Роль політологи в сучасному світі

Протягом людської історії вони то розширювалися, охоплюючи все суспільство, то звужувалися. Межі політики залежать від типу суспільства, від його економіки, суспільної структури, характеру політичної влади. Політика взаємодіє з усіма сферами сучасного суспільства, але найбільш важливим для долі країни є її альянс з економікою. Вплив політики на економічний розвиток країни, відзначав Ф.Енгельс, може бути різного роду. Втручання в XX столітті політичної влади в економіку затримувало господарський розвиток країни – “політика воєнного комунізму" (РСФСР, 1917-192 і рр.), "великий стрибок" (Китай, 1960-і рр.), але часом впливало благотворно - НЕП, ''новий курс" Ф.Рузвельта, рейганоміка, тетчеризм. Співвідношення політики та моралі - одна з найскладніших проблем як для теорії, так і для політичної практики. Спроби відповісти на дане запитання робилися вже в Древній Греції як мистецтвом ("Антигона" Софокла), так і політичною думкою (Сократ. Платон, Аристотель). У той час верховодило уявлення про нерозривний зв'язок політики і моралі. Аристотель, що вважав політику частиною етики, писав: "без чеснот людина стає найбільш нечестивою та найбільш дикою істотою". В ідеальній державі Платона влада належить найкращим, наймудрішим. наймужнішим і найшляхетнішим людям, чиї помисли спрямовані на реалізацію не своєкорисливих, особистісних цілей, а на досягнення загального щастя.

Середньовічна думка також говорить про супідрядність моралі та політики (Августин Аврелій, Фома Аквінський). Політичній сфері приписується відносна автономія, що зв'язується З теологічними уявленнями про царство чесноти. З настанням Нового часу погляд на співвідношення політики та моралі радикально змінюється Виразником нового підходу до проблеми висипає Н.Макіавеллі. з ім'ям якого зв'язані уявлення про несумісність політики і моралі. У кожній з цих сфер, за Макіавеллі, діють свої закони.

Суть третього підходу до вирішення проблеми "політика-мораль" полягає в прагненні примирити крайнощі, знайти шлях взаємодії політики та моралі. Деякі мислителі (наприклад, Платон) пропонували додержуватися принципу - меншого зла" при досягненні політичних цілей і навіть вибудовували при цьому шкалу

цінностей.

Інший підхід пропонував один з "батьків-засновників" США. їхній президент Т.Джефферсон. стверджуючи, що мистецтво керування полягає в умінні бути чесним. Виконати цю вимогу в політиці не так-то й просто, адже влада відкриває перед людиною широкі можливості реалізації власного "я" шляхом підпорядкування мільйонів інших. Спроби примирити політику та мораль, підійти до співвідношення цілей і засобів з позицій політичного реалізму робив М.Вебер. За Вебером, на ухвалення політичного рішення політик може впливати своїми переконаннями та моральними принципами, але після прийняття рішення він має думати про його втілення, його результати з огляду на реальні обставини. Політична практика свідчить: моральність політики та політиків прямо пропорційна моральному стану суспільства. В аморальному суспільстві чесні політики виключені, вони відторгаються самим суспільством. Воістину, "кожен народ має той уряд, якого заслуговує".

Структура і функції держави

Держава є суспільним інститутом, покликаним регулювати відносини між різними групами. шарами, класами, забезпечувати безпеку, права та свободи всіх індивідів, охороняти правопорядок.

Основні ознаки держави наступні.

1. Вона виступає як єдина організація політичної влади в масштабах усієї країни, здійснює владу в межах певної території, просторові межі якої визначені державним кордоном. Цілісність суспільства і взаємозв'язок його членів забезпечує інститут громадянства.

2. Держава має спеціальний механізм, систему органів та установ, безпосередньо керуючих суспільством. До них відносяться інститути законодавчої, виконавчої, судової гілок влади, органи примусу: армія, міліція (поліція), служби безпеки.

3. Держава виступає джерелом права та закону, для здійснення яких воно має у своєму розпорядженні спеціальні органи (суди. прокуратура, пенітенціарні (виправні) установи).

4. Державна влада незалежна від іншої влади як усередині країни, так і поза нею. її суверенітет виражається у верховенстві, тобто:

а) в обов'язковості її рішень для всього

б) у можливості скасування актів недержавних політичних інститутів:

в) у володінні виключним правом на видання законів, у монополії на легалізоване насильство.

5. Держава має право стягування податків та інших обов'язкових платежів, що забезпечують її економічну самостійність, найважливішими інститутами держави є. представницькі органи (парламент); виконавчо-розпорядницькі органи (президент, уряд, прем'єр-міністр тощо); наглядово-контрольні органи:

судова система;

органи влади суспільного порядку, державної безпеки;

збройні сили.

9

Форми державного правління

Форма державного правління являє собою спосіб організації верховної влади, принципи взаємодії її елементів, ступінь участі населення в їхньому формуванні.

Основні форми державного правління – монархія та республіка.

Монархія виникає разом із самою державністю й існує на всіх етапах людської цивілізації.

включаючи і сучасний. Для неї характерно:

1) приналежність верховної влади одній особі, що має її довічно. Монарх має всю повноту влади, яка суверенна та верховна. Воля монарха здійснюється через розгалужену бюрократично-чиновницьку систему керування (радники, міністри, чиновники всіх рангів);

2) влада передається в спадщину. Спадкування верховної влади відстороняє від процесу її формування не лише монархових підданих, простолюдинів, але і феодальну аристократію, унеможливлюючи легальний вплив на її заміщення.

