Розвиток аномальної дитини, як і нормальної загалом визначається поєднанням біологічних та соціальних умов

Л.С. Виготський наголошував, що «врощення» дитини у цивілізацію становить єдине ціле із процесами її органічного дозрівання. Обидва аспекти розвитку – природний і культурний – збігаються та зливаються воєдино. Природа та куль­турні зміни є взаємо пронизуючими й утворюють єдине середовище соціально-біологічного формування особистості дитини.

Зазначимо, що до біологічних умов виникнення порушень у розвитку належать, передусім, патогенні впливи на організм людини, її головний мозок, аналізатори, здоров'я тощо, а та­кож їхній результат – пошкодження кори головного мозку, цен­тральної нервової системи, аналізаторів, стан здоров'я тощо. До соціальних – передусім, такі умови зростання дитини, як умо­ви її перебування в сім'ї та ставлення до неї, навчання та вихо­вання у спеціальних освітніх закладах, наявність спеціального педагогічного впливу, коло й особливості спілкування. Роз­глядаючи перелік наведених умов нормального розвитку, за Г.М. Дульнєвим та О.Р. Лурія, сформованість головного моз­ку, нормальний стан здоров'я і працездатності, збереженість органів чуття можна віднести до біологічних умов розвитку; систематичність і послідовність виховання дитини у сім'ї та за­кладах освіти – до соціальних умов.

Отже, серед найбільш значущих біологічних чин­ників нормального психічного розвитку розглядається стан сформованості головного мозку – необхідна нейробіологічна готовність з боку різних мозкових структур та всього мозку загалом як системи.

Зокрема, дослідження О.Р. Лурія[5] довели, що психічна діяльність забезпечується роботою трьох функціональних блоків головного мозку:

1) регуляцією тонусу та неспання;

2) сприйманням, переробкою та збереженням інформації, що надходить із зовнішнього світу;

3) програмуванням та контролем психічної діяльності.

Кожен блок представлений відповідними відділами головного мозку.

За перший функціональний блок відповідають утворення верхніх відділів стовбуру головного мозку. Захворювання чи пошкодження цих відділів призводить до зниження тонусу кори головного мозку людини, що виявляється у зниженні уваги, підвищеній виснажуваності, швидкому засипанні. Змінюється афективна сфера – спостерігається апатія чи патологічна стурбованість; порушується і селективність мислення.

За другий – задні відділи обох півкуль головного мозку, тім'яні, скроневі, потиличні відділи кори головного мозку. Якщо тім'яні відділи пошкодженні, то у людини порушується тактильна та пропріоцептивна чутливість: вона неможе за допомогою обстеження пальцями рук упізнати предмет, у неї втрачається відчуття положення тіла та рук, чіткість рухів загалом. Якщо пошкоджені скроневі відділи, то погіршується слух, якщо потиличні – зір.

За третій – передні відділи півкуль головного мозку. У разі їхнього пошкодження відбувається порушення рухів, дій та діяльності загалом. Ушкоджується також самоконтроль їхнього виконання.

Л.С. Виготський також зазначав, що «розвиток вищих форм поведінки потребує певної міри біологічної зрілості, певної структури як передумови»[4]. Однак слід враховувати, що формування мозкових систем людини відбувається у процесі її предметної та соціальної активності, а «своєрідність дитячого розвитку полягає у переплетінні культурного та біологічного процесів розвитку»[5]. Таким чином наголошується на значенні соціальних умов для становлення біологічної основи психофізичного розвитку людини.

Розмежовуючи сутність біологічних та соціальних чинників важливо зауважити, що біологічні чинники є природною, а соціальні – провідною умовою розвитку дитини; це доведено дослідженнями. Відповідно до причин, чинники порушеного розвитку можуть бути пов’язані з кожною з цих умов, які починають діяти на дитину ще до її народження.

До біологічних чинників виникнення порушень психофізичного розвитку в дитини належать:

1)  хромосомно-генетичні відхилення в організмі дитини;

2)  ендокринні захворювання матері (наприклад, діабет);

3)  інфекційні та вірусні захворювання матері під час вагітності (краснуха, токсоплазмоз, грип);

4)  венеричні захворювання батьків (гонорея, сифіліс);

5)  розбіжність резус-факторів;

6)  біохімічні шкідливі впливи:

-  радіація;

-  екологічні забруднення навколишнього середовища важ­кими металами (ртуть, свинець);

-  використання харчових добавок, неправильне викори­стання медичних препаратів;

-  споживання фруктів, овочів, зелені, вирощених на землі, надміру удобреній штучними добривами. Особливо шкідливи­ми ці впливи є для батьків до вагітності жінки, на жінку під час вагітності та дитину в постнатальний період;

7) алкоголізм і наркоманію батьків, особливо матері;

8) гіпоксію (кисневу недостатність);

9) токсикоз матері під час вагітності, особливо у другій її по­ловині;

10) патологічний перебіг пологової діяльності жінки, особливо травматизацію головного мозку дитини;

11) серйозні відхилення у соматичному здоров'ї матері (у тому числі недоїдання, загальна соматична ослабленість, гіповітаміноз);

12) мозкові травми у дитини, тяжкі інфекційні та токсико-дистрофійні захворювання у постнатальний період;

13) хронічні захворювання дитини у ранньому та дошкільному віці (діабет, захворювання крові, серцево-судинні хвороби, астма, туберкульоз) тощо.

