Основні засади розвитку москвофільської журналістики, головні видання.

Москвофільство — мовно-літературна і суспільно-політична течія серед українського населення Галичини, Буковини і Закарпаття у 1819—1930-х рр. Обстоювала національно-культурну, а пізніше — державно-політичну єдність з російським народом і Росією.

Основні передумови виникнення москвофільства: втрата українським народом власної державності, багатовікове іноземне поневолення, роздрібненість і відокремленість окремих земель, денаціоналізація освіченої еліти та низький рівень національної самосвідомості мас.

У цих умовах виникає панславізм як суспільно-історична й філософська доктрина, головними постулатами якої стали такі ідеї:

- оскільки слов’янські народи – історичні родичі, мають спільне минуле, то їм покладено долею й спільне майбутнє;

- спільний дім бачиться по-різному: кирило-мефодіївцям – як вільна федерація рівноправних слов’янських народів; російським слов’янофілам – як подальше розширення Російської імперії, аж до включення до її складу усіх територій, замешканих слов’янами; патріотам Польщі – як створення всеслов’янської держави під протекторатом відновленої Речі Посполитої;

- покликання слов’ян – протистояти європейській буржуазній цивілізації, встановити в світі рівновагу цивілізації й культури.

- спільна культура, традиції тощо.

Типологію москвофільства І. Франко виклав у статті “Зміна системи” (1896). Вона йому бачилася такою:

1) “москвофільство хлопське, з характером соціальним; се та наївна віра, що в Росії хлопові ліпше і що остаточно колись “білий цар” прийде до нас, “зробить порядок” з панами і жидами і запевнить хлопам щасливіші відносини життя;

2) москвофільство язикове; се та наївна віра одної часті нашої малоосвіченої інтеліґенції, що наша хлопська мова занадто проста, занадто невироблена для заспокоєння культурних потреб нації і що, значить, нам треба прилучитися до “общеруського” літературного руху, плодити й собі “общеруську” літературу;

3) москвофільство політичне, котре знов може бути двояке, а власне:

а) прихильність до москалів як до народу слов’янського, великого і багатообдарованого від природи, прихильність і любов для його кращих культурних і духових змагань, для його боротьби за волю політичну і соціальну справедливість, – такими москвофілами є ми всі, є всі чесні і поступові люди в Європі, а особливо в Слов’янщині, –

б) а може бути москвофільство сікофанське та шпіонське, служка нинішньої російської державної машини, москвофільство платне і гідне всякої погорди”.

Москвофільська журналістика була першим явищем в історії української преси, яке мало розгалужену внутрішню структуру. У межах цього явища здійснено вперше перехід від системи послідовних до системи паралельних явищ, тобто тих, що існують одночасно. Так само вперше можна говорити про розвинуту галузеву й тематичну спеціалізацію, хоча вона ще далеко не відповідає сучасним уявленням про типологію журналістики.

1 група - Офіційні урядові видання, що видавалися від імені Австрійської держави для галицьких русинів. Риси такої журналістики: відзначалася вірнопідданством, рудиментами рутенства, низьким професійним рівнем, “язичієм” у мові видань, слабким авторитетом у читачів. Перша газета цього типу розпочала свій вихід у Львові 2 (14) липня 1849 року під назвою “Галичо-Рускій Вестник” за редакцією відомого поета М. Устияновича. Газета виходила тричі на тиждень, друкувалася кирилицею, тобто стародавнім слов’янським алфавітом (церковні, релігійні тексти друкувалися кирилицею, світські твори – гражданкою). Головне призначення видання – друкувати на своїх сторінках урядову інформацію. Газета була провідником офіційної позиції Відня, редактор намагався тяжіти до живої народної мови, друкувала державні постанови, закони і розпорядження, які уряд вважав за необхідне донести до усіх національних спільнот, що складали державу, мовою цих спільнот. Газета складалася з офіційної і неофіційної частин; усього вийшло 78 її чисел.

