Список використаних джерел і літератури

1.Большой юридический словарь / Под ред. А.Я.Сухарева, В. Д.З орькина, В. Е. Крутских. – М.: ИНФРА-М, 1997. – 790 с.

2.Большой энциклопедический словарь / Гл. ред. А.М.Прохоров. – Изд. 2-е, перераб. и доп. – М.: Большая Российская Энциклопедия, 1997. – 1456 с.

3.Виконавча влада та конституційне право зарубіжних країн [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://pravo2.at.ua/publ/vikonavcha_vlada_ta_konstitucijne_pravo_zarubizhnikh_krajin/1-1-0-39

4.Георгіца Аурел Зиновійович Конституційне право зарубіжних країн: Навчальний посібник. – Чернівці: «Рута», 2000. – 424 с.

5.Германия. Конституция [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://uznal.org/constitution.php?country=Germany&constitution=30&language=r

6.Греция. Конституция [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://uznal.org/constitution.php?country=Greece&constitution=34&language=r

7.Дахова І.І. Конституційно-правовий статус уряду в зарубіжних країнах: порівняльно-правовий аспект. : Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.02. / Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. – Х., 2006. – 20 с.

8.Испания. Конституция [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  http://uznal.org/constitution.php?country=Spain&
constitution=49&language=r

9.Италия. Конституция [Електронний ресурс]. – Режим доступу:   http://uznal.org/constitution.php?country=Italy&
constitution=50&language=r

10. Козырин А.Н., Глушко Е. К. Правительство в зарубежных странах. – М.: Ось-89, 2007. – 240 с.

11. Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посібник / М. С. Горшеньова, К. О. Закоморна, В. О. Ріяка та ін.; За заг. ред. В. О. Ріяки. — 2-е вид., допов. і перероб. — К.: Юрінком Інтер, 2006. — 544 с.

12. Конституционное (государственное) право: Справочник /Под ред. В.Лафитского.- М.: Юристь, 1995. – 191 с.

13. Конституционное право зарубежных стран: Курс лекций. / [Авт.-сост. А.В.Якушев; Ред. А.В.Земцов] — [М.: ПРИОР], [1999] — 333 c.

14. Конституционное право зарубежных стран: [Учеб. для студентов вузов, обучающихся по спец. «Юриспруденция»] / [Баглай М.В., Гуреева Н.П., Даниленко В.Н. и др.; Под общ. ред. М.В.Баглая и др.]; Моск. гос. ин-т междунар. отношений (Ун-т) МИД РФ. — М.: Изд. группа НОРМА – ИНФРА-М, 2001. — X, 819 с.

15. Кріль М. М. Історія Центрально-Східної Європи (кінець XX – початок XXI ст.): Навч. посібник. – К.: Знання, 2008. – 284 с.

16. Польша. Конституция [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://uznal.org/constitution.php?country=Poland&constitution=96&language=r

17. Российская юридическая энциклопедия. – М.: Издат. Дом ИНФРА-М, 1999. – 1110 с.

18. Рудько С. О. Історія Центрально-Східної Європи – 2: Навчально-методичний посібник з курсу. – Острог: Острозька друкарня, 2009. – 190 с.

19. Франция. Конституция [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://uznal.org/constitution.php?country=France&constitution=129&language=r

20. Хорватия. Конституция [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://uznal.org/constitution.php?country=Croatia&constitution=130&language=r

21. Черкасов А.И. Глава государства и правительство в странах современного мира. Конституционно-правовое регулирование и практика. – М.: Экзамен, 2006. – 224 с.

22. Шаповал В. М. Державний лад країн світу: Довід. – К.: Укр. Центр Правн. Студій, 1999. – 320 с.

23. Шаповал В. М. Конституцiйне право зарубiжних країн Пiдручник. - К.: Артeк, Вища школа, 1997. – 264 с.

24. Шаповал В. М. Конституція і виконавча влада. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – 80 с.

25. Яровий В.І. Новітня історія країн Східної Європи (40-ві – 90-ті роки XXст.): Курс лекцій. – К.: Либідь, 1997. – 267 с.

«Інститут уряду: функції та структура»

У́ряд — орган виконавчої влади в державі (зазвичай найвищий виконавчий орган). Очолюється головою держави (президентом) або прем'єр-міністром (головою уряду, канцлером, головою ради або кабінету міністрів).

У Конституції України, Стаття 113, визначається:

«Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади.»

Принципи формування уряду в різних країнах

В країнах з парламентською формою правління уряд зазвичай формується з представників партії або коаліції, що перемогла на виборах до парламенту. Якщо жодна з партій не набрала більшості, то стають необхідними коаліційні переговори між партіями, за підсумками яких або формується уряд, або (при неуспіху переговорів) проводяться нові парламентські вибори.

