Державна влада, партійна влада, інформаційна влада тощо.

У суспільстві, незважаючи на безліч видів і форм влади, що діють у різних його сферах, лише одна влада може домінувати, додавати йому цілісність в умовах дії різних суспільних сил і груп. Це - державна влада, тому що лише держава поєднує все населення країни і репрезентує його інтереси і свободи. Найважливішими рисами державної влади є:

публічний характер;

монополія на наявність спеціального апарата примусу, засобів організованою інституйованого насильства;

наявність певного територіального простору, на яке поширюється державний суверенітет, що визначає межі державної влади; монополія на правове, юридичне закріплення влади;

обов'язковість владних розпоряджень для всього населення.

Державна влада виконує в суспільстві різні функції, а саме: установлює закони, здійснює правосуддя, керує всіма аспектами життєдіяльності, мобілізує населення тощо. Поставлених цілей вона досягає різними засобами: економічним стимулюванням і примусом, політичним та ідеологічним впливом, правовими, юридичними нормами і санкціями До основних функцій влади відносяться, по-перше, функції панування: по-друге, функції керівництва; по-третє, керування й організації; по-четверте, контролю. Панування - це підпорядкування (повне чи часткове, абсолютне чи відносне) одних класів, груп, осіб іншим. Керівництво - це здатність (згідно з правом на владу) здійснювати панівну волю, політику держави, партії, класу шляхом впливу різними методами на керовані сфери, об'єкти, колективи, організації, на окремих людей. Керування здійснюється професійними політиками, службовцями державного, господарського, партійного й інших апаратів, що діють у рамках установлених норм і правил. У ньому втілюється технічний бік реалізації керуючої ролі.

У свою чергу, ефективність влади можна визначити чотирма факторами: адекватне відображення у своїй діяльності інтересів тих суспільних груп, на які влада спирається, істотно не зачіпаючи при цьому насущних інтересів інших суспільних груп; оптимальна інституціональна структура системи влади;

оптимізація процесу прийняття і проведення в життя політичних рішень;

рівень політичної та правової культури населення.

Відсутність цих умов приводить до кризи влади, її вакууму, а виходить, до масового невдоволення, стихійних його проявів, а нерідко і до краху системи влади та заміни її іншою. Удосконалення всієї піраміди влади - від її найвищих ешелонів до рівня місцевого самоврядування - важлива умова просування суспільства шляхом прогресу.

Типологія лідерства

Поряд з перерахованими напрямками існує також типологія, прихильники якої аналізують стилі лідерства, зводячи їх до авторитарного та демократичного.

Авторитарному лідерству звичайно приписують такі риси: усі вказівки даються по-діловому, коротко, лаконічно і командною мовою. Головна зброя такого лідера - вимогливість, погроза карою та відповідно почуття страху в підлеглих - пасивних виконавців волі лідера. Демократичному стилю лідерства властиві дружелюбність і терпимість лідера по відношенню до своїх підлеглих. Усі вказівки мають ({юрму пропозицій, у групі створюється атмосфера співробітництва, відповідальність розподілена між усіма членами групи. У соціологічній і політологічній літературі розділяють також "формальне" і "неформальне" лідерство. "Формальний лідер" займає певну посаду згідно з встановленими "правилами гри" та виконує функції, зв'язані:»його місцем у службовій ієрархії. "Неформальний лідер" - результат особистих відносин учасників. Звичайно, кожному відома ситуація, коли думка одного з підлеглих більш вагома й авторитетна, ніж керівника групи. Ці види або доповнюють одній одного і з'єднуються в особистості авторитетного керівника, або вступають у конфлікт.

Однією з найбільш визнаних концепцій є типологія лідерства, запропонована М.Вебером. Маючи під лідерством здатність "віддавати накази та домагатися слухняності", він розрізняє три його основні різновиди. Традиційне лідерство засноване на вірі у святість традицій (наприклад, найстарший син монарха після його смерті законно стає царем, королем, імператором).

Раціонально-легальне чи бюрократичне лідерство базується на вірі в законність існуючого порядку. У ньому лідер-чиновник виступає як індивідуальність, від якої виходить влада, а як агент певної державної функції, необхідної для підтримки цілісності суспільної системи. І. нарешті, харизматичне лідерство, засноване на вірі в богообраність чи виняткові якості конкретної особистості. Харизма уможливлює лідерові захоплення за собою маси без допомоги інструментів влади. Лідерство в цьому випадку не спирається на закон чи традицію. М.Вебер вважав, що харизма має бути властива будь-якому революційному вождю. Нею. без сумніву, в очах мільйонів людей були наділені Ленін, Сталін, Гітлер. Муссоліні. Франко. Мао Цзедун, Кім Ір Сен. Пол Пот та інші лідери масових рухів, а також суспільно-політичні лідери, що не займали офіційних посад, але мали величезний авторитет в очах нації чи її частини: Махатма Ганці та Мартін Лютер Кінг У реальній політичній практиці "чисті" типи політичних лідерів існують рідко. Найбільш розповсюджене в демократичних системах раціонально-легальне лідерство також несе на собі відбиток харизми.

