Захист права землекористування

Особливості захисту права землекористування. Слід розрізняти захист, з одного боку, речових, а з іншого - зобов´язальних прав землекористування. Захист речових прав здійснюється тими самими засобами, що і права власності, зокрема, із застосуванням т. зв.«віндикаційного» та «негаторного» позовів (див. ст. 396, главу 29 ЦКУ). Захист зобов´язальних прав здійснюється відповідно до глави 51 ЦКУ. Положення глави 23 ЗКУ, що начебто встановлюють правові засади захисту прав на землю, фактично лише дублюють (причому невдало, із викривленнями) норми ЦКУ.

У практиці Європейського суду з прав людини склався підхід, за яким праву користування майном надаються ті ж гарантії, що і праву власності: див. рішення від 23.09.1982 у справі «Спорронг таЛеннрот проти Швеції», від 21.02.1986 у справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства», від 30.05.2000 у справі «Карбонара і Вентура проти Італії».

У Російській Федерації визнано, що в поняття «своє майно», що вживається у Конституції РФ при встановленні гарантій власникам (п. З ст. 35), входять всі речові права, а не лише майно, належна на праві власності (постанови Конституційного Суду РФ від 15.05.2000 № 8-П, від 06.06.2000 № 9-П, від 03.07.2001 № 10-П, від 13.12.2001 № 16-П). Як видається, такий висновок був би цілком вірним і по відношенню до гарантій права власності, передбачених ст. 41 Конституції України.

VI. ОБМЕЖЕННЯ ТА ОБТЯЖЕННЯ ПРАВ НА ЗЕМЛЮ

Поняття обмежень та обтяжень прав на землю

Законодавство не розрізняє (і не розкриває) на сьогодні термінів «обмеження» та «обтяження», часто вони вживаються як синоніми. Суперечливі погляди з приводу змісту та співвідношення згаданих понять існують і в спеціальній літературі.

Цивільне законодавство вживає термін обтяження і навіть пропонує його визначення.

Зокрема, відповідно до ст. 2 ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», «обтяження - заборона розпоряджатися та/або користуватися нерухомим майном, яка встановлена або законом, або актами уповноважених на це органів державної влади, їх посадових осіб або яка виникає на підставі договорів». Очевидно, заборона здійснення певної правомочності може розглядатися як обмеження права.

Термін обтяження (щодо рухомого майна) визначається як «право обтяжувана на рухоме майно боржника або обмеження права боржника чи обтяжувана на рухоме майно, що виникає на підставі закону, договору, рішення суду або з інших дій фізичних і юридичних осіб, з якими закон пов’язує виникнення прав і обов’язків щодо рухомого майна» (ч. 1 ст. З ЗУ «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» від 18.11.2003). Таким чином, як бачимо, поняття «обтяження» та «обмеження» чітко не розрізняються.

На думку В. В. Носіка, «обмеження права власності на земельні ділянки доцільно розглядати як самостійний вид земельних правовідносин, що виникають на підставі юридичних фактів, визначених у законі, чи у договорі у випадках, передбачених також законом». Вони «стосуються суб´єкта права і спрямовані на вчинення землевласником певних дій, або ж утримання від них, чи терпіння з метою забезпечення прав третіх осіб». Натомість, обтяження права власності на землю «характеризуються такими ознаками: стосуються земельної ділянки як об’єкта права; встановлюються з метою забезпечення інтересів третіх осіб у такій ділянці в порядку, передбаченому законом чи договором; поєднуються з правами третіх осіб на цю ділянку, що ускладнює, утруднює, перешкоджає власнику вільно здійснювати свої правомочності, накладає на власника тягар зайвих обов’язків, пов’язаних з використанням такої ділянки чи з необхідністю звільнення земельної ділянки від обмежувальних умов».

