Братство тарасівців” (1891 р.) та його маніфест “Україна irredenta”: Ю. Бачинського

У 1891 році в Києві утворився студентський гурток, на чолі якого стояли М. Міхновський, С. Шемет, А. Кучинський. Гурток мав тісні стосунки з старшим поколінням українських діячів: В. Антоновичем, О. Кониським, О. Русовим. В. Антонович читав для гуртка лекції з історії України. О. Русов, працюючи земським статистиком, влітку 1891 року залучив 50 студентів Київського й Харківського університетів до перепису нерухомого майна в Полтавській губернії. Під час цієї акції склався гурток з чотирьох студентів: І. Липа, М. Байздренко, М. Базькевич, В. Боровик. Тоді ж вони дали клятву вірності справі визволення України на могилі Тараса Шевченка і назвали себе “Братство тарасівців”. Крім перелічених, до братства долучилися Б. Грінченко, М. Коцюбинський, В. Самійленко, М. Кононенко, Є. Тимченко, О. Черняхівський, В. Шемет та ін.

Центром діяльності “Братства тарасівців” у 1891 – 1893 роках став Харківський університет, де його члени розвинули свою працю серед студентської та учнівської молоді, селян і робітників. Сили організації росли. У лютому 1893 року тарасівці відважилися на перший прилюдний виступ: публічне відзначення Шевченкового свята з виголошенням політичних промов. Тут, зокрема, була прочитана доповідь, підготовлена І. Липою, з викладом ідейних засад нового руху. Через два місяці допрацьований унаслідок обговорення текст був опублікований анонімно під назвою “Profession de foi молодих українців” у Львові в журналі “Правда” (1893, т. 17, с. 201 – 207).

Головні положення документу:

1) відмежування молодих українців від старих, тобто тарасівців від українофілів. У цьому відобразився конфлікт поколінь і поява нової якості, у яку перейшла кількість українських настроїв і ідей у суспільстві. Раніше українофільство було “нормальним з’явищем нашого ненормального стану”, відзначалося в програмі, але тепер іти старим шляхом може лише ворог України. Викриття українофільства, однак, не супроводжувалося запропонуванням програми практичних дій, а лишалося в межах ідейного дистанціювання;

2) головне гасло “Profession de foi” полягало в проголошенні вимоги національної свободи для українців. “Наука і життя Вкраїнського народу, – говорилося в програмі, – доводять нам, що Україна була, єсть і буде завсіди окремою нацією, і як кожна нація, так і вона потребує національної волі для своєї праці й поступу”. Себе молоді українці проголошували борцями за цю мету. “Ми, яко космофіли, що любимо всіх людей, – відзначалося тут, – повинні бути націоналами… і передусім дбаємо про те, щоб дати своєму народові волю національну”;

3) під “своїм народом” розумілися українці в усіх державах, передусім у Росії і Австро-Угорщині. “Для нас, свідомих українців, – писалося в програмі, – єсть один українсько-руський народ. Україна Австрійська і Україна Російська однак нам рідні і жодні географічні межі не можуть роз’єднати одного народу і, аби була у нас моральна міць, то ні нас не зможуть відірвати від Галичини, ні Галичини від нас, бо ідеї, духа розірвати на два шматки не можна”;

4) здобуття національної волі для українців пов’язувалося передусім з визволенням їх з російських кайданів. На цьому шляху союзниками українців є всі поневолені народи Росії. “Працюватимемо в такому напрямку, – заявляли молоді українці, – щоб він сприяв розбити російські кайдани і визволити усі російські народи з-під гнітучого їх деспотизму і централізму”;

5) для розв’язання цього завдання необхідне формування нового типу українського інтеліґента, самовідданого лицаря національної боротьби. “Ми поставимо нашу справу так, – проголошувала програма, – що вона не залежатиме від сьогочасних обставин; своєю істотою і моральною силою ми знищимо ці обставини й виробимо з себе українську інтеліґенцію в самому високому розумінні слова”;

6) у межах практичних завдань програма тарасівців мало чим відрізнялася від діяльності громад старих українців: запровадження української мови в освіту й виховання, змагання за “добробут народний”, домагання “такої відміни сьогочасних обставин, щоб при ній був можливий вільний розвій і цілковите задоволення всіх моральних, просвітніх, соціальних і політичних потреб українського народу”.

