Список використаних джерел та літератури

1. Національна рада Словаччини [Електронний ресурс] .- Режим доступу: http://www.pravo.vuzlib.net/book_z1290_page_138.html .- Назва з екрану

2. Народна скупщина Сербії [Електронний ресурс] . – Режим доступу: http://www.parlament.gov.rs/content/cir/index.asp . – Назва з екрану

3. Парламентська асамблея Боснії та Гецоговини [Електронний ресурс] . – Режим доступу: http://www.srpska.ru/article.php?nid=449 . – Назва з екрану.

4. Парламент Румунії [Електронний ресурс] .- Режим доступу: http://www.parlament.ro/index_en.html .- Назва з екрану

5. Парламент Чехії [Електронний ресурс] . – Режим доступу: http://www.senat.cz/index-eng.php . – Назва з екрану

6. Sejm [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.sejm.gov.pl/prawo/konst/polski/kon1.htm

7. Senat RP [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.senat.gov.pl/

                Класифікація і структура парламентів

                                        План:

1. Поняття і становлення парламентаризму.

2. Класифікація парламентів.

3. Структура і порядок роботи парламентів.

1. Слово "парламент" має латинський корінь "раrlаrе" – "говорити", "розмовляти". Батьківщиною найдавнішого парламенту вважають Ісландію (IX ст.). На околицях столиці Ісландії Рейк'явіка дотепер збереглися кілька великих каменів, на яких давні вікінги обговорювали свої справи й приймали рішення. Ісландці говорять, що ці камені і є парламентом під відкритим небом, який дотепер називається альтинг. До найдавніших парламентів належать також англійський парламент й іспанські кортеси.

Історія парламентів і парламентаризму налічує кілька століть і включає кілька етапів.

Перший етап – початковий (XIV–XIX ст.): становлення інституту парламентаризму. На цьому етапі відбувалося утворення парламенту як органу держави, парламент боровся за своє місце й роль, вироблялися способи його формування.

Другий етап – кінець XVІІІ – початок XX ст. – "золотий час парламентаризму". У цей період парламенти формувалися на основі цензового виборчого права, виражали інтереси одного класу – буржуазії, що зароджувалася. Парламенти утворювалися невеликою частиною населення країни – лише 10–15 % громадян. Фактично тільки одна група населення обирала найбільш гідних. Саме тоді в англійському парламенті з'явився вислів, що парламент може все, крім перетворення чоловіка в жінку.

Третій період – початок XX ст. – так звана криза парламентаризму. У цей період виникли партії, які представляли інтереси різних соціальних верств і груп. Цензове виборче право стало абсолютним анахронізмом. Про парламент почали говорити, що цей орган має поступитися своїм провідним місцем виконавчій владі. Наприклад, в англійській юридичній науці була думка, що завдання парламенту полягає не в керівництві країною, а в тому, щоб впливати на формування громадської Думки й контролювати діяльність уряду. Французький політичний діяч М. Понятовський писав, що обмеженню в правах парламенту не слід дивуватися. Але скасувати його не можна, він потрібний як запобіжний клапан у суспільстві, ширма для прикриття роботи уряду.

Четвертий етап – (70–90-ті роки XX ст.) відродження ролі парламентів. Парламенти в цей час – це дуже представницькі й активні народні збори. З'явилися навіть міжнародні парламенти. Так, у результаті інтеграційних процесів у Європі був створений Європарламент. Парламенти і парламентаризм отримали якісно нову роль у сучасному суспільстві.

2. Класифікація парламентів.

