ДРАМАТУРГІЯ ТОБІЛЕВИЧА (К.-КАРОГО)

ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ П. КУЛІША

Пантелеймон Олександрович Куліш народився 8 серпня 1819р. на хуторі біля м. Воронежа теперішньої Сумської області в козацькій родині. Навчався в повітовому училищі Новгород-Сіверська, у 1836р. закінчив п'ять класів Новгород-Сіверської гімназії. Протягом 1839—1840 pp. Куліш навчався на філософському та юридичному факультетах Київського університету. Але не закінчив його. У 1841 р. написав прозові твори: «Циган», «Огненный змей. Повесть из народных преданий». У 1841 —1845 pp. Куліш викладав російську словесність у Луцькій, Київській, Рівненській та Петербурзькій гімназіях. Підтримував діяльність Кирило-Мефодіївського братства. У 1846р. письменник опублікував «Повість про український нарід», яка зіграла не останню роль у справі його арешту. 22 січня 1847 р. Куліш одружився з сестрою В. Білозерського — Олександрою Михайлівною (літературний псевдонім — Ганна Барвінок), боярином на цьому весіллі був Т. Шевченко. У квітні 1847 р. у Варшаві, де за відрядженням Петербузької Академії вивчав слов'янські мови та культури, письменник був заарештований у справі Кирило-Мефодіївського братства і висланий спочатку до Вологди, а потім до Тули із забороною писати й друкуватися. Протягом 1847—1850 рр. Куліш перебував на засланні, працював державним службовцем. У 1851 р. він повернувся до Петербурга, працював урядовцем у Міністерстві державного майна. У 1856р. письменник отримав дозвіл друкуватися. Впродовж 1856—1857 pp. вийшли два томи етнографічно-фольклористичної, історіографічної, літературної збірки «Записки о Южной Руси», в якій Куліш запровадив новий правопис — «кулішівку», яка лежить в основі сучасного українського правопису. У 1857р. було відкрито «Друкарню П.О. Куліша», в якій вийшов альманах «Хата»; для школярів читанка «Граматка» та український буквар. Письменник доопрацював редакції роману «Чорна рада» українською та російською мовами (перша редакція 1846 р. не вийшла друком через арешт автора і заборону його творів). У 1861 — 1862 рр. Куліш брав участь у виданні першого загальноукраїнського часопису «Основа», який на той час став осередком національного руху, надрукував в ній історичні нариси «Хмельниччина», «Виговшина», публіцистичну працю «Листи з хутора». У 1862 р. письменник видав збірку поезій «Досвітки». Протягом 1864—1868 pp. Куліш працював у Варшаві штатним чиновником Установчого комітету, який здійснював русифікаторську політику серед поляків, потім, у 1873—1875 pp., служив у Міністерстві шляхів сполучення. У 1874—1877 pp. Куліш видав тритомне дослідження «История воссоединения Руси», яке викликало обурення української громадськості. У 1882р. письменник видав збірку «Хуторна поезія». Наступного року Куліш відійшов від громадської діяльності й, усамітнившись у маєтку дружини на хуторі Мотронівка (тепер у складі є. Оленівка Чернігівської області), присвятив себе літературній та науковій праці. У 1893р. письменник видав збірку поезій «Дзвін», а у 1897р. вийшла збірка «Позичена кобза». 14 лютого 1897 р. Пантелеймон Куліш помер на хуторі Мотронівка, де й похований.

39. ЗОБРАЖЕННЯ ЖИТТЯ І ПОБУТУ В ПОВІСТІ „МАРУСЯ”

