Авторитарні політичні режими

Авторитарні політичні режими, що домінували протягом всієї історії цивілізації, являють собою форму політичного правління, за якої влада одноособового правителя (тирана, князя, імператора, вождя) чи правлячої групи не обмежується правом чи представницькими органами, обраними народом. Для авторитаризму характерні:

а) надмірний централізм;

б) строга ієрархія у відносинах між суб'єктами влади;

в) пряма опора на військово-каральний апарат.

У руках правлячої еліти (чи одноособового правителя) концентруються нитки як законодавчої, так і виконавчої та судової влади.

Авторитаризм у сучасних умовах означає встановлення режиму особистої (групової) влади, різке ослаблення прерогатив парламентських та інших демократичних інститутів. Нерідко авторитарні режими наших днів представлені прямими диктатурами: військовими, партійними, релігійними. Нестійкість уряду, його нездатність проводити ефективну політику використовується в цих умовах як привід для встановлення режиму "твердої влади", "залізної руки".

До сучасних авторитарних режимів відносилися в різні періоди військово-поліцейські системи в Латинській Америці, Південній Кореї (часів Ро Де У. Чон Ду Хвана). в Іспанії (диктатура Франко), у Греції (режим "чорних полковників"), у Португалії (режим Салазара), Чилі при Піночеті , перонізм в Аргентині. Найбільшого поширення авторитарні режими в другій половині XX сторіччя набули в країнах "третього світу", де їхня привабливість пояснювалася двома важливими факторами: збереженням привілеїв економічно і/чи політично пануючих груп (або захистом інтересів метрополій), необхідністю політичної й економічної модернізації.

У низці держав політичний авторитаризм сприяв успіху економічного розвитку (Чилі, Бразилія. Туреччина, "азіатські дракони"). Утвердження авторитарних форм політичного правління було характерно і для становлення національної державності в африканських країнах, де часто воно набувало вигляду військової диктатури. Незважаючи на відсутність масової підтримки, авторитарні режими можуть успішно існувати тривалий час. Вони здатні ефективно вирішувати стратегічні задачі. Особливо успішні в цьому відношенні "диктатури розвитку" Чилі, Сінгапуру. Південної Кореї. Аргентини, що поєднали економічний лібералізм і політичну диктатуру та спромоглися забезпечити економічний ривок своїх країн в історично стиснутий термін.

За версією німецького політолога Д.Берн-Шлосера. типологія авторитарних режимів виглядає в такий спосіб: традиційні абсолютистські монархії в державах середньовічної Європи та сучасні режими в країнах Перської затоки, в Непалі, в Марокко; традиційні авторитарні олігархічні режими, розповсюджені в Латинській Америці. Економічна та політична влад;] за таких режимів зосереджена в руках декількох впливових сімейств, що змінюють один одного у влади шляхом переворотів чи фальсифікацій виборів; гегемоністський авторитаризм нової олігархії (режим Маркоса на Філіппінах (1972-1985). Камерун. Туніс і ін), що уособлює владу нової буржуазії країн "третього світу". Саме ці режими найчастіше набувають вигляду військових диктатур, які можна підрозділити на З етапи: терористичне правління однієї персони (І.Амін в Уганді): військові хунти (режим Піночста в Чилі); однопартійні режими (які існували в Єгипті при Г.А.Нассрі. у Перу при X. Пероні).

Особливим різновидом сучасного авторитаризму є теократичні режими, за яких політична влада зосереджена в руках церковної верхівки (правління аятоли Хомейні в Ірані, рух талібан в Афганістані).

Особливості політичної соціалізації в сучасній Україні

Протягом десятиліть всі інститути соціалізації: родина, дошкільні установи, школи, вузи, дитячі і молодіжні організації, профспілки. Комуністична партія являли собою механізми єдиної системи, що трансформувала офіційні політичні цінності у внутрішню структуру особистості. Знаходження Україною незалежності, становлення нової суспільно-економічної та політичної системи супроводжується ліквідацією колишніх механізмів політичної соціалізації, а впровадження нової моделі наштовхується на низку протиріч. Наприклад, стара система цінностей відкидається істеблішментом, але аж ніяк не всім суспільством. У той самий час. політичні цінності демократичного суспільства не знаходять підтримки у широких шарів населення.

Для процесу політичної соціалізації сьогоденної України характерні дві суперечливі тенденції:

1) розширення можливості політичної участі особистості і груп у результаті демократизації суспільства;

2) зростання політичної апатії, відчуження великої кількості населення в результаті падіння їхнього життєвого рівня. утрати суспільного статусу та зневіри в спроможність політичної влади забезпечити відновлення країни.

