Позамовний метод обліку витрат на виробництво

Метод отримав свою назву у зв'язку з тим, що об'єктом калькулювання виступає вироб­ниче замовлення,що відкривається на виріб (невелику групу виробів) або частину виробу, окрему роботу чи послугу, витрати на виробни­цтво при цьому обліковуються за такими замов­леннями.

Сутність цього методу полягає в такому: усі прямі витрати (витрачання основних матеріалів і заробітна плата основних виробничих робітни­ків із нарахуваннями на неї) обліковуються в розрізі встановлених статей калькуляції за окремими виробничими замовленнями. Решта витрат обліковується за місцями їх виникнення та включається до собівартості окремих замов­лень відповідно до встановленої бази (ставки) розподілу.

При позамовному методі обліку собівартості витрати на виробничі матеріали, оплату праці робітників та загальновиробничі витрати відно­сять на кожне індивідуальне замовлення або на вироблену партію продукції. При виготовленні великих виробів із тривалим процесом виробни­цтва замовлення видають не на виріб у цілому, а на його агрегати, вузли, що являють собою закінчені конструкції.

При визначенні собівартості виробу загальні виробничі витрати на кожне замовлення діляться на кількість одиниць продукції, виготовленої за цим замовленням.

До основних характеристик методу відно­сять:

— концентрацію даних про всі понесені ви­трати і віднесення їх на окремі види робіт або серії готової продукції;

— вимірювання витрат щодо кожної заверше­ної партії, а не за проміжок часу;

— ведення в Головній книзі лише одного ра­хунка «Виробництво». Цей рахунок розшифро­вується в картах аналітичного обліку витрат, які ведуться стосовно кожного замовлення, що пе­ребуває у виробництві на кінець звітного пері­оду.

Фактична собівартість замовлення визнача­ється після закінчення виготовлення виробів чи робіт, що відносяться до цього замовлення, шля­хом підсумовування всіх витрат стосовно цього замовлення. Собівартість одиниці продукціїобчислюється як результат ділення накопиченої за окремим замовленням суми витрат на кіль­кість одиниць продукції, виготовленої за цим замовленням. Тому принциповою особливістю позамовного методу є формування обсягу ви­трат щодо кожного завершеного замовлення, а не за проміжок часу.

Позамовний метод застосовується:

— при одиничному або дрібносерійному вироб­ництві продукції чи при виконанні робіт (наданні

послуг), особливо за умови, що продукція, виго-товлювана за кожним замовленням, є якщо не унікальною, то хоча б істотно відрізняється від продукції інших замовлень;

— при виробництві складної та великої продук­ції (виробів);

— при виробництві з тривалим технологічним циклом.

Найважливішими відмітними особливостями одиничного типу виробництва є:

— велике різноманіття продукції, що виготов­ляється, значна частина якої не повторюється та випускається в невеликій кількості за окремими замовленнями;

— технологічна спеціалізація робочих місць і неможливість постійного закріплення певних операцій та деталей за робочими місцями;

— застосування, як правило, універсального обладнання і пристосувань;

— відносно велика питома вага ручних скла­дальних і довідних операцій;

— переважання серед робітників універсалів високої кваліфікації;

— відносно тривалий термін виготовлення продукції (виробничого циклу).

Прикладами позамовного виробництва є важке машинобудування, суднобудування, літакобуду­вання, будівництво, наука та інтелектуальні по­слуги (аудит, консультування), друкарський та видавничий бізнес, меблева промисловість, ре­монтні роботи тощо.

Позамовний метод обліку собівартості засто­совується у виробництвах, що випускають до­слідні зразки продукції, а також в експеримен­тальних, ремонтних, інструментальних та інших допоміжних виробництвах підприємства, що виконують роботи і послуги для основного ви­робництва і на сторону (виготовлення спеціаль­ного інструменту і пристосувань, виконання бу­дівельних і ремонтних робіт). У цих випадках замовлення відкриваються, як правило, не на окремі види робіт, а на всю партію однорідних виробів. Такі замовлення відкриваються переважно на строк до одного року і тому називаються річ­ними.

