Актуальні загрози свободі преси

Пошуки властями юридичних підстав для переслідуванні преси є сучасною ознакою взаємин преси та влади. У світі за­лишилося лише кілька диктаторським режимів, де пресу пере­слідують без формально визначених підстав.

Доповідь Американської о Комітету захисту журналістів "Напади на пресу у 1997 році" дає можливість отримати повну картину репресій проти журналістів під гаслами захисту націо­нальної безпеки.

З формулюваннями про необхідність захисту національної безпеки законодавче обмежена свобода мас-медіа у Білорусі (указ кабінету міністрів від 18 березня 1997 р.), Чилі (закон про державну безпеку, введений ще диктатором А.Піночетом, передбачає відповідальність за наклеп на збройні сили), у Китаї (закон про пресу від лютого 1997 р., забороняє публікації ма­теріалів, які "шкодять національній безпеці"), в Малайзії (акт внутрішньої безпеки), в Пакистані (антитерористичний акт), у Сингапурі та Південній Кореї (закон про національну без­пеку), Алжирі (міжміністерський указ від березня 1994р., забо­роняє публікувати матеріали, що стосуються проблеми безпеки, якщо вони попоходять із державного ін4юрмагентства), Іран (закон про пресу забороняє публікації матеріалів, які "шкодять національній безпеці"). Закон про пресу, ухвалений у 1993 р. в Йорданії, визначає наступні заборони: образа короля або збройних сил, зневага до релігії, підрив національній єдності, підрив довіри до національної валюти, образа керівників дружніх держав.

Урядова риторика про необхідність захисту національної безпеки служить підставою для переслідувань журналістів у Туреччині, в Аргентині (президент Карлос Менем публічно на­звав журналіста Хорасіо Вербіцкі "одним із найбільших теро­ристів в Аргентині, який судцть чесних благородних людей" за публікації про офіцерів, які заплямовані репресіями проти дисидентів у період диктатури), у Вірменії (журналістів з не­залежного прес-агентства допитували у Раді безпеки), у Хорватії (закриття радіостанції за звинуваченням у відсутності патріотизму).

Репресивна практика судів, спецслужб та армії за звину­ваченням у створенні загрози для державної безпеки має місце в Ерітреї (арешти), Гвінеї (конфіскація видавничих матеріалів), Нігерії (арешти, ув'язнення, страти), Того (ув'язнення), Кубі (ув'язнення), Перу (позбавлення громадянства власника теле­станції "Латіна - Канал-2" Баруха Івчера за шкоду іміджу та престижу армії), Ізраїлі (заборона книги Майкла Ельдара про загадкове зникнення військового підводного човна).

Ряд режимів використовує ефектні евфемізми: "загроза ста­більності" у Бірмі та Індонезії, "намагання змінити природу держави" в Тунісі, "порушення громадського спокою" в Бот­свані, "порушення громадського порядку" в Марокко, "роз­палювання страху та тривоги" у Гамбії та Уганді, "розпалю­вання насилля та бунтів" у Гвінеї, "налаштування народу проти уряду" у Свазіленді, "зрив миру" у Замбії, "шкода іміджу кра­їни" у Домініканській республіці та Словаччині, "спричинення ускладнень" у Самоа, "використання іноземців для критики країни" у В'єтнамі, "розпалювання ненависті" в Єгипті, "пору­шення громадського спокою та національного примирення" в Ливані, "шкода ісламським принципам побудови держави" в Мавританії, "суперечність ісламу" в Афганістані.

В Урагваї статут преси від 1989 р. передбачає дворічне ув'язнення за "об­разу нації, держави та влади". В Нікарагуа ст. 68 конституції зобов'язує мас-медіа "служити національним інтересам". А в Ерітреї закон про пресу покладає на журналіста кримінальну відповідальність "за шкоду, яку він або вона може причинити".

Новий закон про пресу в Сербії, прийнятий за ініціативою сербськоїрадикальної партії на чолі з віце-прем'єром Воіславом Шешелем, забороняє публікацію матеріалів "пропагандисько-політичного характеру", що можуть завдати шкоди націо­нальним інтересам. Місцевому радіо та телебаченню заборо­нено транслювати та використовувати передачі Бі-Бі-Сі, Ні­мецької хвилі, Вільної Європи та Голосу Америки.