Програма тарасівців являла собою швидше ідеологічну заяву, аніж прагматичний, ужитковий документ, спроможний щодня керувати діяльністю великої кількості людей. Улітку 1893 року у Києві відбувся з’їзд організації, але до поліпшення програми справа не дійшла. “Братство тарасівців” було створене як нелегальна таємна організація за всіма правилами конспірації. Воно складалося з п’ятірок, що мали зв’язок з центром, але не були знайомі між собою. Незважаючи на це, після опублікування “Profession de foi молодих українців” про організацію довідалася поліція і між тарасівцями розпочалися арешти. Харківська група в 1893 році була практично знищена. Сам І. Липа відсидів 13 місяців під арештом і змушений був закінчувати університет уже не в Харкові, а в Казані. Унаслідок арештів, з одного боку, і невизначеності програми й герметичності в побудові, з другого боку, “Братство тарасівців” почало занепадати.

Юліан Бачинський (1870 – 1940) – виходець з родини священика, за освітою юрист, вчився в університетах Львова і Відня.

Книга “Україна irredenta”, хоч і не в усьому досконала й бездоганна, стала нерукотворним пам’ятником Юліану Бачинському, навічно вписала його ім’я в історію української журналістики й публіцистики. Сам Ю. Бачинський так сформулював завдання своєї праці: “подати властиву причину еміграції селян галицьких за границю краю – взагалі, а друге, відслонити будучність, яка жде українську націю” . Таким чином у його книзі присутні дві взаємопов’язані теми: сучасна еміграція і майбутнє України.

1. Почав він із заяви про те, що спростує невірний погляд, нібито головна причина еміграції економічна. Так, галицьке селянство убоге, малоземельне; у краю триває подальша парцеляція маєтностей; страх панує по селах, страх за свою нинішню долю й за долю своїх дітей у майбутньому.

Але, за думкою Ю. Бачинського, не це є первісною причиною еміграції. Убожество селян також має свою причину. Вона полягає в політичній системі Австро-Угорщини. У всьому світі тривають однакові процеси: зростає людність, внаслідок чого скорочується частка землі на душу населення. Але в інших країнах розвивається капіталістичне виробництво, створюються фабрики й заводи, які вбирають у себе надлишок робочої сили, що утворюється на селі. Зростають міста, але з корисністю для держави: вони постачають село машинами, товарами, внаслідок чого зростає продуктивність селянської праці, зберігається баланс робочої сили, країна стає заможнішою в цілому.

2. А відтак в України є два шляхи майбутнього: 1) цілковите винищення, безслідне зникнення з лиця землі; 2) утворення власної держави. Перший варіант розігрується зараз, він можливий тоді, якщо в історичній долі України нічого не зміниться. Але кожній людині й кожному народові властивий інстинкт самозбереження. Це закон природи. У відповідності з цим законом, щоб просто існувати далі, Україна мусить стати незалежною державою.

Термін “Україна” Ю. Бачинський розумів не в національному значенні, а в географічному. Перелічивши всі належні до неї губернії, він не забув додати вкрай важливі роз’яснення: “Борба о самостійність політичну України не відноситься також виключно лише до Українців-нації, а взагалі до усіх, що замешкують Україну, без взгляду на те, чи се автохтон-Українець, чи колоніст: Великорос, Поляк чи Німець. Інтерес спільний зукраїнщить їх, змусить їх усіх статися “патріотами” українськими” .

“Україна irredenta” сколихнула громадську думку. У галицькій пресі на неї з’явилося багато відгуків. Свою “Україну irredenta” написав І. Франко . У його публіцистичних традиціях цього часу було використовувати рецензовані праці як мотив для розвитку власної концепції. Так сталося й цього разу. Він використав книжку Ю. Бачинського для того, щоб розгорнути свою власну концепцію саме “України irredenta”, тобто роз’єднаної, що прагне до об’єднання.