Сфера застосування позамовного методу обліку не обмежується промисловим виробниц­твом. Він успішно використовується в будівниц­тві (проект потребує прив'язки до конкретної місцевості), науково-дослідних інститутах, уста­новах охорони здоров'я (калькулюється собівартість операції кожного хворого залежно від її складності та поставленого діагнозу).

Неодмінною умовою застосування позамов­ного методу є система відкриття виробничих замовлень. Звичайно на підставі затвердженого плану виробництва планово-виробнича служба підприємства заповнює бланк замовлення (від­криває замовлення), що є, по суті, розпоряджен­ням на виконання виробничого замовлення.

Прийняті до виробництва замовлення реєст­рують, їм присвоюються чергові з початку року номери, що стають їх кодами до закінчення ви­конання. Після відкриття замовлення на виріб чи роботу вся первинна технологічна та облікова документація має складатися з обов'язковим зазначенням коду (шифру) замовлення. Копію повідомлення про відкриття замовлення направ­ляють до бухгалтерії. На її підставі заводять карту аналітичного обліку витрат щодо цього замов­лення.

Замовлення, як правило, здебільшого мають відкриватися на кількість виробів, випуск яких передбачено протягом місяця, для можливості щомісячного обчислення фактичної собівартості продукції. Якщо однакові вироби з тривалим циклом виготовлення запускаються у виробни­цтво в різні періоди, то на кожен виріб потрібно відкривати окреме замовлення.

При виготовленні складного виробу з трива­лим технологічним циклом (великі унікальні машини, верстати, прокатні стани, гідротурбіни тощо) замовлення можуть відкриватися не на виріб у цілому, а на окремі технологічні та мон­тажні вузли відповідно до встановленої комплек­тації, що дозволяє, не очікуючи повного завер­шення всіх робіт, на певній стадії виробництва виявляти фактичну собівартість окремих конс­труктивних елементів та вузлів виробу.

У випадках, коли на підприємстві одночасно виготовляються кілька однакових виробів із три­валим циклом виробництва, із плановим термі­ном здавання в одному місяці, на такі вироби відкривається одне замовлення.

Система нумерації замовлень має визначати місце конкретного замовлення у класифікації виробництва підприємства, а також у необхідних випадках —джерело покриття щодо нього.

На кожне замовлення бухгалтерія відкриває карту аналітичного обліку витрат, котра, як пра­вило, містить таку базову інформацію:

— тип замовлення (для власних потреб або

залучається зі сторони; разове чи довгостро­кове). Витрати за разовими замовленнями облі­ковуються та відображаються в межах одного звітного періоду. Довгострокові, або зведені, замовлення складаються з періодично віднов­люваних або декількох дрібних замовлень. Облік витрат за такими замовленнями пов'язаний з їх розподілом між кількома звітними періодами;

— номер замовлення (індивідуальний код), що відрізняє це замовлення від усіх інших, які пере­бувають у виробництві у звітний період;

— найменування замовлення;

— характеристику замовлення (стислий опис робіт із виконання замовлення);

— тип і кількість виробів;

— найменування замовника;

— термін виконання замовлення;

— виконавця (цех, дільниця, що виконує ро­боти в межах замовлення);

— планову собівартість;

— місяць, в якому обліковуються (розподіля­ються) витрати за замовленням;

— продажну вартість.

Картка замовлення є основним обліковим регістром в умовах позамовного методу кальку­лювання.

При позамовному методі вся первинна доку­ментація складається з обов'язковим зазначен­ням номерів (шифрів) замовлень. Для забезпе­чення правильності віднесення витрат на відпо­відні замовлення і недопущення випадків вико­ристання матеріалів та деталей, виписаних або виготовлених за одним замовленням, для ІнШого замовлення без відповідного документального оформлення має бути організовано належний контроль за виробництвом витрат і правильним виписуванням первинних документів відповідно до нормативно-технічної документації.

