Критерії оцінювання навчання досягнення учнів у системі загальної середньої освіти

Початковий рівень характеризується первинними уявленнями про предмет вивчення, фрагментарністю відповідей.

Середній рівень – учень здатний вирішувати найпростіші завдання за зразком, відтворювати основний зміст навчального матеріалу, володіти елементарними навчальними вміннями.

Достатній рівень характеризується знанням суттєвих ознак понять, оперує ними, розв’язує стандартні завдання, уміє робити висновки, виправляти допущені помилки, однак не вміє переносити і використовувати знання в інших навчальних ситуаціях.

Високий рівень – знання системні, учень застосовує їх для виконання творчих завдань, самостійно оцінює різні явища, факти, відстоює особисту позицію.

Контроль за навчальною діяльністю здійснюється різними методами і в різних формах. Використання методів контролю спрямоване на виявлення й оцінювання знань, а також фіксацію результатів навчання. У шкільній практиці використовують такі методи контролю: спостереження за різними видами діяльності учнів; усне опитування; письмову перевірку (контрольна робота, твір, письмове домашнє завдання та ін.); графічну перевірку; перевірку практикою (лабораторні і практичні роботи); тести успішності; самоконтроль.

66 Виховання як педагогічна категорія сутність і специфіка виховного процесу Педагогіка має свій понятійний апарат — систему педагогічних понять, які виражають наукові узагальнення. Ці поняття називають категоріями педагогіки. Категорії — найзагальніші поняття, що відображають основні, найістотніші сторони, властивості та зв'язки явищ об'єктивного світу.
Найважливіші педагогічні категорії — виховання, освіта і навчання. Вони охоплюють сукупність реальних явищ, теоретичних і практичних питань, що належать до предмета педагогічної науки. Правильне їх розуміння потрібне передусім для пізнання педагогічних закономірностей.
Виховання — соціальне явище, властиве тільки людям, є однією зі сфер суспільно-необхідної діяльності.Виховання— цілеспрямований та організований процес формування особистості.

67Основні закономірності виховного процесу і їх врахування у виховній роботі Закономірності виховання — стійкі, повторювані, об'єктивно існуючі зв'язки у вихованні, реалізація яких сприяє ефективному розвитку особистості.

У процесі виховання особливо важливими є такі закономірності.
1. Органічний зв'язок виховання із суспільними потребами та умовами виховання. Розвиток суспільства зумовлює зміни, диктує нові потреби і в його виховній системі. Наприклад, у зв'язку з розбудовою незалежної Української держави виникла потреба формування в підростаючого покоління української національної свідомості, любові до свого народу, його традицій, історії, культури.
2. Взаємодія у виховному процесі всієї сукупності різноманітних чинників. Виховує все: люди, речі, явища. Серед виховних чинників найвагомішим є людський (роль батьків, педагогів).
3. Опора у виховному процесі на позитивні якості дитини, стимуляцію активності особистості, позитивні емоції від досягнутих успіхів.
4. Результати виховання залежать від виховного впливу на внутрішній світ дитини, її духовну, емоційну сфери. Виховний процес має постійно трансформувати зовнішні виховні впливи у внутрішні, духовні процеси особистості (її мотиви, установки, орієнтації, ставлення).
5. Визначальними у вихованні є діяльність і спілкування. Діяльність — головний фактор єдності свідомості й поведінки, коли учень зайнятий певним видом діяльності (навчальною, трудовою, ігровою, спортивною та ін.), що забезпечує всебічний розвиток особистості.
У вихованні закономірності виявляються в усьому різноманітті взаємозв'язків і взаємоперетворень. їх необхідно враховувати під час створення будь-якої виховної ситуації.