Ідейну основу повісті «Маруся» (1832) становить реальний життєвий конфлікт соціально-побутового змісту: на перешкоді до одруження двох закоханих стоїть загроза страшної миколаївської солдатчини— перспектива важкої двадцятип'ятирічної солдатської служби для нареченого і злиденної долі жінки-солдатки для нареченої. Квітка-Основ'яненко намагається полегшено розв'язати цей конфлікт, знаходячи для подолання героєм перешкоди майже казкового «помічника»— нереально доброчинного хазяїна, який обіцяє героєві за чесну одно-, дворічну роботу знайти замість нього «найомщика» в солдати. Прагнучи оспівати кращі духовні якості українського трудового народу й продемонструвати високу естетичну спроможність української літературної мови на народній основі, Квітка-Основ'яненко створює яскраву картину життя, побуту, взаємин душевно багатих простих людей, свідомо ідеалізованих письменником-гуманістом. На фабулі та образах твору позначилися мотиви народних пісень-балад та дівочої пісенної лірики. Сюжет повісті — опоетизована історія чистого й вірного кохання сільської дівчини Марусі та парубка з міських ремісників Василя, що закінчується трагічно. Особливо приваблює «Маруся» поезією внутрішнього світу героїні. Головні персонажі уособлюють ідею про високі людські достоїнства простого трудового народу. Щоправда, письменник, ідучи за традиціями сентименталізму, наділяє Марусю й Василя надмірною чутливістю й душевною вразливістю, вводить у повість мотиви віщування серця, смерті з туги за коханим. Досягненням автора повісті є показ людини праці, відтворення трудової діяльності хлібороба, яка майже не знаходила відображення в тодішній літературі. Значне місце в ідейно-художній системі твору займає поезія сільських звичаїв.

ДУМИ, ІСТОРИЧНІ ПІСНІ

Думи. Найвизначнішою частиною українського усного епосу є думи. Це розгорнуті вокально-інструментальні композиції, виконання яких вимагає багаторічного навчання, неабиякого хисту і доброго знання традиції. Народні назви дум - пісні про старовину, козацькі притчі, запорозькі псальми, лицарські пісні та ін. Попередниками дум були билини з княжої доби, що на теренах України зазнали цілковитої трансформації і збереглись лише на території завойованих і колонізованих у княжі часи північно-східних земель (тепер європейська частина Росії), а також народні голосіння. Власне думи представляють вищу стадію речитативного стилю і музичної форми голосінь. Споріднює ці жанри також характер імпровізації. Мелодика і ладогармонічні основи зраджують впливи музичної традиції південних і східніх народів - сусідів українців. Виконувались і виконуються думи під власний інструментальний супровід (найчастіше на кобзі, бандурі). Найбільший масив дум був створений протягом XVI - XVII століть, набагато менше з'явилося їх у XVIIІ столітті. ХІХ-ХХ століття фактично не дали нових зразків і стали періодом повільного і неухильного занепаду кобзарського мистецтва. За змістом найдавніші думи можна поділити на три ґрупи: 1) про турецьку неволю; 2) про морські походи на турків, лицарську смерть козака; 3) про щасливий вихід козаків з небезпеки, перемоги над ворогом і поділ здобичі. Ці думи найстарішої верстви розвинулись, очевидно, з невільницьких плачів, молитов та оплакувань полеглих героїв їхніми товаришами. Усі думи найстарішої верстви мають ліричний характер, сумний настрій і є співзвучними з найдавнішими народними піснями. Думи XVIІ - XVIIІ століть оспівують події національно-визвольної революції 1648-1654 років, розвивають історичну і соціально-побутову тематику. У цих думах зустрічаємо імена реальних історичних осіб, в них описуються відомі військові й політичні події. До них долучається ґрупа чисто побутових. Треба зазначити, що на Правобережжі (Поділля, Підкарпаття) побутували рівноскладові твори, що мали назву "думи", але з часом вони остаточно перейшли до класу пісень. Лівобережні ж думи, про які йде мова, складені нерівноскладовими віршами. Їх виконують рецитацією, у якій ритміка, а часто і звуковисотність, визначаються словесними та логічними наголосами тексту. Нерівноскладовим віршовим рядкам відповідають такі ж музичні фрази. Рядок-фраза становить найменшу синтаксичну одиницю думи. Декілька рядків, що окреслюють певну думку, становлять уступ (чи тираду). Починається дума невеличким вступом, що базується на вигукових словах, - заплачкою, завершується коротким словословієм (зверненням до слухачів).

Виконуються думи кобзарями, що є народними професійними музuками, у супроводі бандури (кобзи) чи, рідше, ліри. Інструментальний супровід багато в чому залежить від конструктивних особливостей інструмента.

