Причини припинення видання журналу та значення “Основи” в історії української журналістики.

Проіснувала "Основа" неповних два роки. З десятою книжкою другого річника (1862) вона перестала виходити. Склалася думка, що до припинення журналу спричинився непорядок в самій редакції, що випливав з невміння вести справи та вдача В. Білозерського.
Автором такого погляду був П. Куліш, який не скупився на відповідну характеристику редактора часопису, не спинявся перед гострим осудом і закидами, що випливали з того його становища до В. Білозерського, що зродилося при початку видання і не припинялося впродовж всього часу існування журналу, а навіть і пізніш. Зрозуміло, що ці погляди і твердження найближчого співробітника мусили відповідно впливати і на опінію суспільства.
Але були сучасники, що вказують на інші причини і переносять пояснення припинення "Основи" на цілком іншу площину. В першу чергу, це вказівки О. Кониського (О. Переходовця), який у лютому 1862 р. писав: "Нема того, щоб працювати всім разом дружньо, вкупі: казна, що видумали. Нам давайте карти, бенкети, танці, от наше діло, а голови нехай здорові, спочивають... Єсть у нас ще такі панки, що "Основу" читають для "потехи", а вже за те "Сына Отечества" начитуються до схочу, для розуму, для "направлення", химерні люди!"
Подібне ж писав співробітник "Основи" В. Гнилоси-ров до Костомарова: "Сором казати, як дивляться тутешні пани на свою рідну країну, на себе, на "Основу". "Бодай не казать", як казав Тарас!"
Вже з цих двох голосів чути, що перед "Основою" лежало чимало перешкод, які мусили відбитися в тій чи іншій мірі на її матеріальній стороні, а тим самим і на її існуванні. Були вони наслідком культурно-національного, а в деякій часті — соціального стану широких кругів української інтелігенції шістдесятих років минулого століття.
Тому зрозумілими стають свідчення О. Кониського про причини припинення журналу, коли він пізніш писав до львівської "Мети", кажучи, що "в її ("Основи") завчасній смерті винні не одні вороги нашої мови та цензурні устави, але і сама українська громада..."
При цьому всьому не можна було сподіватися на створення в короткому часі бази самозабезпечення видання. Умови й обставини вимагали поважної витримки в супроводі з такою ж жертвенністю, як ідейного, так і матеріального характеру. І коли першу можна було бачити в поодиноких представників видання, то на підставі низки свідчень, мусимо ствердити майже цілковиту відсутність другої, на яку сподівалося від поодиноких членів суспільства. Крім свідчень Костомарова, Куліша, Кониського та інших підтвердження цього дає, між іншим, також свідчення М. Лободовського в його листі до О. Петрова з 22 січня 1911 р. з приводу праці останнього "Очерки истории украинской литературы XIX ст.".
"У 1898 році, — пише він, — я відвідав хутір в Чернігівській губернії Мотронівку, бажаючи поклонитися могилі мого доброго знайомого П. О. Куліша, де я зустрів редактора "Основи" В. М. Білозерського, рідного брата О. М. Кулішихи, який приїхав до неї, своєї ріпної сестри, вмерти і бути похованим поруч зі своїм вже померлим тут товаришем праці П. О. Кулішем. На моє запитання, чому припинила своє існування "Основа", він відповів: "Руський, т. є. великоруський, поміщик П. Катенін з любові до покійного Куліша і до мене подарував нам на видання журналу малоруського 8.000 рублів чистоганом. От ми і на ці гроші видавали журнал "Основа", а коли ці гроші витратили, ми звернулися до знайомих українських поміщиків, до Галагана, по грошеву підмогу, посилали і журнал наш, — і ні від кого не дістали бажаної допомоги на наше здивування".
Факт цей не раз згадується з різних приводів і в різних матеріалах, зв'язаних з діяльністю П. Куліша того часу і в пізніших роках. За таких умов перед В. Білозерським ставала неминучість перевести видання журналу на шлях, що більш забезпечував би можливість для самодостатності. Тим шляхом вважав він створення часопису, що живо відгукувався на прояви поточного життя, своїм змістом приступного ширшим колам українського народу. Мав би бути це популярний тижневик з політичним відділом. При ньому ж, як додаток, мали бути 3—4 книжки на рік за програмою "Основи".
З цією метою В. Білозерський був випрацював програму і подав прохання про дозвіл. Але дозволу на це видання не одержав.
Пізніш П. Куліш ще робив спроби відновити видання, подібне до "Основи", та незабаром переконався в цілковитій неможливості дістати дозвіл. Надходили нові часи. Можливість існування будь-якого періодичного органу була вже передрішена п'ястуком політичної реакції, що вже наступала.

