Загальна характеристика журнального процесу кінця XIX ст.

У порівнянні з першим періодом розвитку української журналістики, який був періодом послідовних явищ, другий період можна кваліфікувати як період паралельних явищ.

Другий період відрізняється від першого за змістовим наповненням.

Якщо перший період репрезентований переважно літературною журналістикою, то другий – політичною. Українська журналістика виникла не з інформаційних потреб; та інтеліґенція, що потребувала періодики для щоденного читання, задовольняла свої інформаційні потреби за допомогою газет і журналів іншими мовами (французькою, польською, німецькою, російською). Але був інший інстинктовий пласт свідомості (практично на рівні підсвідомості), який міг бути реалізований лише в емоційному художньому слові. Він і потяг на сторінки в цілому російськомовних видань українські твори В. Масловича, П. Гулака-Артемовського, О. Шпигоцького, потім призвів до виникнення перших українських за мовою альманахових книжок, а згодом – газет і журналів. Поступово в межах літературної журналістики виникав інформаційний і публіцистичний дискурс. Ціле століття, як у реторті, вирував, плавився й кристалізувався в журналістиці український дух. Наприкінці століття спостерігаємо вже цілу систему української журналістики, яка задовольняє не лише літературні й наукові потреби українського суспільства, але інформаційні, публіцистичні, політичні його потреби.

Неоціненним є значення журналістики для розвитку української літератури. З невеличких джерел народилися струмочки, а з’єднавшись докупи, вони утворили могутню річку художнього українського слова. Якщо на початку століття спостерігаємо цілковиту відсутність літературного процесу, наявність окремих явищ літератури, роз’єднаних між собою в часі й просторі, то наприкінці століття за допомогою журналістики сформувався літературний процес, творення художніх цінностей перетворилося в безперервний потік, що виражав духовне життя нашого народу.

У другій половині ХІХ століття журналістика відіграла величезну роль у формуванні української літературної мови. Белетристика могла забезпечити розвиток лише її художнього стилю. Журналістика галицького періоду незмірно розширила стильовий плацдарм української мови, забезпечила вироблення в ній інформаційного, публіцистичного, суспільно-політичного, наукового стилів. Були присоромлені люди, що твердили, нібито українська мова не пристосована до висловлення високих філософських понять, творення абстрактної лексики. Українські журналісти довели невичерпне багатство, словотвірну гнучкість української мови, здібної виражати усе багатство світу й безмежність людської думки.

За допомогою журналістики українське суспільство пройшло шлях від інтуїтивного, інстинктового ураїнофільства до свідомого самого себе і своїх завдань українства, до усвідомлення своєї національної гідності, до формування національної свідомості в ширшого кола представників народу й інтеліґенції, а відтак і до постановки питання про політичну незалежність української нації й побудову нею своєї держави.

Уже перша українська політична партія європейського зразка – Русько-Українська Радикальна партія, – утворена у Львові 4 жовтня 1890 року на своєму першому установчому з’їзді при безумовному провідному соціалістичному векторі ставила у своїй програмі національне питання. Радикальна партія, говорилося тут, “в національних справах змагати буде до піднесення почуття національної свідомості і солідарності в масах усього русько-українського народу через літературу, збори, з’їзди, товариства, демонстрації, відчити, печать і т. п.” Вона вимагала для кожної нації можливості найповнішого культурного розвитку, розглядала забезпечення національних прав у контексті здобуття усіх демократичних свобод. Проте, РУРП в особі домінуючої частини членів ще поділяла ілюзію про можливість за соціалізму механічного розв’язання національного питання, тобто по суті – його зняття. На цій підставі до програми не було внесене питання про національне самовизначення українців. Соціалісти жили постійним очікування соціалістичної революції, переможне здійснення якої клали в межах десяти років від своєї сучасності. Перемога соціалізму у більшій країні означала й більший всесвітній успіх соціалізму, тому боротьба залежних народів за своє національне визволення розглядалася в межах соціалістичної ідеології як явище шкідливе, спрямоване на подрібнення революційних сил. Окрім того, інтенсивно запроваджувалося гасло, що встановлення соціалізму знищить експлуатацію людини людиною, народу народом; а відтак, ідучи до соціалізму, революціонерам безглуздо висувати претензії один до одного.

Такий підхід не вдовольняв значну і дедалі зростаючу частину членів РУРП, національне питання в ній постійно обговорювалося. Суперечності між соціально і національно орієнтованими частини партії призвели згодом до її розколу.

М.Грушевський як реформатор видавничої та журнальної справи в Галичині.

Видавнича діяльність НТШ.

