Лекція 2. Право власності на землю

Питання:

1. Загальна характеристика права власності на землю;

2. Право державної власності на землю;

3. Право колективної власноті на землю;

Право приватної власності громадян на землю.

Загальна характеристика права власності на землю

Відносини власності, включаючи відносини земельної власності, закріплені в Конституції України, Цивільному кодексі, Земельному кодексі, Законі «Про власність» та в інших законодавчих актах. Розглядаючи питання влас­ності на землю, необхідно коротко охарактеризувати загальні ознаки права власності.

Право земельної власності означає панування власника над земельною ділянкою у визначених законодавством межах. Вони визначаються сукупністю наданих йому повноважень, які називаються «правом власності». Право власності на зем­лю юридична категорія - виступає у формі норм права, які закріплюють економічні відносини з володіння, користування і розпорядження землею.

Право власності на землю має основні ознаки загального вчення про власність. Тому його можна розглядати в об'єктив­ному і суб'єктивному значенні. В об'єктивному значенні пра­во власності на землю являє собою сукупність правових норм, що регулюють відносини власності. У суб'єктивному розумінні право власності на землю — це сукупність повноважень влас­ника з володіння, користування і розпорядження землею. Суб'єктивне право власності незалежно від форми власності захищається законом. Держава забезпечує захист всіх суб'єктів права власності і господарювання.

Відносини власності на землю в Україні регулюються Кон­ституцією України, Законом України  «Про власність», Земельним кодексом України та іншими зако­нодавчими актами. Закон України «Про власність» виз­начає право власності як врегульовані законом суспільні відносини з володіння, користування і розпорядження майном.

Повноваження власника з володіння, користування і розпорядження земельною ділянкою і є змістом права влас­ності на землю, яке реалізується громадянами, юридичними особами і державою відповідно до закону.

Володіння землею — означає наявність фактичного пану­вання конкретного власника над земельною ділянкою, мож­ливість здійснення будь-яких дій з нею, а також утримання землі у сфері господарювання.

Користування — гарантована правовими нор­мами можливість вилучення з землі корисних властивостей, можливість її господарської експлуатації та отримання прибутків від неї.

Розпорядження — визначення власником юридичної або фактичної долі землі.

Обмеження права власності на землю розділяють на постійні та тимчасові. Постійні обмеження прав власника — це закріплені в законодавстві обов'язки виконувати вимоги раціонального використання і охорони земель; не порушу­вати своїми діями права й законні інтереси інших власників, користувачів землі, виконувати особливі умови використан­ня особливо охоронюваних територій, охоронних зон. До тимчасових обмежень відносяться обмеження на здійснення купівлі-продажу земельної ділянки сільськогосподарського призначення, ведення будівництва з відхиленнями від існу­ючих норм і правил та без проекту забудівлі.

З метою захисту права власності на землю чинне законодав­ство встановлює спеціальний порядок оформлення права власності на землю. Документом, який підтверджує право власника на землю, є Державний акт на право власності землею, форма якого встановлена Постановою Верховної Ради України. Держав­ний акт на право власності землею засвідчує право влас­ності, а також є підставою для здійснення земельно-право­вих та цивільно-правових угод, а також інших дій шодо роз­порядження земельною ділянкою у відповідно до чинного земельного законодавства.

Закон України «Про власність» встановлює гарантії захисту права власності на землю. Громадянина можна позбавити пра­ва власності на земельну ділянку тільки на підставі рішення суду, у випадках, передбачених законом. Якшо за рішен­ням суду необхідно вилучити земельну ділянку для задово­лення державних або громадських потреб, колишньому влас­нику надається інша рівноцінна за якістю земельна ділянка. Підстави припинення права власності на землю передба­чені земельним законодавством.  

Право державної власності на землю

 Ст. 3 Земельного кодексу України встановлює, що власність на землю в Україні має такі форми: державну, колективну і приватну. Слід зазначити, що з прийняттям нової Кон­ституції України 28 червня 1996 р., дещо змінилися пріори­тети щодо земельної власності. Так, якщо в Земельному Ко­дексі на першому місці стоїть державна власність на землю, то в Конституції першою є приватна власність.

Згідно з Земельним кодексом у державній власності перебу­вають всі землі України, за винятком земель, переданих у колективну і приватну власність.

Суб'єктами права державної власності на землю є:

1) Верховна Рада України — на землі загальнодержавної власності України;

2) Верховна Рада Республіки Крим — на землі в межах території республіки, за винятком земель загальнодержавної власності;

3) обласні, районні, міські, селищні, сільські Ради народ­них депутатів — на землі в межах їх територій, за винятком земель, що перебувають в загальнодержавній власності.

Землі, що перебувають у державній власності, можуть пе­редаватися в колективну або приватну власність і надаватися в користування, у тому числі в оренду, за винятком випадків, передбачених законодавством України.

Земельним кодексом визначена певна категорія земель, які перебувають виключно у державній власності і не можуть передаватись у колективну та приватну власність: землі загального користування населених пунктів (май­дани, вулиці, проїзди, шляхи, пасовища, сінокоси, набе­режні, парки, міські ліси, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів), а також землі, надані для розміщення будинків органів державної влади та державної виконавчої влади; землі гірничодобувної промисловості, єдиної енергетич­ної та космічної систем, транспорту, зв'язку, оборони; землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення; землі лісового фонду, за винятком невеликих (до 5 гек­тарів) ділянок лісів, що входять до складу угідь сільськогос­подарських підприємств, селянських (фермерських) господарств; землі водного фонду, за винятком невеликих (до 3 гектарів) ділянок водойм і боліт, що входять до складу угідь сільськогосподарських підприємств, селянських (фермер­ських) господарств; землі сільськогосподарських науково-дослідних установ і навчальних закладів та їх дослідних господарств, учбових господарств навчальних закладів, державних сортовипробу­вальних станцій і сортодільниць, елітно-насінницьких і насінницьких господарств, племінних заводів, племінних радгоспів і конезаводів, господарств по вирощуванню хмелю, ефіроолійних, лікарських рослин, фруктів і винограду.

Таким чином, в колективну і приватну власність можуть надаватися частина земель сільськогосподарського призна­чення, окремі групи земель населених пунктів та земельні ділянки із земель запасу.