Д. В. Бусуйок вважає, що «є всі підстави стверджувати, що обтяження прав на землю є різновидом обмежень прав на землю». На думку дослідниці, «обмеження прав на землю є багатоаспектним явищем. Під ними слід розуміти функціональний інститут земельного права, правовідносини щодо обмеження прав на землю та суб’єктивний обов’язок щодо утримання від вчинення певних дій, якими можуть бути порушені права, що належать уповноваженій особі».

В. К. Гуревський поділяє обмеження за змістом правовідносин на: а) ті, які надають право користуватись чужою земельною ділянкою; б) які забороняють здійснювати певні дії на власній земельній ділянці; в) які є поєднанням перших та других.

Існує думка, за якою не можна сприймати як обмеження специфічні обов´язки (обтяження), що покладаються на землевласника чи землекористувача (ст. ст.. 91, 96 ЗК тощо). Як зазначала І. О. Іконицька, «... жодною мірою обов’язки та повинності не можуть бути віднесені до обмеження прав власника».

Довідка містить формулювання «сервітутні обмеження (обтяження) - ЛЕП 0,4 кВ», що свідчить про нерозуміння природи земельного сервітуту, 3 одного боку, та обмежень прав на земельну ділянку, що випливають із факту наявності на ній ЛЕП. Причиною такого становище є насамперед використання у роботі органів земельних ресурсів т. зв. «Українського класифікатора обмежень прав власності на землю та використання земельних ділянок».

Із змісту видно, що поняття «сервітут», «охоронна зона», «санітарно-захисна зона» розглядаються виконавцем технічної документації із землеустрою як синоніми, яке не випливає із права іншої особи. Саме із такого підходу, відзначаючи його умовність, при викладенні матеріалу даної теми будемо виходити і ми.

Слід звернути увагу, що правила про обмеження прав на землю складають значну частину земельно-правового регулювання. Наявність значної кількості обмежень прав на землю обумовлена специфікою землі як об´єкта права.

Ще римському праву були відомі обмеження права власності на земельні ділянки, у тому числі такі, що випливали із прав інших осіб. Так, право власності на публічні дороги обмежувалося правом всіх і кожного пересуватися по них, переміщувати вантажі та худобу (Дігести Юстиніана). Власники приватних доріг також у певних випадках повинні були надавати їх «для всіх і кожного». Аналогічний режим поширювався на ріки.

Власник будівлі повинен був залишати навколо неї вільний простір у 2,5 фути шириною для запобігання пожежам (фрагмент 5 титулу 13 книги 47 Дігест). Існували правила щодо форми будівель, встановлювався обов´язок підтримання їх у пристойному та справному вигляді (фрагменти 46 та 58 Титулу 2 книги 39 Дігест).

Загальна характеристика обмежень прав на землю

На відміну від загального правила, встановленого ч. 2 ст. 319 ЦКУ, (« [в]ласник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону»), обсяг права користування земельною ділянкою є обмеженим і обумовлюється цільовим призначенням земельної ділянки: земельна ділянка може (і повинна) використовуватися лише за цільовим призначенням (ст. ст.. 91, 96 ЗКУ).

Існують також спеціальні обмеження права користування, пов´язані із встановленням територій із обмеженим режимом використання. Нижче розглядаються найбільш типові з таких обмежень.

Охоронні зони.

Охоронні зони (див. ст. 112 ЗКУ) можна визначити як території із обмеженим режимом використання, що встановлюються навколо особливо цінних та/або вразливих об´єктів з метою їх охорони. Охоронні зони, зокрема, встановлюються навколо:

• об´єктів природно-заповідного фонду (ст. ст.. 39, 40 та ін. ЗУ «Про природно-заповідний фонд»);

• об´єктів культурної спадщини (ч. 2 ст. 54 ЗКУ, ст. 32 ЗУ «Про охорону культурної спадщини»);

• об´єктів транспорту (ст. 73 ЗКУ, ст. ст.. 11,23 ЗУ «Про транспорт», ст. 6 «Про залізничний транспорт», ст. 11 ЗУ «Про трубопровідний транспорт»);

