Перші журнали Харкова: наукова та літературна діяльність.

Особливості становлення української журналістики. Перші видання.

В 1776 р. з’являється перший на українських землях. Це тижневик французькою мовою під назвою "Gazette de Leopol", перше число якого появилося у Львові І січня, що його власником і видавцем був ближче невідомий якийсь Chevalie Ossoudi. Проіснував цей часопис лише рік. Його сторінки (кожне число виходило на 4 стор.), як також сторінки його додатків, приносили вісті зі всіх важніших міст Європи. Головно були це вісті політичного характеру, а подекуди і з приватного життя. Відповідали вони за формою нинішнім телеграмам і хронікарським заміткам. Жодних статей (редакційних чи інших) тут не було.

Серед цих вістей траплялися часом вісті й з українського життя, як місцевого характеру, так і зі східних українських земель. З останніх особливу увагу звертають, наприклад, вісті про призначення гр. Румянцева генерал-губернатором України, про перенесення столиці України з Глухова до Києва, як також цікава російська записка про плавбу на Чорному морі, в якій подано причини зруйнування Запорізької Січі: зробити торговельний шлях Дніпром безпечним від запорізьких козаків.

На східних українських землях постання періодичної преси сталося ще пізніш, а саме в першій половині XIX ст. Найперше появляється вона у Харкові, потім в Одесі, врешті, в Києві.

Першим таким часописом був тижневик під назвою "Харківський Еженедельник", що його почав видавати 1812 р. харківський книгар Лангнер при найближчій участі проф. Харківського університету К. Нельдехена. Часопис близько стояв до університету, подаючи інформаційний матеріал, в якому відбивався місцевий побут та інтереси, якими жило громадянство тодішньої Слобожанщини. Появилося 12 чисел. Припинив своє існування з огляду на малу кількість передплатників, що було зазначено управою університету такими словами: "...в тутешньому краї дуже мало людей, що цікавляться такими творами (сочинениями)".

Першим щоденником на східноукраїнських землях став "Одесский Вестник", що почав виходити в Одесі 1827 р. і протримався до 1893 р.

У Києві перший часопис (газета) появився 1835 р. Власне був це сурогат газети під назвою "Киевские Объявления", що виходили в 1835-38 і 1850—58 pp. Появлялися вони щодня, але тільки впродовж одного місяця січня, під час контрактових ярмарків.

Врешті, з наказу російського центрального уряду з 1838 р. почали виходити в губерніальних містах "Губернские Ведомости", що появлялися весь час аж до 1917 р.

На тлі історичної дійсності виникає на східно-українських землях преса, як чинник захисту української культури і збереження національної спільноти на ґрунті історичної минувшини. Характеристичною її рисою стає те, що виникає вона з ініціативи та старанням самого українського суспільства. Це виразно відрізняє її початки від початків преси багатьох інших народів і зокрема від початків преси московської, що була продуктом уряду чи урядових чинників, як наприклад, "Куранти" (1621), "Ведомости Московскаго Государства" (скорочено) — (1702) тощо. Діяльність їх редакторів і співредакторів була нічим іншим, як приневоленою, урядовою, часто немилою службою, яку мусили виконувати з наказу відповідних урядових чиновників. Відмінний був початок, а ще більше — в пізніших часах стадії розвитку української преси, її народження тісно в'яжеться з відкриттям першого в Україні університету в Харкові в 1805 р., що постає старанням суспільства. Тут скупчилися видатніші наукові, літературні та громадські сили того часу. Університет набирає значення науково-культурного центру, скупчує навколо себе всі громадсько-культурні інтереси Слобожанщини. З університетом же в'яжеться новий цензурний закон (1804), яким після доби, що тяжіла над українським друкованим словом від 1720 р. (наказ Петра І), передавалася цензура до рук професорських колегій університетів. Все це сприяло народженню української преси і то саме в Харкові, де незабаром і появилися її перші органи.

Як ці органи, так і наступні часописи чи їх заступники пізніших років у формі альманахів або збірників, появляються в двох мовах: російській і українській, а часом лише в російській. Пояснення такого явища треба шукати в мовній та загальнокультурній асиміляційній дійсності, що на той час набрала вже поважної сили на українських землях під Росією, як також у проявах своєї чинності урядового "недремлющого ока", що недоброзичливо дивилося на вживання української мови, як на прояв українського національно-культурного відокремлення.

Цей мовний характер української преси при її народженні і в пізніших ще часах, не слід розглядати, як характер, питомий виключно українській пресі. Можна його помітити в різні часи й у інших народів, з яких згадаємо хоча б таких, як ірландці, чехи, поляки тощо. Так наприклад, в історії чеської преси зустрічаємо в її початках, як двомовність (чесько-німецьку), так чужомовність (німецьку): зокрема 1802 р. бачимо тут "Schonfeld", нову газету під назвою "Prager Oberpostamtszeitung" або Єржабека "Prager Neue Zeitung" та ін., а 1827 р. починає виходити в Празі в мовах чеській і німецькій один з поважних журналів, що його видає Товариство Чеського національного музею, а саме: ("Czasopis Spoleenosti Viaste necke ho Musea", пізніше - "Czasopis Narodniho Musea".

Перші журнали Харкова: наукова та літературна діяльність.

У Харкові були започатковані такі видання, як "Харьковский еженедельник" (1812), гумористичний журнал "Харьковский Демокрит" (1816), громадсько-політичний журнал "Украинский вестник" (1816—1819), "Украинский журнал" (1824 —1825), "Украинский альманах" (1831), "Запорожская старина". Особливої уваги заслуговує "Украинский вестник" — один із перших краєзнавчих журналів, який уміщував багато матеріалів з історії, географії, етнографії України. В його роботі брали участь Г. Квітка-Основ'яненко, П. Гулак-Артемовський, декабрист О. Раєвський, В. Каразін та ін. У 1817—1823 pp. видавалися "Харьковские известия", частина матеріалів у яких друкувалася українською мовою.

Харківська школа романтиків — гурт українських молодих поетів — професорів і студентів Харківського університету 1830–1840 років. Головні представники Харківської школи романтиків: Ізмаїл Срезневський, Амвросій Метлинський, Микола Костомаров, Левко Боровиковський, Михайло Петренко,Опанас Шпигоцький.

Діяльність цього гурту поетів, як і в інших народів доби романтизму, пов'язана з пробудженням національної свідомості, наслідком чого виникло зацікавлення народною творчістю. Збираючи, видаючи та й самі наслідуючи її, харківські романтики розробляли тематику власної творчості на основі народних пісень, переказів, легенд, вдавалися до історичних мотивів. У висліді цього зацікавлення вони зуміли побачити народ інакше, ніж їх попередники (І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко): дивлячись на нього не згори, як на наївних дітей природи, а як на джерело духовного відродження й сили та поетичного натхнення. Цей новий погляд поділяли навіть ті з них, що, як А. Метлинський, переляканий розправою з кирило-мефодіївцями, не вірили у можливість національного відродження українського народу. Засуджуючи культивований попередньою генерацією письмовий бурлеск (хоч не завжди самі перемагаючи традиційний нахил до просторікування), харківські романтики нагадували, за словами П. Куліша, українській освіченій верстві, що «в неї є рідна мова не на те тільки, щоб вилаяти неретельного мужика».

Виявом цього нового ставлення до народу були «Книги битія українського народу», написані пізніше, після переходу М. Костомарова до Києва, в яких уперше проголошено ідею українського месіянізму, хоч сам автор їх був досить хиткий у своїх національно-політичних поглядах.