3) монарх, зосередивши у своїх руках усе кермо правління, не несе політичної та юридичної відповідальності за результати свого правління. (Король не буває неправий) - наголошує середньовічна англійська юридична максима.

Станова монархія характеризується полі центризмом влади: поряд з королівською (царською) владою існує паралельна влада його васалів, повноправних правителів своїх територій ("васал мого васала - не мій васал"), крім того, королівська влада в деяких питаннях обмежена рішеннями станових представників зібрань (Парламент (Англія), Генеральні Штати (Франція), Сейм (Польща). Боярська Дума (Росія)).

Результатом процесу централізації влади стало створення абсолютних монархій, у яких уся державна влада, без будь-яких обмежень, знаходилася в руках монарха. Внутрішню і зовнішню політику монарх здійснював за допомогою чиновників та міністрів, відповідальних лише перед ними.

Конституційні монархії властиві буржуазному суспільству. Для них характерне конституційне обмеження влади короля, існування поруч з королівською представницької парламентської влади, що виконує законодавчу функцію. Конституційна монархія має два різновиди: дуалістична монархія. Тут законодавча влада належить парламенту, а прерогативою королівської влади є влада виконавча. Монарх формує уряд, відповідальний як перед ним. так і перед парламентом. Така форма монархії існувала в кайзерівській Німеччині в 1871-1918рр.;

парламентська монархія являє собою форму правління, де всі гілки влади - законодавча, виконавча і судова - не залежать від монархової волі. Монарх виконує представницьку функцію, будучи головою держави. Він править, але не керує. Однак у низці країн за ним зберігаються "резервні функції" на випадок можливих політичних криз, що загрожують єдності та цілісності країни.

Сучасні монархії (Англія. Іспанія. Швеція. Японія тощо) виконують Інтегруючу функцію в стратифікованому суспільстві, передають від покоління до покоління традиційні для даної країни цінності. І лише на Сході, у країнах Перської затоки (Бахрейн. Катар. Саудівська Аравія тощо) монархії і в наші дні існують у майже незмінному вигляді.

Республіка являє собою форму правління, в основі якої лежить виборність влади та її функціональний і організаційний розподіл. Для республіки характерні:

1) виборність найвищих органів влади населенням на визначений термін. Джерелом влади є народ:

2) поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову з властивими кожній з них інститутами її здійснення;

3) юридична відповідальність голови держави у випадках, передбачених конституцією.

У залежності від обсягу владних повноважень, принципів відносин між гілками влади республіки бувають президентськими (США. Бразилія, Аргентина й ін). парламентськими (ФРН. Італія. Іспанія), змішаними: президентсько-парламентськими (Франція. Австрія. Україна, Росія), парламентсько-президентськими (Швейцарія).

Типи політичних систем

В основу типології політичних систем покладено багато факторів.

Якщо судити про політичну систему, оцінюючи характер її взаємодії з зовнішнім середовищем, то ми отримаємо відкриті та закриті системи. Відкриті системи активно обмінюються ресурсами з зовнішнім світом, вони сприйнятливі до цінностей інших систем, а тому динамічні й адаптовані. Закриті системи зводять до мінімуму спілкування зовнішнім середовищем, вони несприйнятливі до цінностей інших систем; такі системи самодостатні, тому що використовують виключно внутрішні ресурси.

Якщо в основу класифікації покладено тип політичного режиму, то все різноманіття політичних систем зводиться до трьох видів: тоталітарні, авторитарні та демократичні

Довгий час у політичній науці був розповсюджений класовий підхід, згідно з яким історія людства знала рабовласницьку, феодальну, капіталістичну політичну систему та має перспективу спізнати комуністичну систему. За цього підходу політична система виступає як інструмент здійснення волі економічно пануючого класу.

Загальновизнаною в сучасній політології є класифікація політичної системи, запропонована Г.Алмондом. її основою є тип політичної культури та поділ політичних ролей. Учений називає чотири типи політичних систем.

1) англо-американська. з високим ступенем поділу політичних ролей між учасниками політичної діяльності й однорідною політичною культурою:

2) європейсько-континентальна політична система характеризується неоднорідною політичною культурою і. як наслідок, розподілом політичних ролей не в масштабах суспільства, а усередині груп, партій, класів:

3) доіндустріальні та частково індустріальні політичні системи зі змішаною політичною культурою. Місцеві політичні субкультури засновані на племінних, кланових, родових цінностях, компроміс між якими малоймовірний.

4) тоталітарні політичні системи засновані на визнанні пріоритету класових, національних чи релігійних цінностей. Вони характеризуються граничною концентрацією влади в руках правлячої партії чи групи осіб.

Політична система сучасної України веде відлік від виборів у Верховну Раду 1990 р. на основі нового виборчого закону, що підірвав монопольне положення КПУ в країні. Вона містить у собі як елементи радянської тоталітарної, так і деякі структури демократичної системи. їй властива низка характерних рис:

1 Створення в інституціональній підсистемі структур, характерних для політичних систем західних демократій: регулярно проводяться вільні вибори, шляхом яких формуються як найвищі органи представницької влади, так і владні структури обласного та місцевого рівня. У країні формується багатопартійна система, реалізовано принцип розподілу влади.

2. Невідшліфованість механізму поділу влади на законодавчу та виконавчу гілки. Виконавча влада набула самодостатнього значення: контроль над діяльністю виконавчих органів з боку законодавчої влади істотно ускладнений.

3. Політичні партії не справляють помітного впливу на життя країни, на владу. їхня питома вага в суспільстві невисока. Вони мають обмежений доступ до прийняття політичних

4. Нові інститути не завжди знаходять підтримку в суспільстві, тому що в ньому ще панують старі політичні норми та цінності, стандарти політичної поведінки.