Цей контроль здійснюється:

—щодо матеріальних і трудових витрат —ке­рівником виробничого підрозділу (начальник цеху, дільниці, майстер), крім того, у частині трудових витрат — також відділом праці та за­робітної плати; відпуск матеріалів та комплекту­ючих виробів зі складів контролюється відділом постачання (або відділом, що його замінює);

— щодо напівфабрикатів власного виробниц­тва — виробничо-диспетчерським відділом чи бюро.

Загальний контроль здійснює бухгалтерська служба підприємства.

Прямі витрати відносять безпосередньо на замовлення, а непрямі після попереднього уза­гальнення за місцями їх виникнення та економіч­ним змістом розподіляють пропорційно прийнятій базі за окремими замовленнями. Облік прямих витрат за окремими замовленнями ведуть на підставі первинних документів, що відображають виробіток, витрачання матеріалів тощо, з обов'яз­ковим зазначенням відповідного шифру замов­лення.

При цьому методі обліку витрат і калькулю­вання собівартості продукції аж до закінчення виконання замовлення всі витрати, що відно­сяться до нього, вважаються незавершеним виробництвом. Звітну калькуляцію складають лише після виконання замовлення. Час скла­дання звітної калькуляції при цьому не збігається з часом складання періодичної бухгалтерської звітності.

Виробничі витрати збираються за окремим замовленням, а всередині нього — у розрізі встановленої номенклатури калькуляційних ста­тей витрат.

Після закінчення виготовлення виробу чи ви­конання роботи замовлення закривається. Після повідомлення про закриття замовлення будь-якого відпуску матеріалів щодо нього та нараху­вання заробітної плати не повинно бути.

Фактична собівартість одиниці випущених виробів, виконаних робіт визначається після виконання замовлення шляхом ділення суми витрат, облікованих за статтями калькуляції, на кількість виготовлених за цим замовленням ви­робів (робіт) з урахуванням наявного повернення невикористаних матеріальних цінностей, а також відходів, і є не середньою, а цілком певною ве­личиною.

При цьому повернення матеріалів і брак ви­ключаються з виробничої собівартості замов­лення за прямою ознакою (номери замовлень зазначаються в первинних документах, що відо­бражають ці операції).

Вартість відходів вираховується з виробничої собівартості замовлення за можливості відне­сення їх до конкретного замовлення. Інакше вона розподіляється між виробничими замовлен­нями.

Продукція, що здається на склад чи безпосе­редньо замовнику до закінчення замовлення (частковий випуск за замовленням), оцінюється шляхом ділення виробничих витрат, облікованих за цим замовленням, на кількість виробів (наве­дені машинокомплекти), розрахованих за ступе­нем готовності на підставі даних оперативного обліку про укомплектування замовлення, тобто допускається умовність оцінки часткового випуску замовлення. Частина витрат, що залишилася за незакінченими замовленнями, залишається на балансі як незавершене виробництво.

Щодо продукції, що потребує перед відправ­ленням її замовнику розбирання і демонтажу, то витрати на ці роботи, якщо їх включено до технології, обліковуються затим же замовленням на її виготовлення. Якщо розбирання і демонтаж провадяться на особливу вимогу замовника, вони оформляються окремим замовленням, і в цьому випадку такі витрати у витратах на її виробництво не враховуються, а включаються до складу витрат, пов'язаних зі збутом продук­ції.

Оскільки при позамовному методі обліку собі­вартість окремих деталей не калькулюється, при визначенні собівартості внутрішнього остаточ­ного браку застосовуються спрощені методи його оцінки. Можлива оцінка таких деталей за нормами витрачання основних матеріалів, напів­фабрикатів і прямих витрат на оплату праці виробничих робітників із відрахуванням на соці­альні заходи.

Калькулювання собівартості окремих виробів здійснюється способом прямого розрахунку, тобто сума всіх витрат на виробництво ділиться на кількість виробів, що входять до цього замов­лення. Отже, при позамовному методі визнача­ють не середню, а індивідуальну собівартість одиниці продукції (замовлення чи роботи).

