Історичний аспект проблеми аутизму

У сучасній медико-психологічній літературі аутизм розглядають як загальний розлад розвитку, яке виявляється в ранньому дитинстві та триває протягом усього життя [2]. Люди з аутизмом неадекватно реагують на людей, що оточують, погано засвоюють навички, які необхідні для спілкування, схильні до ригідної поведінки та стереотипних дій [10].

У становленні теорії аутизму можна виділити декілька головних етапів [8].

I етап. Донозологічний період (кінець XIX – початок
XX ст.), який характеризується окремими згадками про дітей із прагненням до самотності та втечі.

Першим спеціалістом, який звернув особливу увагу на малих дітей з тяжкими психічними порушеннями та вираженими відхиленнями, затримкою і розладами процесу розвитку, був психіатр Г. Маудслей (1867), який розглядав такі розлади як “психози”.

II етап.Так званий доканнерівський період у розвитку проблеми аутизму охоплює 20 – 40-і роки ХХ ст., який пов’язується з виявленням у дітей так званої шизоідії. Саме в цей періодвиник термін “аутизм” (грец. “autos” – сам). Його в наукову термінологію психіатрії ввів E. Бльойлер (1920). Аутизм він трактував як симптом шизофренії і охактеризував його як відчуження від реальності з наявністю внутрішнього життя, особливого світу мрій і фантазій. Згодом він визнав наявність симптомів аутизму у клінічній картині таких хворіб, як маніакально-депресивний психоз (МДП), шизоїдна психопатія, істеричні та афективниі розлади. На думку вченого, в основі аутизму лежать афективні комплекси і порушення мислення.

У працях Е. Бльойлера (а згодом і Л. Каннера) йшлося про замкнутих дітей, хоча більш пізніші дослідження, проведені з метою виявлення соціальних ознак аутизму (С. Байрон-Кохен,
Л. Бобкович, Л. Вінг, Дж. Глатзель, Б. Кауфман, E. Mінковськi, П. Рандел, Б. Рімланд, Е. Шоплер, Т. Яшімото), засвідчили, що назва не достатньо відображає зміст проблеми, оскільки багатьох аутистичних дітей можна охарактеризувати як «активних», але «дивних», однак не замкнутих.

Багато клініцистів запропонували своє розуміння поняття аутизму. На думку E. Mінковськi (1927), аутизм є наслідком порушення „вітального” інстинкту; Дж. Глатзель (1982) проаналізував аутизм в аспекті інформаційного порушення між особистістю і середовищем. Власне трактування аутизму запропонував С. Салліван (1953), який вважав, що аутизм є наслідком регресу на ранньому рівні психічного онтогенезу. На взаємозв’язок особистісної дезадаптації та аутизму звертав увагу І. Т. Вікторов (1980), а на зв’язок між порушенням «Я-концепції» та аутизмом – С. Ф. Семенов (1975).

Слід підкреслити, що такі нетотожні поняття, як „аутизм”, «аутистичний розлад», «аутистичний синдром», «аутистичне мислення», «аутистична поведінка» нерідко вживають як синоніми, що зумовлює серйозні кваліфікаційні та діагностичні труднощі.

У дитячій психіатрії поняття аутизму як синдрому почали використовувати з часу виділення ранньої дитячої шизофренії (Г.Е. Сухарьова, 1926, 1937; М.О. Гуревич, Н.И. Озерецький , 1930; Л. Бендер, 1933, 1956; Дж. Лутц, 1938) і шизоїдії
(Т.П. Симеон, 1929; A. Хомбургер, 1926 та ін.). Т.П. Симеон уперше простеживши за формуванням шизоїдної психопатії у дітей трьох – п’яти років, дійшла висновку, що їм властиві аутизм і мала прив’язаність до об’єктів реального світу. На цьому етапі перед клініцистами стояла проблема доказу можливості формування аутизму в незрілої особистості дитини. В.П. Осипов (1931) розглядав аутизм як «відокремлення хворих від зовнішнього світу», а В.А. Гиляровський (1938) писав про аутизм як про «своєрідний розлад свідомості свого «Я» та всієї особистості з порушенням нормальних настановлень до довкілля» [7].

ІІІ етап дослідження проблеми аутизму називають каннерівським (40 – 80-ті роки ХХ ст.). У цей період були опубліковані кардинальні праці з дитячого аутизму, одним з перших авторів яких був Л. Каннер (1943). У своїх працях автор описує особливі стани у дітей, що проявляються з перших років життя й зумовлена крайньою самоізоляцією. Він запропонував назвати ці стани «раннім дитячим аутизмом». Концепція раннього дитячого аутизму Каннера відрізнялася від бльойлерівского трактування аутизму, незважаючи на те, що у витоках цієї концепції лежали найвідоміші дослідження аутизму при шизофренії, шизоїдії, проведені в Європі, США (E. Бльойлер, 1911, 1922; Крепелін Е., 1913; Кречмер E., 1921).