За пору­шення законодавчих норм головних редакторів очікуватиме штраф до 15 тисяч доларів, а власників ЗМІ - до 30 тисяч доларів. Раніше сербські власті вдалися до закриття щоденних газет "Дневни телеграф", "Наша борба", "Данас", а також популярних радіостанцій "Радіо Індекс" та "Радіо Сента". Той же В.Шешель попередив журналістів, що вони відповідатимуть за бомбардування сербських територій літаками НАТО: "Ми не зможемо збити всі літаки НАТО, але зможемо захопити їхніх агентів, які у нас під рукою". Представник ОБСЄ з проблем свободи ЗМІ Фреймуг Дуве наголосив, що Белград не тільки ігнорує заяви міжнародних організацій, але ще активніше ви­користовує репресивні заходи.

Україна перебуває у цьому переліку, передусім, завдяки ст. 34 Конституції, за якою свобода слова "може бути обмежена законом в інтересах національної безпеки, територіальної ці­лісності або громадського порядку з метою запобігання заво­рушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей...».

Але під захистом національної безпеки у сфері інформації необхідно визначити лише виправдане і за­конне засекречування на визначений термін тієї інформації, яка дійсно становить державну або військову таємницю.

Практика демократичних країн довела універсальність принципу саме конкретного переліку таких відомостей (США, Швеція та інші).

Водночас не всі розвинуті демократії витримують цей іспит.

Колишній редактор англійської газети «Тhe Sunday Times» Гаролд Іванс зазначив, що «у Британії напіввільна преса», ос­кільки «домінуюча виконавча гілка» влади має необмежені законом можливості засекречувати будь-яку інформацію на власний розсуд. Більш того, коли така засекречена інформація, яка у дійсності має вагоме значення для суспільства, тобто зачіпає права, свободи та інтереси громадян, через за­соби масової інформації стає надбанням громадськості, власті починають переслідувати журналістів у суді, звинувачуючи їх у підриві національної безпеки.

Педалювання владою необхідності захисту національних інтересів, а тому і контролю діяльності мас-медіа часто супро­воджуються сентенціями, які не лише не викликають настороги у пересічного громадянина, а й можуть викликати певну під­тримку через уявну «користь» такого контролю заради вищих - національних - інтересів.

Подібна риторика спрацьовує у суспільствах, де відсутні або слабкі демократичні норми, нерозвинене або неструктуроване громадянське суспільство. Україна належить саме до цього числа. Тому не випадкова популярність тези про користь авторитаризму у тому сенсі, що правитель має право робити будь-що в ім'я державних інтересів.

У випадку України загрозливими для зародкової демократії виглядають засну­вання нових державних структур та їхні дії у сфері інформації та засобів масової інформації, а саме міністерства інформації з безпосереднім підпорядкуванням президенту, Ради національної безпеки та оборони, Комісії з питань ін­формаційної безпеки при президенті.

За влучним визначен­ням американських науковців, ми маємо справу з "необраним урядом", тобто владою, яка приймає важливі рішення, але непідзвітна і неконтрольована.

Ухвалена Верховною Радою України (січень 1997 р.) «Кон­цепція (Основи державної політики) національної безпеки Ук­раїни» містить чимало сумнівних положень, які можна вільно тлумачити на користь жорсткого контролю над засобами масо­вої інформації.

Як загрози національній безпеці визначаються «невиваженість державної політики та відсут­ність необхідної інфраструктури в інформаційній сфері; інформаційна експансія з боку інших держав». А одним з напрямків державної політики визначається «усунення негативних фак­торів розповсюдження інформаційного простору; розробка та втілення необхідних засобів і режимів отримання, зберігання, розповсюдження та використання суспільне значущої інфор­мації».

