ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ КАРПЕНКО-КАРОГО

І. Карпенко-Карий народився 29 вересня 1845р. в с. Арсенівка Бобринецького повіту на Херсонщині в родині зубожілого дрібного шляхтича, управителя поміщицького маєтку. Хлопець навчався в Бобринецькому повітовому училищі, потім 1859 р. працював писарчуком станового пристава в містечку Мала Виска, пізніше став канцеляристом міської управи. У 1864 р. влаштувався на службу до повітового суду, наступного року переїхав до Єлисаветграда, де працював столоначальником повітового поліцейського управління, брав участь у аматорських виставах Тарновського, публікував літературно-критичні статті, став членом нелегального народовольського гуртка Опанаса Михалевича. У 1870р. І. Карпенко-Карий одружився з Надією Тарковською. У 1884 р. — був заарештований і засланий до Новочеркаська. Спочатку працював ковалем, пізніше відкрив палітурну майстерню, де займався оправленням книжок. У засланні написав свою першу драму «Чабан» («Бурлака»), а також п'єси «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна». Протягом 1886—1887 pp. І. Карпенко-Карий опублікував п'єси «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна», «Мартин Боруля». Перший «Збірник драматичних творів» І. Карпенка-Карого вийшов у Херсоні 1886 р. У 1887р., отримавши дозвіл на звільнення, прибув в Україну й оселився на хуторі Надія Єлисаветградського повіту (хутір, закладений на землях поміщиків Тарковських, Іван Тобілевич назвав іменем дружини. І донині хутір Надія є історико-культурним заповідником). У 1899 р. драматург написав історичну трагедію «Сава Чалий», присвячену подіям гайдамаччини. Протягом 1900—1904 pp. І. Карпенко-Карий створив власну трупу, написав п'єси «Хазяїн», «Суєта», «Житейське море». У 1906р. І. Карпенко-Карий захворів, залишивши сцену, виїхав на лікування до Німеччини. 15 вересня 1907 р. він помер у Берліні. Тіло перевезене в Україну і поховане на кладовищі в с. Карлюжини біля хутора Надія.

ФОЛЬКЛОР. ЕТНОГРАФІЯ. ОБРЯДОВА ПІСЕННА ТВОРЧІСТЬ

Етнографія — це історія народу, яка включає в себе історію його житла, одягу, харчування, його родинного укладу, форм побуту у широкому смислі цього слова. Це історія його світогляду, народних знань, вірувань і марновірства, обрядів і звичаїв. Останнім часом більшість учених відносять етнографію не до історичної, а до суспільствознавчої науки.

Протягом століть усна народна творчість була чи не єдиним засобом узагальнення життєвого досвіду українського народу, втіленням народної мудрості, світогляду та ідеалів. Фольклор став віддзеркаленням не тільки найважливіших подій в історії України, починаючи з княжої доби, а й зберіг численні архаїчні язичницькі мотиви і символи, які часто приховуються під покровом християнської традиції. Завдяки фольклорній спадщині ми можемо ознайомитися із побутом далеких і близьких поколінь українців, уявити їх свята і будні, сповнені магічних і захоплюючих обрядів. Обрядові пісні - це пісні, які виконувались під час різних народних свят та обрядів. Ці пісні тісно зв'язані з язичницькими віруваннями. Слов'яни вірили в сили природи, в духів природи та вважали, що обрядовими піснями можуть вплинути на них та примусити їх діяти в бажаному напрямку. Обрядова поезія дуже тісно зв'язана з працею людини, з родинним побутом та з народним календарем. У різні пори року виконувались різні обрядові (календарно-обрядові пісні). Ці пісні повинні були забезпечити успіхи в господарюванні, добрий урожай, щастя в родинному житті. У комплексі обрядових пісень важливе місце займають також родинно-обрядові. Серед них особливе становище посідають весільні пісні у комплексі ритуалів народного весілля.

57. КОБИЛЯНСЬКА. „ЗЕМЛЯ”

Ольга Кобилянська - один з найтонших психологiв нашої лiтератури. Повiсть "Земля" була створена письменницею за 2,5 роки i надрукована вперше у 1922 роцi. Але творчий задум визрiвав поступово. Основна проблема повiстi - людина i земля. До цiєї теми в українськiй лiтературi зверталися i I. Нечуй-Левицький ("Кайдашева сiм'я"), i Панас Мирний та Iван Бiлик ("Хiба ревуть воли, як ясла повнi?"), i М. Коцюбинський ("Fata morgana"), i I. Карпенко-Карий ("Хазяїн"). Але ще не було в українськiй лiтературi твору, у якому б за право володiння землею брат убив брата. А в основi повiстi лежать реальнi подiї. Усi персонажi знаходяться пiд владою землi, але кожен ставиться до землi по-рiзному. Iвонiка прожив безпросвiтне життя, тяжко заробляючи на будiвництвi залiзницi. Цiною виснажливої, каторжної працi, цiною власного здоров'я, пропащої молодостi вiн стягся на кiлька моргiв землi i став хазяїном. Марiйка, дружина Iвонiки, теж прив'язана до землi, як дитина до матерi. Земля для неї стала мiрилом правди, мiрилом вартостi людини. Хто не має землi, той нiчого не має. Але найкрасивiше любить землю Михайло - старший син Iвонiки. Вiн сам - прекрасна людина, i любов його - красива, романтична. Сама Кобилянська ним милується. Хоч Михайло дуже шанує землю, але вона для нього не самоцiль. Коли постає перед ним питання - земля чи кохана дiвчина-сирота, в якої за душею нема i сажня землi, вiн, не вагаючись, залишається з безземельною дiвчиною.

А ось Сава - молодший син Iвонiки - до землi ставиться зовсiм по-iншому. Вiн її не любить, але ж розумiє, що це є засiб для iснування. Адже вiн живе в селi i бачить, що в селi людина без землi нiчого не варта, а з землею вона має силу, викликає пошану селян. А батьки вiддадуть землю не Савi, а Михайлу. Сава не мiг не вiдчувати переваги Михайла над собою. Ольга Кобилянська психологiчно вмотивовує, як зародився задум вбивства брата. Усе складалося поступово: з дитинства Сава не любив працювати, а ходив на полювання i бездумно стрiляв птахiв. У нього потроху зароджується жорстокiсть i безвiдповiдальнiсть. Мабуть, основна причина такої поведiнки була в коханнi його до Рахiри, його двоюрiдної сестри, напiвциганки. Кохання це було якесь дивне i нездорове. Це була пристрасть, яка забирала у Сави силу волi i здоровий глузд. Але земля не зробила Саву щасливим. Два роки вони жили з Рапiрою не вiнчанi, потiм повiнчалися, але батьки навiть не прийшли на весiлля. Сава втратив спокiй. I Рахiра не зробила Саву щасливим: "вона випила з нього душевну благороднiсть до останньої краплi, а, стративши це, - стратив i себе самого..."