Президентська форма правління державою означає, що уряд призначає (і звільняє) президент, а парламент затверджує призначення уряду чи його голови.

Структура уряду

Уряд складається з членів уряду (міністрів) і очолюється главою держави (королем, президентом) або прем'єр-міністром (головою уряду, канцлером, головою ради або кабінету міністрів). У федеральних державах існує центральний (федеральне) уряд і уряди державних утворень, що входять до складу федерації.

Коаліційний уряд — уряд, створений з представників декількох партій. Як правило, він функціонує на основі коаліційної угоди.

У конституційній практиці використовуються дві основні моделі структури урядів.

У багатьох країнах до складу уряду входять усі політичні керівни­ки міністерств і відомств із загальнонаціональною компетенцією. У сукуп­ності вони і становлять уряд. Це зумовлює досить велику чисельність уря­ду, що

іноді знижує ефективність його роботи. Тому в деяких країнах, де прийнято таку модель, у структурі уряду утворюють вужчу колегію. До неї звичайно входять глава уряду, його заступники, авторитетні міністри.

В англомовних та в цілому ряді інших країн до складу кабінету входять не всі політичні керівники міністерств та відомств, а лише ті, хто очолює найважливіші з них. Уряду в широкому розумінні цього слова тут просто не існує. Тому поняття уряду і кабінету збігаються. Члени кабіне­ту майже нічим не відрізняються від міністрів, які не мають такого ста­тусу, проте реальні їхні повноваження у вирішенні питань урядової політики суттєво різняться. У США до складу кабінету входять усі особи, які очолюють міністерства. Це не означає, що він є осередком усієї відповідної діяльності. Значна частина функцій у сфері виконавчої влади реалізується іншими органами, керівники яких не входять до складу кабінету. Між кабінетом і такими органами не існує формальних зв'язків, і всі вони діють на основі повноважень, делегованих президентом.

      Основною діючою особою уряду, формальним і неформальним цент­ром є його глава — прем'єр-міністр (канцлер, голова). У президентських республіках, як зазначалося, систему виконавчої влади очолює президент, а посада прем'єр-міністра відсутня. У країнах із змішаною республікан­ською формою правління в силу дуалізму виконавчої влади роль центру урядової організації і діяльності розподіляється між главою уряду і прези­дентом. Характер цього розподілу визначається конституційною нормою і державно-політичною практикою кожної конкретної країни. При цьому го­ловні урядові повноваження можуть бути сконцентровані або у президента, або у прем'єр-міністра.

Крім того, існує певний «класичний» перелік міністерств, які обов'язково вхо­дять до складу урядових колегій. Це насамперед міністерства внутрішніх і закордонних справ, оборони, фінансів, юстиції та деякі інші. Керівники відповідних міністерств традиційно формували склад урядової колегії з самого початку розвитку сучасної державності. Проте в процесі цього роз­витку функції держави значно розширилися, і тепер звичайним є перебу­вання в складі уряду міністрів, до компетенції яких віднесені такі питан­ня, як економіка, трудові відносини, освіта, наука і техніка, охорона нав­колишнього середовища тощо.

До складу урядів у зарубіжних країнах можуть входити міністри, які очолюють окремі урядові департаменти (міністерства), і міністри без портфеля. Останні виконують важливі урядові функції постійного або термінового характеру. Вони не пов'язані організаційно з жодним міністерством чи відомством, але нерідко входять до складу уряду. Міністри

можуть мати різні офіційні титули, значення яких у різних країнах сприймається неоднаково.

      Організація урядів у кожному конкретному випадку має свої особливості. Однак існують і певні загальні риси, серед яких — створення міжміністерських органів і органів при главі уряду. Всі вони звичайно функціонують поза формалізованою структурою уряду і так чи інакше присутні в державному механізмі розвинутих країн з парламентарними і змішаною республіканською формами правління.

Функції уряду

Як найвищий орган виконавчої влади уряд здійснює діяльність, направлену на виконання законів і оперативне управління державними справами. Важливим завданням уряду є забезпечення порядку в суспільстві і охорона прав громадян.

Становище уряду, де має місце верховенство в системі державних органів, знаходить своє відображення в його повноваженнях. Для багатьох зарубіжних країн характерним є розрив між юридичним і фактичним статусом уряду. У більшості конституцій цих країн положення, що стосуються предметної компетенції уряду, відсутні або сформульовані досить поверхово. Законодавець керується принципом поділу влади і вважає, що межі між законодавчою, виконавчою і судовою владою абсолютно очевидні. Конституції багатьох держав (парламентських) усі виконавчі повноваження доручають не уряду, а главі держави, що не відповідає дійсності. При цьому уряд інколи наділяється суто дорадчими функціями при главі держави. Наприклад, конституції Данії і Норвегії, засновані на принципі поділу влади, падали широкі пра­ва у сфері управління королівські й владі. У них прямо зазначено, що виконавча влада належить королю (§3 Конституції Данії 1953 р. і § 3 Конституції Норвегії 1914 p.). Виходячи з цього король вважається джерелом повноважень для всіх органів виконавчої вла­ди. Взагалі це право монарха сугубо номінальне і не може бути розтлумачене як дискреційне повноваження корой и, тому що вибір визначається результатами парламентських виборів.