Для того щоб зрозуміти роль, сутність, цілі та завдання різних парламентів, найкраще застосувати традиційний спосіб вивчення матеріалу – класифікувати його. Є різні класифікації парламенту, але найчастіше починають класифікувати парламенти за структурою. Говорячи про структуру парламенту насамперед мають на увазі структуру парламенту як цільного органу, парламенту взагалі. У цьому випадку говорять про однопалатний або двопалатний парламент. Однопалатні називаються монокамеральними, двопалатні – бікамеральними. З 58 других палат, що існують у світі, 43 називалися "сенатами" (або аналогічним словом місцевою офіційною мовою). Інші найменування – федеральна рада (Австрія, Ефіопія, Німеччина), Рада Федерації (Росія), Рада штатів (Індія, Швейцарія), Палата народів (Боснія і Герцеговина), Національна рада (Намібія, Непал), палата радників (Японія), палата представників (Буркіна-Фасо), Збори народних представників (Киргизстан), перша палата (Нідерланди), палата лордів (Великобританія), палата земель (Хорватія), державна рада (Люксембург), Національна рада (Словенія). У літературі прийнято відносити до других палат німецьку Федеральну раду – бундесрат (Bundesrat). Відповідно до німецької конституції, парламент ФРН складається з однієї палати – Федерального парламенту – бундестагу (Bundestag), а бундесрат є органом представництва земель (суб'єктів федерації), але зазвичай такі органи класифікуються як другі, верхні палати парламенту. Аналогічна ситуація – у Європейському Союзі, однак у цьому випадку відповідний орган – Рада міністрів – не прийнято зараховувати до других палат. Як однопалатні також розглядають парламенти, подібні до норвезького стортингу, що після виборів розділяється на дві підпадати. Складність питання про те, до якої категорії відносити той або інший парламент, можна проілюструвати прикладом Національної ради Словенії. Цей орган виконує важливі контролюючі функції в законодавчій та іншій сферах, тому ряд авторів наполягає на віднесенні його до категорії "других палат".

Зупинимося докладніше на ідеї поділу парламенту на палати. Сучасні парламенти складаються з однієї або двох палат, хоч історії відомі випадки більшого числа палат. За Конституцією Югославії 1968 р. (у редакції 1968 р.) число палат дорівнювало шести. У ПАР, що ґрунтувалася на принципі "апартеїду", тобто на принципі роздільного існування рас, був три-палатний парламент, палати якого формувалися за расовим принципом.

Спочатку (історично) парламент був однопалатним. Британський парламент – родоначальник усіх сучасних парламентів – став двопалатним лише у середині XIV ст. Палата лордів представляла аристократію, а палата громад – буржуазію. Двопалатна структура в Англії та інших країнах старої парламентської системи гарантувала від поспішних рішень нижньої палати, убезпечувала аристократію від несподіванок. Традиційно верхня палата була більш консервативною, захищаючи традиції, нижня – більш демократичною і прогресивною. Вони становили певний баланс.

У Західній Європі в період буржуазних революцій створювалися однопалатні парламенти, які були більш мобільними і краще пристосованими для реалізації революційних ідей. Однак ці однопалатні парламенти в деяких країнах перевищували свої повноваження й перетворювалися на знаряддя деспотії. У Франції в 1795 р. після гострих революційних потрясінь також був створений двопалатний парламент.

У США в 1787 р. однопалатний конгрес конфедерації був замінений, відповідно до Конституції, двопалатним Конгресом. Перевага двопалатності в той час вбачалася в тому, що верхня палата утримувала нижню від непродуманих і надто популістських рішень.

Незважаючи на те, що парламент поділявся й поділяється на дві палати і кожна з них має своє коло повноважень, свої керівні органи, парламент повинен бути єдиним органом, а прийняті ним акти повинні відповідати потребам громадян і втілювати погоджену волю обох палат.

У двопалатних парламентах є дві моделі відносин. Є двопалатні парламенти з рівним правовим статусом палат і така система, коли у палат статус не однаковий. У США обидві палати Конгресу – палата представників і сенат – мають однакові права в законодавчій сфері. Законопроект спочатку може бути внесений будь-якою палатою. Хоча в США кожна з палат має певну специфіку у сфері повноважень.