Сутність, межі та види еліт

Першу скрипку в оркестрі влади фас політична еліта - найвище політичне керівництво країни, включаючи верхівку функціонерів політичних організацій, інтелектуалів, що розробляють політичну ідеологію, тобто людей, що приймають політичні рішення.

Стосовно політичної економічна еліта виступає як група тиску. її вплив на політичну владу робиться через політичні партії, що мають її фінансову підтримку, через парламент, а на . парламент - через розгалужену систему лобізму. XX сторіччя вивело на видне місце в правлячих колах військову еліту. У сучасному суспільстві стан військової техніки. її убивча сила. її вартість, розміри військового відомства, збільшення армії перетворили військову еліту в країнах : розвинутим військово-промисловим комплексом на самостійну силу. У політиці військова еліта виступає як група тиску, вона справляє безпосередній вплив на економіку.

Невід'ємним елементом правлячої еліти сучасного суспільства € бюрократична еліта, що виконує роль посередника між верхівкою та підніжжям політичної піраміди. Змінюються історичні епохи і політичні системи але постійною умовою функціонування влади залишається апарат чиновників, на який покладена відповідальність за керування повсякденними справами.

Шляхи формування еліт

Принципи формування правлячої еліти різняться від епохи до епохи. У феодальному суспільстві критерієм добору в неї виступала родовитість ("еліта крові"): у традиційно-буржуазному - розміри власності ("еліта багатства"), у сучасних постіндустріальних країнах, як стверджує західна політологія. - особисті досягнення, результативність ("еліта знань"). Звичайно, у чистому вигляді перераховані принципи існують лише абстрактно, у теоретичних моделях. На практиці вони з'єднуються, і в даний час суспільне походження, майнове положення полегшують претендентам до еліти шлях нагору. У залежності від ступеня проникності еліти називають "закритими" та "відкритими". "Закриті" еліти відгороджуються від іншого суспільства нормативними актами, що допускають заняття високих посад представниками тільки визначених суспільних груп (у Російській імперії до 1917 р. офіцерами могли бути виключно дворяни), і нерідко винятково титульної нації. Відновлення керівників відбувається повільно, еліта важко пристосовується до обстановки, що змінилася. ''Відкриті" еліти, вхід до яких відкрито для вихідців з інших суспільних шарів, зміцнюють себе і перешкоджають формуванню контреліти. До того ж ті. хто тільки-но прийняті до лав обранців, швидко засвоюють цінності пануючих груп та під впливом "комплексу неповноцінності" через "низьке" суспільне походження більш ревно служать пануючим інтересам, аніж представники привілейованих суспільних шарів. Внутрішнє відновлення еліти є необхідною умовою її стабільності.

Західна політологія відносить до відкритих еліт сучасну правлячу еліту демократичних країн, стверджуючи. що головним критерієм добору в неї є особисті досягнення (результативність).

Функції політичної системи

Під функціями політичної системи мається будь-яка дія. спрямована на підтримку системи в стійкому стані та забезпечення її життєдіяльності. Дії. що загрожують стабільності системи, розглядаються як дисфункції. Американські політологи Г.Алмонд та Дж.Пауелл виділяють наступні функції, кожна і яких задовольняє певну потребу системи, а всі разом вони забезпечують "збереження системи за допомогою її зміни".

1. Функція політичної соціалізації полягає в прилученні індивіда до політичних цінностей, стандартів політичної поведінки, виробленні в нього лояльного ставлення до інститутів влади.

2. Функція адаптації складається в політичному рекрутуванні - підготовці та доборі суб'єктів влади (лідерів, еліт). здатних за допомогою ефективних засобів вирішувати актуальні проблеми суспільства.

3. Функція реагування забезпечує реакцію суспільства на імпульси, що йдуть як ззовні, так і (середини системи. Ця функція забезпечує адаптацію системи до мінливих умов функціонування.

4. Екстракційна функція забезпечує отримання ресурсів із внутрішнього чи зовнішнього економічного, природного й іншого середовища.

5. Дистрибутивна (розподільна) функція забезпечує їхній розподіл.

6. Регулююча функція забезпечує керування суспільством. Вона реалізується шляхом уведення норм та правил, на основі яких взаємодіють індивіди, групи, а також шляхом санкцій, що застосовуються до порушників цих правил.