Ознаки політичних партій та їхні функції

Форми державного устрою

Форма державного устрою являє собою спосіб організації територіально-адміністративної єдності держави, механізм взаємозв'язку між її складовими частинами. Форма державного устрою відбиває ступінь централізації (децентралізації) між верховною владою і місцевими органами влади. Найбільш розповсюдженою формою територіально-політичної організації є унітарна держава. Вона характеризується строгою концентрацією влади в центрі з незначним обсягом політико-владних відносин, які мають у своєму розпорядженні території. В унітарній державі існують спільні для всієї країни органи законодавчої, виконавчої та судової влади, повноваження яких поширюються на всю територію. Всі адміністративно-територіальні одиниці (області, департаменти, провінції) мають однаковий юридичний статус і не мають будь-якої політичної самостійності. В унітарних державах існує єдина конституція, судова і правова система, єдина система державного керування, єдине громадянство, підпорядкування місцевих органів влади центральним.

Більшість країн світу, у тому числі й Україна, є унітарними державами.

Федерація являє собою добровільне об'єднання декількох самостійних державних утворень (республік, штатів тощо) у єдину союзну державу. У федерації існують два рівні влади: федеральна та республіканська, повноваження яких розмежовані федеральною конституцією.

 Основними ознаками федерації є: верховенство федеральної конституції стосовно конституцій і законів суб'єктів федерації;

суб'єкти федерації мають у своєму розпорядженні автономну систему законодавчої, виконавчої та судової влади;

суб'єкти федерації не мають права виходу зі складу федерації;

федеральна влада має монополію на здійснення політики;

парламент федерації складається з двох палат, одна з яких репрезентує інтереси суб'єктів

федерації:

внутрішні кордони суб'єктів федерації можуть змінюватися лише з їхньої згоди.

Федерації будуються за територіальною (США), національною (Індія) чи змішаною (Росія) ознаками.

Конфедерації становлять союз декількох незалежних державних утворень, що об'єдналися для проведення спільної політики у визначених цілях (економічних, військових тощо). У конфедерації немає єдиного законодавчого органа, немає єдиного громадянства, єдиної валюти тощо. Країни-члени конфедерації самостійно здійснюють зовнішню політику. Конфедеративні органи керування, створені для проведення узгодженої політики, діють у рамках повноважень, визначених Союзним договором. Прикладом конфедерації є Швейцарський союз (1291-1798 і 1815-1848 рр.). Він являв собою об'єднання 23 суверенних кантонів, однак поступово був перетворений на федерацію.

Політичні партії та партійні системи

У політичний лексикон слово "партія" увійшло ще з часів Стародавнього Риму. Етимологія цього слова походить ви латинського “partis” що означає "частина".

Політична партія - це організована група людей, що являють собою активну частину соціальної спільноти (народу, нації, суспільної групи), добровільно об'єднаних, які визнають єдині політичні принципи, виражені в програмі, що становить основу діяльності, спрямованої на знаходження влади в державі і реалізацію своїх класових (групових) інтересів.

Найвідомішими в сучасній політології є декілька типів визначень політичних партій.

Це електоральний тип. у засади якого покладено, насамперед, зв'язок партії з виборним процесом. Партія визначається як "добровільна асоціація виборців, що прагнуть контролювати уряд шляхом здобуття перемоги на виборах та зайняттям завдяки цьому офіційних посад". Основою структурної дефініції партії є особливості побудови останньої, фактори тривалості та безперервності її існування. Серед визначень поширене такс; партія - "об'єднання людей, що має особливу структуру". Класовий підхід відбиває уявлення про партію як політичну й ідеологічну організацію певного класу, що не лише репрезентує та захищає інтереси цього класу, але і є його частиною. Кожне з цих визначень розкриває той чи інший бік партійної діяльності. Але крім цих є й інші підходи до класифікації партій. Класичну типологію партій за критеріями принципів членства розробив один з провідних французьких та світових політологів -М.Дюверже. У своїй роботі "Політичні партії, їхня організація і діяльність у сучасній державі" він установив бінарну класифікацію - кадрові та масові партії.

