Журнал “Зоря”: історія заснування, редакторська політика. Роль Івана Франка у розвитку журналу “Зоря”.

«Зоря» — літературно-науковий і громадсько-культурний всеукраїнський журнал-двомісячник, що виходив протягом 1880-97 у Львові.

Редакторами в різний час були відомі діячі і письменники — О.Партицький, Г.Цеглинський, Василь Лукич (псевдонім В.Левицького), В.Тисовський, О.Маковей, К.Паньківський, О.Борковський. 31885 — орган Наукового товариства імені Шевченка. Протягом 1885-86 до складу редакції входив І.Франко, який опублікував на його сторінках багато художніх творів, літературно-критичних статей, мав значний вплив на формування «3.» як національного загальноукраїнського видання.

З 1891 журнал ілюструвався репродукціями мистецьких творів, світлинами письменників, вчених, акторів та ін. Журнал виражав погляди передових громадсько-культурних сил як в Галичині й Буковині, так і в Наддніпрянській Україні. Будучи органом галицьких «народовців», відстоював права українців на вільний розвиток їх мови і культури, пропагував ідеї єдності українського народу, розділеного кордонами Росії та Австро-Угорщини, пропагував художні надбання, наукові здобутки інших народів.

Важливу історико-культурну роль відіграла «3.» насамперед як літературно-художній орган, який збагатив українську літературу численними публікаціями творів Т.Шевченка (повісті «Варнак», «Художник», «Капітанша» в українському перекладі), А.Свидницького(роман «Люборацькі»), Панаса Мирного (драма «Лимерівна», «Дума про військо Ігореве»), І.Франка (повість «Захар Беркут», драма «Украдене щастя»), І.Нечуя-Левицького (Старосвітські батюшки і матушки"), М.Коцюбинського (оповідання «Для загального добра», «Маленький грішник»), І.Карпенка-Карого («Мартин Бору-ля», «Сто тисяч»), М.Кропивницького («Титарівна»), Ольги Кобилянської («Людина»), Б.Лепкого («Зломані крила», «Недібрана пара») та ін. Журнал надавав сторінки письменникам різних шкіл і літературних напрямів.

У галузі історії літератури та літературної критики надрукував дослідження О.Огоновського «Історія літератури руської», аналітичні статті І.Франка «Наше літературне життя в 1892 році», «Жіноча доля в руських піснях народних», статті П.Грабовського, М.Вороного, Василя Лукича та інших авторів.

З перекладної літератури «3.» ввела у друкований світ українців казки М.Салтикова-Щедріна, поезії в прозі І. Тургенева, оповідання В.Короленка, вірші М.Некрасова, О.Плещеева та ін. Багато цінних перекладів з'явилося з німецької літератури (драми «Вільгельм Телль» і «Марія Стюарт» Ф.Шіллера, лірика Г.Гейне, «Фауст» Й.-В.Гете), з французької (Гі де Мопассан, А.Доде, О.Мірбо, П.Беранже), з польської (А.Міцкевич, Марія Конопніцька, К.Тетмайєр, В.Сирокомля), з болгарської, чеської, сербської, хорватської та ін. літератур у перекладах І.Франка, В.Щурата, Б.Грінченка, М.Старицького.

Журнал переживав критичні моменти у своїй діяльності: до редакційного комітету видання входили і діячі консервативного напряму, які усунули І.Франка з редакції, проте вирішальну роль відігравали демократичні сили. Завдяки їм «3.» проводила всеукраїнські літературні конкурси. Одним з найактивніших і найкваліфікованіших редакторів видання був Василь Лукич. «3.» поклала початок формуванню в Галичині загальноукраїнського видання широкого європейського змісту. З 1898 замість «3.» почав виходити у Львові щомісячний «Літературно-науковий вісник».