Чималий внесок у розвиток вітчизняного журналістикознавства зробив Михайло Грушевський – видатний український історик, політичний діяч, письменник, публіцист, редактор, видавець, Президент Української Народної Республіки у 1918 році.

Під час першої російської революції 1905–1907 років, коли після затвердження царським урядом "Тимчасових правил про друк" стало можливим у Наддніпрянській Україні відродження і становлення більш-менш повноцінної української журналістики, М. Грушевський одним із перших серед діячів українського руху включається в обговорення питання про те, якою саме має бути українська журналістика, якими шляхами повинна йти, які завдання зобов'язана вирішувати. Свої міркування з цього приводу він не згрупував в окремому дослідженні, але спроби осмислити принципи і функції журналістики, визначити напрями її розвитку і тактичні завдання знаходимо у цілій низці його редакційних матеріалів: "До наших читачів в Галичині" (1906), "Наша газета" (1907), "До наших читачів в Росії" (1907), "До наших читачів" (1907, 1908), "На українські теми. Видавнича криза" (1909) на сторінках "Літературно-наукового вісника" та "Ради".

М. Грушевський в основу формування і функціонування преси поклав принцип "міжпартійності", про який раніше писав І. Франко.

Головна ідея принципу міжпартійності, на думку М. Грушевського, полягає в тому, що преса повинна мати поступово-демократичний характер – тобто служити "змаганням до широкого й успішного розвою українського народу на полі суспільно-політичнім, економічнім, культурнім і національнім – опертого на економічнім і культурнім подвигненню народніх робочих мас" [21, 1].

М. Грушевський став реформатором української журналістики. Він теоретично обґрунтував і ввів у практику принцип міжпартійності періодичної преси.

Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ) - науково-культурна громадська організація, що довгі роки виконувала функції всеукраїнської академії наук. Засноване у Львові в грудні 1873 (спершу - як Літературно-Наукове Товариство ім. Шевченка) завдяки спільним зусиллям національне свідомої інтелігенції з Наддніпрянської України та Галичини у відповідь на репресії, яким піддавалось українське друковане слово в Російській імперії. Фінансовою основою для створення послужили двадцять тисяч австрійських крон, пожертвуваних Є. Милорадович. Фундаторами товариства також виступили О. Кониський, Д. Пильчиків, М. Жученко, С. Качала. Метою товариства було “вспомагати розвою руської (малоруської) словесності”. Першими головами товариства були К. Сушкевич (1874-85), С. Громницький (1885-86), Д. Гладилович (1886-92). У перше десятиліття діяльність товариства мала скромний характер: його коштом вийшли два річники журналу “Правда” та “Дослідження у галузі руської мови” (1880, нім. мовою) О. Огоновського. З 1885 товариство перебрало видання журналу “Зоря” (виходив до 1898), який став всеукраїнським літературним органом і поширювався (після заборони 1894 -мнелегально) у Наддніпрянській Україні. Наприкінці 1880-х рр. у середовищі Київської громади (серед т. зв. австрофілів на чолі з В. Антоновичем та О. Кониським) визріла ідея перетворення товариства у виключно наукову установу. У Галичині цю ідею підтримала група народовців (“новоерівців”) на чолі з О. Барвінським, яка задля досягнення культурно-просвітних цілей ішла на компроміс з польськими та австрійськими урядовими колами. Відповідно до цього плану, у 1892 товариство перейменовано у НТШ. Головним завданням реорганізованого товариства було “плекати та розвивати науку і штуку в українсько-руській мові, зберігати та збирати всякі пам'ятки старинності і предмети наукові України-Руси”. Утворено три секції - історично-філософську, філологічну, математично-природознавчо-лікарську. Секції формували комісії. Розпочалась організація бібліотеки і музею НТШ. З 1892 почав виходити головний друкований орган товариства - “Записки НТШ” (ред. І тому Ю. Целевич, ІІ-IV т. О. Барвінський). Першими головами товариства були Ю. Целевич (1892-93) і О. Барвінський (1893-97).