У деяких конституціях містяться статті, що визначають компетенцію уряду, але тільки у загальних рисах. У федеративних державах (крім Швейцарії), як правило, розмежовується компе­тенция між союзом і суб'єктами федерації.

У зарубіжних країнах найважливіші функції уряду такі:

•  виконання законів. За теорією поділу влади виконавча вла­да належить уряду. Він мусить турбуватися про точне і неухильне дотримання законів, що приймаються;
• управління державним апаратом. Уряд здійснює добір і розстановку кадрів державних працівників, спрямовує і контролює їх діяльність. Ця функція здійснюється через міністерства, відомства, департаменти тощо. Уряд виступає як керівний центр щодо різних ланок державного апарату в цілому;
•  нормоустановча діяльність. Уряд видає різні нормативні акти па основі парламентських законів у зв'язку з необхідністю втілення їх у життя. Ця діяльність здійснюється урядом за уповноваженням парламенту. Уряд не втручається у сферу предметної компетенції парламенту. Такі акти мають підзаконний адміністративний характер. В інших випадках уряд видає нормативні акти з прямих або непрямих приписів парламенту, втручаючись у його компетенцію. Але це відбувається внаслідок того, що парламент делегує (передає) свої повноваження уряду. Подібні нормативні акти у даному разі не носять підзаконного характеру, а мають таку ж юридичну силу, як і парламентські акти (закони). Делеговане законодавство дістало поширення в урядовій практиці багатьох держав;
• контроль за законодавчою діяльністю парламенту. Уряд має право законодавчої ініціативи й активно впливає на законодавчий процес. У парламентарних країнах уряд є головним джерелом законодавчої ініціативи; у президентських республіках позапарламентський спосіб формування уряду дещо послаблює цю сторону діяльності уряду, що компенсується правом вето глави держави, яке він активно використовує. У парламентарних країнах у справі контролю за законодавством найсуттєвішим момен­том є керівництво партійними фракціями;
• підготовка, внесення і виконання бюджету. Складання прибуткової і видаткової частин бюджету здійснюють різні ланки виконавчої влади. Законопроект вноситься урядом для затвердження парламентом. Внесення поправок, доповнень і змін у проект бюджету можливе лише за згодою уряду. Незатвердження бюд­жету протягом визначеного терміну дає йому змогу ввести у дію власний законопроект, навіть якщо він не отримав схвалення пар­ламенту. Право контролювати виконання бюджету, яке належить парламенту, в реальній дійсності має оманний характер;
• здійснення зовнішньої політики. Уряд керує здійсненням зовнішньої політики держави. Питання зовнішньої політики посідає важливе місце у повсякденній діяльності уряду. Він визначає напрями діяльності цих органів, з допомогою яких здійснюються зовнішньополітичні функції держави. Формування дипло­матичного і консульського апарату, керівництво розвідувальними органами, укладення договорів, участь у переговорах - усе це здійснюється безпосередньо урядом;
•  надзвичайні повноваження. Умови здійснення урядом надзвичайних повноважень досить чітко викладені у конституціях або містяться у спеціальних законах про надзвичайний стан. Підставою для введення надзвичайного стану є загроза зовнішній безпеці, внутрішні заворушення тощо. Внаслідок введення над­звичайного стану припиняється дія прав, свобод та їх гарантій, виникає юридично оформлена відмова від законності; до відання уряду належить вирішення загальних питань і керівництво державною політикою у сфері культури, освіти, науки й техніки, соціальних справ, охорони здоров'я. Він контролює діяльність засобів масової інформації; призначає на виші цивільні та військові посади, вирішує питання нагородження, присвоєння почесних звань і вжиття інших заохочувальних заходів; здійснює загальне керівництво Збройними Силами країни; у деяких країнах, наприклад в Японії, уряд має право помилування та амністії.

Аналізуючи загальне становище уряду в зарубіжних країнах, слід підкреслити підвищення ролі уряду і його глави в системі вищих органів влади держави, ускладнення внутрішньоурядової структури і зниження ролі колегіальності у виробленні і прийнятті рішень. Найважливіші рішення приймаються главами урядів або готуються у комісіях і комітетах, а потім подаються уряду.

УРЯД ПОЛЬЩІ

Виконавчу владу в Польщі здійснює уряд. Відповідно до Конституції урядом Польщі є Рада Міністрів, яка здійснює внутрішню та зовнішню політику Республіки Польща. Рада Міністрів керує всією урядовою адміністрацією.