Найбільшу працю у «Зорі» виконав саме Франко-журналіст. Тут він опублікував біографічні довідки про А.Свидницького, С.Шеховича і ін., критично розглядав інші журнали. Саме через Франка до редакції приходило багато матеріалів, він почав друкувати тут видатний роман «люборацькі» А.Свидницького. До участі у «Зорі» І.Франко залучив О.Пчілку, яку надрукувала тут своє оповідання «Пігмаліон» і вірш «Прощання» і продовжувала і надалі співпрацю, Л. Українку опублікувала свої поезії, Б.Грінченка оповідання і вірші. За участі Франка журнал якісно змінився і отримав нове обличчя, структури, додалися літературні новинки у кожному номері. У якості робочого редактора І.Франко здійснив багато реформ у журналі, не дивлячись на те, що головним редактором була зовсім інша у ті часи людина – О.Колитовський. Розпочав, до речі, і публікацію своєї величної праці «Коротка історія літератури руської» О.Огоновський. це була перша історія української літератури, написана українською мовою. Таке піднесення журналу було перерване тим, що редакторський склад змінився через ухід Портицького і відмові І.Франку у посаді головного редактора, бо не хотіли бачити радикально налаштовану людину головною. І.Франко образився і не схотів більш друкуватися і редагувати журнал. «Зоря» знов стала нецікавим, консервативним виданням. Але поштовх Франка не пройшов марно і коли журнал редагували Г.Цеглинський, О.Борковський, П.Скобельський і ін., тому тут продовжували публікуватися Нечуй-Левицький, і навіть сам І.Франко.

Своєю каторжною редакторсько-коректорською працею, своїми видатними художніми, цінними науковими, літературно-критичними, публіцистичними творами Франко в міру своїх сил і об’єктивних можливостей сприяв формуванню ідейно-тематичного та жанрово-стильового обличчя „Зорі” — єдиного в той час загальноукраїнського літературно-наукового і громадсько-політичного журналу.

Дискусія про шляхи розвитку українства 1888 – 1889 років: Б. Грінченко, М. Комаров, М. Драгоманов на сторінках журналу “Зоря”.

Журнал «Зоря» зявився у 1880 роцы завдяки О.Партицькому і став ще одним славним етапом розвитку народовської журналістики. Виходив журнал 1 і 15 чила щомісячно, обсяг становив 16 сторінок, кількість яких зменшувалася у скрутні часи. наприкінці 80-х рр. «Зоря» стала точкою збору всіх українців, зі Східної України у тому числі, це, наприклад, М.Старицький, Б.Грінченко, Л.Українка, О.Пчілка і ін. тому у у «Зорі» розпочалася дискусія щодо розвитку української культури і літератури. Розпочав дискусію Б.Грінченко, який належав до радикально налаштованої інтелігенції. Він надрукував невелику статтю «Хто ж винен», у якій наголошував, що у Східній Україні нема українських книжок через недбалість українців до рідної культури. Ця стаття розпочла дискусію. У другій статті «Де ж наша робота» Б.Грінченко продовжує ідеї першої і константує повний занепад української роботи в Росії. Він в цьому звинувачує не цензуру, а лінь українців і те, що українці науковці не хотять писати українською мовою. М.Костомарова обурили такі звинувачення , він частоко згоджується з Б.Грінченком щодо народної пасивності, але головну причину у занепаду українською культури бачить у зовнішніх факторах і несприятливих умовах, відсутності наукового стилю в українській мові. Драгоманов теж не залишився байбужим і написав статтю «Ще на тему: «Хто винен» під псевдонімом Чудак. Драгоманов розвивав таку ідею, що цензура заборонила те, чого не було в українській літературі, тому її не можна вважати серйозним фактором для занепаду. Він вважав, що треба українцям довчитись і вже потім братися за укр матеріал і друкувати його без цензури, нариклад, у Галичині. Інші свої ідеї про виключну велич російської літератури, про потребу перекладу українських творів іншими мовами Драгоманов розвив у статті «В справі відносин українців до російської літератури». Статті грінченка, драгоманова і костомарова породили в укр журналістиці тривалий обмін думками, який пробуджував свідомість українців.