68 Поняття про принципи виховання характеристика принципів народності культуровідповідності і гуманізації і демократизації виховання Принципи виховання за своєю суттю - основні положення та нормативні вимоги, що визначають зміст, організаційні форми і методи процесу виховання.
Принципи виховання - вихідні положення про способи досягнення виховних цілей з урахуванням законів виховного процесу.До основних принципів виховання відносять:
1. Принцип суспільної спрямованості виховання, що полягає у відповідності виховання соціальним потребам, інтересам народу, країни, традиціям, нормам. Принцип суб'єктності, що полягає у розвитку здатності вихованця усвідомлювати своє «Я», оцінювати себе, відстоювати свою позицію, чинити опір негативному впливу середовища, виявляти особисті якості та здібності. Принцип суб'єктності, що полягає у розвитку здатності вихованця усвідомлювати своє «Я», оцінювати себе, відстоювати свою позицію, чинити опір негативному впливу середовища, виявляти особисті якості та здібності.

прагне суспільство. Ідеал національного виховання найглибше розкрито у працях українського педагога Г. Ващенка. В основі ідеалу національного виховання лежать загальнолюдські та національні цінності. До загальнолюдських відносяться добро, зло, справедливість, людяність, любов.До національних – мова, культура, звичаї. За Г.Ващенком, ідеал національного виховання грунтується на двох головних цілях: служіння Богові та своїй нації.
Він включає в себе таку систему компонентів духовного світу украінців:
1 – національну психологію – психлогію працьовитого господаря, вмілого хлібороба, поборника прав людини і державної незалежності, духовної спадщини народу.
2 - національний характер і темперамент - одвічне правдошукання, гостинність і щедрість, лагідність, талановитість, ніжність і глибокий ліризм, волелюобність і душевне багатство.
3 - національний спосіб мислення –самобутність, завдяки чому із століття в століття розвивається українська самобутня культура і духовність.
4 - народну мораль етику – людяність, доброту, милосердя, співпереживання, як найвищі духовні надбання.
5 - народну естетику – красу поведінки, привабливий стиль життя, доброзичливе ставлення до людей, уміння вишивати одяг, готувати смачну іжу.
6 - народну правосвідомість – життя за законами добра і краси, правди і справедливості,гідності і милосердя.
7- національну філософію – самобутню систему ідей, поглядів на природу, суспільство, всесвіт, на духовний світ людини, проблему долі людини.
8 -національний світогляд – систему поглядів, переконань, ідеалів, яка є основою національної духовності
9 - національну ідеологію – ідейне багатство націі,систему філософських, політичних, правових, економічних, моральних, естетичних та релігійних ідей,поглядів і переконань.
10 - національну свідомість та самосвідомість – відчуття гордості за незалежність украінської націі.

70 Грирорій Ващенко – творець національної системи виховання виховний іде Григорія ВащенкаВащенко є творцем української національної педагогіки, яка відповідає духовності українського народу, його історичній місії і потребам державного будівництва України. Цьому передувала кропітка довготривала понад 30 років робота з вивчення історії світових педагогічних систем, зарубіжного та вітчизняного педагогічного досвіду. Результатом стала велика, видана у Мюнхені в 4-х частинах, праця (1949 р.), яка й зараз використовується для лекцій з педагогіки в Українському Вільному Університеті. Початком і загальною назвою став підручник "Загальні методи навчання", до якого були дописані дидактичні роботи: "Система освіти в самостійній Україні", "Система навчання", "Організаційні форми навчання". Далі ідуть роботи з проблем виховання: "Виховний ідеал", "Виховна роль мистецтва", "Засади естетичного виховання", "Тіловиховання як засіб виховання волі і характеру". Все це творить повний курс педагогіки. Глибоко вивчивши історію та педагогічний досвід українського народу, Ващенко вибрав звідти все найкраще і створив у творі "Виховний ідеал" яскравий образ виховного ідеалу української людини. Цей ідеал побудований на двох головних принципах: християнської моралі та української духовності, і спрямований на службу Богові і Україні. Християнська мораль ставить в основу виховання загальнолюдські вартості: закон творення добра і боротьби зі злом, шукання правди і побудова справедливого суспільства, що спирається на закони краси і любові. Українська духовність відображає національні цінності, які виплекані упродовж віків і входять до традицій українського народу. Це все те, що найбільше відповідає психології народу і його призначенню: українська гостинність, замилування красою, мистецька творчість, схильність до музики, співу і танців, побут українців з його вірністю в коханні тощо. Національні вартості зафіксовані і відображаються у пісенному фонді, у звичаях українського народу, в його мистецтві, у творах кращих українських митців і письменників, у християнській вірі й історичному минулому. Для створення українського виховного ідеалу, на думку Ващенка, треба відтворити історичне минуле свого народу з його культурними скарбами, а також зачерпнути зі скарбниць інших народів те, що найкраще і що відповідає нашій духовності.