Тривалий час принцип рівності палат уважався ознакою демократії, він став особливо пропагуватися після Другої світової війни. У ряді країн він закріплений у конституціях. Наприклад, у Конституції Італії (1947) йдеться про рівність палат у законодавчій сфері. Однак практика показала, що рівність прав палат не завжди дає позитивні результати. Про це писали численні закордонні вчені, зокрема, Г. Кельзен, який вважав, що обидві палати мають формуватися відповідно до різних принципів, щоб одна не була даремним дублікатом іншої.

Незважаючи на критику другої палати, є безперечні докази того, що Зї існування абсолютно виправдане. Там, де встановлена федеративна форма державного устрою, практично завжди існує спеціальна друга палата для представництва суб'єктів федерації. Такий порядок діє у США, Австралії, Австрії, Венесуелі, Індії, Мексиці та ін. У цих країнах друга палата неначе "страхує" суб'єкти федерації від рішень, які можуть бути прийняті нижньою палатою, утвореною за територіальним принципом.

У ряді унітарних держав друга палата іноді також утворюється за принципом територіального представництва. Такий тип других палат в Італії, Франції, а також в Іспанії, де в Сенаті представлено й звичайні територіальні одиниці, і автономні одиниці, які входять до складу держави. Слід зазначити, що Італія й Іспанія представляють так звані складні унітарні держави.

В останні роки ідею існування другої палати почали пов'язувати з концепцією органу, який збирає представників, що володіють особливим знанням, особливим політичним і професійним досвідом. Цей орган є більш нейтральним на відміну від нижньої, завжди політизованої палати, і з урахуванням цього – більш неупередженим органом, який може спокійно й заглиблено вивчати важливі питання державного життя. Ряд державознавців говорить про те, що двопалатна структура може дати більше можливостей для забезпечення ширшого представництва різних суспільних інтересів. Другі палати подібного типу представляються в літературі як корисне доповнення нижньої палати. Такої думки дотримуються не всі автори. Деякі доводять, що в більшості випадків в унітарних державах другі палати – це "відстійник політиканів, які вийшли в тираж".

Але за всього цього недоліки двопалатної системи залишаються, оскільки двопалатна система – це завжди ускладнення законодавчого процесу, це певне консервативне ставлення до новацій, це ускладнені процедури й найчастіше затримка прогресивних починань. Справді, друга палата може виправити помилку, загальмувати надто поспішне рішення, але питання це не однозначне, і суперечки із приводу необхідності другої палати будуть тривати довго. У будь-якому разі кожна країна повинна вирішувати це питання самостійно.

Цікавою є класифікація зарубіжних парламентів за обсягом їхньої компетенції. Компетенція – найважливіший фактор, який визначає роль і значення парламенту в житті країни та відносини з іншими органами держави. У науці найчастіше зарубіжні парламенти за обсягом компетенції поділяють на три групи.

Перша група – парламенти з абсолютно обмеженою компетенцією (більш м'яко вона називається "абсолютно визначеною компетенцією"). Це тип парламентів, для яких конституції й закони встановлюють точний перелік повноважень, тобто точне коло питань, з яких вони можуть приймати рішення, і ці парламенти не можуть перевищувати своїх повноважень – приймати закони з того кола питань, які не названі у конституції. Класичним прикладом такого парламенту є Конгрес США, оскільки розділ 8 ст. 1 американської Конституції включає перелік з 18 пунктів, які дозволяють Конгресу здійснювати певні дії. Розділ 9 цієї самої статті визначає те, чого Конгрес не може робити. Таким чином, діяльність Конгресу обмежена рамками вищого законодавчого акта. Це пояснюється тим, що США – федеративна держава, і створюючи конституцію, "батьки-засновники" подбали про те, щоб достатній комплекс повноважень зберігся у окремих штатів і їхніх законодавчих органів. Тому те, що названо, стосується федеральної влади, а те, що Конгресу забороняється – діяльності окремих штатів. У принципі, такий самий метод застосований у

Франції. Стаття 84 французької Конституції дає вичерпний перелік повноважень парламенту, додаючи, що ці повноваження можуть бути доповнені органічними законами.

