Вплив мас-медіа на зовнішню політику

У січні 1898 р. різко загострилися відносини між Спо­лученими Штатами Америки та Іспанією щодо Куби, яка була іспанською колонією. Американська преса вимагала війни. Га­зета "Нью-Йорк Джорнел" друкувала з номера в номер про нібито звірства іспанських вояків на острові. Її власник Вільям Рендолф Герст відрядив до Гавани художника, який мав надсилати малюнки злочинів іспанців. Коли той не знайшов на Кубі чогось подібного, Герст надіслав йому телеграму, зміст якої став широко відомим: "Перебувайте на місці. Ви забез­печите малюнки, а я забезпечу війну". І досі багато дослідників використовують цей факт як приклад впливу американської преси на владу і політику.

У дійсності, Герст діяв в унісон з американським урядом, оскільки достеменно знав, що війни з Іспанією бажає правлячий істеблішмент і сам президент Мак-Кінлі. Влада потребувала підтримки громадськості і намага­лася сформувати потрібну громадську думку через засоби масової інформації. Та ж "Нью-Йорк Джорнел" надрукувала і секретний лист шефа дипломатичної місії Іспанії у Вашинг­тоні, в якому про американського президента говорилося об­разливим тоном: Мак-Кінлі було названо "слабким" та "руч­ним" президентом.

Тож, до 60-х рр. західна преса була служницею уряду, його пропагандистським рупором, коли справа стосувалася зовніш­ньої політики. Тобто правляча еліта використовує засоби ма­сової інформації для поширення лише тої інформації, оприлюд­нення якої вигідне цій еліті. Головною причиною такого стано­вища був мізерний громадський інтерес до подій на міжнародній арені. Таким чином, американські мас-медіа не були заці­кавлені, передусім через причини комерційної недоцільності (мізерна аудиторія не заохочує до співпраці рекламодавців), розвивати висвітлення міжнародних процесів.

Нарешті, не варто забувати про американську специфіку, що визначається тривалим періодом ізоляціонізму, відсутністю загальнонаціо­нальної преси у звичних європейських формах.

Таким чином, американський уряд виступав не лише майже єдиним джерелом зовншіньополітичної інформації, а й її тлумачем.

Подібні оцінки інформації на той період були справедливими і для європейських мас-медіа. Показова історія із впливовою британською газетою "Таймс" у 30-ті роки, коли її редактором був Джеффрі Даусон. Його дружба з прем'єр-міністром та міністром закордонних справ Британії не були ні для кого секретом. Тому у самій Британії, так і за її межами на "Таймс" дивилися як на урядовий голос.

7 вересня 1937 р. "Таймс" опублікувала редакційну статтю, присвячену гострій проблемі судетських німців, які за підтримки нацистської Німеччини вимагали відокремлення Су­дет від Чехословаччини. У статті був такий пасаж:"Можливо, чехословацькому уряду слід подумати (...) над перетворенням Чехословаччини у більш однорідну державу шляхом виключен­ня чужого населення..."

Ця стаття, як стало відомо згодом, була суто редакційним судженням. Уряди ж європейських країн розтлумачили її як офі­ційну позицію, а саме так, що Британія не буде заперечувати проти анексії Німеччиною чехословацьких Судет. Укладання сумнозвісного мюнхенського пакта тільки підсилило впев­неність у тому, що британський уряд використав "Таймс" як неофіційний канал для оприлюднення необхідної владі фор­мації.

В той же час, оскільки уряд дещо залежав від новин (мається на увазі інформаційна діяльність ЗМІ), преса була учасником формування зовнішньої політики. За точку відліку змін, які сталися, можна узяти війну США у В'єтнамі. І це справедливо. За загальним переконанням, спершу американський уряд програв ту війну на телевізійних екранах самої Америки. Згідно досліджень, більше 90 відсотків усіх показаних матеріалів на трьох головних каналах - Ей-Бі-Сі, еН-Бі-Сі та Сі-Бі-еС негативно оцінювали американську політику у В'єтнамі.

Яскравою ілюстрацією ворожості позицій уряду та мас-медіа щодо в'єтнамської війни може служити історія з сюжетом в програмі новин телемережі Сі-Бі-еС 3-го серпня 1965 р. Молодий журналіст Морлі Сейфер передав репортаж про каральну акцію, яку американські військові провели у селі Кам Не. Запідозривши селян у посібництві парти­занам, солдати вигнали в'єтнамців з домівок і прямо на їхніх очах  спалили все село. Репортаж завершувався словами Сейфера: «Потрібно буде щось більше, аніж обіцянки президента, щоб переконати іших селян, що мн на їхньому боці».

 Наступного ранку президента новин Сі-Бі-еС Френка Стентона розбудив телефонний дзвінок: «Френк, ти що, зібрався мене трахати?» - «Хто це?» - спантеличено спитав Стентон. "Френк, - голос бринів від гніву, - це говорить твій президент". У трубці дійсно був голос президента США Ліндона Джонсона, який вів далі: «Вчора твої хлопці випорожнювалися па американський прапор».

