ХУДОЖНІЙ СВІТ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА

Василю Стефанику належить почесне місце в історії української класичної літератури, адже завдяки йому наша література досягла вершин у жанрі новели. Він відобразив у своїй творчості усе, що відбувалося навколо. Письменник добре розумів: що чим більше художніми будуть його твори, то більше читачів вони матимуть, а значить, все, пережите ним і його народом, все передумане залишиться назавжди, буде будити людську свідомість. Стефаник будує свої твори не стільки на розвитку зовнішніх подій, скільки на зміні почуттів, переживань героя. У його новелах нема докладних історій життя персонажів, деталізованих портретів, традиційних зачинів. На початку чи наприкінці твору автор подає дуже стислі описи, які нагадують ремарку в драматичному творі. Говорять, згадують, роздумують самі персонажі, тому таку велику роль відіграють діалоги і монологи, у яких людський біль немов матеріалізувався і гострими голками впивався у серце і свідомість небайдужого читача. На двох-трьох сторінках розгортається така драма людського життя, від якої серце крається. Здається, Стефаник із величезним напруженням стримує сам себе, щоб дати слово нещасній матері, осиротілій дитині, доведеному до відчаю батькові, зламаному тяжкою роботою мужикові. Слово Стефаника було дуже скорботним, воно приголомшувало, але разом із тим не гнітило, а збуджувало волю до боротьби, підтримувало віру в світле майбутнє, було сповнене могутнього протесту проти гніту і кривди.

ОБРАЗ ЖІНКИ-МАТЕРІ У ТВОРЧОСТІ ШВЧЕНКА

Найбiльш трагiчна доля жiнки-селянки, особливо - матерi-крiпачки. Т. Г. Шевченко бачив це з дитинства. Пережив поет втрату коханої Оксани, яку спiткала доля Катерини. Знав багатьох нещасних жiнок. I доля матерi-страдницi стає одною з провiдних тем його творчостi (мабуть, другою пiсля теми боротьби).

Страждає героїня вiрша "Сон", яка збирає урожай з панської ниви, а власне дитя покинула без догляду "у холодку пiд снопом". Мати Марини днями i ночами просиджує перед вiкнами помiщиць кого будинку, не в змозi визволити доньку з пазурiв ласого пана ("Марина"). Кров'ю обливається серце матерi Алкiда ("Неофiти"), коли вона бачить, як дикi звiри розривають на аренi Колiзею її сина, її дитину.

Трохи м'якшою була доля з Ганною ("Наймичка"), але i їй нелегко жити поряд iз сином, не признаючись, що вона його мати.

Причини цього горя трохи рiзнi. Переважно вони соцiальнi. Вiд панської необмеженої влади i сваволi страждають героїнi однойменних вiрша i поеми "Сон", всевладний пан занапастив матiр Лiлеї, бiжить

у поле за донькою, яка збожеволiла, знечещена паном, i гине разом з нею мати Марини. Частiше всього вони - покiрнi жертви, що мовчки сраждають i гинуть. Покiрно йде мати Iвася ("Сон"), "щоб дожать до ланового ще копу", все, на що вона здатна - це мрiя-сон про волю. Проклинаючи (але не бiльш) пана вмирає мати Лiлеї. Лише благає пожалiти її дочку мати Марини.

Не протестує i Ганна ("Наймичка"), але вона шукає порятунку в людськiй добротi, пiдкинувши дитину заможним лiтнiм селянам. I не помиляється. Адже це простi люди з серцем i душею, що вмiють любити i спiвчувати.

Свiдомiший протест матерi Алкiда: втративши сина, вона продовжує його справу, несе синове слово - слово правди людям i проклинає тирана. Отже, показавши страждання безправної, хоч i прекрасної ("нiчого кращого немає, як тая мати молодая") жiнки-матерi, поет нiби кличе: "Давайте ж щось зробимо, щоб не каралася так гiрко людина, мати, вiд якої - все найпрекраснiше на землi!

16. ДРАЧ. „ЧОРНОБИЛЬСЬКА МАДОННА”

"Чорнобильська мадонна". Це спокута, прозріння і каяття поета перед народом, перед тими, хто постраждав від радіації, за ту віpу науці, вченим, що висловив у своєму циклі віршів "Подих атомної". В поемі автор показав свою печаль, вболіваючи за земляків, яким чорнобильська трагедія стала впоперек життя, позбавила їх здоров’я, шукаючи істину в тому, що відбулося; утверджуючи правду... Осмислюючи горе і сльози, що спіткали українців та й не тільки їх, поет висловлює своє розуміння, що і його народ, і він сам, і його близькі тепер розп’яті на вічній дорозі. Прагнучи передати багатоликість народної біди, поет зберігає й фактологічну основу, портрети конкретних осіб, цитує колег-письменників, переповідає розповіді учасників ліквідації аварії, вловлює її закордонне відлуння. Поет стверджує, що "спокуса зірвати заборонений, недозрілий плід із дерева пізнання добра і зла" несе за собою моральну відповідальність перед людьми. Чорнобиль. Зона відчуження. Мертва зона... Ці слова звучать вічним болем в устах митця. Він роздумує, як жити тепер в цій зоні, як врятуватися від клешнів радіації? Запитання без відповіді... "Чорнобильська мадонна - це тужлива пісня поетової душі. Це скорботна пісня-туга. Це заклик до всіх живих: не забувати про те, що сталося, вслуховуватися у дзвони Чорнобиля; і траурні, і урочисті...

ФІЛОСОФСЬКІ ПОГЛЯДИ СКОВОРОДИ

Гpигоpій Савич Сковоpода, видатний укpаїнський письменник, філософ і педагог, обстоював пpава тpудового наpоду на свободу і всебічний pозвиток, на щастя. Понад чвеpть століття він пpовів сеpед пpостого наpоду як мандpівний філософ. Його pоздуми пpо людське щастя наскpізно пpоходять чеpез його твоpи. Сковорода навчав, що в природі — краса, гармонія, а в суспільстві — несправедливість, і щоб змінити макросвіт (навколишнє), треба кожному змінити мікросвіт (тобто себе самого). З цією думкою тісно пов'язана його ідея «сродної праці»: пізнавай себе, а пізнавши— удосконалюй. Пізнаючи свої нахили, людина правильніше визначить своє місце в суспільстві й принесе найбільшу користь. А поки що чимало людей займають не свої місця. Великий філософ доводив, що людина не може бути щасливою, якщо діє всупереч своїй природі. Веління природи — це веління Бога в людині. Пізнання природи — це пізнання Бога. Філософ жив сподіваннями на суспільство рівноправних людей, де не буде «рабського іга», «тяжкої роботи», нічого «златожадного», «дамського». Такими поглядами Сковорода дивував своїх сучасників, здивував їх він і смертю. З творчої спадщини Григорія Сковороди залишились збірка ліричних поезій «Сад божественних пісень», книга «Байки харківські», філософські трактати й притчі. Особливість творів Сковороди полягає в тому, що в ліричних поезіях він філософ, а у філософських працях — лірик.