Другу групу становлять парламенти з абсолютно необмеженою компетенцією. Їх називають ще парламентами з "абсолютно невизначеною компетенцією". До таких відносять парламенти, для яких юридично не визначається перелік повноважень. Вони мають право видавати закони, що стосуються будь-яких сторін життя. Це найменування – "абсолютна необмежена компетенція" – досить умовне, тому що завжди складається коло реальних повноважень, але "де-юре" ця компетенція не обмежена. Такою компетенцією пишаються члени парламентів Великобританії, Нової Зеландії. У принципі, можна віднести до цієї групи парламенти Італії й Ірландії, оскільки конституції цих держав також не встановлюють переліків повноважень парламентів.

Найцікавіше в цьому те, що парламент, який формально має абсолютно необмежену компетенцію – британський, насправді виконує майже службову роль при уряді, приймаючи дев'яносто з лишком відсотки) законопроектів, які внесені урядом. А парламенти нібито з абсолютно обмеженою компетенцією наділені дуже могутніми правами, займаючи свою нішу в системі поділу влади, можуть впливати на інші галузі влади й мають дійсно серйозні повноваження. Юридичні найменування не збігаються з реальним станом речей.

Третю групу становлять парламенти, компетенція яких називається "щодо обмеженої". Це парламенти, у яких є непостійна (рухлива) компетенція. У більшості випадків така компетенція властива парламентам федеративних держав (Індія, Малайзія, ФРН). Наприклад, Конституція Індії встановлює три сфери повноважень. Перша – це питання, що належать до виключної компетенції всієї федерації і рішення з яких може приймати лише федеральний парламент. Друга група – питання, віднесені до компетенції окремих штатів Індії. Третя – питання, що входять до загальної компетенції. Така загальна компетенція – питання, які можуть вирішувати і федеральний парламент, і законодавчі органи штатів – це і є відносно визначена (обмежена) компетенція.

Приблизно так само вирішують ці питання деякі інші федеративні держави. Стаття 73 Основного закону ФРН установлює перелік повноважень федерального парламенту, а в ст. 70 сказано, що землі, тобто суб'єкти федерації ФРН, мають право законодавства в тій мірі, в якій цим законом права законодавчої влади не надано федерації. Конституція ФРН застосовує термін "конкуруюча" законодавча компетенція. Це означає, що "землі мають право законодавства лише тоді й остільки, коли й оскільки федерація не використає своїх прав законодавства") (ст. 72), тобто коли федерація "уступає" свої повноваження.

Називається в літературі й інша важлива підстава класифікації парламентів: поділ на чотири групи, або чотири моделі, парламентів. Ці чотири групи пов'язані із устроєм вищої державної влади.

Перша модель характерна для парламентських форм правління. Ці парламенти називаються парламентами, які працюють на основі принципу парламентського відповідального правління. Головна ознака цього парламенту – інститут політичної відповідальності уряду. Це група парламентів, яким надане право винесення вотуму недовіри уряду, право відправляти уряд у відставку. Тут класичним прикладом є Великобританія, іноді цю модель називають Вестмінстерською моделлю за місцем розташування парламенту – у Вестмінстерському палаці. Ця модель є в тих країнах, де існує парламентська республіка (або парламентська монархія): Нідерланди, Італія, Німеччина, Австрія, Болгарія, Угорщина та ін.

Друга модель парламенту властива країнам із президентською формою правління. Це парламенти й країни, де діє жорсткий принцип поділу влади. Такі парламенти не мають права вотуму недовіри, а уряд не має права розпускати парламент. Класична модель такого парламенту – США. У цих країнах, крім принципу поділу влади, діє жорсткий принцип "стримувань і противаг". Виконавча влада має право вето, законодавча – право використати імпічмент та ін.