Соціальні впливи на розвиток дитини також мають місце ще до її народження. Сучасними дослідженнями доведено, що у внутрішньоутробний період на дитину негативно впливають не лише патогенні біологічні чинники, а й несприятливі соціальні ситуації, в яких перебуває мати дитини і які спрямовані проти самої дитини (наприклад, бажання позбутися вагітності, негативні чи тривожні почуття, пов’язані з майбутнім материнством тощо). Найбільш патогенними є довготривалі негативні переживання матері, що позначається на звуженні судин плода, відповідно – на утрудненні живлення головного мозку киснем; плід розвивається в умовах гіпоксії, може розпочатися відшарування плаценти та передчасні пологи. Не менш пато­генними є сильні короткочасні стреси. Велике значення має і психологічний стан матері під час пологів. Тому важливо доз­воляти присутність найближчих, не забирати одразу дитину, а покласти на живіт матері тощо. Вплив соціальних умов розвит­ку дитини зростає ще більше, коли вона народжується.

Водночас із визнанням впливу біологічних та соціальних умов на розвиток дитини у спеціальній психології розглядають також параметри дизонтогенезу, тобто чинники, які впливають на виникнення певного виду дизонтогенезу. За даними
Г.Є. Сухарєвої, М.С. Певзнер, В.В. Лебединського, Е.Г. Симерницької та інших, характер дизонтогенезу визначається такими параметрами:

1)  часом патогенних впливів;

2)  етіологією порушень;

3)  розповсюдженістю порушення;

4)  ступенем порушення міжфункціональних зв'язків.

Розглянемо сутність кожного з параметрів дизонтогенезу.

Час патогенних впливів

Виявлено, що ступінь порушення розвитку залежить від ча­су впливу патогенного чинника. Патогенні впливи можуть від­буватися у пренатальний період (до початку пологової діяльно­сті у жінки), натальний (під час пологової діяльності), постнатальний (після пологів жінки і до трьох років дитини).

Найбільший недорозвиток викликають патогенні впливи на початку вагітності жінки, а саме у першій її третині. Найуразливішими періодами дитинства є період «первинної незрілості» організму в період до трьох років, а також період перебудови організму під час статевого дозрівання, коли вже гармонійно сформовані системи дитячого організму втрачають стан рівноваги, перебудовуючись на «доросле» функціонування.

У період дошкільного і молодшого шкільного віку (3 – 11 років) дитячий організм становить систему, більш стійку до незворотніх відхилень.

Слід також зазначити що,кожен віковий період відрізняється характером реагування у випадку патогенного впливу. У зв'язку з цим кажуть про рівні нервово-психічного реагуван­ня дітей на різноманітні патогенні впливи, а саме:

1. Сомато-вегетативний (від 0 до 3років). На тлі незріло­сті усіх систем організм у цьому віці на будь-який патогенний вплив реагує комплексом сомато-вегетативних реакцій, таких як загальна та вегетативна збудливість, підвищення темпера­тури тіла, порушення сну, апетиту, шлунково-кишкові розлади.

2.  Психомоторний (4 – 7 років). Інтенсивне формування коркових відділів рухового аналізатора, зокрема, лобних відділів головного мозку, сприяє виникненню гіпердинамічних розладів різного походження (психомоторна збудливість, тіки, заїкан­ня, страхи). Зростає вплив факторів психогенного характеру – несприятливих стосунків у сім'ї, що травмують психіку дити­ни, реакцій на звикання до дитячих освітніх закладів, склад­них міжособистісних стосунків.

3.  Афективний (7 – 12 років). На будь-який патогенний вплив дитина реагує з виразним афективним компонентом (від виразної аутизації до афективної збудливості з виявами нега­тивізму, агресії, невротичних реакцій).

4.  Емоційно-ідеаторний (12 – 16 років). Характеризується патологічним фантазуванням, винятковими іпохондричними ідеями (пов’язаними із занепокоєнням про своє здоров’я) психогенними реакціями протесту, опозиції, емансипації.

Переважання симптоматики кожного вікового реагування не виключає симптомів попередніх рівнів, але їм відводиться менш помітне місце в характеристиці дизонтогенії.

Однак одні і ті самі зовнішні впливи, залежно від спадкової схильності, яка визначає чутливість мозкових структур до тих чи інших впливів, можуть зумовити відхилення у розвитку різної тяжкості. До неоднакових результатів може призвести збігання у часі різних впливів.

Серед причин, які викликають порушення психічного розвитку в дитини, перше місце посідає пошкодження центральної нервової системи, друге – хронічні соматичні захворювання.