Ващенко став творцем української національної системи освіти. Він вказував, що за період більшовицької влади національні риси зазнали великого ушкодження і їх треба відновити. У своїй праці "Проект системи освіти в самостійній Україні" він подає викладки, які пропонує вважати вихідними у справі реальної розбудови національної системи освіти. Її головними елементами Ващенко назвав: ідеалістичне світосприймання, яке виключає більшовизм з його матеріалізмом і атеїзмом; християнська мораль як основа родини і здорового суспільства; високий рівень педагогічних наук; організація педагогічних досліджень і розбудова дослідних педагогічних станцій та лабораторій; видання педагогічних творів, шкільних підручників й іншої літератури для молоді. Невід’ємною частиною національної системи освіти Ващенко називає родинне виховання, що обумовлює необхідність психологічних і педагогічних знань для батьків.

71 Українська етнопедагогіка –основна національна системи виховання основні шляхи і засоби національного виховання молоді Етнопедаго́гіка — галузь педагогіки, що включає в себе емпіричні педагогічні знання, навики, досвід певного етносу у вихованні підростаючого покоління. В етнопедагогіці загальнолюдські надбання трудового, етичного, естетичного виховання втілюються в системі виховання даного народу. Українська етнопедагогіка включає в себе такі розділи педагогічних знань як народне дитинознавство, батьківська, родинна педагогіка, народна дидактика і народна педагогічна деонтологія.

Після тривалого періоду ігнорування і заборони в Україні національної системи нині виховання в загальноосвітній школі, у дошкільних і позашкільних закладах стає на шлях відродження, науково-педагогічного осмислення і обґрунтування. По-новому осмислюється значення і роль етнопедагогіки у вихованні майбутніх громадян Української держави. Прийняття Державної національної програми «Освіта» надало процесам етнопедагогічного відродження цілеспрямованого характеру на державних засадах.

Українська народна педагогіка — складова народознавства (українознавства) й водночас один із засобів його реалізації на практиці, тобто є основою педагогіки народознавства.

72 методи, прийоми і засоби виховання , поняття «метод» (грец. metodos — шлях досліджен­ня, пізнання) означає спосіб теоретичного і практичного освоєння дійсності, а їх сукупність позначається понят­тям «методологія». виховання як специфічний вид діяль­ності та наукова галузь охоплює відповідну сукупність методів.

методи виховання — шляхи і способи діяльності вихователів і ви­хованців 3 метою досягнення виховних цілей.

першовідкривачем методів виховання вважають ні­мецького педагога йогана-фрідріха герба рта (1776—1841), який вважав, що філософія визначає мету виховання, а психологія — шляхи до цієї мети.

метод виховання поділяють на окремі елементи — при­йоми виховання, які використовують для підвищення ви­ховної ефективності методів.

прийом виховання — складова частина методу, що визначає шля­хи реалізації вимог методів виховання.

методи і прийоми виховання є своєрідними інструментами в діяльності вихователя.їх дієвість залежить від використання виховних засобів.