Третя модель парламенту – парламент у країнах, де існує змішана форма правління, що поєднує елементи парламентської і президентської систем. Відносини між парламентом і виконавчою владою тут інші. Парламент, з одного боку, наділений правом вотуму недовіри, і там є реальний інститут парламентської відповідальності уряду, але й у президента дуже важливі повноваження, пов'язані з діяльністю парламенту. У цих країнах президент наділений правом розпускати парламент, Класичним прикладом такої моделі є Франція. Останнім часом до цієї моделі тяжіють країни СНД (Казахстан).

Четверта модель – парламенти в країнах, де вони відіграють майже декоративну роль. Іноді застосовується термін "консультативні парламенти". У певних країнах такий термін навіть застосовується на практиці (Катар). Це законодорадчі органи. Такі консультативні парламенти передбачено конституціями деяких ісламських країн (Кувейт, Бахрейн, Об'єднані Арабські Емірати). Парламенти за абсолютної влади монарха фактично є квазіпарламентами. Вони іноді розпускаються, іноді відновлюються, іноді вони обираються громадянами, іноді призначаються монархами.

До цієї ж групи законодорадчих парламентів можна віднести парламенти в країнах, де збереглася соціалістична система. Це деякі країни реального соціалізму – Корейська Народна Демократична Республіка, Куба, КНР, В'єтнам, Лаос. Зрозуміло, що основні рішення й основні закони приймаються не парламентами, хоча вони там є. Про це свідчить робота цих парламентів: вони скликаються на два-три дні на рік, одностайно 100-відсоткового голосують "за", не утримуючись, не голосуючи "проти". Говорити про реальний парламентаризму цих країнах не можна. Така модель існувала свого часу і в Радянському Союзі.

Відомий класик конституціоналізму англієць У. Дайсі поділив законодавчі органи на суверенні й несуверенні. До суверенних належать, на його думку, парламенти, де не існує закону, якого парламент не міг би змінити, де немає розбіжності між конституційними і неконституційними законами і немає органу, що міг би оголосити закон, прийнятий парламентом, недійсним.

Несуверенні парламенти, на думку Дайсі, працюють в умовах поділу законів на звичайні, конституційні та інші. У та-ких державах є органи, які можуть оголосити закон таким, що не відповідає конституції. На думку Дайсі, до таких несуверенних законодавчих органів належать парламенти країн, де в органи конституційного контролю, наприклад, США, Швейцарія, Аргентина.

Сучаснішою класифікацією парламентів уважається розподіл законодавчих органів на активні, реактивні, маргінальні, мінімальні. Активними називають парламенти, що як відіграють активну роль у прийнятті законів, так і беруть участь у формуванні уряду або в його відставці. Під відставкою іноді мається на увазі й право оголошувати імпічмент. Активними парламентами називають Конгрес США й парламенти, наділені аналогічними повноваженнями.

Реактивними називають парламенти в країнах, у яких більшою мірою домінує виконавча влада, але водночас парламенти впливають на уряд. Там простежується взаємозв'язок між парламентом і урядом. Це Великобританія, Австралія, Канада – держави англосаксонської правової системи і британської моделі парламенту.

Маргінальними називають парламенти, які контролюються верховною виконавчою владою такою мірою, що їхній внесок у реальну політику дуже незначний.

Мінімальні – це парламенти, які тільки за назвою є представницькими органами. Вони зберігаються "для вивіски", щоб інші країни не дорікали у відсутності парламентаризму. Багато в чому ця класифікація близька до тієї, яку дав Дайсі.

3. Структура і порядок роботи парламентів.

Важливу роль у діяльності парламентів відіграють його керівні органи. У країнах із двопалатною системою в кожній палаті є свої подібні органи. В однопалатних парламентах зазвичай керують органи лише в одній палаті. Керівництво нижніх палат або парламентів, які складаються з однієї палати, у більшості випадків обираються депутатами (як правило, на першій сесії на весь строк повноважень).