Історичні пісні. До епічних жанрів фольклору належать також історичні пісні, тобто пісні, що віддзеркалюють загальнонародні події, історичні реалії (післякняжих часів), образи народних героїв. Передусім це пісні про боротьбу українського народу з турками і татарами, з поляками, росіянами, інші козацькі пісні. Сюди ж належать пісні про різні соціальні події загальнонародного значення з XVIII-XIX століть (про зруйнування старої Січі, про каторжні роботи в Московщині, кривди і грабунки московського війська в Україні, знищення Запорозької Січі Катериною ІІ, гайдамацькі повстання та ін.). До цієї ж ґрупи зараховуємо пісні, що виразно змальовують побут та історичні реалії певної доби, народних героїв (Довбуш і його опришки, Максим Залізняк, Устим Кармелюк, любовна тематика, пов'язана з козацьким побутом). Із інших тем можна назвати запровадження панщини в підросійській Україні, скасування панщини в Австрії 1848 р. і Росії 1861 р., війни ХІХ століття, еміґрацію до Америки. Вони більшою чи меншою мірою знайшли відображення в історичних піснях. Історичні пісні відтворюють найголовнішу рису народних героїв - готовність іти на самопожертву заради громадянського добра.

ТВОРЧІСТЬ КРОПІВНИЦЬКОГО

З ім'ям М. Кропивницького пов'язані створення українського професіонального театру й наступний етап розвитку реалістичної драматургії.

Марко Лукич Кропивницький народився 7 травня 1840р. в с. Бежбайраки на Херсонщині. Батько його - "чоловік труда, труда мозольного", - досяг достатку й становища в суспільстві (мав посаду управителя панських маєтків). Освіту М. Кропивницький здобував без будь-якої системи - то у приватній школі шляхтича Рудковського, то в Єлисаветградському училищі. Нормальне навчання стало можливим лише у Бобринецькій повітовій школі, яку юнак закінчив із похвальним листом. Мати вчила його музики, розучувала з ним різні вокальні партії. В цей час М. Кропивницький брав участь в аматорському гуртку, в якому ставили п'єси українських і російських драматургів. . Під враженням однієї з перекладних мелодрам, побачених у київському театрі, він пише п'єсу "Микита Старостенко". То був твір недосвідченого автора (згодом він сам критично оцінив цю спробу). Тепер вона відома у варіанті, який зазнав численних ґрунтовних авторських доробок. У 1871р. Кропивницький перейшов у професіональні актори, погодившись працювати у трупі графів Моркових (Одеса). Протягом десяти років роботи в російських театральних трупах він набув величезного сценічного досвіду, глибоко вивчив специфіку й закони театрального мистецтва, виробив свої творчі принципи, розуміння місця театру в житті суспільства.

У 1872р. в одеській газеті "Новороссийский телеграф" було опубліковано водевілі М. Кропивницького "Помирились" і "За сиротою і бог з калитою, або ж Несподіване сватання".

Важливим етапом у творчому житті Кропивницького та історії українського театру були його гастролі 1875р. у Галичині, де, працюючи актором і режисером театру товариства "Руська бесіда", він доклав зусиль до змін у репертуарі й художньому стилі театру, у наближенні його до реалізму й народності. У 1882р. він організовує свою трупу, яка приблизно через рік зливається з трупою М. Старицького, де Кропивницький стає провідним режисером. Збірка творів М. Кропивницького, що вийшла у Києві в 1882р., включала п'єси "Дай серцю волю, заведе в неволю", "Глитай, або ж Павук" та "Невольник".

У перше двадцятиліття Кропивницький писав переважно твори комедійних жанрів - "Помирились" (1869), "За сиротою і бог з калитою, або ж Несподіване сватання" (1871), "Актор Синиця" (1871) - переробка водевілю Д. Ленського "Лев Гурич Синичкін", "Пошились у дурні" (1875), "По ревізії" (1882), "Лихо не кожному лихо - іншому й талан" (1882), "Вуси" (1885) - за оповіданням О. Сто-роженка. Цим водевілям, як і створеним у цей період драмам "Невольник" (1872) за поемою Т. Шевченка, "Беспочвенники" (1878, остаточна редакція - 1898), "Доки сонце зійде, роса очі виїсть" (1882), "Глитай, або ж павук" (1882), притаманні жанрова визначеність, традиційність системи художніх засобів (зокрема, розгортання конфлікту навколо головного героя або головної пари, яким протиставлені інші персонажі). У драмах "Де зерно, там і полова" ("Дві сім'ї") (1888), "Зайдиголова" (1889), "Олеся" (1891), "Перед волею" (1899), "Розгардіяш" (1906) поряд з основним конфліктом розгортається додаткова сюжетна лінія. Своєрідним явищем є комедії Кропивницького "Чмир" (1890), "На руїнах" (1900), "Супротивні течії" (1900), "Мамаша" (1903), "Старі сучки й молоді парості", як і водевіль "Дійшов до розуму" (1909). У деяких з них наявні ознаки трагікомедії, що була новим для того часу жанровим утворенням. Кропивницький досить часто виїжджав брати участь у спектаклях, продовжував писати п'єси, намагаючись порушувати найзлободенніші, найгостріші теми тогочасного життя. Кропивницький клопочеться про організацію школи для селян та їхніх дітей, створює дві дитячі п'єси, використовуючи мотиви народних казок ("Івасик-Телесик", "По щучому велінню"), та працює над їх постановкою в себе на хуторі.