засоби виховання-надбання матеріальної та духовної культури,(художня,науково-літературна,радіо,телебачення.інтернет,предмети образотворччого,театрального, кіномистецтва тощо), форми і види виховної ро­боти (збори, бесіди, конференції, гуртки, ігри, спортив­на діяльність), які задіюють під час використання пев­ного методу. дієвість методів виховання залежить і від того, наскільки у виховному процесі задіяна праця мо­лодої людини над собою, природа, надбання національ­ної культури (казки, легенди, колискові пісні, обряди, звичаї та ін.).

основним критерієм оцінювання виховного методу є відповідність його виховним цілям і завданням. у педаго­гічній науці існує кілька класифікацій виховних методів. найчастіше при цьому беруть аа основу систему виховних впливів, за допомогою яких відбувається формування осо­бистості.

однією з найпоширеніших є класифікація методів ро­сійського вченого-педагога віталія сластьоніна, згідно з якою розрізняють такі групи методів:

2. методи формування свідомості особистості: бесі­ди, лекції, методи дискусії, переконання, навіювання, при­клад.

методи організації діяльності, спілкування, фор­мування позитивного досвіду суспільної! поведінки: педа­гогічна вимога, громадська думка, довір'я, привчання, тре­нування, створення виховних ситуацій, прогнозування.

методи стимулювання діяльності і поведінки: гра, змагання, заохочення, покарання.

методи самовиховання: самопізнання, самооціню- вання, саморегуляція.

використання їх забезпечує формування в учнів прак­тичних умінь і навичок самовиховання як найвищої фор­ми виховання і подальшого самовдосконалення. вони вра­ховують демократичні засади виховання, необхідність ак­тивної участі дітей у виховному процесі.

73 Основні методи впливу на свідомість особистості — бе­сіда, лекція, дискусія, переконання, навіювання, приклад.

Бесіда

Бесіда — мелад виховання та отримання інформації про особис­тість за дополюгою безпосереднього словесного спілкування.

Результативність бесіди залежить від чіткості сфор­мульованої мети, продуманості та послідовності запитань залежно від реакції співрозмовника, його індивідуаль­них особливостей. Бесіда потребує щирого тону, пере­конливої 1 правдивої інтонації. У процесі учитель пови­нен так спрямовувати її розвиток, щоб всі учні виявили бажання і змогли висловитись, поставити запитання, отримати відповіді на них.

Одна з передумов ефективності бесіди — психологіч­ний контакт із співбесідником. У процесі бесіди слід вра­ховувати, що інформація може бути суб'єктивною і вима­гає доповнень, уточнень, перевірки за допомогою іншах методів.

Бесіда — діалогічна взаємодія, яка припускає реаліза­цію інформативної (передача і прийом інформації), регу­лятивно-комунікативної (вплив на поведінку учасників спілкування), афективно-комунікативної (вираження та передача емоцій і переживань) функцій спілкування.

Лекція

ЛкцИі — розгорнута, системний виклад у доступній формі певної

соціально-політичної, моральної, естетична проблеми.

Лекція має бути старанно підготовлена щодо змісту, стилю, методичних прийомів. Процес підготовки і прочи­тання ЗГ потребує дотримання різноманітних методичних вимог. На підготовчому етапі, який поділяють на фраг­менти: формулювання теми (має бути всеохоплюючою, ці­кавою); визначення виховної мети; складання попереднього плану лекції; добір і вивчення літератури; складання роз­горнутого плану (план-проспект) матеріалів із різноманіт­них джерел, найважливіше передбачити обсяг теоретич­них питань, які збирається порушити лектор, створити модель лекції (завершене ціле). Виклад змісту лекції, йо­го фрагменти: вступ (має бути коротким, чітким, з фор­мулюванням мети), виклад основного вмісту (глибоке, все­бічне, логічно послідовне розкриття основних положень), заключна частина (лаконічність, наявність висновків), покликані збудити інтерес в аудиторії до порушуваної проблеми, настроїти на глибокі роздуми.