Кадровою партією, за Дюверже. “є група відомих людей для підготовки виборів, проведення компаній та підтримки контактів з кандидатами”. У таких партіях відсутній інститут масового формального членства, система постійного членства з відповідною реєстрацією і сплатою членських внесків. Більшість європейських ліберальних та консервативних партій є кадровими.

Масові партії виникають із уведенням загального виборчого права. Вони, як правило, мають фіксоване членство та порівняно велику чисельність членів, між якими установлюється тісний і постійний зв'язок. Керівництво такими партіями здійснюється професійними політиками, поточну організаційну політику ведуть оплачувані партійні функціонери, на місцях постійно діють партійні організації. М.Дюверже виділяє три типи масових партій: соціалістичний, комуністичний, фашистський. За методами та засобами діяльності розділяються партії авангардного та парламентського типів. До перших відносяться партії комуністичної чи неофашистської ідеології, до других - партії соціал-демократичної, ліберальної чи консервативної ідеологій.

Партії авангардного типу нерідко застосовують методи та засоби політичної діяльності, що знаходяться на межі чи поза законом. Типовим методом "авангардистів" є силовий тиск на органи влади: від організації страйків і пікетів до актів фізичного насильства і терору. Партіям парламентського типу властиві методи та засоби діяльності в межах правових норм держави. Свої політичні платформи вони втілюють через законні органи влади, що їх самі і формують за результатами виборів.

Ознаки політичних партій та їхні функції

Дж.Лапаломбаро і М.Вейнер у роботі "Політичні партії та політичний розвиток" називають такі ознаки партії:

партія - це організація, тобто об'єднання людей, що діють досить тривалий час;

стійкі місцеві організації, що підтримують регулярний зв'язок з національним керівництвом;

основна мета організації - завоювання та здійснення влади;

народна підтримка в різних формах: голосування на виборах, активне членство в партії;

певна ідеологія, що лежить в основі конкретних партійних програм.

Спираючись на політичну практику XX сторіччя, можна виділити низку головних

(універсальних) функцій політичних партій:

висування та безпосереднє персональне формування правлячих ланок державних органів і громадянських інститутів, що мають істотне політичне значення;

розробка політичних доктрин та програм, що беруться за основу діяльності не лише цих

партій, але і діяльності уряду з принципових міжнародні питання тощо);

формування громадської думки згідно з партійною ідеологією;

партії є сполучною ланкою між державою та суспільством. Це спостерігається не лише в період виборів, але і протягом тривалого часу. У залежності від того, чи є партія правлячою чи опозиційною, виникають відмінності в ступені їхньої ідентифікації з політикою уряду; інтегруюча роль партії в сфері політичного життя суспільства. Важливу роль у цьому виконує ідеологія партії, за допомогою якої здійснюється зв'язок між інтересами особистості й окремих груп, з одного боку, і інтересами класу, народу, держави - з іншого.

Політичні партії України

Історичний процес формування багатопартійної системи в Україні активізувався на початку XX сторіччя. Політична палітра перших політичних вкраїнських партій, що діяли з кінця XIX до середини 20-х років XX сторіччя, була досить різноманітна, проте здійснити свою мету - відродження нації - цим партіям не судилося, оскільки процес формування української державності було перервано становленням радянського тоталітаризму.

Сучасному політичному плюралізму на території України трохи більше як 10 років. Навесні 1990 р. під час виборів у Верховну Раду УРСР та в місцеві органи влади почався активний процес розмежування політичних сил. Виникла необхідність створення партій з чіткими політичними орієнтирами і статутною дисципліною. У республіці в той час функціонувало понад 20 партій та об'єднань загальною чисельністю близько 30 тисяч членів. Невдала спроба державного перевороту у вересні 1991 р. привела до кардинальної зміни політичної ситуації. Заборона у вересні 1991 р. Комуністичної партії України, розпад державності СРСР. проголошення Верховною Радою України Акта про незалежність створили якісно нові умови для розвитку політичних об'єднань у країні.