9

Правляча еліта

Політичні відносини будь-якого суспільства, за винятком первісного, являють собою піраміду, на різних щаблях якої розміщені певні суспільні групи (політичні суб'єкти). Серед багатьох напрямків та шкіл, що вивчають еліти, виділяються декілька найвпливовіших:

1. Макіавеллізм (В.Парето. Г.Моска, Р.Міхсльс). Теоретичні побудови авторів макіавеллізму започаткувалися від поглядів Н.Макіавеллі. що розділяв правителів у залежності від методів здійснення ними влади на "львів" (прихильників брутальної сили, неприхованого насильства) та "лисиць" (прихильників гнучких методів керування, майстрів неправди, лавірування). Історія людства виступає в макіавеллістів як історія розвитку і падіння сліт. як процес їхнього кругообігу.

Циркуляція еліт - результат прагнення суспільства до рівноваги, стверджує В.Парсто. Головні типи еліт - "льви" та "лиси" - відповідають певному суспільному стану. Стабільному суспільству потрібні "льви" з їх прямолінійно силовими методами керування, нестабільна система - час "лис", що мислять прагматично, спритних, енергійних діячів, що не бояться ризику, уміють "подібно до всіх нормальних героїв завжди йти в обхід". Вичерпавши свої позитивні властивості, еліта перестає відповідати потребам суспільства і не в змозі витримати натиск контреліти. що спирається на підтримку мас.

2. Ціннісні теорії еліт (О.Конт. М.Вебер. К.Мангейм).

Головною ідеєю цієї концепції є висновок про природне виділення суспільством найцінніших сил. здатних щонайкраще здійснити керівництво. Сучасним варіантом ціннісного підходу є теорія "демократичного панування еліт". у якій елітарні групи розглядаються як основа існування суспільства, його творча сила.

3. Функціональні теорії еліт (плюралістичні або теорії численності еліт - О.Штаммер, Д.Рісман). згідно з якими кожна базова група виділяє свою еліту, що: 1) впливає на її розвиток: 2) репрезентує її інтереси в суспільстві. Загальна еліта створюється шляхом інтеграції окремих еліт.

4. Ліволіберальна школа (Р.Міллс). у якій вивчення сучасної правлячої еліти супроводжується різкою критикою бюрократизації суспільства та вимиванням демократії. Модель розподілу влади в США Р.Міллс зображує у вигляді піраміди, нижній щабель якої є рівнем "фактичного безправ'я". Середній щабель піраміди відбиває групові інтереси. Реальна влада належить керівникам корпорацій, найвищим державним чиновникам, керівникам військового відомства, що посідають у суспільній системі стратегічні командні пункти, де сконцентровані дійові засоби, що забезпечують владу, багатство і популярність, якими вони користуються.

Сучасний тероризм - це могутні структури з найсучаснішим оснащенням. Приклади Афганістану. Косова. Чечні та могутніх покровителів і донорів, що стоять за ними, показують, що сучасний тероризм здатний вести диверсійно-терористичні війни, брати участь у масштабних збройних конфліктах. Тероризм до того ж перетворився на дуже прибутковий бізнес глобального масштабу з розвиненим "ринком праці" (найманці, табори з їхньої підготовки) і застосуванням капіталу (поставляння зброї, наркоторговля). Наприклад, у ході війн на території колишньої СФРЮ щорічно хорватським, мусульманським і албанським силам поставлялося зброї і військової техніки на суму більш як 2 мільярди доларів. Масштаби міжнародного тероризму, загроза міжнародній безпеці, що він являє собою, змушує світове співтовариство вживати адекватних заходів у боротьбі з ним. На сьогодні в системі ООН існує 11 міжнародних і 4 регіональних документів у області боротьби з тероризмом. Однак для успіху антитерористичної політики варто боротися не тільки з терористичними організаціями, але й усувати причини, що живлять тероризм, найважливіші з яких: ріст у світі соціально-економічних та міжцивілізаційних протиріч, протистояння між розвиненою Північчю та відсталим за розвитком Півднем. Ці протиріччя і це протистояння не в силах зм'якшити, тим більше цілком усунути ні досягнення науково-технічної революції, ані процеси глобалізації економіки й інформаційно-пропагандистської сфери. Як не намагаються країни "золотого мільярда" (населення країн євроатлантичної цивілізації - Західної Європи та США) нав'язати свої погляди, цінності, спосіб життя іншим країнам світового співтовариства і змусити їх випливати в руслі західної цивілізації, ефект найчастіше виходить прямо протилежний бажаному. Розмежування, зріст прірви між багатими і бідними країнами ростуть. Підсилюється маргіналізація світу, і неминучою відповіддю на це є посилення маргінального екстремізму і міжнародного тероризму. Тому боротьба з ним не може вестися ізольовано, але тільки в руслі вирішення всіх інших глобальних проблем світового співтовариства.

9