Помер М. Л. Кропивницький 21 квітня 1910р. по дорозі з Одеси, де був на гастролях; поховано його в Харкові.

ДРАМАТУРГІЯ ТОБІЛЕВИЧА (К.-КАРОГО)

Карпенко-Карий створив найзвичніші художні цінності в українській драматургії ХІХ – початку ХХ ст. Народився Іван Карпович Тобілевич 29 вересня 1845 р. в селі Арсенівка поблизу Єлисаветграда, батько його походив із старовинного зубожілого дворянського роду. Мати була простою селянкою. У 1863 р. в Бобринці на Єлисаветградщині утворився драматургічний гурток, одним з найактивніших був Тобілевич. Він грав різні ролі у п’єсах Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Кухаренка та інших. В елисаветградському гуртку Тобілевич був керівником, і режисером і актором. До першого етапу літературної творчості Тобілевича належить оповідання “Новобранець”, яке було написане в 1881 р., опубліковане 1889 р. під псевдонімом Гнат Карий. У ньому йдеться про тяжку долю селянської родини, яка з величезними зусиллями вибивається із злиднів і, здається, могла б уже зрештою досягнути якогось добробуту, коли б не втручання державної машини. Першу свою драму “Бурлака” – 1883 р. він подавав на обговорення нелегального гуртка. Завершувати “Бурлаку”, як і “Хто винен?” драматургові довелося уже в Новочеркаську, куди його було вислано у травні 1884 р. за участь у діяльності гуртка та за допомогу політичним “злочинцям”. Щоб заробити на життя, підглядний Тобілевич працював підручним коваля, а згодом відкрив палітурну майстерню. Карпенко-Карий написав такі п’єси, як “Розумний і дурень” у 1885 р., “Наймичка” в 1885 р., “Сто тисяч” 1890 р., “Хазяїн” 1900 р. – цим п’єсам притаманне не просто збільшення економічних масштабів їх діяльності, і здирства, вона ще яскравіше виявляє людську дрібність, а то й нікчемність, духовну порожнечу. Карпенко-Карий в 1886 р. в Херсоні видає перший “Збірник драматичних творів, до якого увійшли драми “Бондарівна”, “Хто винен” та комедія “Розумний і дурень”. В 1887 р. опубліковано “Наймичку”. Але їх майже не купували, бо публіка не була привчена читати п’єси. Дві останні гіркі комедії – “Суєта” – 1903 р. і “Житейське море” – 1904 р. – драматург назвав “сценами”, визнаючи приналежність їх до європейської нової драми. Ці п’єси є частинами незавершеної трилогії про взаємини батьків і дітей, інтелігенції й народу, під якими він розумів селянство. І.Тубилевич написав ще такі п’єси як “Паливода ХVIII ст.” – 1893 р., “Чумаки” – 1897 р., “Лиха іскра поле спалить і сама щезне” – 1896 р., “Сава Чалий” 1899 р., “Радзя” – 1902. Усі ці твори органічно пов’язані з фольклором. Трагедія Карпенка-Карого “Сава Чалий” створена на основі народної історичної пісні. Ці особливості відрізняють п’єсу від однойменного романтичного твору. І.Карпенко-Карий помер після тяжкої хвороби 15 вересня 1907 р. у Берліні, куди їздив на лікування; поховано його на хуторі “Надія”. Життя народу письменник відтворював за принципами правдивості і гуманізму. Творчість Івана Карпенка-Карого, говорив Іван Франко, “наповнює нас почуттями подиву для його таланту. Обняти такий широкий горизонт, заселити його таким множеством живих людських типів міг тільки першорядний поетичний талант і великий обсерватор людського життя.