Рада Міністрів приймає рішення з усіх питань державної політики, які Конституційним Законом або іншим законом не були залишені за Президентом, за іншим органом державної виконавчої влади чи за органом самоврядування.

Рада Міністрів, зокрема:

1) забезпечує виконання законів;

2) видає розпорядження, що мають силу закону, із збереженням умов, визначених;

3) керує, координує та контролює роботу всіх інших органів державної виконавчої влади, несучи відповідальність за їхню роботу перед Сеймом;

4) охороняє згідно із законами інтереси Державної скарбниці;

5) складає проект бюджету та інших фінансових планів держави, а після затвердження Сеймом керує їх виконанням;

6) здійснює у межах та формах, встановлених Конституційним Законом та іншими законами, нагляд за місцевим самоврядуванням, а також іншими видами самоврядування;

7) підтримує відносини та укладає договори з урядами інших країн, а також з міжнародними організаціями;

8) забезпечує зовнішню та внутрішню безпеку держави.

Особливу роль в уряді відіграє прем’єр-міністр – Голова Ради Міністрів. Від нього залежить підбір кандидатів до складу уряду. У нього є власний секретаріат. Для попереднього вирішення питань чи для їх кінцевого вирішення він скликає збори близьких йому міністрів.

Важливим повноваженням глави уряду є право здійснювати нагляд за місцевим самоврядуванням у межах і формах, визначених у Конституції. З питань «особливого значення» Президент може скликати так звану раду кабінету. Радою кабінету є, по суті, Рада Міністрів, яка засідає під головуванням Президента. Проте, як застережено в Конституції, раді кабінету не належить компетенція уряду.

Рада Міністрів (Уряд) складається:

1) з Голови Ради Міністрів – як його глави;

2) із заступників Голови Ради Міністрів;

3) із міністрів;

4) із голів встановлених законом комісій та комітетів, що здійснюють функції вищих органів державної виконавчої влади.

В склад уряду часто включаються міністри без портфеля – особи, які не керують якими-небудь відомствами, але на засіданнях уряду мають право вирішального голосу. Інколи вони виконують окремі доручення прем’єр-міністра, координують роботу групи міністерств.

У разі непризначення заступника Голови Ради Міністрів його обов'язки може виконувати один із міністрів.

Рада Міністрів працює колегіально. Організація та порядокїї роботи визначаються законом.

Міністри мають імунітет, рівний імунітету членів парламенту. Вони не повинні поєднувати посаду міністра з іншими посадами, повинні призупиняти професійну діяльність, не брати участі в угодах з державним майном.

УРЯД РУМУНІЇ

Уряд затверджується парламентом і йому підзвітний. Посада члена уряду несумісна з виконанням іншої державної функції, за винятком функції депутата або сенатора, а також несумісна з комерційною діяльністю. Прем'єр - міністр Румунії - Еміль БОК( Emil Boc).

УРЯД БОЛГАРІЇ

Уряд Болгарії складається з Ради міністрів Республіки Болгарії. Він керує і здійснює внутрішню і зовнішню політику країни, відповідно до Конституції Республіки Болгарії та її законодавства. Рада міністрів керує виконанням державного бюджету, організовує догляд за державними благами, укладає, затверджує і денонсує міжнародні домовленості, у випадках, визначених законами. Рада міністрів та Голова Ради міністрів призначається Парламентом (Народним зборами) Республіки Болгарії.
87-е болгарський уряд керує країною з 27 липня 2009-го, за мандатом політичною партією ГЕРБ.

УРЯД СЕРБІЇ

Уряд Сербії - вищий орган виконавчої влади Сербії.
Уряд складається голови, заступників голови Уряду і міністрів. У нинішньому уряді Сербії чотири заступники і 25 міністрів. Склад діючого Уряду сформований коаліцією з Демократичної партії (ДС), Г17 +, Соціалістичної партії Сербії (СПС) і партіями меншин. Кабінет міністрів Мірко Цветковіча отримав схвалення в Скупщині Сербії (127 голосів з 250).

УРЯД МОЛДОВИ

Виконавчу владу здійснює уряд, який складається з прем'єр-міністра, першого заступника і заступників прем'єр-міністра, міністрів та інших членів, визначених законом. До складу уряду входить глава адміністрації Ґаґаузії. Кандидатуру на посаду прем'єр-міністра вносить на розгляд парламенту президент, попередньо узгодивши її під час консультацій з парламентськими фракціями.

Прем'єр-міністр Молдови є очільником уряду, головного органу виконавчої влади країни. Прем'єр-міністра призначає президент після голосування за відповідну кандидатуру в парламенті. Кандидатуру на голосування подає також президент відповідно до результатів консультацій з парламентськими фракціями.

Прем'єр-міністри Молдови