Групування витрат на виробництво замов­лення за статтями у карті обліку витрат стано­вить, по суті, уже готову фактичну калькуляцію його собівартості. Для остаточного складання калькуляції собівартості замовлення підсумову­ють всі обліковані прямі та непрямі витрати і вираховують вартість повернених на склад невикористаних сировини, матеріалів, напівфа­брикатів, відходів.

У практиці виробничого обліку застосовується кілька варіантів позамовного методу. Найчастіше повна собівартість замовлення в цілому визна­чається після його закінчення. При цьому в се­рійному виробництві не калькулюється собівар­тість кожного виробу, що входить до замовлення. У виробництвах великих одиничних виробів із тривалим технологічним циклом для скорочення калькуляційного періоду визначають собівартість окремих технологічних і монтажних частин ви­робу відповідно до встановленої комплектації. Можуть калькулюватися й частковий випуск, і комплекти однакових деталей для різних виро­бів, і повний випуск запасних частин обмеженої номенклатури та спеціального призначення. На ремонтних роботах калькулюють виконані об­сяги, виражені в умовних одиницях ремонтної складності. Відомий варіант, при якому витрати систематизують за головним виробом певної серії, а собівартість модифікованих виробів калькулюється шляхом приєднання до витрат за нормами на ці модифікації відхилень, виявлених за замовленням у цілому.

Слід пам'ятати, що в індивідуальному і дрібносерійному виробництві деталі та вузли поділя­ють на:

а) деталі та вузли, що виготовляються тільки для окремого конкретного виробу (замовлення), облік витрат на виготовлення яких здійснюється за відповідними замовленнями;

б) деталі та вузли, спільні для декількох виро­бів (замовлень).

Витрати на виробництво цих деталей та вузлів, що виготовляються, як правило, у порядку се­рійного та масового виробництва, обліковуються за допомогою нормативного методу. За комплек­тами таких деталей та вузлів, призначених для виготовлення виробів індивідуального виробни­цтва, обчислюється нормативна і фактична со­бівартість.

Виробнича собівартість виготовленого в інди­відуальному порядку виробу складається з ви­трат, облікованих за замовленням (у частині так званих оригінальних деталей та вузлів), і варто­сті загальних деталей та вузлів, що виготовля­ються в порядку серійного чи масового вироб­ництва.

В одиничному (індивідуальному) і дрібносерійному виробництвах застосування позамовного методу має поєднуватися з використанням ос­новних елементів нормативного методу обліку. Виписування первинних документів із розподілом витрат за нормами та відхиленнями від них про­вадиться на підставі технологічних карт або іншої технічної документації. Усі витрати на виробни­цтво обліковують лише за окремими замовлен­нями з розподілом на витрати за нормами та відхилення від них.

Фактична собівартість продукції визначається тільки після виконання замовлення підрахунком витрат за нормами та відхиленнями від них, як при нормативному методі обліку витрат.

Стандартна послідовність обліку при позамов­ному методі така:

1. Документування прямих витрат.

2. Документування, облік і групування за стат­тями витрат, що включаються до непрямих ви­трат.

3. Групування прямих витрат за замовлен­нями.

4. Розподіл непрямих витрат за замовлен­нями.

5. Визначення загальної величини витрат щодо кожного замовлення з початку його виго­товлення (незавершене виробництво).

6. Визначення фактичної собівартості після закінчення виконання замовлення (щодо закін­чених замовлень).

Як бачимо, при позамовному методі всі прямі витрати (витрати основних матеріалів і заробітна плата основних виробничих робітників із нара­хуваннями на неї) обліковуються в розрізі уста­новлених статей калькуляції за окремими вироб­ничими замовленнями на підставі первинних документів. Інші витрати обліковуються за міс­цями їх виникнення та включаються до собівар­тості окремих замовлень відповідно до встанов­леної бази (ставки) розподілу.

Фактична собівартість замовлення визнача­ється після його виконання. До моменту передачі замовлення всі витрати, що відносяться до нього, вважаються незавершеним виробництвом.

До недоліків позамовного методу потрібно віднести відсутність оперативного контролю за рівнем витрат, складність і громіздкість інвента­ризації незавершеного виробництва.