Традиційно керівника палати найчастіше називають спікер, іноді – глава або президент. Крім спікера або глави нижньої палати депутати обирають одного або двох віце-спікерів або віцеголів. Також можуть обиратися секретарі, які редагують і підписують протоколи засідань, а в деяких країнах (Франції; Італії, Бельгії) ще й квестори, які займаються в парламенті адміністративно-господарською діяльністю. На них покладено турботи про приміщення парламенту, інші допоміжні заклади (бібліотеки, буфети, спортивні зали), вони займаються організаційно-фінансовими питаннями й підтриманням порядку в залі засідання.

Іноді голів палати депутати обирають тільки на строк сесії, У багатьох зарубіжних країнах така посадова особа не є важливою політичною фігурою в державі, а виконує лише службову функцію. Такий порядок передбачено швейцарською Конституцією, відповідно до якої голів палат і їхніх заступників обирають лише на час чергової або надзвичайної сесії.

Посада глави верхньої палати в різних країнах обіймається по-різному. У деяких країнах він обирається так само, як і глава нижньої палати. Однаково обираються керівники палат у Франції, Італії, Японії. У деяких країнах посада керівника верхньої палати заміщається ex oficio (за посадою). Наприклад, у США та деяких інших президентських республіках віце-президент стає керівником верхньої палати автоматично. У Великобританії палатою лордів керує лорд-канцлер. Це член кабінету, особа, що призначається прем'єр-міністром. У Канаді спікер сенату призначається указом генерал-губернатора за рекомендацією прем'єр-міністра. До речі, весь склад сенату Канади призначається аналогічно.

Керівники палати можуть утворювати колегіальний орган. Наприклад, у Німеччині, відповідно до регламенту бундестагу, президент палати й два секретарі під час засідання бундестагу утворюють президію. В Іспанії в кожній палаті обирається бюро. Бюро вважається колегіальним керівництвом палати і представляє палату в зовнішніх зносинах. До бюро іспанського парламенту (Генеральних кортесів) входять глава палати, чотири віце-голови й чотири секретарі.

Аналогічна система встановлена у Франції й Італії. Там також існує бюро в палатах. Бюро нижньої палати французького парламенту –- Національних зборів – включає главу, 6 за-ступників, 3 квесторів і 13 секретарів. Бюро італійської палати представлене главою палати, чотирма заступниками, трьома квесторами й вісьма секретарями.

Іноді крім офіційних керівників палати обирають постійних заступників, які виконують функції відсутніх глав. Наприклад, віце-президент США рідко присутній на засіданні сенату (ці випадки передбачені звичаєм), тому сенат обирає тимчасового керівника, що називається президентом сенату pro tempore (pro tempore – "тимчасовий").

У британській палаті лордів глава палати, лорд-канцлер, оскільки він є членом кабінету й очолює судову систему, має безліч інших обов'язків крім головування в палаті лордів. У палаті лордів є й інші посадові особи: лорд-главя комітетів і його заступник. Вони головують замість лорд-канцлера в період спільного засідання комітетів всієї палати. У деяких випадках функції головуючого виконує лідер палати. Це також особи, які призначаються урядом і очолюють партійну урядову фракцію в палаті лордів.

Повноваження глави палати або керівного органу палати (бюро, президії) поширюються практично на всі сфери парламентської діяльності. Глава представляє парламент у відносинах з іншими державними органами й у міжнародних зносинах. Він має дисциплінарну владу; за домовленістю зі своїми заступниками й главами фракцій він визначає порядок денний засідань, забезпечує першочерговий розгляд питань, внесених урядом. Глава (або його заступники) керує дебатами, що відбуваються в залі засідання, надає слово депутатам, може перервати виступаючого, визначає процедури обговорення законопроектів, порядок і вид голосування, підбиває підсумки голосування й повідомляє їх. Глава і його заступники координують різні види діяльності парламенту. Глава парламенту і його заступники відають коштами (парламентським бюджетом), призначають службовців і керують парламентською поліцією.

