Суб'єкти права скликання палат.

В окремих республіках (Ісландія, Португалія) та монархіях (Нідерланди, Норвегія) скликання позачергової сесії здійснюється виключно главою держави, хоча реальним ініціатором такої дії здебільшого виступає уряд. У Данії відповідне право належить прем'єр-міністру або 2/5 загальної кількості депутатів, у Швеції - уряду, голові парламенту або 150 його членам, в Іспанії - уряду, постійним комісіям або абсолютній більшості членів кожної з палат, у Франції -прем'єр-міністру або такій самій більшості членів нижньої палати.

У Швейцарії можливими ініціаторами надзвичайної сесії визнані уряд, будь-які п'ять суб'єктів федерації 1/4 складу нижньої палати. Так, згідно ст. 151 Федеральної конституції Швейцарії палати регулярно збираються на сесії. Закон регулює скликання сесій. Одна четверта членів Палати або Федерального уряду може вимагати скликання Палат на надзвичайну сесію.

Згідно з Конституцією Іспанії в кожної палаті передбачено створення постійної депутатської комісії, що складається не менше як із 21 члена, організованою пропорційно до чисельності парламентських груп. Вони мають повноваження скликання палат на надзвичайні сесії, забезпечують відправлення владних повноважень палат у період сесіями. По закінченні термін дії мандатів чи разі розпуску палат, постійні депутатські комісії продовжують здійснювати своїх функцій до скликання нових Генеральних кортесів. Постійна депутатська комісія звітує перед відповідної палатою про прийняті рішення.

Для відкриття засідання необхідно присутність понад половина членів кожної палати, а ухвалення рішення необхідно згоду більшості членів палати, тоді як відповідність до Конституції, органічними законами чи регламентом передбачається інше більшість. Голосування депутатів і сенаторів здійснюється персонально не може бути доручено іншим особам. При необхідності пленарних засідань палат у вирішенні більшості присутніх членів можуть відбуватися у зачиненому порядку.

Конституція передбачає можливість делегувати їм повноваження Генеральних кортесів Уряду, надаючи йому надав право видавати нормативні акти, мають силу закону, за наперед установленими питанням, крім право видавати законодавчі акти, регулюючі розвиток основних права і свободи, закони, які схвалювали статути про автономію, про порядок проведення загальних виборів. Законодавчі повноваження можуть надаватися Уряду у конкретних питань, і на суворо встановлених термінів дії. Вони можуть бути надані у формі або невизначений час.

Список використаних джерел та літератури:

1.Зайчук В.О. Структура парламентів. Функції та обов’язки.

2.Суховій Б.М. Розвиток та сучасний стан державного управління.

3.Ратульский В.В. Суб’єкти права скликання палат

4.Карповець Б.І. Постійний і сесійний порядок роботи палат

«Інститут уряду, функції і структура»

План

1. Поняття виконавчої влади

2. Ознаки і функції виконавчої влади

3. Порядок формування і структура уряду у країнах ЦСЄ

4. Повноваження уряду у країнах ЦСЄ

5. Відповідальність уряду і його членів

Список використаної літератури

Поняття виконавчої влади.

Закономірністю суспільно-політичного і державно-правового розвитку країн світу є концентрація найголовніших повноважень в органів виконавчої влади. Виконавча влада – це сукупність державних органів і установ, які здійснюють владно-політичні і владно-адміністративні функції. Своєрідною верхівкою системи виконавчої влади є уряд – звичайно один з вищих органів держави, компетенція якого лише умовно може бути зведена до виконання законів, здійснення завдань у сфері управління.

Виконавча влада – у відповідності з теорією "поділу влади" влада правозастосовча, на яку покладається функція виконання прийнятих парламентом, тобто законодавчою владою законів. Виконавча влада незалежна від законодавчої влади, яка тим не менше вважається головною, першою владою. Виконавча влада належить або президенту – главі держави, і уряду (у т.зв. Президентських республіках), або главі держави (в парламентських республіках). Реальна роль глави держави в процесі здійснення повноважень виконавчої влади в парламентських країнах суто номінальна. У сучасну епоху фактичне значення виконавчої влади виходить далеко за рамки, встановлені теоретично, і самими конституціями. Виконавча влади вельми активно сприяє здійсненню повноважень законодавчою владою, будучи головним джерелом законодавчої ініціативи і результативно впливаючи на законодавчу діяльність парламентарів та.

Основне призначення виконавчої влади – організація практичного виконання Конституції і законів відповідної в процесі управлінської діяльності, спрямованої на задоволення суспільних інтересів, запитів і потреб населення. Вона здійснюється шляхом реалізації державно-владних повноважень методами і засобами публічного, переважно адміністративного права.

До структури виконавчої влади зазвичай входить наступне:

· органи виконавчої влади;

· державні службовці;

· юридична (правова) структура – система норм, що визначає ступінь компетенції органів влади і посадових осіб.

Ознаки і функції виконавчої влади.

Ознаки виконавчої влади:

· є органічною і щодо самостійною гілкою державної влади;

· є провідником державної політики в життя;

· підзаконна за своїм характером і завданням;

· об’єктивувати у вигляді добре організованої системи органів виконавчої влади;

· її діяльність є виконавчо-розпорядчої і носить постійний, безперервний у часі характер;

· є винятковим володарем матеріальних ресурсів і владних повноважень примусового характеру.

Функції виконавчої влади :

· Законодавче регулювання;

· здійснення управлінської діяльності, спрямованої на виконання законів та реалізацію державної політики в різних сферах життя суспільства;

· адміністративне правозастосування;

· здійснення політики держави щодо ліцензування, реєстрації та сертифікації;

· адміністративний контроль за дотриманням правових норм і загальнообов’язкових правил;

· охорона правопорядку, тобто безпосереднє забезпечення безпеки громадян і суспільства;

· інформаційне забезпечення органів державної влади.

До інших функцій виконавчої влади також відносять:

· Виконавча, тобто виконання законів. Органи виконавчої влади мають право видавати підзаконні акти.

· Прогнозування - передбачення змін у розвитку будь-яких подій або процесів на основі наявної інформації, у т. ч. наукової.

· Планування - визначення напрямів, цілей, завдань і результатів тієї чи іншої керованої діяльності.

· Організація - створення органів управління, визначення їх функцій і т.д.

· Правове регулювання діяльності та функціонування відповідних структур.

· Загальне керівництво і оперативно-розпорядча робота.

· Координація (погодження) дій різних органів управління, посадових осіб і організацій.

· Контроль, тобто перевірка фактичного стану справ для виявлення і усунення порушень законів.

· Облік людських, матеріальних, грошових і інших засобів для здійснення виконавчо-розпорядчої діяльності.

· Методичне керівництво.

· Кадрова робота, фінансування і т.д.