Суспільно-політичні передумови переміщення розвитку української журналістики в Галичину.

Процес пробудження української Галичини, започаткований “Весною народів”. Цей процес мав не реґіональне, а всеукраїнське значення. Саме в культурному просторі Західної України вироблялася ідея всеукраїнської єдності, у спільній праці гуртувалися діячі підросійської й підавстрійської частин України над формуванням політичної української нації. Внаслідок розвитку преси сформувалася національна самосвідомість українського народу, який прийшов до кінця ХІХ століття з двома політичними партіями УНДП (Львів, 1899) і РУП (Харків, 1900), що у програмових цілях проголосили боротьбу за самостійну незалежну Українську державу.

1.Запекла й безкомпромісна боротьба поляків за відбудову держави стала для українців уроком того, як треба захищати своє історичне право на вільне національне життя. Багато українців, як наприклад, Іван Федорович, розпочинали політичний ґарт у польському національно-визвольному русі. З багатьох священицьких родин, де до Весни народів панувала польська мова, вийшли відомі діячі українського руху, сповнені бажання за прикладом поляків служити своєму народові. Як і поляки, українці створюють політичну представницьку організацію ГРР.

2.Величезної ваги склала греко-католицька (уніатська) церква. Духовенство відіграло дуже важну роль в історії нашого народного відродження. По-перше, сама сутність церковної унії (об’єднання) полягала у визнанні цією конфесією зверхності Римського Папи, але за умови цілковитого збереження східного (тобто православного) обряду. Це дозволило уніатській церкві зберегти свій окремий статус, залишитися українською церквою попри наявну тенденцію до певного ополячення священиків. Богослужбовою мовою в уніатській церкві була церковнослов’янська з наближеною вимовою до сучасної української мови. Тоді як православна церква в підросійській Україні були цілком поросійщена, злита з Російською православною церквою і перетворена на знаряддя русифікації українського народу, греко-католицька церква в Австрії відіграла протилежну роль: була знаряддям збереження української національної тотожності. Також, з усіх видів освіти українською мовою функціонувала лише одна її духовна галузь: Львівська духовна греко-католицька семінарія та богословський факультет у Львівському університеті. Усі українські діячі цього часу, зокрема й ті, що взяли на плечі тягар українського відродження під час Весни народів, – вихідці з попівських родин, вихованці двох названих закладів освіти, самі священики різного рангу. М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький, В. Пачовський, М. Устиянович, М. Куземський, І. Федорович і багато-багато інших, що з’являються на полі українського національно-визвольного руху.

3. Формування в Галичині другого покоління українських діячів-народовців. За цей чинник слід вважати проникнення в Галичину творів Тараса Шевченка. “Кобзар” сприймався за художній ідеал. Вимірювати себе міркою цього ідеалу стало обов’язком для кожного українського письменника. Це спонукало до пошуку художньої досконалості, до потягу осягнути естетичний ідеал.По-друге, вплив Т. Шевченка виявився величезним в історичній площині. За допомогою Т. Шевченка галичани адаптувалися в українську систему історичних цінностей. Не відмовившись від своїх надбань, від традиції розпочинати історію України з княжої доби, вони пройнялися всеукраїнським поглядом на світ, романтикою козацької України, збагатилися гордощами за український історичний часопростір.

По-третє, Т. Шевченко справив величезний вплив на формування політичної свідомості галицьких українців. “Кобзар” був зрозумілим і близьким західним українцям не лише за мовою, але й за відтвореними в ньому національними характерами, духом і поглядом на світ. Ця велика книга утверджувала ідею єдності галицьких русинів і російських українців і сама була неспростовним доказом української духовної соборності.

4.Наслідки дії Валуєвського циркуляра та Емського указу, що позбавили українське слово в Росії права на публічне життя. Неможливість існування української періодики в Росії, призвела до активізації стосунків австро-українських і російсько-українських діячів. Письменники з України, не маючи жодної друкованої трибуни в Росії, обернулися лицем до Галичини й пішли працювати сюди. До галицьких часописів потяглися низки творів П. Куліша, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, О. Кониського, С. Руданського, М. Драгоманова, І. Білика, а згодом Б. Грінченка, П. Грабовського, Лесі Українки, Л. Глібова, І. Карпенка-Карого, М. Коцюбинського та ін. Російський уряд, заборонивши українську журналістику в своїй країні, виштовхав центр її творення за кордон. У другій половині ХІХ століття на всеукраїнську духовну, наукову й літературну столицю перетворився Львів, який би ніколи не став нею самостійно, без постійного притоку інтелектуальних сил зі Сходу України. Таким чином, в Україні після Харкова й Києва з’явилася третя столиця. Зрештою, такий розвиток подій був природним для колонізованого народу, який боровся за виживання і використовував для цього усі можливості, що з’являлися в тому чи іншому куточку його країни.

5.Діяльність Михайла Драгоманова (1841 – 1895). У 1876 році він рушив у добровільну еміграцію як представник київської Старої громади, маючи на меті заснувати вільну друкарню українського слова, на зразок аналогічної російської друкарні О. Герцена в Лондоні. Він залишив Львів і зупинився в Женеві, де створив уперше в історії української журналістики еміграційні видання, але неодноразово скаржився на брак підтримки як з України, так і з Галичини. М. Драгоманов з великою увагою ставився до процесів культурного життя у Львові, листувався публічно (тобто на сторінках газет і журналів) і приватно (в особистих листах) з широким колом діячів, багато друкувався в галицьких пресових органах, завдяки чому мав великий вплив на ситуацію в цілому. Він розбудив до активного життя групу молоді – І. Франка, М. Павлика, О. Терлецького, І. Белея та ін., – з яких бере початок третє покоління галицької інтеліґенції, що 1890 року утворило Україно-Руську радикальну партію – першу партію в Україні.

Вплив М. Драгоманова на західних українців був неоднозначним. І. Франко завжди відгукуючись про нього “як свойого вчителя”, разом з тим відзначав, що “він не був для мене батьком, добрим, ласкавим і вирозумілим на хиби поводирем, а радше батогом, що без милосердя, не раз несправедливо, а завжди болюче цьвігав мене. Це була важка школа, тяжча, як у дрогобицьких василіан”. Попри цю неоднозначність М. Драгоманов користувався величезним авторитетом і справив значний вплив на всю галицьку журналістику.

Що ж до І. Франка та його творчу діяльність, то можна говорити як не про чинник культурного розвитку, оскільки він сам є частиною цього розвитку, розташований всередині австро-українського середовища,

Під впливом названих п’яти чинників Західна Україна пережила бурхливе культурне зростання. На відміну від Росії, де українська журналістика була узалежнена від зовнішнього чинника – жандармської заборони – в Австрії українська журналістика (а також освіта, культура, література) не була узалежнена від зовнішніх чинників, а залежала в основному від внутрішнього потенціалу українського народу. Цей потенціал на початку культурного піднесення не був високим, визначався селянським статусом української нації, відсутністю в її складі світської інтеліґенції, засиллям клерикальних елементів у духовному житті. Але з часом становище змінювалося.

Ситуація свободи, у якій розвивалася українська нація в Австрії, породила розмаїття українського громадсько-політичного й культурно-освітнього життя. Українська спільнота дорослішає політично й культурно, зазнає розшарування на соціальні складові. Кожна з цих складових створює свої пресові органи, а сама журналістика перетворюється на складну розгалужену систему.