У 1850 році видання газети було перенесене до столиці імперії Відня і отримало назву “Вестник для Русинов Австрийской державы”, а редактором став Іван Головацький - довголітній перекладач з німецької мови австрійських державних законів, постанов та інших документів, якими заповнювалися в основному шпальти газети. У різний час “Вестник” мав додатки “Отечественный сборник”, “Домова школка”, “Сион церков, школа” щоб хоч якось залучати читачів до свого видання (ніхто не хотів читати лише постанови та укази). У другому періоді, після перерви, коли видання втратило статус додатка і виходило як самостійне, “Отечественный сборник” наближався в своїх позиціях до народовства.

Другу групуїх періодики склали газети й журнали, які за сучасною кваліфікацією можна вважати загальними, суспільно-політичними, якісними виданнями.

 До цієї групи належали “Зоря Галицька” тоді, коли від 1850 року її видавцем став Ставропігійський інститут та газета Івана Гушалевича “Новины”, яку він видавав 1849 року. Ця газета може правити за зразок москвофільської політичної журналістики цього раннього періоду її становлення.

Наприкінці 1848 року за підписом І. Гушалевича вийшло “Оголошенє...” про видання нової газети під назвою "Новини". Перше число відкривалося програмовим віршем “На новий рік”, без підпису автора, але, очевидно, пера І. Гушалевича. Газета, окрім літературних творів, складалася з передруків інформації про поточні політичні справи з інших (німецьких і польських) видань. На всі двадцять шість чисел власна журналістська праця редактора склала 5 коротких повідомлень з українського життя. Але через нездарність Гулашевича, в заключному числі “Новин” він оголосив про закриття газети (26 випуск) і заснування іншого "письма" під назвою “Пчола”.

У 1861 році у Львові за редакцією вже відомого нам Б. Дідицького започатковано нову громадсько-політичну газету “Слово”. І. Наумович випускав власну газету "Русская рада" для висловлення своєї активної політичної позиції, друкував свої промови, виголошувані в австрійському парламенті, свої численні літературні твори, неодмінно позначувані виразною політичною тенденцією. Поруч з газетою “Русская рада” він виступив видавцем і редактором ілюстрованого журналу для селян “Наука”, склавши для нього широку програму, спрямовану на всебічне задоволення потреб народу в різноманітній інформації.

1888 року у Відні буковинські москвофіли розпочали видання журналу “Русска правда”. Спочатку він виходив щомісяця, але з наступного року перетворений на двотижневик. Усього вийшло 68 його чисел.

1880 року розпочалася редакторська діяльність видатного москвофільського журналіста Йосипа Маркова. За фінансової підтримки російського уряду він розпочав видання двотижневої газети “Пролом”. Газета містила проросійські матеріали, пропаґанду російського православ’я і готувала Галичину шляхом виховання громадської думки до політичної адаптації з Росією. Газета багато разів міняє назву: “Новий пролом”, а далі під заголовками “Червоная Русь (1888 – 1891), “Галицкая Русь” (1891 – 1892) і “Галичанинъ”.

Загальна суспільно-політична журналістика (ми перелічили не всі, але найголовніші видання) демонструє становлення москвофільського руху, яке відображали його газети й журнали, вироблення його ідеології та її еволюцію, прагнення плідно та ефективно вести пропаґанду своїх політичних поглядів.

Третю групу москвофільських видань складали літературно-наукові часописи. Біля джерел цього типу газет і журналів стоїть “Пчола” Івана Гушалевича, що виходила від 7 травня до 3 вересня 1849 року. Усього вийшло 19 чисел, часопис друкувався гражданкою. Редактор обіцяв наповнювати свою газету поезією “во всех галузях”, згуртувати у виданні авторів не лише з галицької, але й з підросійської України, задовольнити потреби словесності, що розвивалася, а також історію нашого народу “образом систематическим преподавати”. Це був перший у Галичині неполітичний літературно-науковий часопис. З погляду інформаційного “Пчола” виглядала дещо кращою, ніж “Новины”.

Спроби москвофілів видавати літературний часопис відновилися в 1855 році з виданням журналу “Семейная Библіотека”, що спочатку виходив один раз на місяць, а у другий рік видання – двічі на місяць. Ініціатором видання виступив Я. Головацький, який запросив для його редагування Северина Шеховича (1829 – 1872), людину з низьким освітнім рівнем (кілька класів гімназії), відому, однак, своїм вірнопідданством вождям москвофільського руху, приналежністю ще до “Поґодінської колонії”, у якій відігравав роль “отамана”. Спроби відновити літературно-наукову журналістику час від часу поновлювалися в середовищі москвофілів, хоча кожного разу реалізація цих проектів не була тривалою і доводила неспростовну істину: література, писана “язичієм”, виявляла свою цілковиту безперспективність.

Своєрідним варіантом пошуку компромісу став літературно-науковий двотижневик “Родимый листокъ”, що виходив у Чернівцях у 1879 – 1882 роках. Видавцем і редактором журналу був священик о. Микола Огоновський (1850 – 1907), брат Омеляна й Олександра, знаменитих діячів народовського табору. Його часопис являв собою еклектичне поєднання розміщених поруч творів москвофілів.

Порівняно слабка літературно-наукова журналістика москвофілів демонструвала проміжний рівень культури цього напрямку, яка не могла досягти скільки-небудь помітних вершин у відриві від народного ґрунту.

Четверту групу москвофільської журналістики складали спеціалізовані часописи: фахові та призначені певній аудиторії чи темі.

Чільне місце тут займали педагогічні газети та журнали. Ініціатива створення першої педагогічної газети належала відомому І. Гушалевичу. Вона мала назву “Дом и школа”, “временопись посвящена школам и сельскому народовы”. Її перше число вийшло у Львові 10 січня 1863 року й відкривалося програмовим віршем редактора. Як бачимо, від часу видання “Новин” і “Пчоли” ні спосіб мислення, ні поетична техніка І. Гушалевича не змінилися. Газета виходила 10, 20 і 30 числа кожного місяця, за 1863 рік вийшло 36 номерів обсягом 6 сторінок (іноді 4) формату А5. Матеріали друкувалися кирилицею і гражданкою. Серед них переважали розповіді про життя святих, статті морально-виховного змісту, художні твори, статті про життя школи, поради вчителям, господарські й лікарські поради.

У 1869 – 1974 роках у Львові виходила щотижнева газета “Учитель”, яку редагував М. Клемертович. Газета містила педагогічні статті, художні твори, матеріали на економічні й культурно-освітні теми, мала додаток для дітей “Ластівка”.

1875 – 1879 у Львові виходила “Газета школьна” за редакцією Омеляна Партицького (1840 – 1895) – учителя учительської семінарії. У діяльності цього діяча дивовижним чином поєдналися москвофільські й народовські ідеї. “Газета школьна” була припинена 15 грудня 1879 року на вимогу Ради школьної краєвої як “яскраво опозиційне і москвофільське видання”.

У підсумку слід сказати, що москвофільство як явище українського духовного життя, культури й політики, викликане певними об’єктивними умовами історичного буття української нації, з панівного становища, яке воно займало в 1850-х роках, у міру зростання національної самосвідомості українців звелося до назадницького рутенського явища. Певною мірою можна говорити про те, що політична програма москвофільства була виконана в 1939 році внаслідок реалізації таємного пакту Молотова – Ріббентропа, згідно з яким Західна Україна була окупована Червоною Армією і приєднана до Радянського Союзу. У сенсі ж духовному й культурному програма москвофільства не була здійснена ніколи, і її виконання засадничо неможливе, оскільки неможливо зденаціоналізувати багатомільйонний народ, що живе на своїй землі й живиться з її джерел та ландшафтів.

Можна було б говорити, що москвофільство на початку ХХ століття вже збанкрутувало. Багато фактів свідчить про це: у 1914 році “Просвіта” мала 2944 читальні, а “Общество им. Качковского” – близько 300; Український крайовий ревізійний союз об’єднував 909, а “Русский ревизионный союз” – 106 кооперативів; у 1913 році до Галицького крайового сейму обрано 30 депутатів від народовців і 1 від москвофілів. Отже, можна було б говорити про цілковиту історичну поразку москвофільства, якби, підживлюване міцними зовнішніми впливами, воно не давало вже в ХХ столітті таких потворних явищ, як публіцистика Я. Галана, який походив з москвофільської родини і всю свою творчість поклав на олтар служіння Москві. Україна знає доволі москвофілів і в новітню політичну добу, а відтак вивчення цього явища, його журналістики й боротьби з ним українського народу – обов’язок нашої науки.