Період найбільшого розвитку НТШ розпочався в 1894 з переїздом до Львова М. Грушевського. У 1894 він очолив історично-філософську секцію, а з 1897 був обраний головою НТШ. З 1895 став редактором “Записок НТШ” і перебрав на себе всю видавничу діяльність товариства. За час його головування НТШ видало бл. 800 томів наукових праць, зокрема, 112 томів “Записок”. М. Грушевський заініціював низку інших періодичних видань: “Хроніка НТШ” (тт. 1 -74,1900-39), “Збірник історично-філософської секції НТШ”(тт. 1-17,1898-34; у цій серії вийшло вісім томів (1898-1913) його “Історії України-Руси”), “Збірник філологічної секції” (тт. 1-23, 1898-1937), “Збірник математично-природничо-лікарської секції” (тт. 1-32,1897-1939), “Жерела до історії України-Руси” (тт. 1-22, 1895-1924), “Українсько-руський архів” (тт. 1-15, 1906-21), “Етнографічний збірник” (тт. 1-40, 1895-1929), “Студії з поля суспільних наук і статистики” (тт. 1-5, 1909-38) та ін.

Крім М. Грушевського, вийнятково велику роль у формуванні академічного обличчя НТШ відіграли І. Франко та В. Гнатюк, які очолювали різні структурні одиниці товариства, редагували серійні та окремі видання, зокрема, випускали у 1898-1905 “Літературно-Науковий Вісник” та керували Українською Видавничою Спілкою. За їх ініціативою у 1898 була проведена реформа статуту НТШ, згідно з яким звання “дійсного члена” товариства присвоювалося лише на підставі наукової кваліфікації. Відповідно до цього у 1899 був вибраний перший академічний корпус учених - членів НТШ у складі 32 чоловік, як із західноукраїнських, так і східноукраїнських земель. Окрім українських учених у склад товариства 1903-14 було прийнято 19 членів-чужоземців, науковців зі світовим ім'ям - А. Єнсена, Я. Бодуена де Куртене, О. Брюкнера, В. Бехтерева, О. Пипіна, О. Шахматова та ін.

Питання про дальше удосконалення організаційної структури стали у центрі дискусій, які точилися в НТШ у 1899-1913 і допровадили до затяжної кризи. За цими дискусіями крилися ідейно-політичні та особисті розходження серед дійсних членів товариства. У результаті загострення конфлікту в 1913 М. Грушевський полишив посаду голови НТШ. Після його відходу обов'язки заступника голови НТШ виконували С. Томашівський (1913-18) та В. Щурат (1919-21). У міжвоєнну добу головами НТШ були В. Щурат (1921-23), К. Студинський (1923-32), В. Левицький (1932-35), І. Раковський (1935-39). Масштаби діяльності товариства значно зменшилися великою мірою внаслідок розгрому, вчиненого російськими військами під час окупації Львова (1914-15) та через репресії польського окупаційного режиму. Польська влада позбавила товариство права видання українських шкільних підручників, що було одним із основних джерел його прибутків та організації університетських курсів для українських студентів. Кількість видань за міжвоєнний період зменшилося до бл. 350 назв. Незважаючи на це, товариство продовжувало розбудовувати свою академічну структуру. Відповіддю на заборону польської влади вести роботу зі студентською молоддю стало створення та діяльність під проводом НТШ Львівського (таємного) Українського Університету. Збільшено кількість комісій, утворено окремі науково-дослідницькі інститути, започатковано нові серійні видання - “Стара Україна” (1924-25), “Сьогочасне й минуле” (1939), “Лікарський вісник” (тт. 4-17, 1920-39; видання НТШ з 1926), “Збірник фізіографічної комісії” (тт. 1-7, 1915-38). Продовжувалось видання “Записок НТШ”, які поділялись на дві серії - “Праці історико-філософської секції” (ред. І.Крип'якевич, 1924-37) та “Праці філологічної секції” (ред. К. Студинський, 1925-29),Я. Гординський ( 1935), В. Сімович (1937). НТШ було ініціатором двох капітальних видань - “Української Загальної Енциклопедії” (тт. 1 -3, 1935, під ред. І. Раковського) та “Атласу України і суміжних земель” (1937), підготованих географічною комісією НТШ на чолі з В. Кубійовичем. Закордонними членами НТШ були обрані М. Планк, Д. Гільберт, Ф. Кляйн (всі - 1924), А. Ейнштайн (1929) та ін. Всього з 1899 по 1939 НТШ нараховувало 333 дійсних члени (з них близько третини становили закордонні члени), об'єднаних у три секції та 20 комісій. Крім цього, при НТШ діяли Бактеріологічно-хімічний інститут та Інститут нормальної і патологічної психолої, три музеї: культурно-історичний, природоописний і музей історично-воєнних пам'яток. Бібліотека НТШ на 1.1.1939 нараховувала 73 тис. назв книжок у 200 тис, томах і являла собою найкращу збірку україніки-друків українською мовою та друків, присвячених українознавству в інших мовах.

