Спільна часткова власність.

У спільній частковій власності кожен із співвласників має чітко визначену частку в праві власності на майно. Розмір часток може бути рівним або нерівним. Розмір часток у праві спільної часткової власності вважається рівним, якщо інше не встановлено домовленістю співвласників або законом. Суб'єктами (учасниками) права спільної часткової власності можуть бути фізичні і юридичні особи, держава, територіальні громади. Частка учасника спільної часткової власності (співвласника) у праві власності визначається у відсотках або у вигляді дробу. Таку частку називають ідеальною. Ідеальна частка має відповідати реальній. Реальна частка — це частка майна в натурі. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. Співвласники здійснюють право спільної часткової власності за згодою між ними. Вони вправі домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. При цьому договір між співвласниками може посвідчуватися нотаріально. Кожен із співвласників відповідно до своєї частки у праві спільної часткової власності зобов'язаний брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, зборів, (обов'язкових платежів), а також нести відповідальність перед третіми особами за зобов'язаннями, пов'язаними із спільним майном. У разі продажу частки у праві спільної часткової власності співвласник має переважне право перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах, крім випадку продажу з публічних торгів.

Цивільно-правові способи захисту права власності.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання прав; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення тощо. Під захистом права власності та інших речових прав слід розуміти сукупність передбачених чинним законодавством заходів, що застосовуються у випадках порушення цього права і спрямовані на попердження порушення чи відновлення порушеного права власності. До основних засобів належать:віндикаційний та негаторний позови. Захист права власності може здійснюватися шляхом пред'явлення позову до суду. Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Віндикаційний позов — це позов неволодіючого майном власника про витребування свого майна з чужого незаконного володіння. Власник майна має право вимагати від особи, яка знала або могла знати, що вона володіє майном незаконно (недобросовісного набувача), передання усіх доходів від майна, які вона одержала або могла одержати за весь час володіння ним. Негаторним є позов власника про усунення перешкод, які заважають користуватись і розпоряджатись належним йому майном. ЦК містить норму, яка надає право власнику на звернення до суду з позовом про усунення перешкод, які заважають йому користуватись, розпоряджатись своїм майном. Мета негаторного позову полягає в тому, щоб зобов'язати відповідача здійснити певні дії або ж заборонити йому вчиняти певні дії.

Речові права на чуже майно.

Сервітут — це право користування чужим майном. Таке право може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів. В цьому разі він має назву земельний сервітут. Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки. Договір про встановлення земельного сервітуту підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно. Сервітут може встановлюватися також щодо нерухомого майна (будівлі, споруди тощо), для задоволення потреб інших осіб, що не можуть бути задоволені інших способом. Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом, або рішенням суду (на певний строк або без визначення строку). Він обов'язково визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном. Особа, яка користується сервітутом, зобов'язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут не підлягає відчуженню. Збитки, завдані власникові (володільцеві) земельної ділянки або іншого нерухомого майна особою, яка користується сервітутом, підлягають відшкодуванню на загальних підставах. Серед речових прав на чуже майно мають місце також емфітевзис та суперфіцій. Емфітевзис — це право користування чужою земельною ділянкою для с/г потреб. Воно встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою (землекористувачем). Якщо договір про надання права користування чужою земельною ділянкою для с/г потреб укладено на невизначений строк, кожна із сторін може відмовитися від договору, попередивши про це другу сторону не менш як за 1 рік. Важливою особливістю зазначених відносин є те, що право користування чужою земельною ділянкою для с/г потреб (емфітевзис) може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування. Право передачі земельної ділянки в користування іншій особі для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель називають суперфіцієм. Суперфіцій може виникати на підставі договору або в порядку спадкування, на визначений або невизначений строк.