Погляди на мас-медіа як слухняного передавача зовніш­ньополітичної інформації подекуди зустрічаються і сьогодні, коли той чи інший автор вибирає кілька прикладів, коли уряд та ЗМІ діють в унісон, приміром, повна підтримка американ­ськими мас-медіа бомбового удару по Ливії у 1988 р., коли адміністрація президента Роналда Рейгана вирішила показово покарати цю країну за її підтримку тероризму. Але тут скоріше має місце збіг позицій уряду та мас-медіа.

Які фактори сприяли разючій зміні у відносинах уряду та преси у зовнішній політиці? Як уже наголошувалося, це гло­балізація засобів масової інформації та новітні технології. Спершу телебачення перетворило світ, за крилатим висловом Маршала Маклюена, у "глобальне село".

Телесигнал, так само як і радіо, не лише здатний проника­ти у найвіддаленіші куточки Землі, але мало що здатне пере­шкодити йому. Диктаторські режими у більшості своїй по­збавлені можливості контролювати і вирішувати, що дивляться громадяни.

Так, не дивлячись на заборону супутникових антен в Ірані, населення встановлює їх ночами, щоб дивитися зару­біжні канали. Ісламістський рух Талібан, чиєю метою є ство­рення "чисто ісламської держави" в Афганістані, у липні 1998 р. наказав громадянам позбутися телевізорів, відео та супутникових антен. Щоб домогтися виконання, релігійна поліція та служба безпеки вдиралися до помешкань афганців і трощили апаратуру. Талібану довелося потім оголосити, що спецслужби не вповноважені чинити такі рейди, що засвідчило вагання серед ісламістів.

Сумновідомі в радянські часи "глушилки" є надзвичайно дорогим знаряддям. Рішення радянського керівництва на чолі з Михайлом Горбачовим у 1987 р. припинити глушіння західних радіостанцій було продиктоване не лише політикою гласності, а посиленням економічних негараздів. На разі, лише комуністичний режим Куби, попри економічну кризу, дозволяє собі глушити телесигнал американської телестанції "Ті-Ві Марті". Проте свого часу під час протестів проти ядерних випробувань на атолі Моруроа військово-морські сили Франції активно "глушили" радіопередачі екологічних організацій.

Інший прийом засто­сувала комуністична влада у Корейській Народно-Демокра­тичній Республіці, де існує суворий облік самої кількості теле- і радіоприймачів, але це стало можливим завдяки повній при­мітивізації матеріально-технічного та культурного життя всьо­го суспільства, включно з неподільно правлячою елітою, яка, здавалося, мала б повною мірою насолоджуватися передовими інформаційними технологіями. Показова фотографія посла КНДР в Україні, опублікована разом із інтерв'ю в газеті "Голос України" у 1997 р.: посол сидить у робочому кабінеті, а на столі стоїть старенький радянський радіоприймач ВЕФ.

І досі для багатьох жителів планети телебачення і радіо є хіба єдиним вікном у світ. Населення багатьох сільських ра­йонів Індії та Пакистану дізнаються про події у власних країнах завдяки радіопрограмам британської Бі-Бі-Сі, яка веде мов­лення місцевими мовами.                       

Розвиток новітніх технологій і, зокрема, телебачення задає шалений темп для усіх ЗМІ. Нова інформаційна епоха зробила в деяких випадках з журналіста простого спостерігача. Так, перші трансляції Сі-Ен-Ен під час бомбардування авіацією союзників Багдада, якнайкраще засвідчили відблиски вибухів у вікнах готелю "Аль-Мансур" і кулеметні черги в нічному небі, а у 1993 р. - розстріл танками будинку російського парламенту.

Чимало спостерігачів досить схвально оцінюють матеріа­ли типу "nо соmment". Проте піддають сумніву можливість в такий спосіб повного інформування через брак технічними можливостями всебічного охоплення події. Разом з тим тільки цензоруванням можна пояснити, чому при сучасному облад­нанні Сі-Ен-Ен такими скупими були повідомлення з Іраку.

Але чи краще це того, коли журналістів зовсім не пуска­ють на місце події, як це було під час американських акцій в Іраку, Афганістані, Сербії або висадки британців на Фолклендах?

Глобальну аудиторію для телебачення забезпечила і від­носна дешевизна послуг споживачам.

Американський дослідник Петрік О’Теффернан узагальнив роль, яку ЗМІ відіграють у зовнішній політиці. Вона полягаєв наступних функціях:

- по-перше, засоби масової інформації служать як швидке джерело інформації;

- по-друге, вони представляють і ставлять на порядок ден­ний громадського обговорення глобальні проблеми, серед яких екологія, права людини, роззброєння, СНІД, біженці, нарко-бізнес. Але О’Теффернан у своєму переліку не вказав на права людини, і цей недогляд слід виправити;

- по-третє, ЗМІ визначають порядок денний обговорення і вирішення зовнішньополітичних проблем урядом;

- по-четверте, мас-медіа служать сигнальною системою для інших країн про плани і наміри конкретної держави.