Творчий доробок НТШ з 1873 по 1939 становив 1172 томи різних видань, у т. ч. 943 томи серійних наукових публікацій. Найважливіші досягнення були здобуті у галузі суспільних дисциплін: історії (праці М. Грушевського та його учнів І.Джиджори, І. Крип'якевича, І. Кревецького, М. Кордуби, С. Томашівського та ін.), філології та літературознавства (роботи М. Возняка, М. Деркач-Футрак, О. Огоновського, К. Студинського, І. Франка), етнографії, фольклористики та мистецтвознавства (публікації В. Гнатюка, М. Зубрицького, Ф. Колесси, В. Шухевича), антропології (Ф. Вовк, І. Раковський), бібліографії (І. Левицький, В. Дорошенко) та ін.

НТШ належать безсумнівні заслуги у розробці української наукової термінології. Історична роль товариства полягає у виведенні української науки за межі українознавства. До найважливіших досягнень членів НТШ у галузі точних і природничих наук слід віднести відкриття І. Пулюєм катодного проміння (названо пізніше рентгенівським), синтез І. Горбачевським сечової кислоти, праці М. Зубрицького в галузі теорії математики, внесок С. Рудницькогота В. Кубійовича у дослідження географії України та ін.

Активізація діяльності НТШ у міжвоєнну добу стала значною мірою можлива завдяки встановленню контактів з Всеукраїнською Академією Наук (ВУАН), у першу чергу - завдяки спільним зусиллям К. Студинського та М. Грушевського, який з 1924 керував кафедрою історії України історично-філологічного відділу ВУАН. Членими ВУАН були обрані С. Смаль-Стоцький, В. Гнатюк, К. Студинський, І. Горбачевський, С. Дністрянський, М. Возняк, Ф. Колесса, В. Щурат. У свою чергу, членами НТШ стали академіки В. Вернадський, Д. Багалій, А. Кримський, Д. Яворницький та ін. У 1927 К. Студинський та І. Свєнціцький взяли участь у харківській конференції, яка затвердила новий український правопис. Цей правопис був впроваджений у всі видання НТШ.

Кінець цій співпраці поклали репресії проти української інтелігенції у радянській Україні кінця 1920-30-х рр. їхніми жертвами стали, зокрема, ті члени НТШ, які виїхали в УРСР у пошуках роботи або за ідейними переконаннями (А. та І. Крушельницькі, С. Рудницький). Члени НТШ були позбавлені звання академіків. У самій Галичині це привело до відставки з посту голови НТШ К. Студинського, якого звинувачено у співпраці з радянськими репресивними органами. В умовах, коли Українська Академія Наук у Києві втратила можливості розвивати незалежну українську науку, НТШ перебрало на себе цю функцію.

Після окупації Західної України радянськими військами НТШ було “добровільно” самоліквідовано 14.1.1 940, а його установи і майно передано АН УРСР. Частина членів НТШ врятувалася втечею у німецьку зону окупації (І. Раковський), інші знайшли працю в інститутахльвівської філії АН України, деякі з них (Р. Зубик, К. Студинський, П. Франко) були знищені органами НКВС.

Підчас німецької окупації відновлення діяльності НТШ не було дозволено. Засідання комісій та секцій відбувалися таємно. Обов'язки голови НТШ виконував І.Боднар. У нелегальній діяльності НТШ брали участь учені з Наддніпрянської України, які опинилися поза радянською територією - О. Оглоблин, Л. Окіншевич, Н. Полонська-Василенко.

Після закінчення війни члени товариства, які знаходилися у західній зоні окупації Німеччини, відновили у березні 1947 лояльність НТШ. Сьогодні на Заход існує чотири осередки товариства - у Франції, США, Канаді, Австралії. Вони продовжили видання “Записок НТШ” (з 1947 по 1988 вийшло 52 томи). У 1949-93 НТШ видало багатотомну “Енциклопедію Українознавства” (текстова частина: тт. 1-3 українською мовою, 1949-52), тт. 1-2 (англійською мовою, 1963-70; перший том перевиданий у 1982), словникова частина: тт. 1-10 (українською мовою, 1955-84), тт. 1-5 (англійською мовою, перероблена і доповнена 1985-93).

У жовтні 1989 на зборах ініціативної групи львівських учених відновлено НТШ у Львові. Головою відновленого товариства обрано О. Романіва, вченим секретарем та редактором “Записок НТШ” -О. Купчинського. 31990 до поч. 1995 зусиллями НТШ у Львові вийшли шість томів “Записок НТШ” (тт. 221-226), розпочато перевидання десятитомної “Енциклопедії Українознавства”, проведено декілька наукових конференцій тощо.