9. «Черниговский листок» — газета, що виходила в світ у Чернігові з 12 липня 1861 року до 16 липня 1863 року щотижня, але з кількома тривалими перервами. Всього було випущено 61 число та 4 додатки. Видавець і редактор — письменник і діяч українського національного руху Леонід Глібов. «Черниговский листок» обстоював якнайширше утвердження ринкових відносин в усіх галузях господарства, підтримував земства як демократичні установи, здатні оновити все громадське життя. Багато місця відводилося запровадженню української мови в друк та освіту, популяризації української історії, етнографії, фольклору. «Черниговский листок» мав читачів не лише в Україні, а й у Закавказзі, Криму, Татарії, Поволжі, Петербурзі. Планувалося організувати в з газеті п'ять розділів: літературний, новинний, розділ загальнокорисних відомостей (.. Сільське і домашнє господарство, промисловість, торгівля, медицина і т п), бібліографії та оголошень. Згідно з рішеннями Валуєвського циркуляра від 18 липня 1863 року, відповідно до якого істотна частина публікацій українською мовою (в тодішній термінології - на малоросійському або малоросійському наріччі) припинялася, «Черниговский листок» далі не мав права публікувати матеріали українською мовою. Указом чернігівського губернатора 23 серпня 1863 видання було припинено, а Глєбов залишився винен губернської друкарні 144 рубля, які потім довго повертав. Останній номер вийшов 6 вересня 1863, після чого газета була закрита

10. Історичні умови перенесення розвитку української журналістики в Галичину.
Появі Валуєвського циркуляра, який остаточно законодавчо закріпив заборону української журналістики в Росії, передували кілька важливих суспільно-політичних чинників.

Першим слід назвати українське відродження, яке розпочалося наприкінці 1850-х років унаслідок загальнополітичного потепління в Росії, пов’язаного з “епохою великих реформ”. Виникнення громад, як протопартійних об’єднань свідомих українців; заснування недільних шкіл для народу з українською мовою навчання; активізація творчої діяльності українських письменників і українського кни-говидавництва; перехід у журналістиці від ненадійних і несталих альманахових спроб до справжніх періодичних видань, – усе це стало ознаками того великого процесу, який призвів до бурхливого розвитку національної самосвідомості, поклав початок перетворенню українського етносу з етнографічного матеріалу на свідому своєї гідності й духовної величі історичну націю.
Процес українського відродження загрожував цілісності й не-подільності Росії, з погляду імперського мислення він повинен бути негайно зупинений. А відтак, російське громадянство починає схиляти до цього уряд.

Польське повстання було другою причиною репресій російсь-кого уряду проти українського руху. Воно засвідчило перед російською громадською думкою, якою могутньою силою володіє будь-який національно-визвольний рух і яку страшну загрозу для імперії становить пробудження національної свідомості в мільйонних масах українського народу.
Крім неофіційного шляху – полеміки з опонентами в пресі, яка доходила часто й до використання жанру публічного доносу, – був використаний і офіційний шлях безпосередніх доносів на українофілів до політичної поліції. Для Росії це був типовий шлях боротьби з політичними опонентами чи економічними конкурентами.

18 липня 1863 року з’явилося за № 364 “по Височайшому повелінню” “таємно” розпорядження міністра внутрішніх справ міністру народної освіти “Про книги, що видаються для народу малоросійським наріччям”.

Воно увійшло в історію під назвою “Валуєвський циркуляр обіжник”.

На підставі записки М. Юзефо-вича, тобто самого доносу, ця комісія підготувала Емський указ.
Отже, Емський указ оголошував:
“1. Не допускати ввезення в межі імперії без особливого дозволу головного управління в справах друку будь-яких книг і брошур, що видаються українським наріччям.
2. Друкування й видання в імперії оригінальних творів і перекладів тим же наріччям заборонити, за винятком лише:а) історичних документів і пам’яток і б) творів красного письменства,
3. Заборонити різні сценічні вистави і читання українською мовою, а також друкування нею ж тексту до музичних нот” .
“Закон Юзефовича”, таким чином, наклав на українське слово в Росії такі жахливі кайдани, у яких воно заледве чи могло животіти. Задум російського уряду був цілком очевидним: призвести до цілковитої духовної непритомності великий слов’янський народ, асимілювати його з росіянами і за рахунок його примножити могутність імперії і використати поросійщених українців для обрусіння більш етнічно віддалених національних окраїн.

В умовах тотальної заборони українського слова, крізь “ніч бездержавності” український народ проніс непереможне прагнення залишитися самим собою. У 1882 році в Росії виникає український театр, тривалий час пересувний, безпритульний. Але він сконденсував у собі мистецьку енерґію українського народу, відіграв роль каталізатора національного пробудження. Репресивні заходи російського уряду не припинили українського книговидання, розвитку української літератури. Національне духовне життя невпинно шукало способів реалізації.