Поняття, форма та зміст довіреності.

Довіреність — це односторонній правочин. За довіреністю здійснюється представництво, яке ґрунтується на договорі або акті юридичної особи. В ній закріплені межі повноважень представника, який створює права та обов'язки безпосередньо для довірителя. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій для представництва перед третіми особами. Особа, яка видає довіреність, є довірителем, а особа, яка отримує повноваження за довіреністю — повіреним. Довіреність може бути складена від імені однієї або кількох осіб на ім'я однієї або кількох осіб. У виданій на підставі договору довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному. За змістом і обсягом повноважень довіреності поділяються на такі види: 1) генеральні (загальні), що видаються на визначений терміндля здійснення різних правочинів (наприклад, довіреність на управління майном та ведення справ учасників договору спільної діяльності);2) спеціальні, що видаються на вчинення певної кількості однорідних правочинів (наприклад, на укладення правочинів керівнику філії, отримання пенсії, стипендії, поштового переказу протягом визначеного терміну);3) разові, що видаються на вчинення одного правочину (наприклад, продати чи купити будинок).Довіреність завжди повинна мати письмову форму. Це може бути звичайна письмова чи письмова нотаріальна форма. Форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин. Нотаріальної форми вимагають також довіреності фізичних осіб на здійснення представництва в суді, а також довіреності, видані в порядку передоручення. Відсутність дати вчинення довіреності робить її нікчемною. Строк дії довіреності зазначається у довіреності.

Поняття та види строків у цивільному праві.

Строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати. Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. Строк, що визначений роками, спливає у відповідні місяць та число останнього року строку. Строк, що визначений місяцями, спливає у відповідне число останнього місяця строку. До строку, що визначений півроком або кварталом року, застосовуються правила про строки, які визначені місяцями. Строк, що визначений у півмісяця, дорівнює п'ятнадцяти дням. Строк, що визначений тижнями, спливає у відповідний день останнього тижня строку. ВИДИ: 1. За підставами встановлення: а) законом (авторське право діє протягом усього життя автора і 50 років після його смерті); б) адміністративним актом; в) договором ( за договором позики сторони визначили строк повернення грошей); г) рішенням суду ( за рішенням суду дається відстрочення виселення наймача з жилої площі на три місяці). 2. За ступенем самостійності учасників цивільних правовідносин у встановленні строків їх поділяють на імперативні, що не підлягають зміні за угодою сторін (наприклад, не допускається скорочення позовної давності), і диспозитивні, що визначаються за угодою сторін (наприклад, строки в орендних відносинах). 3. За розподілом обсягу прав та обов'язків сторін за окремими періодами часу розрізняють загальні й окремі строки (наприклад, річний строк дії договору — це загальний строк поставки продукції, окремі ж строки — місячні, квартальні тощо — визначають поставку окремих партій продукції до закінчення цих проміжків часу у межах загального строку). 

Позовна давність.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у 3 роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в 1 рік застосовується, до вимог: 1) про стягнення неустойки (штрафу, пені); 2) у зв'язку з недоліками проданого товару. Позовна давність у 5 років застосовується до вимог про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману. Позовна давність у 10 р. застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину. Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін, але не може бути скорочена. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Заміна сторін у зобов'язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності. Перебіг позовної давності зупиняється: 1) якщо пред'явленню позову перешкоджала надзвичайна або невідворотна за даних умов подія (непереборна сила); 2) у разі відстрочення виконання зобов'язання (мораторій) на підставах, встановлених законом; 3) якщо позивач або відповідач перебуває у складі ЗСУ. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту. Позовна давність не поширюється: 1) на вимогу вкладника до банку про видачу вкладу; 2) на вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю; 3) на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта ОДВ, ОМС, яким порушено його право власності або інше речове право.

Поняття та зміст права власності.

Право власності — це визнане законом право, яке закріплює абсолютну належність майна особі (власникові) та визначає її права та обов'язки щодо цього майна. Виділяють право власності в об'єктивному і суб'єктивному розумінні. Право власності в об'єктивному розумінні — це сукупність норм, які врегульовують відносини права власності в суспільстві. Зміст права власності в суб'єктивному розумінні становлять його правомочності — право володіння, користування і розпорядження. Право володіння означає юридично забезпечену можливість власника мати майно у своєму віданні, у сфері свого фактичного господарського впливу. Право користування — це юридично закріплена можливість господарського використання майна та вилучення з нього корисних властивостей власником чи уповноваженими ним особами. Право розпорядження — це юридично закріплена можливість власника самостійно вирішувати долю майна шляхом його відчуження іншим особам, зміни його стану та призначення.