Дискусійні методи

Дискусійні методи (диспут, дискусія) створюють умови для висловлення власних поглядів і переконань, зіставлен­ня їх з позиціями опонентів, обстоювання своєї думки.

дискусія — метод групового обговорення проблеми з метою з'я­сування істини шляхом зіставлення різних думок.

__ Часто дискусією називають спір, суперечку осіб. Для неї характерні чіткість мети, компетентність, науковий підхід до проблеми, повага до аргументів опонента, послі­довна критика міркувань учасників обговорення  

Використання дискусійних методів сприяє самоствер­дженню учнів у процесі спілкування з дорослими та одно­літками.

Переконання, навіювання, метод прикладу

Переконання — мегаа виховного впливу, за допомогою якого ви­хователь звертається до свідомості, почуттів, миттєвого досвіду ді­тей з метою формування свідомого ставлення до дійсності і норм поведінки.

Переконання формують у процесі засвоєння учнями естетичних, моральних, політичних, філософських та ін­ших знань. Воно мас бути послідовним, логічним, макси­мально доказовим, відповідати рівню вікового розвитку особистості. Переконуючи інших, вихователь повинен сам глибоко вірити у те, про що повідомляє.

Переконувати можна словом і ділом. Тому переконан­ня здійснюють лише в єдності з іншими методами вихо­вання: переконання шляхом бесіди, дискусії, лекції, за допомогою конкретного прикладу, педагогічної ситуації, на основі громадської думки тощо. Переконання склада­ється з гіпотези (того, що треба довести), доказів чи аргу­ментів (того, за допомогою чого доводиться гіпотеза) і де­монстрації (способу доведення).

74   до цієї групи методів належать: педагогічна вимога, громадська думка, вправи 1 привчання, прогнозування, створення виховних ситуацій.

Педагогічна вимога

Педагогічна вимога — педагогічний вплив на свідомість учнів з ме­тою спомуквтм їх до позитивної діяльності або гальмування негатив- них дій І вчинків.

На думку А. Макаренка, без щирої, переконливої, га­рячої і рішучої вимоги не можна починати виховання колективу. Вимога впливає не тільки на свідомість, а й ак­тивізує вольові якості, перебудовує мотиваційну і почут­тєву сфери діяльності в потрібному напрямі, сприяє ви­робленню позитивних навичок і звичок поведінки.

Пред'явлені учням вимоги мають бути доцільними, зро­зумілими ft посильними. Водночас вони повинні випере­джувати розвиток особистості, але їх висувають тоді, ко­ли свідомість учня підготовлена до сприймання. Для цьо­го роз'яснюють суть вимоги, переконують в необхідності й корисності її виконання. Водночас домагаються пози­тивної реакції колективу на вимогу, розраховуючи, що він підтримає педагога, відповідно вплине на учня, якщо той з певних причин не захоче виконувати вимогу.

Громадська думка

Громадська дута — система загальних суджень людей, яка ви­никає в процесі fx діяльності і спілкування та виражає ставлення до різних явищ, подій, що становлять загальний інтерес.

Громадська думка е також методом виховного впливу і результатом виховання. Особиста думка е складовою гро­мадської. Тому основним завданням при використанні цьо

го методу е формування думки особистості: системи по глядів, оцінних суджень, уміння висловлюватись, весті полеміку, критикувати і сприймати критику, прислуха тнсь до думки інших, зіставляти, аналізувати Гх, захища ти свою думку і на цій основі втілювати О в загальну відповідно вирізняючись на фоні загального судження я» індивідуальність. За цієї умови громадська думка вико нуе формуючу, виховну функцію.

Громадська думка е опорою у намаганні педагогічноп колективу утверджувати норми моралі, сприяє активіза ції дій учнівського колективу, допомагає усвідомити уч­ням значення певного виду діяльності, підвищує її ефек тивність. робить набутком усього колективу кращі зраз­ки поведінки. Вона мас бути колективною вимогою, формуватися заздалегідь, не чекаючи прояву негативного явища, бути спрямованою на тих, хто а нею рахується. 1 обережно використовують щодо учнів з підвищеною емо ційністю (не критикувати, а показувати вихід із складно­го становища).