• об´єктів зв’язку (ст. 75 ЗКУ, ст. 10 Закону «Про телекомунікації», ПКМ «Про затвердження правил охорони ліній електрозв´язку» від 29.01.1996 №135);

• об´єктів енергетики (ст. 19 ЗУ «Про електроенергетику», ст. ст.. 18, 22-24 та ін. ЗУ «Про землі енергетики та правовий режим спеціальних зон енергетичних об´єктів», ПКМ «Про затвердження Правил охорони електричних мереж» від 04.03.1997 № 209);

• об´єктів гідрометеорологічної діяльності (ст. 13 ЗУ «Про гідрометеорологічну діяльність», ПКМ «Про затвердження Порядку встановлення охоронних зон навколо об´єктів, призначених для гідрометеорологічних спостережень та інших видів гідрометеорологічної діяльності, та режиму їх використання» від 11.12.1999 № 2262);

• геодезичних пунктів (ст. 22 ЗУ «Про топографо-геодезичну і картографічну діяльність», ПКМ «Про Порядок охорони геодезичних пунктів» від 19.07.1999 № 1284);

• інженерних комунікацій (див. п. п. 20,25, 28, 35, 36-2 Єдиних правил ремонту, утримання автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів, правил користування ними і охорони, затверджених ПКМ від 30.03.1994 № 198).

Правовий режим охоронних зон відрізняється залежно від об´єкта, навколо якого встановлена зона, проте завжди передбачає обмеження щодо можливих видів використання земельної ділянки. Конкретний зміст режиму охоронної зони визначається наведеними вище нормативно-правовими актами.

Зони санітарної охорони

Зона санітарної охорони [джерел водопостачання] - «територія і акваторія, де запроваджується особливий санітарно-епідеміологічний режим з метою запобігання погіршенню якості води джерел централізованого господарсько-питного водопостачання, а також з метою забезпечення охорони водопровідних споруд» (ст. 1 ВКУ). Положення про зони санітарної охорони вміщені у ст. ст.. 59, 93 та ін. ВКУ, ст. 113 ЗКУ, ст. 18 ЗУ «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», розділі VII ЗУ «Про питну воду та питне водопостачання», ПКМ від 18.12.1998 № 2024 «Про правовий режим зон санітарної охорони водних об´єктів».

Зони санітарної охорони джерел та об´єктів централізованого питного водопостачання входять до складу водоохоронних зон і поділяються на три пояси: перший пояс (суворого режиму) включає територію розміщення водозабору, майданчика водопровідних споруд і водопідвідного каналу; другий і третій пояси (обмеження і спостереження) включають територію, що відводиться для забезпечення охорони джерел та об´єктів централізованого питного водопостачання (ст. 35 ЗУ «Про питну воду та питне водопостачання»). Режим різних поясів зон санітарної охорони джерел водопостачання визначається відповідно до розділу VII ЗУ «Про питну водну та питне водопостачання», а також ПКМ від 18.12.1998 № 2024 «Про правовий режим зон

Навколо курортів передбачаються округи санітарної (гірничо-сані-тарної) охорони (ст. ст.. 30-33 та ін. ЗУ «Про курорти», ст. 48 ЗКУ), які, в свою чергу, поділяються на зони [санітарної охорони]: першу (суворого режиму), другу (зону обмежень), третю (зону спостережень) - ст. 30 ЗУ «Про курорти». Встановлення меж зон санітарної охорони здійснюється в порядку розроблення проектів землеустрою.

1-ий пояс санітарної охорони джерела водопостачання (курорт Трускавець, Львівська обл.).