35. ПОРІВНЯЛЬНА ХАР-КА „ЕНЕЇДИ” ВЕРГІЛІЯ ТА КОТЛЯРЕВЬКОГО

Поема «Енеїда», над якою І.Котляревський працював майже три десятиліття, стала епохальним явищем у духовному житті українського народу, визначила змістовий напрям і форму нашому письменництву. З'явилася книга, що ставила ряд важливих суспільних та естетичних проблем. В основу її І.П.Котляревський поклав сюжет класичної поеми “Енеїда” римського поета Вергілія, написавши цілком самобутній, оригінальний твір.Вергіліева “Енеїда” — поема героїчна: в ній оспівувалися подвиги мужніх троянців, освячувалась влада цезарів і утверджувалося “божественне" походження римських імператорів. Використовуючи фабульну канву Вергілієвоі поеми, І.П. Котляревський вивернув “наизнанку” оригінал, переосмислив його патетичну тему в підкреслено зниженому плані, дав йому нове своєрідне наповнення. Велична Вергіліева епопея під пером українського поета перетворилась на веселу, бурлескну розповідь, вражаючу своєю дотепністю, витонченістю спостережень у зображенні українського побуту другої половини XVIII ст. У Вергілія все підвладне волі богів: доля героїв визначається втручанням “всемогутніх”. Людина - пасивна, безвольна іграшка в руках небожителів, “фортуни”. У Котляревського ж - все сонячне, земне, люди діють у конкретних реальних обставинах. У світлі багатогранного життя сонм “олімпійців” виглядав кумедно, а їхні “діла” - огидними. В образах троянців, латинців, карфагенян, сіцілійців та “олімпійських вершителів” І.П.Котляревський відтворив живу сучасність, зобразив яскраві типи представників різних суспільних верств, намалював картини української дійсності свого часу. В полі зору письменника і паразитичне існування поміщицько-кріпосницького стану з його зневагою до народу, честолюбством, аморальністю, і продажна хабарницька бюрократично-канцелярська зграя, і попівство – “халтурний рід” - всі оці людські п'явки, кровожери. Перед читачем проходять пани й підпайки, “що людям льготи не давали і ставили їх за скотів”, чиновники різних рангів, судді-хапуги, “які по правді не судили та тілько грошики лупили і одбирали хабарі”, проворні купчики, що “на аршинець на підборний поганий продавали крам”. Всі вони, підступні й нещадні у своїх вовчих зазіханнях, винуватці людського горя, засуджуються автором на “вічні муки”, їхнє місце в пеклі. Особливо дістається жорстоким кріпосникам та їхнім прислужникам.

21. ЗАГАЛЬНИЙ АНАЛІЗ ПОЕМИ І.П. КОТЛЯРЕВСЬКОГО „ЕНЕЇДА”

Поема “Енеїда” вперше побачила світ у Петербурзі 1798 р. без відома автора, з ініціативи і на кошти багатого конотопського поміщика М.Парпури, який жив тоді в столиці й займався видавничою діяльністю, відаючи друкарнею Медичної колегії. Поема вийшла під назвою “Малороссийская Энеида в трех частях” (на титульній сторінці – “Энеида на малороссийский язик перелициованная И.Котляревским) з присвятною сторінкою “Любителям малороссийского слова усерднейше посвящается”. Друге видання “Енеїди” з'явилося в Петербурзі 1808 р., трете, тепер уже підготовлене автором і доповнене четвертою частиною, появилося 1809 р. Повний текст поеми під назвою “Виргилиева Энеида, на малороссийский язык переложенная И.Котляревским” був опублікований в 1842 р. в Харкові, вже після смерті письменника. Вихід у світ “Енеїди” став епохальним явищем в історії української культури, визначною подією в духовному житті народу. З'явилася книга, що ставила ряд важливих суспільних та естетичних проблем. В основу її І.П.Котляревський поклав сюжет класичної поеми “Енеїда” римського поета Вергілія, написавши цілком самобутній, оригінальний твір. В образах троянців, латинців, карфагенян, сіцілійців та “олімпійських