Розповсюдженість порушень

Розрізняють локальні та системні порушення. До локаль­них – належать дефекти різних аналізаторних систем: зору, слуху, мовлення, рухової сфери. До системних – порушення інтелектуальної сфери: розумову від­сталість та затримку психічного розвитку.

Ступінь порушення міжфункціональних зв'язків

Відставання в розвитку не має рівномірного характеру. У результаті загального пошкодження нервової системи стра­ждають, передусім ті функції, які перебувають у сензитивному періоді, потім – пов'язані з ними. Тому профіль психічного розвитку аномальної дитини може складатися зі збе­режених, пошкоджених та різною мірою затриманих у своєму формуванні психічних функцій.

Наприклад, дефекти зору та слуху виникають унаслідок пошкодження чи недорозвитку периферійних ланок відповідно­го аналізатора. До того ж центральні відділи аналізатора, кор­кові структури у багатьох випадках залишаються збережени­ми, а зміни у їхньому функціонуванні можуть мати вторинний харак­тер, зумовлений невикористанням.

Розглядаючи питання про чинники порушень розвитку, слід сказати і про таке явище, як депривація. Депривація– це різноманітні порушення у формуванні та функціонуванні психіки внаслідок відноснотривалого блокування значущих потреб людини, обмеження в їхньому задоволенні. Особливо це стосується перцептивних служб (у відчуттях і сприйманні), потреб у спілкуванні, емоційній підтримці, самореалізації, повазі, безпечності, творчості, ідентичності, інтимності тощо.

Наприклад, при дефіциті інформації, сенсорно-перцептивній ізоляції у людини виникають порушення сприймання часу, простору, схеми власного тіла, контролю мислення, активізується внутрішній діалог, спостерігаються емоційні порушення. А довготривалість перцептивної ізоляції зумовлює незворотність цих порушень.

Розрізняють видидепривації залежно від потреб, задоволення яких блокується. До них належать:

—  сенсорно- перцептивна;

—  комунікативна;

—  кінестетична;

—  емоційна.

Особливо актуальними, з огляду на психічний розвиток людини, є комунікативна та емоційна депривації. Саме у зв'язку з цим було виявлено «синдром госпіталізму» у дітей з емоційною депривацією. Він полягає в тому, що у дитини, яка в перші ро­ки життя була позбавлена можливості спілкування з матір'ю чи особою, яка її заміняє, спостерігаються значні відхилення у темпах фізичного, розумового та емоційного розвитку. У них спостерігаються також поведінкові порушення та труднощі соціально-психологічної адаптації.

Слід ураховувати, що деякі відхилення у психофізичному розвитку також можуть стати причиною деприваційних феноменів. Наприклад, порушення зору, слуху, рухів, мовлення є особливими формами сенсорної та комунікативної депривації й створюють деприваційні ситуації. Тобто депривація може бути як причиною, так і наслідком дизонтогенезу.

Питання для самоконтролю

1. Розкрийте сутність поняття «складна структура дефекту». Наведіть приклади взаємозв’язків первинних та вторинних ознак дефекту при різних формах дизонтогенезу.

2. Назвіть основіні загальні й специфічні закономірності розвитку осіб з психофізичними вадами.

3. Які біологічні фактори спричиняють психічний розвиток людини та його порушення?

4. Чому соціальні фактори вважють провідними у розвиткові людини? Назвіть ці фактори і спробуйте виділити найголовніші з них.

5. Дайте визначення поняття «параметри дизонтогенезу» і поясність сутність кожного з цих параметрів.

6. Які з видів деривації, на вашу думку, найбільше впливають на порушення психічного розвитку дитини? Обґрунтуйте відповідь.

Література

1. Выготский Л.С.Собр. соч. : в 6 т. – Т. 5: основы дефектологии. / Л.С. Выготский– М. : Педагогика, 1983. – С. 7.

2.Выготский Л. С.Собр. соч. : в 6 т. – Т. 5: основы дефектологии. / Л.С. Выготский– М. : Педагогика, 1983. – С. 181.

3. Выготский Л.С. Собр. соч. : в 6 т. – Т. 3 : проблемы развития психики. / Л.С. Выготский – М. : Педагогика, 1983. – С. 31 – 36.

5. Бодолян Л. О. Невропатология: учеб. [для студ. дефектолог. фак. пед. инстит-тов. – 2 – е изд., перераб.] / Л. О. Бодолян. – М.: - 1987, – 317 с.: ил.

6. Миронова С. П. Методика корекційної роботи при порушеннях пізнавальної діяльності : підруч. / С. П. Миронова. – Кам’янець-Подільский національний універ-т ім.. Івана Огієнко, 2014. – С. 9 – 23.

7. Боскис Р. М. Аномальные дети. Психология аномального развития ребенка: хрестоматия. – М.: Высш. шк.; Изд-во МГУ, – Т. 1. – 2002. – 376 с.

Модуль ІІ