Спроби влади обмежувати під наведеними гаслами свобо­ду преси не дістають підтримки самих громадян. Так, за резуль­татами опитування Фонду "Демократичні ініціативи" та служ­бою "Соціс-Геллап" на тему "За друкування яких матеріалів можна забороняти газети?", 54 відсотки опитаних відповіли, що жодна з причин не може бути приводом для закриття газети. 23 відсотки вважають, що такою причиною можуть послужити "думки людей, які висловлюють образливі твердження на адре­су національних меншин"; 21 відсоток - "думки людей, які ображають мораль у сфері сексуальних стосунків", 19 відсотків - матеріали, в яких ставиться під сумнів державна незалежність України"; 13 - "матеріали, що в них критикують ся окремі релігії"; 10 відсотків - "думки людей, які пропагують відмову від демократичної системи".

Разом з тим можна спостерігати нові загрози свободі пре­си. Зокрема, відбуваються кардинальні зміни у відносинах "преса-рекламодавець". Ще двадцять років тому, на переко­нання дослідників, американська преса завдяки порівняно невеликій чисельності могла диктувати свої умови, як фінансові, так і морально-естетичні, рекламодавцям. Натомість сьогодні уже рекламодавці опинилися у привілейованій меншості: ак­тивно зростає число друкованих видань, з'являються нові медіуми (кабельні канали, Інтернет, ТБ на замовлення тощо).

Компанія "Крайслер", яка витрачає щорічно 370 мільйонів доларів на рекламу в пресі і посідає п'яте місце серед рекла­модавців, вимагала право попереднього ознайомлення із стат­тями та "письмового огляду щодо головних тем або статей у наступних номерах". Відчасопису "Есквайєр" компанія домогалася вилучення статті з проблеми гомосексуалістів з номера за квітень 1997 року.

Занепокоєні подібними випадками, об'єднання "Видавці журналів Америки" та Американське товариство редакторів журналів у вересні 1997 року випустили спільну заяву з реко­мендацією своїм членам не давати право попереднього роз­гляду рекламодавцям. Лише тоді "Крайслер" зняв свою вимогу повідомляти "про будь-який зміст, який стосується сексуальних, політичних, соціальних проблем та будь-який коментар, що може бути розглянутий як такий, що провокує або ображає". Водночас, за твердженнями, "Крайслер" домігся вилучення з квітневого числа часописа "Есквайєр" статті Девіда Левітта про проблеми гомосексуалізму - хоча часопис заявив, що то було редакційне рішення.

Компанія "Хаггі" - виробник памперсів вимагає від дитячих часописів вміщувати рекламу про­дукції поряд з редакційними матеріалами про "білих і чорних щасливих малюків".

За новою схемою управління, розробленою в газеті "Лос-Анджелес Таймс", редактори і спеціалісти з маркетингу спільно вирішують долю редакційних матеріалів, передусім через по­требу досягнути більшого продажу газети. Більш того, колишній керівник відділу маркетингу став керівником відділу новин.

У багатьох країнах церква переживає справжній ренесанс свого впливу на суспільство.

Зокрема, в Україні результати численних соціологічних досліджень неодмінно свідчать про першість церкви у показниках довіри населення до існуючих державних і суспільних інститутів.

Митрополит Ювеналій Ро­сійської православної церкви закликав росіян 9-го листопада 1997 року вимкнути свої телевізори у час, коли телеканал НТВ показуватиме скандаль ний фільм Мартіна Скорсезе "Остання спокуса Христа". Російська церква заявила, що кінострічка, яка зображує Ісуса Христа звичайною людиною і містить смі­ливі сексуальні сцени, нівечить християнські та моральні цін­ності. До цього РПЦ двічі блокувала показ фільму, який вже спричиняв бурі емоцій в багатьох країнах світу. Керівництво НТВ на третій раз вирішило не відступати перед церквою, заявивши, що канал сповідує ліберальні цінності. Більш того, на думку експертів, протести церковників лише допомогли збільшити кількість глядачів.

