У суспільстві держава виконує низькі функції.

Найважливіші з них:

економічна функція: регулювання економічних процесів шляхом податкової, кредитної політики, за допомогою санкцій або створення економічних стимулів;

суспільна функція: регулювання відносин між різними групами (суспільними шарами, класами. етносами тощо), підтримка суспільно незахищених шарів населення, сприяння розвитку систем освіти, охорони здоров'я;

правова функція: установлення правових норм, забезпечення їхнього виконання; культурно-виховна функція: створення умов для задоволення культурних потреб населення;

 зовнішні функції держави, що включають:

а) оборону країни;

б) економічне, політичне, технологічне, культурне й інше співробітництво з іншими країнами, участь у роботі міжнародних організацій.

9

Еліта тоталітаризму

XX сторіччя, що вивело на авансцену політичного театру тоталітаризм, познайомило світ зі специфічним типом еліти, властивим лише цьому суспільству. Ні родовитість, ні багатство, ні знання не можуть служити критерієм добору в цю правлячу меншість. Як різновид бюрократичної еліти, правляча група тоталітарних систем справджує вічне прагнення чиновника ототожнити суспільство з державою, а державу із самим собою.

В класичному вигляді процес становлення правлячої меншості тоталітарного суспільства протікав у СРСР. Він був проаналізований у роботах М.Джиласа "Новий панівний клас" та М.Восленського "Номенклатура".

Виникнувши як історичне продовження організації професійних революціонерів, номенклатура, замінивши владу власника владою розпорядника, створила у своїх країнах режим "бюрократичного" абсолютизму. Поступово, стаючи "закритою", еліта соціалістичних країн все більш та більш відривалася від суспільства, перейшовши практично до самовідтворення, втрачаючи при цьому професіоналізм, орієнтацію як в історичній перспективі, так і в реальності. Основним критерієм добору стала декларативна відданість ідеї та ретельність. Чим менш здатна була номенклатура задовольняти суспільні потреби, тим більше втрачала вона контроль над суспільством, у якому неминуче виникала нова "катакомбна" еліта, ядром якої стала творча та наукова інтелігенція. Після краху тоталітарних режимів багато хто з дисидентів радянського періоду очолив держави, що постали на руїнах СРСР: В Ландсбергіс (Литва). Л.Тер-Петросян (Вірменія). З.Гамсахурдія (Грузія).

Зміна політичних режимів, у якій би формі вона ні відбувалася - революційній чи еволюційній - завжди супроводжується зміною правлячих еліт. Особливо інтенсивно зміна правлячих еліт відбувалася в XX сторіччі після закінчення Першої світової війни, коли повне знищення чи відсторонення від влади королівських династій Габсбургів. Гогенцоллернів, Романович, Оттоманів. а також політичної аристократії кінця XIX століття йшло паралельно зі сходженням на вершини політичної піраміди більшовиків у Росії, фашистів в Італії і Німеччині, лейбористів в Англії, младотурків у Туреччині тощо. Історія знає й інший, більш повільний процес зміни правлячих еліт. у ході якого найбільш далекоглядні, прагматичні представники старої еліти органічно поповнюють лави нової правлячої меншості. Такий процес характерний для посттоталітарних режимів на території СРСР. Розклад тоталітаризму усунув з політичної сцени перші шеренги партноменклатури (є зрозуміло, виключення - Е.Шеварднадзе (Грузія). Г.Алієв (Азербайджан). Н.Назарбаєв (Казахстан), І.Каримов (Узбекистан), розчистивши шлях до вершин влади представникам другого і третього ешелонів (Б.Єльцин. Л.Кравчук тощо)). Розпад СРСР узимку 1991 року завершив боротьбу між центральною та республіканською елітами. Центр було знищено, реальна влада перемістилася в республіки. Формування нових державних структур у кожній з республік колишнього СРСР було в той же час і формуванням власних правлячих еліт, у ході якого на авансцену вийшли функціонери "другого ешелону”.

У порівнянні з колишньою номенклатурою нова еліта молодих суверенних держав більш відкрита для представників різних суспільних шарів, молодша за своїх попередників, має більш високий освітній рівень. У ній менше "технократів". більше гуманітаріїв, економістів та юристів.

Політична система як механізм влади

Людське суспільство являє собою складну систему, що складається з багатьох підсистем (політична, економічна, сімейна, культурна й ін). Політична система - упорядкована сукупність політичних інститутів, політичних відносин, що підпорядковується кодексу політичних, юридичних, моральних норм, історичним традиціям конкретного суспільства. Термін "політична система" з'являється в політичному лексиконі в 50-60-х роках XX ст. Як науковий термін поняття "система" вводить у біологію Л.фон Берталанфі в 20-х роках XX століття. У його інтерпретації система являє собою сукупність взаємозалежних елементів, при цьому зміна навіть одного з них веде до зміни всієї цілісності.

Стосовно до суспільства поняття "система" став використовувати Т.Парсонс. що розглядав суспільство як взаємодію чотирьох підсистем: економічної, політичної, суспільної та духовної. Кожна з них виконує певні функції, а всі разом вони забезпечують життєдіяльність суспільства в цілому.

Засновником системного підходу в політичній науці є американський учений Д.1стон. У його розумінні політична система являє собою механізм формування і функціонування влади в суспільстві з приводу розподілу ресурсів та цінностей. Д.ІСТОН розглядає політику 1} як відносно самостійну сферу суспільства, мета якої - розподіл ресурсів; 2) як частину ширшої цілісності - суспільства. її завдання - реагувати на імпульси, що надходять ззовні, запобігати конфліктам, що виникають через розподіл ресурсів між індивідуумами і групами. М. Алмонд та Д.Пауел доходять до висновку, що політична система має виконувати три групи функцій

1. Функції взаємодії з зовнішнім середовищем.

2. Функції внутрішньополітичної сфери.

3. Функції, що забезпечують збереження й адаптацію системи.

Існують і інші теорії політичної системи суспільства.

9

9

Політична влада мас різні форми, серед них: