Газета «Буковина».“Буковинська” дискусія між Б. Грінченком і М. Драгомановим. “Листи з України Наддіпрянської” П. Вартового (Б. Грінченка)

Четвертим виданням, яке поруч з “Батьківщиною”, “Ділом” і “Зорею” складало систему головних видань народовців, була газета “Буковина”. Заснована в Чернівцях у 1885 році вона об’єднала найкращі творчі сили українства краю, сприяла національному самовизначенню не лише численної спільноти буковинських українців, але й стала чинником загального відродження й національного пробудження нашого народу, набула всеукраїнського значення.

Якщо Галичина поділялася на Східну (українську) і Західну (польську), то Буковина – на Північну (українську) і Південну (румунську) частини. Стуруктура українського населення була схожою на Галичину, у переважній більшості це були незаможні селяни; шляхта й світська інтеліґенція були відсутні, вищий клас становили священики, але не греко-католицької, а православної церкви. Вони розуміли потребу в часописі, який би видавався народною мовою, орієнтувався на потреби народу, пробуджував його національну свідомість. 12 вересня 1884 року на засіданні товариства “Руська бесіда”, куди були запрошені представники інших українських товариств і особисто Ю. Федькович, якому запропонували посаду редактора, було прийнято рішення про створення “часописі політичної і наукової для народа” – “Буковина”. 1 січня 1885 року у Чернівцях вийшло перше число газети.

Від початку видання до 1892 року газета виходила двічі на місяць, з 1892 – як тижневик, з квітня 1995 – чотири рази на тиждень (у вівторок, четвер, суботу й неділю), а з початком 1896 року стала щоденною газетою. Щоправда такою вона пробула три роки (1896 – 1898), далі виходила тричі на тиждень. Видання було розпочате етимологічним правописом, але в 1888 році за прикладом “Діла” перейшло на кулішівку.

Видання часопису тривало до 1918 року, але мало перерви, газета змінювала назви. 1910 року президія Української поступової партії, яка тоді мала вплив на видання газети, вирішила тимчасово припинити вихід “Буковини”. 1911 року газета не виходила. З січня 1912 до січня 1915 року вона видавалася під назвою “Нова Буковина”; далі газета відновила попередню назву. З 28 червня 1916 року після окупації Чернівців російськими військами, видання газети перенесене до Відня, але після відступу російських військ 15 травня 1918 року газета повернулася в рідне місто. Та не надовго. 11 листопада 1918 року внаслідок розвалу Австро-Угорщини після першої світової війни Буковина була окупована Румунією. 10 грудня 1918 року вийшло останнє число газети, у якому повідомлялося, що “друкарня замкнена румунськими військами, часопис не могла виходити”.

Заснована як видання товариства “Руська бесіда” Буковина через деякий час стала часописом буковинських народовців, а потім – і Української національно-демократичної партії і виходила під опікою “Руської ради” в Чернівцях. У віденський період газету видавав “Союз українських послів на Буковині”.

Перші два роки (1885 – 1886) “Буковину” редаґував Ю. Федькович; далі Павло Кирчів (1887 – 1888, № 21); Сильвестр Дашкевич (1888, № 22-24 – 1892, № 41); Михайло Токарик (1892, № 42 – 1893, № 17); Василь Дутчак (1893, № 18 – 1895, № 12); Осип Маковей (1895, № 13 – 1897); Іван Хромовський (1898, №№ 1 – 4); Іван Созанський (1898, № 5 – 1901).

Проте не завжди ті особи, що підписували газету до друку, насправді виступали фактичними редакторами її. Так, у багатьох джерелах зустрічається повідомлення про те, що в газеті “фактичну редакцію перші шість років здійснював О. Попович”. Омелян Попович (1856 – 1930) – видатний буковинський громадсько-політичний діяч, педагог і публіцист. Він був довголітнім головою товариства “Руська бесіда” (з 1878); у пізніші часи займав впливові посади повітового інспектора народних шкіл у Сереті й Кіцмані, обирався послом (депутатом) до буковинського сейму, був членом буковинського Крайового Виділу і Крайовиї шкільної ради.

З листопада 1897 до травня 1899 редакцію “Буковини” очолював Л. Турбацький. Лев Турбацький (1876 – 1900), незважаючи на ранню смерть внаслідок хвороби, висунувся в число помітних літературних критиків, журналістів і перекладачів кінця ХІХ століття. Потрапивши в шостому класі гімназії під вплив соціал-демократичної прапаґанди, став помітним учасником радикального руху.

Як “співредактор газети “Буковина”, яку значною мірою заповнював своїми статтями” згадується й Степан Смаль-Стоцький. З відповідальних редакторів найбільший вплив на видання газети мали Ю. Федькович, С. Дашкевич і О. Маковей. Перший і третій – це видатні українські письменники, що не потребують додаткового представлення. Сильвестр Дашкевич (р. н. невід. – 1894) – відомий публіцист і журналіст свого часу; навчався на юридичному факультеті Чернівецького університету; у 1891 році видав німецькою мовою працю “Становище греко-православних українців у Буковині”, де протестував проти румунізації українського населення краю, вимагав поділу Буковини на українську і румунську частини. Його вплив на редаґування “Буковини” тривав до 1894 року.

Участь у виданні газети видатних діячів краю свідчить про те, що “Буковина” й справді була улюбленим дитям буковинських українців; над створенням газети працював редакційний комітет, у якому зібралося значне коло провідних письменників, публіцистів, політичних діячів, вкладаючи в неї свій талант і прагнучи зробити її інформаційним органом всеукраїнського значення.

Реальних авторів інформаційних та суспільно-політичних матеріалів, що друкувалися в газеті, встановити важко, бо задля уникнення цензурних переслідувань вони друкувалися анонімно або під криптонімами. У першому числі (1885) “Буковини” у редакційній статті “Із села” відзначалося: “Газета “Буковина” має поставити нарід Буковини на рівний ступінь духового й морального розвою з іншими народами австрійської монархії. “Буковина” буде, проте, на першім місці обговорювати справи, стоячі в тісній зв’язі з відношеннями нашого народу і його рідного краю, “Буковина” буде подавати вістку про духове життя галицьких, угорських і на Україні жиючих братів наших, належачих до одної і тої самої великої родини – вірних синів одної рідної неньки нашої матері-Руси”.

Програма “Буковини”: 1) боротися за політичні й національні права українського народу, за утвердження його рівноправності між іншими народами Австро-Угорщини; 2) всіляко сприяти виробленню національної самосвідомості буковинських українців; 3) виховувати в них почуття єдності з усім українським народом; 4) підтримувати в громадан почуття вірності Австрійській державі й формі її правління; 5) домагатися від уряду розширення української освіти, видавничої справи; 6) активно сприяти розвиткові української літератури й науки в Буковині і в цілому в Україні.

Газета відмежовувалася від радикалізму в політичних питаннях, більше того декларувала вірнопідданство. “Велику політику ми не втягуєм тепер в нашу програму, – зазначалося в першому числі 1885 року, – але будемо стояти все при прапорі Австро-Слов’ян, будемо йти з ними спільно рука в руку”.

Газета рішуче виступала проти москвофільства та його діячів у статтях “Наумович, Яків Головацький”, “Баламути народу”, “Кацапське баламутство”. Але поруч з цим часопис не підтримував радикалів як партію, яка, хоч і декларувала визнання національного питання, але на ділі будувала свою політику в межах космополітичного дискурсу. “Тільки партія народовців, – писалося в статті “Програма народовців, а дотеперішні хиби в її переведенні” (1892, № 5), – стоїть дотепер сама одна на чисто народнім ґрунті, тільки партія народовців цінить високу вагу національного принципу для розвою і зміцнення сили руського народа”.

Кожне число відкривалося на першій сторінці редакційно або проблемною статтею суспільно-політичної, культурно-освітньої або господарської тематики, авторами яких, крім відповідальних редакторів виступали місцеві діячі: С. Винницький, В. Михальський, проф. Е. Пігуляк, І. Тимінський, О. Попович, С. Смаль-Стоцький. Далі друкувалися інформаційні матеріали під рубрикою “Політичні замітки”. У “підвалі” вміщувалися фейлетони, твори художньої літератури, наукові статті з історії, суспільно-культурного життя. Вони чергувалися з рубрикою “Для науки і забави”, де друкувалися статті з питань освіти, виховання, як-от: “Дорога до щастя проходить через школу” (1887, № 1), Є. Ярошинська “Як має школа призвичаювати дітей до правди” (1897), К. Антонович “Як вибирати посла до ради державної” (1891, № 3).

Друга і третя сторінки відводилися під окремі статті і рубрики: “Рада державна”, “Буковинські товариства руські”, “Новинки”. Тут друкувалися інформаційні замітки про суспільно-політичне і національно-культурне життя українських земель та світові події. Тут же розпочиналася рубрика “Телеграми “Буковини”, що надходили переважно з Відня і Львова. Продовження телеграм виносилося на четверту сторінку, де також розміщалися матеріали під рубрикою “Що нового в світі” та оголошення.

З самого початку свого існування “Буковина” працювала над піднесенням національної свідомості українського народу, присвячуючи великі матеріали громадсько-політичній тематиці, виясненню історичних прав українського народу, навчаючи своїх читачів політичній активності. Про це статті “Якого роду українці?” (1885, № 2), “Де наші заступники?” (1887, № 3), К. Трильовського “Добрі ради для читатель і читальників” (1888, № 2), “Руський нарід – руска мова” (1888, № 22-24), “Правдивий патріотизм а русини” (1890, № 7), “По соймі” (1890, № 24).

У центрі уваги газети перебувала освіта як головна ланка в справі піднесення національної свідомості. Боротьба за українську школу в Буковині відображена в таких статтях: “Які учителі, такі школи, які школи, така молодь, яка молодь, таке майбутнє” (1885, № 4), “Бюджет і українські русини” (1885, № 5), “Єдиний вихід” (1891, № 24), “20 років крутиться ця справа” (1891, № 25).

Газета щиро прагнула допомагти селянам вести господарство, вміщуючи корисні поради під загальною назвою “Народна господарка”, а також огляди становища українського селянства під заголовком “Наші дрібні господарства і їх доля”. Під цим кутом зору особливою ґрунтовністю відзначалася праця знаменитого публіциста й письменника, майбутнього лідера Української національно-демократичної партії В’ячеслава Будзиновського (1868 – 1835) “Результат жнив у Східній Галичині і на Буковині в році 1895” (1896, №№ 215, 217, 220, 221, 223). Корисними для читачів були поради газети створювати каси позичкові, споживчі та інші спілки, як у статті “Гуцульська спілка промислова” (1888, № 14).

Авторитет газети зростав, з’явилася змога збільшити її періодичність. З 1892 року в “Буковини” з’явилися українські кореспонденти. До газети дописували Олександр Кониський, Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський, Агатенгел Кримський та інші.

Історичне значення “Буковини” полягало в тому, що на сторінках цієї газети відбулася знаменита дискусія Б. Грінченка і М. Драгоманова 1892 – 1893 року, яка відіграла видатну роль у становленні ідеології українського самостійництва, формуванні української політичної культури, стала важливим щаблем духовного розвитку українського народу. Б. Грінченко обрав для оприлюднення своїх “Листів з України Нанддніпрянської” “Буковину” не випадково. Йому необхідна була нейтральна територія для обговорення становища українства як в підросійській, так і в підавстрійській частинах України, перважно в Галичині. Буковинський часопис якомога вигідніше пасував для цієї мети.

“Листи” Б. Грінченка під псевдонімом “П. Вартовий” були опубліковані в “Буковині” 1892 (№№ 26, 28, 29, 31, 41-43, 51) і 1893 (№№ 5, 6, 11-13, 29-32, 36-38) років. Усього ця праця складалася з 18 листів. Ідеї Б. Грінченка зачепили М. Драгоманова, який на той час працював професором історії в Софійському університеті в Болгарії. Не дочекавшись закінчення їх публікації, він почав відповідати Б. Грінченкові, написавши велику публіцистичну працю “Листи на Наддніпрянську Україну”. Він почав піблікувати свою відповідь в тій же “Буковині” з двадцятого числа 1893 року пралельно з “Листами” Б. Грінченка, дописуючи їх у міру того, як з’являлися нові листи опонента. У свою чергу Б. Грінченко у наступних листах міг врахувати позицію М. Драгоманова і відповісти на його зауваження. Між двома провідними діячами українського руху розгорілася палка дискусія, за перебігом якої стежила вся свідома Україна. Деякі листи М. Драгоманова були опубліковані вперше в журналі “Народ”, але все одно “Буковина” передруковувала їх на своїх сторінках. А відтак з повним правом цей діалог Б. Грінченка та М. Драгоманова можна назвати “Буковинською” дискусією.

“Листи з України Наддніпрянської” була узагальнююча, синтетична праця Б. Грінченка, її ідеї поодинці вже висловлювалися ним у попередніх публікаціях. Тут же він звів їх докупи, вишикував у відповідності з логікою найглибшого розкриття теми, унаслідок чого вийшла велична споруда, складена ніби зі старих цеглинок, але цілком оригінальна й нова за змістовою глибиною й архітектонікою.

Предметом “Листів” Б. Грінченка було сучасне становище української інтеліґенції. Воно сприймалося як кризове, незадовільне. А відтак публіцист спробував знайти причини цього і дати їх кваліфікований розгляд, адже з’ясувати причини занепаду чи поразки – це значить побачити шляхи усунення недоліків і виходу з кризи. У цьому сенсі Грінченкові “Листи” були своєрідним “що робити?” нового покоління української інтеліґенції, містили могутній імперативний первень.

Методом Б. Грінченка була критика в тому розумінні, у якому це поняття увів до філософії І. Кант. У своїй “критичній” трилогії – “Критика чистого розуму” (1781), “Критика практичного розуму” (1788), “Критика здатності судження” (1790) – він розглядав критику як дослідження можливостей і меж пізнання, перетворив критику на інструмент аналізу людського мислення і діяльності в будь-якій сфері життя.

Б. Грінченко почав з традиційних для себе тверджень: українство перебуває в жалюгідному стані, народ зденаціоналізований, інтеліґенція мусить повернути йому розуміння його національної тотожності, але вона не здібна до такої діяльності. Публіцист пропонує таку типологію української інтеліґенції: 1) та, що нічого не робить, а тільки “заживає життя”; 2) та, що змосковлює народ; 3) та, що співчуває народові, але, посилаючись на зовнішні обставини, виправдовує свою бездіяльність.

Про перших нема чого говорити. Другі потребують хоча б короткого розгляду. “Москалізаторами в нас бувають, – твердив Б. Грінченко, – і найгидкіші обскуранти, і найрадикальніші радикали… Перші обмосковлюють нас во ім’я “єдінава нєдєлімава русскава народа” (і в ім’я власної кишені, бо мають за се добру плату), а другі в ім’я сього найрадикальнішого радикалізму, що не може погодитися з такою застарілою річчю, як національність”. Третя група – купка нікчемних людей, не здібних до діла.

Але є й четвертий тип українського інтеліґента. “Се – українські націонали, українські патріоти – не ті, що вміють тільки зітхати, а ті, що вміють і рук до діла прикласти” (с. 39). Їх мало, вони складають одиниці, але кількість тих одиниць росте, вони своїми лицарськими змаганнями підняли вгору наш досі затоптаний національний стяг. Від них Україні слід сподіватися добра. Цей четвертий тип української інтеліґенції і є адресатом “Листів” Б. Грінченка.

Провину за такий стан українства Б. Грінченко поклав на попереднє покоління українських діячів, у руках яких перебував до цього часу провід нації. Аналізуючи сучасне становище, він зупинився на критиці українофільства. Публіцист вказав на такі риси цього покоління, як “недбале лінивство та недбалість до гуртової роботи” (с. 41). У діяльності цього покоління він побачив такі вади.

Перша вада полягала в тому, що ці люди не зробили навіть того, що могли. Наприклад, кілька років комітет, що був створений для видання Квітчиних творів, затягав це діло. Праці С. Руданського були опубліковані тільки тоді, коли потрапили в Галичину, але перед тим вони багато років пролежали в скрині відомого українофіла, який і пальцем не кивнув, щоб їх опублікувати. Підросійські українці давно вже повинні були б заснувати своє самостійне видавництво в Галичині, де видавати власні праці українською мовою, але ніхто не квапиться здійснити цей простий проект. Це покоління й мови української не знає як слід і всі свої праці пише по-російськи. Тим самим українофіл працює на російську культуру, зміцнює російську державу.

Друга вада – “наша несолідарність, наше невміння задля інтересів громадських зректися інтересів вузьких, особистих” (с. 46). Причина цього, за Б. Грінченком, полягає в розосередженості українських діячів. Кожен з них формувався насамоті, окремо від гурту, доходив до всього своїм розумом. А відтак, кожному його ідеї здаються найкращими, він не хоче поступитися ними й визнати правоту опонента. Тому в нас традиційні суперечки про речі другорядні, формальні, як-от: правопис дієслівних закінчень ться чи цця. Розрізненість у поглядах породжує розрізненість у громадській діяльності. Ця розрізненість має й глибші причини: перша та, що наша інтеліґенція є частиною всеросійської, а друга та, що наше національне самопізнання стоїть надзвичайно низько.

Третя вада. Як частина загальноросійської інтеліґенції наша національна еліта так само заражена її хворобами: вона не має нахилу до систематичної щоденної праці, видержаної, дисциплінарної громадської праці; вона малокультурна, легко піддається тискові чужих ідей: “той, хто вчора лизав чоботи Лассалеві, – сьогодні те саме робить Каткову” (с.53); вона безвірна, у неї під сумнівом не лише поняття “Бог”, але й “добро”, “правда” та ін. У цих умовах українські націонали хитаються і не знають, на яку ступити.

Четверта вада – низька національна свідомість – аналізується Б. Грінченком особливо широко й глибоко. Це наша внутрішня вада. Полягає вона в тому, що українофіли запропонували українству помилкову, фальшиву ідеологію, яка неправильно орієнтує особу, спроваджує її на манівці, схиляє до денаціоналізації, а то й ренегатства. Історія українського письменства й суспільно-політичної думки наповнена ідеями сервілізму, приниження української культури й історії, думками про несамостійність української літератури.

Тут Б. Грінченко розпочав історичний екскурс, у якому піддав критичному розглядові провідних ідеологів українського руху.

У підсумку історичного огляду Б. Грінченко твердив: через фальшиві ідеї у нас такий нелад і в справах, мало зроблено й досі. Відсутність консолідуючої ідеології призводить до того, що більшість українскої інтеліґенції в Росії байдужа до української ідеї, а ті, що прихильні, не солідарні між собою. Після цього історичного огляду автор “Листів” знову повернувся до сучасності.

Незважаючи на те, що української інтеліґенції мало, вона поділяється на три групи. Перша – формальні націоналісти, українофіли, які не дають позитивної української праці. Друга – це радикали, групка, що проповідує любов до народу, говорить про працю для нього і має соціалістичний колір; вони відкидають націоналізм і через це не можуть дати позитивної роботи. Галицькі радикали працюють на українськім народнім ґрунті, тому в них є робота, російські ж радикали – космополіти, тому від них нічого чекати українському народові. Національне питання може поступитися місцем соціальному тільки в тієї нації, якій не загрожує небезпека існування. “Доки вкраїнська нація не здобуде всіх свої прав як нація, – писав Б. Грінченко, – доти питання національні будуть стояти в нас – і в Росії, і в Австрії – на першому плані, доти самому народолюбству буде шкідливою річчю повставати проти вкраїнського націоналізму” (с. 104).

Народні маси можуть розвиватися тільки на національному ґрунті, – Б. Грінченко підкреслював, що це твердження – аксіома. А відтак усяке відхилення від національного ґрунту шкідливе, применшує силу народу. “Кожен, хто приносить хоч крихту обмоскалення в наш народ (чи словом з уст, чи книжкою), робить йому шкоду, бо відбива його від національного ґрунту, – себто: збиває його з того становища, що єдино на ньому можливий є народний розвиток” (с. 104).

Третю групу складають свідомі українські націонали-народолюбці. Вони не мають до дрібниць воробленої програми, але в цілому “вважають русько-вкраїнську націю за націю самостійну, що має всі права, які звичайно повинна мати нація, – себто: права порядкувати по-своєму в своїй землі в справах просвітній, культурній, економічній, соціальній та політичній” (с. 105). До цієї групи Б. Грінченко зачисляв і себе і виступав від її імені. Так, ніби між іншим, були кинуті слова про політичні права українського народу на самостійний розвиток. Але вони не залишились не почуті, хоч сам автор далі заявив, що питання політичної незалежності зараз не може бути поставлене через відсутність для цього сприятливих умов. Націонали-народолюбці, стверджував Б. Грінченко, “вважають, що тепер можна працювати для України тільки в двох напрямках: у просвітньо-культурному та в економічному” (с. 107).

Національну справу необхідно пов’язати зі справою народного добробуту, лише людина, що забезпечила свої мінімальні матеріальні права, здібна замислитися над вищими ідеями. Такій людині треба дати добру освіту, щоб вона дійшла до національної свідомості. Для здійснення цієї мінімальної програми в Росії необхідна констутуція, оскільки без політичних свобод неможливо захищати свої національні права. Таку програму від імені націоналів-народолюбців висловив Б. Грінченко.

Закінчивши зі справами російських українців, він зробив критичний огляд української справи в Австрії. Тут його увагу передусім зупинили москвофіли. У Росії москвоприхильні тенденції спостерігаються в широких колах інтеліґенції, їх послідовно демонструють М. Костомаров і М. Драгоманов. Для таких нахилів тут є питомий ґрунт. Але в Австрії московської культури немає, москвофіли в Австрії – це вороги українського народу, які домагаються його знищення. Між нами і ними не може бути ніякого компромісу, ми повинні дбати про те, щоб москвофіли зникли з нашого ґрунут.

На українському народному ґрунті стоять народовці і радикали. І ті, і ті визнають потребу підносити народний добробут і освіту, але між ними немає згоди, критика радикалами народовської політики й висунення економічного питання на перше місце витлумачені народовцями мало не як національна зрада. Заклики головного радикала М. Драгоманова вивчати російську літературу вже викликають роздратування й обурення. “Виховуємося, зростаємо і розвиваємося ми на московській літературі і щиро любимо багатьох російських письменників, – змальовував таку картину Б. Грінченко, – і ось приходить до нас чоловік і починає на нас гримати (та ще тоді, як ми під московським національним гнітом): такі-сякі, – злочинство робите, що мало звертаєте уваги на московське письменство!” (с. 130).

Останні три листи писалися Б. Грінченком після появи перших листів М. Драгоманова у відповідь. У них міститься утвердження тих думок, які намагався спростувати М. Драгоманов. Знову зайшла мова про російську літературу. “Мене дивує, – писав тут Б. Грінченко, – чого се д. Драгоманов бере на себе повинність доводити українцям російським, що їм треба читати московських класиків? Та ми ж і без того по вуха влізли в московське письменство, а тих класиків і читаємо, і перечитуємо, і поважаємо, і вчимося в них і – хай простить нам д. Драгоманов – цілком не розуміємо, чого се йому схотілося так палко грати роль православного ла-маншського лицаря для сієї Дульцінеї московської і боротися з страшними чарівниками, що існують тільки у власній Драгоманова уяві” (с. 133).

Як не скрутно нам тепер, а мусимо все ж освічувати своїх дітей по-українськи, щоб вони не повиростали москальчатами, “бо якою мовою говоримо й думаємо, – та нам і рідна; яка мова, такі наші й думки будуть: московська мова – московські й думки у людини будуть” (с. 134).

Наступна драгоманівська теорія, яку спростував Б. Грінченко, стосувалася шляхів розвитку української літератури “знизу вгору”. Дана теорія – це в нову одежу прибрана костомарівська концепція літератури для хатнього вжитку. Вона говорить українським письменникам: не важтеся писати українською мовою про всесвітні ідеї, чекайте, аж поки не буде заповнено нижчий поверх – літератури для народу. Але, на щастя, українські письменники не стали слухати М. Драгоманова, бо ні “Над Чорним морем” І. Нечуя-Левицького, ні “На розпутті” Василя Чайченка – то ніяка не література для хатнього вжитку, а твори про інтеліґенцію і світові ідеї, якими вона живе.

М. Драгоманов твердить, що не дають нашому письменству розвиватися три речі: політична неволя в Росії, реакційні думки у галицького громадянства і неосвіченість серед українських письменників у Росії. Але Б. Грінченко як на головну перешкоду вказує на четверту причину: низьку національну свідомість серед інтеліґенції в Україні російській.

Закінчив свої “Листи” Б. Грінченко кепкуванням над М. Драгомановим: в одній із статей, написаних у відповідь, він запропонував П. Вартовому писати так, як Вільхівський. Б. Грінченко промовчав, що і одне і друге ім’я належать йому, він тільки зауважив, що кожен читач, співставивши його, П. Вартового, думки з думками Вільхівського, зараз побачить, що в них однакові погляди.

Б. Грінченко скінчив листи без висновкового розділу. Висновком з “Листів” власне була накреслена ним програма націоналів-народолюбців. Тут слід розрізнити програму-максимум і програму-мінімум. Програма-максимум включала в себе вимогу усіх прав для українського народу, включно з правом політичної самостійності. Програма-мінімум: домагатися констутуції в Росії і проголошення демократичних свобод, працювати над піднесенням народного добробуту й зміцненням економічного становища народу, домагатися української освіти, розширювати український культурний простір, шукати злагоди й підстав для об’єднання розрізнених одинаків у міцні організації, які б дозволили виконувати велику гуртову роботу.

Це була поміркована, цілком розважлива програма, але в ній містився новий національний дискурс: Україна мислилася як самодостатня цінність, український культурний простір має бути зайнятий українським словом, робота українського діяча російською мовою розглядалася як зрада національній справі.

М. Драгоманов, який багато років почував себе господарем в українській суспільно-політичній думці, не проминав жодної нагоди висловитися з приводу усіх проблем, не пропустив повз увагу появу такого видатного в українській публіцистиці твору, як “Листи з України Наддніпрянської” П. Вартового, тим паче, що в них піддавалися критичному розглядові його власні, хоч і задавнені, теорії. У властивій для себе манері менторства і нетерпимості він кинувся відповідати П. Вартовому, не здогадуючись, що полемізує з Б. Грінченком.

Залишаючись в межах наукового дискурсу, М. Драгоманов, зорієнтований на зразки публіцистики російського народництва, зривався іноді до звичайної лайки. “Я, видимо, маю недолю чимсь особисто не подобатись д. Вартовому, – писав він, коли бракувало арґументів. – Може, ніс мій йому не сподобався, або, може, яка-нубудь “дама, приятная во всех отношениях”, донесла йому, що я вбачаю “несовершенства” в його прекрасних очах. Я мушу довести до відомості д. Вартового, що я його очей ніколи не бачив і готовий вірити в їх “совершенства”, аби тільки вспокоїти його й примусити говорити про різні спірні між нами громадські й літературні справи, як слід поважним людям, а не як гоголівські герої” (с. 178). В іншому місці М. Драгоманов, захищаючи українофілів, відзначав: те, щоб вони не визнавали українську літературу для простого народу, навіть нема що говорити, – і додавав: “Може, й справді д. Вартовий бачив де такого дурака, так дуракам закон не писаний!” (с. 189).

Незважаючи на такі позанаукові арґументи, Б. Грінченко не дав утягнути себе в стилістику базарної лайки, він зважував на арґументи опонента, включав їх у систему своїх ідеологічних побудов. Так, під впливом М. Драгоманова в теорії Б. Грінченка з’явилася економічна тема, вимога піднесення добробуту народу. Унаслідок спокійного тону Б. Грінченка і М. Драгоманов відмовився від лайки, дискусія набула конструктивного наслідку. “З нами сталося таке, – з подивом писав сам М. Драгоманов, – що рідко буває зі спорщиками, тобто що ми, власне, прийшли до одного по крайній мірі в головних точках спору, хоч говоримо не одними словами” (с. 256).

Щоб зрозуміти, у яких “головних точках спору” опоненти прийшли до згоди, необхідно розглянути всю систему поглядів М. Драгоманова. Сюжет його “Листів” визначався діалогом з Б. Грінченком; він вихоплював з його тексту ті місця, які збуджували його власну думку, і пропонував своє роз’яснення даної теми. Так були написані перші п’ять листів. Під ними стоїть дата: “30 марця 1893. Софія”. Оскільки публікація “Листів” Б. Грінченка тривала, М. Драгоманов, улітку 1893 року перебуваючи в Парижі, створив три “Додаткові листи”. Під ними стояла дата “Париж, 30 августа 1893”. Нарешті, останні листи Б. Грінченка викликали появу додатку “З поводу XVI, XVII i XVIII листів д. Вартового (з “Буковини”)”, який був завершений у Парижі 29 вересня 1893 року. Підсумкова приписка зроблена в Софії 26 грудня 1893 року. Цю дату й слід вважати завершенням дискусії М. Драгоманова з Б. Грінченком.