Нарешті, ЗМІ служать засобом впливу неурядових ор­ганізацій, а також терористів на дії урядів і міжнародної спільноти.

Події останніх років дають підстави стверджувати, що ЗМІ представляють новоутворені держави. Приклади країн ко­лишніх СРСР та Югославії свідчать про необхідність отри­мання новими країнами визнання світових ЗМІ, що сприяє визнанню їх світовою спільнотою.

Українська журналістика на міжнародну тематику - по­рівняно молода сфера з огляду на її кількарічний розвиток після проголошення незалежності України. Тому у процесі її розвитку позначається відсутність кваліфікованих кадрів, менша, порівняно з минулим, зацікавленість аудиторії у міжнародній ін­формації, нарешті, тиск властей.

У світовій пресі міцно утвердилася ліберальна ідеологія, яка вимагає від влади дотримання моральних засад у вироб­ленні та здійсненні зовнішньої політики. Як і політики-лібера­ли, так і журналісти переконують, що історія на боці дотри­мання універсальних прав людини і що західні демократії, пе­редусім США і Британія, повинні бути рушійною силою в розв'язанні цієї проблеми.

Для лібералів не існує різниці між мораллю особи та мораллю суспільства. Те, що не є прий­нятним у діях особи, не є прийнятним і для дій держави. У Бри­танії першим речником цих ідей був лідер ліберальної партії Вільям Айворд Гледстоун. У 1876 р. його приголомшили пові­домленням про звірства турків в окупованій Болгарії. Глед­стоун ініціював та очолив широку пропагандистську кампанію як демонстрацій, так і серій газетних памфлетів за європейську інтервенцію на Балкани.

Головним опонентом Гледстоуна був прем'єр-міністр кон­сервативного уряду Дізраелі, прихильник іншої течії - реалізму у зовнішній політиці. За очі Дізраелі називав Гледстоуна "не­принциповим маньяком", а на публіці всіляко спростовував газетні публікації про жорстокість турецьких окупантів. Го­ловним аргументом Дізраелі були національні інтереси Бри­танії (на переконання американського історика Шлезінгера, категорія "національні інтереси" служить надійним компасом у міжнародній політиці). Уряд Дізраелі виправдовував по­блажливе ставлення до Туреччини необхідністю протистояти військово-політичній машині Росії. Британський посол в Ту­реччині усіляко наполягав, що британські інтереси "неповинні страждати від сумнівів, скільки людей загинуло: 10 тисяч чи 20 тисяч".

Щодо позиції преси, можна стверджувати, що тривалий час її курс визначався залежно від того, хто керував зовнішньою політикою: ліберал чи реаліст. За точку відліку змінам варто узяти президентство ліберала Джиммі Картера, який першим відкрито проголосив пріоритет прав людини, дистанціював Америку від найбільш одіозних режимів - союзників США. На прикрість, ці режими, позбавлені американської до­помоги, змінилися не менш репресивними, але з відверто анти-американською політикою. Так, у 1979 р. в Ірані перемогли ісламські фундаменталісти, а до влади в Нікарагуа прийшли підтримувані Кубою та СРСР марксисти. Це здалося свід­ченням слабкості політики Картера і помилковості пріоритетів прав людини у зовнішній політиці. Тому перемога Рейгана сприймалася як повернення до влади реалістів.

Тепер, через роки, можна стверджувати, що популярне президентство Рейгана було унікальним випадком поєднання ліберальних та реалістичних принципів побудови зовнішньої політики. Рейган апелював до національних інтересів Америки і водночас закликав підтримувати всіх борців за свободу і проти комунізму в усіх куточках світу. Його визначення Радянського Союзу як "імперії зла" мало моральний підтекст.

Щодо мас-медіа України, то необхідно передусім вказати на її неоднорідність.

З одного боку, існують ЗМІ, засновані та контрольовані урядом, а з іншого - працюють формально незалежні, приватні та партійно-опозиційні ЗМІ.

Оскільки пер­ша група служить пропагандистським рупором уряду, то жод­них суперечностей між урядом і ЗМІ щодо зовнішньої полі­тики не виникає. Незалежні та опозиційні правлячій еліті ЗМІ, натомість, критикують урядову політику, оскільки моральний фактор не відіграє помітної ролі у зовнішньополітичній лінії України.

Незалежні українські мас-медіа уважно стежать за по­рушеннями демократичних норм і прав людини, скажімо, в Білорусі. І тут простежується разюча відмінність у підходах з боку української дипломатії. Тепер уже колишній міністр закор­донних справ Геннадій Удовенко, відомий своєю "багатовек-торністю", на запитання кореспондента ТСН назвав проблему Прав людини в Білорусі "питанням філософським".

Саме незалежні мас-медіа ставлять питання про моральність української зовнішньої політики, коли повідомляють про спроби продажу зброї або обладнання для її виробництва Іраку та Ливії, військові поставки Індонезії, яка всупереч резолюціям ООН скуповує Східний Тимор.