Значні права в процедурній сфері дають можливість главі, його заступникам та іншим керівним органам істотно впливати на рішення парламенту, на його політику і законодавчу сферу. Глава може як стимулювати діяльність парламенту, певні напрями його діяльності, так і певних випадках стримувати її, тобто помітно впливати на внутрішні процеси, що відбуваються в законодавчому органі. Наприклад, він може не дати слово представникам опозиції, перервавши дебати, може скоротити час виступу депутатів тощо. Але в більшості випадків від глави вимагається одне – бути абсолютно нейтральним. Він повинен у ряді випадків вийти з партії і, як пишуть про це англійці, бути "слугою палати" і не мати партійних упереджень. Законодавства низки країн відносять фігуру спікера до найважливіших і провідних осіб держави. Наприклад, у деяких країнах у випадку вакансії посади глави держави його функції виконує спікер. Наприклад, у Франції, де немає посади віце-президента, після смерті президента Жоржа Помпіду, до обрання нового президента Валері Жискар д'Естена, функції президента виконував глава сенату – спікер верхньої палати парламенту.

У палатах крім посадових осіб, які обираються із числа депутатів, в також постійні чиновники, призначувані не з числа депутатів: клерки, їхні помічники, пристави (поліцейські службовці) та капелани.

Парламентські комісії або комітети – це спеціальні органи, утворені з депутатів, головною метою яких є підготовча робота зі створення й оцінки законопроектів, а також для контролю за виконанням законів або для контролю за діяльністю виконавчої влади. Є й інші справи, які виконують парламентські комітети, але названі є головними.

Парламентські комісії в абсолютній більшості складаються тільки з депутатів. Парламентські комісії відіграють важливу роль: рішення, прийняті цими комісіями, дуже часто визначають ті, які будуть прийняті на сесії.

Комісії парламенту є тимчасові й постійні, спеціалізовані й універсальні. Найчастіше створюються постійні комісії Постійні комісії створюються на весь строк діяльності палати парламенту й припиняють свою діяльність разом із припиненням повноважень цієї палати. Звичайно, якщо парламент двопалатний, то в кожній з палат діють свої комісії. Іноді вони дублюють одна одну, мають однакові назви й займаються приблизно тим самим колом питань, але іноді ці комісії не збігаються ні за назвою, ні за колом вирішуваних справ і проблем. Тимчасові комісії створюються для виконання якогось конкретного завдання. Після виконання цього завдання вони або розпускаються, або розходяться. До тимчасових комісій можуть бути віднесені слідчі комісії, редакційна комісія з вироблення тексту якогось законопроекту, конституційна тощо

Парламентські фракції.Партійні об'єднання депутатів найчастіше називаються партійними фракціями, але можуть називатися й по-іншому. Якщо у ФРН використовується класичне найменування – фракція, то у Франції, Італії та інших країнах партійні фракції прийнято називати парламентськими групами. У Великобританії вони офіційно називаються парламентськими партіями. В Австрії, Польщі, Хорватії – партійними клубами. Іноді застосовуються дві назви, наприклад, партійна фракція і депутатська група. Термінологічної тотожності в цих двох поняттях немає: партійна фракція складається з депутатів, які обиралися за списками однієї партії й представляють цю партію в парламенті, а депутатська група є, наприклад, об'єднанням депутатів, що утворилося вже після виборів, скажімо, з безпартійних депутатів або депутатів, які вийшли з партійних фракцій.

Список використаної літератури:

1. Автономов А.С., Сивицкий В А., Черкасов АЛ. Конституционное (государственное) право зарубежных стран: Учебник / Под ред. А.С. Автономова. – М.: Юриспруденция, 2001. – 400 с.

2. Конституційне (державне) право зарубіжних країн: Навч. посіб. / В.М. Бесчастний, О.В. Філонов, В.М. Субботін, С.М. Пашков; За ред. В.М. Бесчастного. - К.: Знання, 2007. - 467 с.

3. Політологія: підручник / Ред. О. В. Бабкіна, В. П. Горбатенко. - К. : ВЦ "Академія", 2003. - 528 с.

4. Шаповал ВМ. Конституційні системи зарубіжних країн. – К.: Вища шк., 1992. – 135 с.