Л. Каннер вважав, що синдром раннього дитячого аутизму частіше трапляється у дітей, ніж це вважалось раніше, і що ранній дитячий аутизм помилково розглядали як розумову відсталість або дитячу шизофренію. Каннер виділяв п’ять головних критеріїв дитячого аутизму:

 – глибоке порушення контакту з іншими людьми;

 – нав’язливе прагнення до одноманітних форм активності;

 – поглинутість предметами, які крутяться;

 – мутизм, або мовлення, не спрямоване на міжособистісне спілкування;

 – високий когнітивний потенціал.

На підставі більшої кількості спостережень, Л. Каннер (1956) дійшов висновку, що головними критеріями дитячого аутизму є глибоке порушення контакту з іншими людьми та нав’язливе прагнення до одноманітних форм активності, а від трьох інших критеріїв як основних відмовився.

Складні й різні психопатологічні симптоми у клініці дитячого аутизму були підставою для того, щоб розглядати це захворювання як окремий розлад, але відповідно до феноменологічного визначення Каннер зберіг за ним колишнє – аутизм. Це зумовило плутанину понять дитячого аутизму як розладу та аутизму як симптому (за Е. Бльойлером). Тому, коли йдеться про ранній дитячий аутизм, мається на увазі не симптом аутизму в бльойлерівському розумінні, який постає як ознака різних хворіб і насамперед шизофренії, а розлад (хвороба), названий раннім дитячим аутизмом Каннера, або синдромом Каннера.

IV етап. У 50 – 90-х роках ХХ ст. (так званий постканнерівський) аутистичні розлади у дітей вивчали за допомогою уточнення клініко-психопатологічних особливостей раннього дитячого аутизму. В результаті досліджень багатьох авторів
(В.М. Башина, Г.Н. Пивоварова, 1970; В.М. Башина, 1980;
E. Ентоні, 1958; Б. Рімланд, 1964; Дж. Лутц, 1968; Л. Вінг, 1981; M. Руттер , 1987) у структурі раннього дитячого аутизму вдалося виявити такі розлади, як порушення апетиту, відсутність адаптації до оточення, а також афективні розлади; уточнити терміни розгорнутого прояву (до трьох – п’яти років) клініки дитячого аутизму і можливість виникнення позитивних психопатологічних розладів водночас із симптомами порушення розвитку всіх сфер діяльності (Л. Каннер, 1956, В.М. Башина, 1975, 1978, 1980; Л. Ейзенберг, та ін.).

З’явилися праці, у яких автори доводили неспецифічність раннього дитячого аутизму. Послідовники психогенезу пов’язували формування раннього дитячого аутизму з порушенням симбіозу між матір’ю і дитиною, розладом адаптаційних механізмів у незрілої особистості, зі слабкістю інтеграційних процесів у нервовій системі дитини, із впливом таких зовнішніх чинників, як пологи, вікові кризові періоди, інфекції, травми, відстоюючи багатофакторність раннього дитячого аутизму (M. Махлер, 1959, 1972; З. Руттенберг, 1970 та ін.).

Великі досягнення у сфері вивчення диференційованих форм розумової відсталості привели до опису аутистичних симптомів при розумовій відсталості, фенілпіровиноградній олігофренії, Х-ламкій хромосомі, синдромі Дауна й інших розладах (Г. С. Маринчева, В. И. Гаврилов, 1988 та ін.).

З дитячої шизофренії був виділений і ретельно описаний синдром Ретта, за наявності якого відзначалися аутистичні симптоми на першій стадії його розвитку (В. М. Башина та ін., 1993, 1995; Ретт A., 1966; Хагберг Б., 1985).

Особливі зусилля починаються з 90-х років ХХ століття, спрямовано на вивчення специфіки психічного дизонтогенезу античних дітей, пошуку першопричин і логіки аутичного розвитку, що дало змогу виявити «первазивний» (наскрізний, або спектральний) характер цього порушення (Л. Вінґ, Е. Орнітц, В. Хермелін та Н. Коннор, Ф. Волкмар, Г Тагер-Флюсберг, К. Лорд). Усе більше дослідників схиляються до думки, що аутизм позначається на всіх рівнях психічної організації. Такої самої думки притримуються й українські дослідники, які вивчають проблематику аутизму (Я. Багрій, І. Марценовський, К. Островська, О. Романчук, Г. Смоляр, В. Тарасун, Г. Xворова, А. Чуприков, Д. Шульженко тощо).

При цьому варто зазначити, що на сьогодні нема загальноприйнятих теорико-методологічних підстав щодо вивчення особливостей порушень різних структур і функцій психіки у разі аутизму, а також взаємозв’язку між ними.

Отже, питання про аутистичні розлади у дитинстві розглядається протягом півстоліття. Залежно від наукового напряму, в аспекті якого розглядають аутистичні розлади, їхню природу і клініку, відповідно верифікують як симптом, синдром, хворобу, патологію розвитку. Це відображено й у міжнародних класифікаціях хворіб, у яких аутистичні розлади визначено серед найрізноманітніших порушень розвитку або психозів дитячого віку.

Класифікація аутизму

Згідно з МКХ-10, аутистичні синдроми введені в підрозділ «Загальні розлади розвитку» розділу «Порушення психологічного розвитку». Їх класифіковано: