові мікроорганізми -індикаторні мікроорганізми, кількісний рівень яких характеризує епідеміологічну безпеку об’єктів навколишнього середовища. Індикаторний принцип нормування мікробного забруднення різних об’єктів (води, ґрунту, повітря, харчових продуктів тощо), що ґрунтується на виборі певних мікроорганізмів, запропонований Р. Кохом понад 100 років тому і на цей час є основним провідним принципом регламентації мікробного забруднення об’єктів навколишнього середовища. Потреба використання мікроорганізмів зумовлена певними труднощами, які можуть виникати у разі безпосередньої індикації патогенних мікроорганізмів, а саме: нерівномірним поширенням останніх, досить тривалим часом і трудомісткістю методів їх дослідження. Тому при виборі санітарно-показових мікрооганізмів для конкретного об’єкта враховують їх індикаторну цінність по відношенню до патогенних мікроорганізмів, включаючи такі показники: характерна (типова) локалізація в організмі людини чи теплокровних тварин, як і для патогенних мікроорганізмів; шляхи надходження в об’єкти навколишнього середовища в кількості, що суттєво перевищує кількість патогенних; спільні з патогенними способи поширення в об’єктах навколишнього середовища; більш висока порівняно з патогенними стійкість до дії фізичних, хімічних і біологічних чинників і, як наслідок, більш висока виживаність у навколишньому середовищі; прості, доступні та надійні методи їх визначення, що дозволяють швидко отримувати результати і своєчасно проводити профілактичні заходи. Ґрунтуючись на цих положеннях, визначені різні сан-пок. мікоорг. залежно від конкретного об’єкта навколишнього середовища. Напр. для води (показниками її фекального забруднення) є бактерії групи кишкової палички (БГКП), ентерококи, ентеровіруси, коліфаги; ґрунту — БГКП, Clostrsdium perfringens, ентеровіруси, яйця геогельмінтів; повітря — золотисті стафілококи і озеленюючі стрептококи (у разі визначення прямої епідеміологічної безпеки повітря — гемолітичні стрепто- і стафілококи); харчових продуктів — БГКП, для окремих продуктів — протей, сальмонели та інші як аеробні, так і анаеробні мікроорганізми.

Принципи санітарно-мікробіологічних досліджень об’єктів зовнішнього середовища, їх оцінка. Санітарно-бактеріологічний контроль якості питної води. Вимоги Держстандарту до питної води.

Основні принципи:

• Проби слід відбирати з дотриманням усіх необхідних умов, регламентованих для кожного досліджуваного об'єкта. Дослідження необхідно проводити швидко, при неможливості негайного проведення аналізу матеріал зберігають у холодильнику не довше 6-8 ч.

• Для отримання об'єктивних результатів слід відбирати декілька проб з різних ділянок об'єкта.

• Більше адекватні результати можна отримати проведенням повторних відборів і аналізів проб.

• При проведенні аналізів слід використовувати тільки стандартні і уніфіковані методи дослідження.

• У роботі необхідно використовувати комплекс тестів - Прямих (виявлятимуть патогени) і непрямих (вказують на забруднення об'єктів навколишнього середовища виділеннями людини і тварин і його ступеня).

• Інтерпретацію результатів санітарно-мікробіологічних досліджень слід проводити з урахуванням інших гігієнічних показників (органолептичних, хімічних, фізичних і т.д.).

Основна мета санітарно-мікробіологічного дослі­дження води - забезпечення населення добро­якісною водою, для чого проводять оцінку води з точки зору інфекційної безпеки для здоров'я лю­дини. Епідемічну безпеку води оцінюють шляхом непрямої індикації можливої присутності збудни­ка. Відповідно до чинних нормативних документів, контролю підлягають: вода питна (централізовано­го і місцевого водопостачання, тобто з водопрово­ду, криниць, джерел І свердловин); вода плаваль­них басейнів, вода відкритих водоймищ (із річок, водосховищ); стічні води; вода для виготовлення ліків.

Санітарно-гігієнічні вимоги до питної води

1. Повинна бути прозорою, по можливості безколірною, без будь-якого запаху та присмаку, мати освіжаючу температуру (5-15 ºС).

2. Не містити домішок отруйних речовин у токсичних концентраціях.

3. Бути вільна від патогенних мікроорганізмів, головним чином фекального походження, а також від гельмінтів та їх личинок. (Не забруднена стічними водами (фекальними, побутовими, промисловими тощо).

Повну оцінку якості води можна дати на основі комплексного її дослідження в яке входять:

- санітарно-топографічне обстеження джерела водопостачання і навколишньої території;

- визначення фізичних властивостей води;

- визначення хімічного складу води;

- визначення бактеріологічного забруднення води;

- біологічний аналіз води.