Методи вправ і привчання

Вправляння — виконання учнем певних дій з метою вироблення і закріплення необхідних навичок та позитивних фори поведінки.

Застосування їх у вихованні не можна ототожнювати з вправами в процесі засвоєння основ наук. Термін «вправи» стосовно виховання мас умовний характер, означаючи ба­гаторазове повторення вчинків або дій, в яких виявляєть­ся відповідне до норм моралі ставлення до людей, колекти­ву, оточення. Смисл вправляння полягає не в тешу, щоб учень запам'ятав послідовність етапів своєї діяльності, а щоб норми моральних стосунків стали його звичкою, він швидко і правильно реагував на життєві обставини не тільки внаслідок логічного їх аналізу, а й завдяки почуттям усвідомленню добра і зла

Привчання — організація планомірного і регулярного виконання дітьми певних дій з метою перетворення Тх на звичні форми суспіль­ної поведінки.

Методи вправ 1 привчання взаємозв'язані, адже спря­мовані на засвоєння школярами соціального досвіду, фор­мування у них системи вмінь і навичок. Практика свід­чить, що особистість швидко засвоює норми 1 правила поведінки у суспільстві, але в конкретній діяльності ді­ти відчувають значні труднощі через брак умінь і нави­чок. Тому у вихованні потрібна система доцільних вправ, спрямованих на створення виховних ситуацій, які ма­ють конкретний життєвий сенс. Наприклад, не можна виховати в дитини почуття сміливості лише через заучу­вання поняття «сміливість». Потрібна система вправ, спрямованих на подолання внутрішніх бар'єрів страху в конкретних ситуаціях.

Метод прогнозування

Прогнозування — передбачення ситуацій (обставин, процесів,

явищ, подій), які раніше не мали місця, але можливі в перспективі.

Прогнозування здійснюють в усіх сферах діяльності (сімейно-побутовій, науковій, економічній тощо). Воно ви­ражається в проектуванні, моделюванні, плануванні, ви­суненні гіпотез, різноманітних передбачень, сприяє досяг­ненню певної мети, результат якої залежить від мудрості та досвіду прогнозиста.

Під час прогнозування важливо враховувати інтереси, потреби, нахили кожної особистості. Якщо життя дітей насичене цікавими справами, всі вони згідно з їх Інтере­сами визначають улюблені. Поступово дитина сама на­вчиться передбачати індивідуальні перспективи. Прагнен­ня до досягнення перспектив наповнює життя дітей до­цільним змістом, формує в них внутрішню потребу до­тримуватись правил суспільної' поведінки.

Залежно від потреби прогнозування здійснюють на близьку, середню, далеку перспективи.

Створення виховуючих ситуацій

Виховуючі ситуації — спеціально організовані педагогічні умови для формування в учнів мотивів позитивної поведінки чи подолан­ня недоліків.

Ситуація стає виховуючою тоді, коли набуває виховно­го спрямування. Чим привабливіша, складніша, проблем­ніша вона для учня, тим більше зусиль він затратить на її аналіз, -гам кращим буде результат. Виховуючі ситуації сприяють формуванню в учнів здатності уявляти себе на місці іншої людини, приймати найбільш доцільні рішен­ня. узгоджувати з ними власні дії.

Такі ситуації е різноманітними за своїми особливостя­ми: вербальні (наведення афористичних висловів, розповіді із моральною проблематикою, казкові сюжети і реальні по­дії), уявні (створення учневі умов для аналізу ним своєї по­ведінки, оцінки певної події), конфліктні (в їх основі — го­стрі моменти, психологічні зриви, потрясіння), ситуації- задачі, сигуації-вярави (обговорення проблем ігрової ситуації, що спонукають учнів до певних дій, моральних вчинків).