Територія огороджена, доступ сторонніх осіб заборонено. Не дивлячись на позначення «1 зона», що наводить на думку про 1 зону округу санітарної охорони курорту, режим огородженої території визначається положенням законодавства про перший пояс (суворого режиму) зони санітарної охорони джерела водопостачання (ст. 36 ЗУ «Про питну воду та питне водопостачання»). Позначення «1 зона» вжите помилково.

1-а зона [округу] гірничо-санітарної охорони курорту (курорт Трускавець, Львівська обл.) Режим 1 зони (суворого режиму) округу гірничо-санітарної охорони курорту Трускавець визначається положеннями ст. 31 ЗУ «Про курорти». В межах 1 зони міститься 1 пояс (також суворого режиму) санітарної охорони джерела водопостачання із ще більш жорсткими обмеженнями.

Загальною рисою зон санітарної охорони є встановлення достатньо суворих обмежень, що покликані повністю виключити ймовірність забруднення джерел водопостачання або курортних місцевостей.

Санітарно-захисні зони

Санітарно-захисні зони - території з обмеженим режимом землекористування, де забороняється розміщення об´єктів, пов´язаних з постійним перебуванням людей (таке визначення випливає зі ст. 114 ЗКУ). Встановлюються навколо шкідливих об´єктів з метою захисту населення та територій від їх впливу.

Схоже визначення закріплено у ДСТУ 2156-93 «Безпечність промислових підприємств. Терміни та визначення». За ним, санітарно-захисна зона - це «територія навколо потенційно небезпечного підприємства, в межах якої заборонено проживання населення та ведення господарської діяльності і розміри якої встановлюються проектною документацією за погодженням з органами державного регулювання безпеки відповідно до державних нормативних документів». Між тим, очевидні і відмінності: наприклад, за ДСТУ в межах зони забороняється будь-яка господарська діяльність, що із ст. 114 ЗКУ та інших актів законодавства не випливає. Звичайно, визначення ДСТУ не може коригувати режиму санітарно-захисних зон, що встановлений актами вищої юридичної сили.

Спеціальні положення про санітарно-захисні зони передбачені у ст. 24 ЗУ «Про охорону атмосферного повітря», ст. 45 ЗУ «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку», ст. 15 ЗУ «Про видобування та переробку уранових руд», ст. 20 ЗУ «Про електроенергетику», ст. ст. 21 та 32 ЗУ «Про землі енергетики та правовий режим спеціальних зон енергетичних об´єктів».

Розмір та особливості правового режиму санітарно-захисних зон визначаються актами законодавства про забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя населення (насамперед, санітарними нормами і правилами): Державними санітарними правилами планування та забудови населених пунктів, затвердженими наказом МОЗ України № 173 від 19.06.1996, п. З Правил охорони електричних мереж, затверджених ПКМ від 04.03.1997 № 209, наказом МОЗ України «Про затвердження державних санітарних правил та норм» № 239 від 01.08.1996, п. п. 3.5, 3.6. Державних санітарних правил та норм «Гігієнічні вимоги щодо облаштування і утримання кладовищ в населених пунктах України», затверджених постановою Головного державного санітарного лікаря України від 01.07.1999 № 28 та ін.

Розміри та режим санітарно-захисних зон визначаються також нормативними документами у галузі будівництва: ДБН. Б.2.4-1-94 «Планування і забудова сільських поселень», п. 10 ДБН 360-92** «Планування і забудова міських і сільських поселень», ДБН Б.2.4—3-95 «Планування і забудова сільських поселень. Генеральні плани сільськогосподарських підприємств», ДБН Б.2.4-4-97 «Планування і забудова сільських поселень. Планування та забудова малих сільськогосподарських підприємств та селянських (фермерських) господарств» тощо.

Основою для встановлення санітарно-захисних зон є санітарна класифікація підприємств, виробництв та об´єктів, що наведена у додатку № 4 до згаданих вище Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів. Підприємства за шкідливістю поділяються на 5 класів, відповідно до яких встановлюються санітарно захисні зони від 50 до 3000 м.