вершителів” І.П.Котляревський відтворив живу сучасність, зобразив яскравітипи представників різних суспільних верств, намалював картини українськоїдійсності свого часу. В полі зору письменника і паразитичне існуванняпоміщицько-кріпосницького стану з його зневагою до народу, честолюбством, аморальністю, і продажна  хабарницька бюрократично-канцелярська зграя, і попівство – “халтурний рід” - всі оці людські п'явки, кровожери. Всі вони, підступні й нещадні у своїх вовчих зазіханнях, винуватці людського горя, засуджуються автором на “вічні муки”, їхнє місце в пеклі. Особливо дістається жорстоким кріпосникам та їхнім прислужникам: у пеклі їх “мордовали і жарили зо всіх боків”, “залізним пруттям підганяли”, давали “добру хльору всім по заслузі, як котам”. Гостро-сатирично зображений в “Енеїді” сучасний поетові “Олімп”. Підвиглядом міфологічних “можновладців” - богів І.П.Котляревський змальовує феодально-поміщицьку верхівку тогочасного суспільства. Зевс і весь небесний “синкліт” дуже нагадують земні “високі сфери” - царське оточення, сенат, департаменти, міністерства з їхнім пихатим начальством. Тут панують хижацтво, здирство, хабарництво; тут - розпуста, паразитизм, цілковита байдужість до життя простого люду. Котляревський раз у раз звертається до історичного минулого Украіни, звеличує патріотичні подвиги народу. Оспівуючи кращі національні традиції, стверджені історичним досвідом народу, поет закликає самовіддано любити вітчизну, пройнятися життєдайним почуттям служіння їй.

19. „МАРУСЯ” – ПЕРША УКРАЇНСЬКА ПОВІСТЬ

Основ'яненко один з перших в Україні почав писати народною мовою не тільки про смішне, а й про серйозне. Тому поява Квітчиних прозових творів українською мовою була своєчасним продовженням і поглибленням літературного подвигу Котляревського, актом історичного значення/ Кращі з сентнмснтально-реалістичних творів Квітки-Основ'яненка — повісті «Маруся», «Козир-дівка», «Сердешна Оксана», «Щира любов». Центральним персонажем кожної з названих повістей виступає сільська дівчина. Близько до них стоїть велике оповідання «Перекотиполе». Ідейну основу повісті «Маруся» (1832) становить реальний життєвий конфлікт соціально-побутового змісту: на перешкоді до одруження двох закоханих стоїть загроза страшної миколаївської солдатчини— перспектива важкої двадцятип'ятирічної солдатської служби для нареченого і злиденної долі жінки-солдатки для нареченої. Квітка-Основ'яненко намагається полегшено розв'язати цей конфлікт, знаходячи для подолання героєм перешкоди майже казкового «помічника»— нереально доброчинного хазяїна, який обіцяє героєві за чесну одно-, дворічну роботу знайти замість нього «найомщика» в солдати. Прагнучи оспівати кращі духовні якості українського трудового народу й продемонструвати високу естетичну спроможність української літературної мови на народній основі, Квітка-Основ'яненко створює яскраву картину життя, побуту, взаємин душевно багатих простих людей, свідомо ідеалізованих письменником-гуманістом. На фабулі та образах твору позначилися мотиви народних пісень-балад та дівочої пісенної лірики. Сюжет повісті — опоетизована історія чистого й вірного кохання сільської дівчини Марусі та парубка з міських ремісників Василя, що закінчується трагічно. Особливо приваблює «Маруся» поезією внутрішнього світу героїні. Головні персонажі уособлюють ідею про високі людські достоїнства простого трудового народу. Щоправда, письменник, ідучи за традиціями сентименталізму, наділяє Марусю й Василя надмірною чутливістю й душевною вразливістю, вводить у повість мотиви віщування серця, смерті з туги за коханим. Незважаючи на певну сентиментальну ідеалізацію, в повісті проступає й сувора правда про соціальне лихо тих часів — жахливу царську солдатчину, трагічну долю жінки-солдатки та її дітей, беззахисність сироти. Новаторським досягненням автора повісті є показ людини праці, відтворення трудової діяльності хлібороба, яка майже не знаходила відображення в тодішній літературі. Значне місце в ідейно-художній системі твору займає поезія сільських звичаїв.