Розквіт народовської преси. Публіцистика і критика І.Франка.

Народовці належали до другого покоління (після москвофілів) української інтеліґенції в Галичині. Назва їхнього напрямку, що склалася стихійно, сьогодні потребує пояснення. З одного боку, вона походить від слова “народ” і може бути зближена з російським словом “народничество”. Але це було б помилкове припущення. Російські народники були соціалістами, які намагалися теорію К. Маркса пристосувати до умов аграрної Росії. А відтак витворити свій варіант марксизму – народницький соціалізм. Українські народовці не тільки не були соціалістами, а максимально вороже ставилися до цієї новомодної в Європі течії. При поясненні назви напрямку слід врахувати, що галицьке русинство перебувало під таким же величезним тиском польської мови й культури, як російське українство під тиском російської. Слово “народовці” насправді походить від польського слова “narodowy”, що, як уже мовилося, перекладається українською мовою як “національний”. Таким чином, з погляду сучасної української мови, народовці – це не народники, а національники (дозволимо собі для роз’яснення утворити такий неологізм), тобто така група осіб (І. Франко, М. Драгоманов та інші сучасники сміливо вживали для їх позначення слово “партія”), яка свою працю скеровувала на національне пробудження та освідомлення українського народу.

В історії народовської журналістики можна виділити три періоди:

перший: 1862 – 1866 роки, час послідовного існування кількох невеликих за обсягом і короткотривалих часописів, що видаються з перервами, не мають надійного читача (“Верерниці”, “Мета”, “Нива”, “Русалка”);

другий: 1867 – 1880 роки, час існування єдиного народовського журналу “Правда”, який, хоч і має перерви у виданні, але демонструє дивовижну життєспроможність, консолідує на своїх сторінках діячів різної політичної орієнтації, що стоять на позиціях українського народу;

третій: 1880 – 1900 роки, час бурхливого розвитку народовської журналістики, коли паралельно існують великі, з тенденцією до щоденного виходу, газети “Батьківщина”, “Діло”, “Буковина”, журнали “Правда”, “Зоря”, які заповнюють пресовий ринок і повноцінно забезпечують інформаційні інтереси українського читача.

Після ідеологічної преамбули викладалися далі два прагматичні аспекти програми “Мети”: Таким чином, було сформульовано два завдання: у сфері літературній і політичній, спрямовані до одної мети – національного відродження українського народу.

Проте, незважаючи на короткий вік народовських періодичних видань 1862 – 1867 років, у цілому значення цього періоду важко переоцінити. Воно полягало в тому, що за цей час

1) були випробувані зразки загальних (“Вечерниці”), літературних (“Нива”, “Русалка”) і політичних (“Мета” другого періоду, “Русь”) періодичних видань;   

2) галицькому читачеві був поданий повний дайджест найкращих українських матеріалів з окремих книжок та газет і журналів, що видавалися в Росії;

3) були вичерпані можливості працювати на передруках творів з підросійської України і здійснено перехід до праці виключно з першодруками;

4) встановився контакт для спільної праці в галицьких часописах авторів з австрійської (Ю. Федькович, Ф, Заревич, К. Климкович та ін.) та російської (О. Кониський, М. Старицький, П. Куліш та ін.) України;

5) вироблялася єдина українська літературна мова, здібна обслуговувати як художню літературу, так і літературну критику, а також гуманітарну й навіть природничу науку;

6) вироблявся єдиний український правопис.

Усе це дозволяє трактувати розглянуті видання як такі, що підготували наступне піднесення української журналістики в Галичині, заклали підвалини її дальшого розвитку. Ознакою цього піднесення й головним часописом другого періоду в історії народовської журналістики став журнал “Правда”, якому вже судилося довге життя й доля довготривалого інформаційного проекту.

У вересні 1882 року, після занепаду журналу “Світ”, розпочалося співробітництво з газетою “Діло” Івана Франка. Він прийшов до редакційного активу на запрошення Івана Белея, з яким спільно здійснював видання “Світу”. Свої статті та оповідання І. Франко друкував або анонімно, або під своїм знаменитом псевдонімом Мирон*** (М***). Як письменник І. Франко опублікував тут три оповідання: “Цигани” (18, 22. 11 1882), “Грицева шкільна наука” (19. 04 1883), “Пироги з черницями” (6. 05 1884). Лише перше з них ще демонструє перебування письменника в межах натуралізму.

Оповідання І. Франка, друковані в “Ділі”, засвідчили його відхід від натуралізму, рух у напрямкові пошуку відтворення в літературі виразних людських характерів, яскравих ситуацій, у яких ці характери самодостатньо розкриваються; засвідчили розуміння того, що не оголена тенденція, а пластично зображені картини дійсності повинні складати зміст художньої літератури.

Економічна публіцистика І. Франка присвячена аналізові бюджетної політики Австрійської держави та бюджетної політики Галицького урядування, розглядові найважливішого для українців аспекту – фінансування з державного бюджету освіти, а також тих господарських аспектів, які визначали життя українського селянства в Галичині.

Головна ідея історіософської публіцистики І. Франка полагала в доведенні неможливості відродження історичної Польщі. Блискучим твором з цієї тематики є стаття “Наш погляд на польське питання” (№№ 36 – 39 1883). У ній настільки віртуозно й переконливо доводилася авторська ідея, що кінець статті був сконфіскований польською цензурою: польська адміністрація злякалася могутньої сили публіцистичного слова українського журналіста.

Аналізуючи ідеологію партії змартвихвстанців у статті “Воскресеніє чи погребеніє?” (9 – 21. 02 1884), І. Франко довів безплідність і марність їх намагань. Відродженнню підлягає етнографічна Польща; реставрація історичної Польщі під гаслом “od morza do morza” – акція приречена на поразку. У статті “Глухі вісті” (1. 01 1883) публіцист писав: полякам треба зрозумівти, що “Польща есть – польський люд, і що де того люду нема, там і Польщі нема, а де її нема, там її ніяки заходи воскресити не зможуть”.

 Кожний народ, що виборює собі свободу, будить до себе симпатію, твердив І. Франко. Так було завжди і скрізь. Але ми будемо ворогами усяких прагнень піднесення одного народу одночасно з поневеленням другого. “А реставрація Польщі, – провадив далі публіцист, – так як її понимають наші поляки-шовіністи, опирається іменно на такім поневоленні других племен: малоруського, білоруського і литовського. З тої причини ми єсьмо і мусимо бути її ворогами, під загрозою зради головної нашій власній народності”.

Допомоги в піднесенні українського народу, за думкою І. Франка, він не діждеться ні від державної влади, ні від адміністрації краю; він мусить зайнатися цим сам. Але народ мусить бути керований своїю інтеліґенцією. Вона є стрижень, довкола якого групуються маси. А організацією інтеліґенції має зайнятися партія, яка б стояла на загальнонародній платформі. Такий практичний шлях накреслював І. Франко для відрождення українського народу.