Жодна з них, за винятком Комуністичної партії України, не є масовою. До того ж різні політичні партії є представниками регіональних інтересів, навряд чи бодай одну з них можна назвати національною партією: позиції лівих партій міцні на Сході країни, правих — на Заході. Відсутність масової підтримки населення, а разом з нею і можливості поодинці перемогти на виборах змушує партійних лідерів створювати виборчі блоки. З 30 виборчих об'єднань, що брали участь у парламентських виборах 2002 року, у Верховній Раді представлені; "Наша Україна". Комуністична партія України, "За Єдину Україну". Блок Юлії Тимошенко. Соціалістична партія України, Соціал-демократична партія України (об'єднана). Процес становлення партійно-політичної системи в Україні далекий від завершення.

Партійні системи

Важливим елементом представницької демократії є партійна система. Партійна система - це сукупність політичних об'єднань, зв'язаних з іншими елементами політичної системи держави і суспільства та між собою певними упорядкованими відносинами. За кількістю парламентських фракцій, ступенем впливу партій серед електорату (виборців) прийнято виділяти кілька типів партійних систем:

1. Однопартійна система характеризується існуванням лише однієї легальної партії з забороною створення інших, домінуючою роллю партії в державі зрощуванням партійного апарата з державним.

Однопартійна система існувала в 20-40-і роки в Італії, у ЗО-40-і роки в Німеччині, у 20-80-і роки в Радянському Союзі. Вона і сьогодні існує в Китаї, на Кубі, у Північній Кореї. Іракові та деяких країнах Африки.

2. Чистий "біпартизм" чи двопартійна система, за якої дві партії мають у своєму розпорядженні рівну підтримку населення та в силу цього періодично чергуються у влади. Яскравим прикладом такої біпартійної системи є Велика Британія (консервативна та лейбористська партії) і США (республіканська і демократична партії), де ці партії періодично змінюються у керма влади,

3. "Неповний біпартизм". за якого дві великі партії домінують у політичному житті країни, однак жодна з них не в змозі набрати більшість без підтримки третьої партії, чиї розміри значно менші, але чий вплив виявляється вирішальним для перемоги однієї з домінуючих партій. (Прикладом тут є ФРН. де з 1969 до 1982 року уряд формував блок соціал-демократів з вільними демократами, а постійний блок християнських демократів із християнськими соціалістами перебував в опозиції. Подібна система діє в Австралії).

4. “Мультипартизм із домінуючою партією”, що відрізняється наявністю відносно сильної партії серед декількох інших, набагато скромніших за розмірами і до того ж конкуруючих між собою, а також тривалою та безупинною перемогою однієї з партій на виборах і одноособовим формуванням домінуючою партією уряду.

Швеція та Японія, а також Іспанія.

5. Чистий мультипартизм". що включає велику кількість партій, причому жодна з них не набирає більш як 30% голосів. У країні з такою системою уряд формується з представників декількох партій на основі їхнього пропорційного представництва в парламенті згідно з результатами виборів.

Крайнім вираженням цього типу є атомізована партійна система, що характеризується наявністю великої кількості політичних партій. Ця система властива всім республікам колишнього СРСР та більшості країн Східної Європи.

Різновидом атомізованої системи є авторитарний псевдопартизм. що представлений, насамперед, країнами Латинської Америки (Уругвай. Парагвай. Гаїті). Тут діють багато партій, що конкурують між собою, а реальна влада в країні знаходиться в руках військової верхівки. Партійна система України - типовий приклад для країн колишнього СРСР. Для неї характерна наявність великої кількості партій та організацій, жодна з яких не має масової підтримки населення і не домінує на політичній сцені.

Поняття "політичний режим"

характеризує специфіку політичної влади, спосіб її формування, сукупність засобів та методів її реалізації. Ж.Л. Кермон вважає, що політичний режим - це сукупність елементів ідеологічного і соціологічного порядку, що сприяють формуванню політичної влади країни на деякий період. Серед цих елементів учений виділяє:

принцип легітимності;

структуру інститутів; систему партій;

форму та роль держави;

У залежності від співвідношення цих елементів у політичній науці прийнято виділяти авторитарний, тоталітарний і демократичний режими.

Політика й особистість

Для забезпечення спадкоємності політичного розвитку та збереження цілісності суспільства при зміні поколінь слід зрозуміти, як здійснюється трансляція політичних цінностей та стандартів політичного життя від одного покоління до іншого, як відбувається становлення політичного суб'єкта. На ці питання покликана відповісти теорія політичної соціалізації.