Не менш вагомий вплив на мас-медіа чинять і неурядові або ж громадські організації. Передусім слід зазначити, що цей вплив, як правило, позитивний. Саме завдяки ініціативі "зни­зу" було створено освітнє, а згодом громадське мовлення у Сполучених Штатах. Елізабет Кемпбел, яка працювала вчи­телькою, на початку 50-х років, спостерігаючи, як діти захоп­люються телебаченням, дійшла висновку, що телебачення - це інструмент, який може творити дві речі, які робить освіта: надавати потрібну інформацію і водночас заохочувати до нав­чання.

Об'єднавши навколо себе однодумців, першим з яких був чоловік пані Кемпбел, а також вчителів, зацікавлених бать­ків, меценатів, Елізабет Кемпбел створила Вашингтонську Освітню Телевізійну Асоціацію (WЕТА). Асоціація звернулася до громадськості з проханням робити грошові внески на роз­виток освітнього телебачення, переконуючи людей у доціль­ності і важливості такої діяльності. Федеральна Комісія Кому­нікацій (FСС) надала Асоціації 26-й канал для ведення мов­лення. У 1965 році активісти освітнього мовлення привернули увагу Президента США Ліндона Джонсона, який опікувався сферою освіти.

На їхнє прохання, приватна корпорація Карнегі створила Комісію Карнегі, яка протягом двох років вивчала ситуацію з освітніми станціями та їх потреби. У 1967 році Комісія зробила звіт під назвою "Громадське Телебачення: програма дій", у якому принциповим положенням було визначення Громадського мовлення як інституції, що задовольняє громадські потреби, а тому потребує бюджетного фінансування.

Розроблені Комісією рекомендації були ухвалені на слуханнях у Конгресі СІІІА, і 7 листопада 1967 року президент Л.Джонсон підписав Акт про Громадське мовлення. Таким чином, освітнє мовлення одержало державну фінансову підтримку. Президент Джонсон вирішив і питання управління Громадським мовленням, для чого було засновано Корпорацію Громадського Мовлення (СРВ), знову ж таки недержавну і неприбуткову за своїм ха­рактером.

Набуття нашою країною атрибутів державності, ство­рення власних державних інститутів стали пріоритетними завданнями одразу після 1991 року. Саме політики національно-демократичної хвилі ввели в обіг і досі активно вживають такі категорії, як "державотворення", "роз­будова і зміцнення української держави", "державницьке мис­лення" тощо.

Чимало філософів ще до Маркса визначали державу як інструмент примусу, придушення і т. д. для забезпечення існую­чого суспільно-економічного устрою. Натомість, держава знаходиться в системі складних відносин виробництва, громадянського суспільства та міяснародних відносин. Сучасна західна ліберальна думка також грунтується на визначенні держави як узаконеного застосу­вання фізичної сили на певній географічній території. Наголосити на силі як головній ознаці та головному чин­нику держави потрібно ще й тому, щоб підкреслити постійну суперечність між правами особи та державою. Але це зовсім не апелювання до абсолютної свободи абстрактної особи і не анархістські заклики до знищення держави як орга­нізації. Немає потреби переконувати в необхідності не лише її існування, а й належного функціонування. Але треба свідомо визнати, що держава не лише забезпечує безпеку для особи, правам якої може загрожувати уявна абсолютна свобода іншої особи або групи індивідумів; вона - держава - є джерелом загроз уже визнаним правам особи або групи осіб в межах держави або нації. Показово, що як марксисти (неомарксисти), так і прихильники ліберальної теорії одностайні в таких за­стереженнях.

Триває постійний переговорний процес між державою та її громадянами щодо того, яким ступенем свободи готові поступи­тися ці громадяни в обмін на безпеку, гарантовану їм державою (Джон Локк назвав такі угоди соціальним контрактом).

Жодна теорія демократії не може обминути фундамен­тальної дихотомії "держава - громадянське суспільство". Ще Гегель протиставляв державі громадянське суспільство, розгля­даючи його як антитезу або альтернативу державі. Громадян­ське суспільство, тобто добровільні об'єднання громадян з метою самоврядування, для захисту прав і свобод, сприяння вільному обміну ідеями, покликане запобігати зловживанням владою з боку держави.

Не можна обійти увагою негативні факти тиску з боку громадських об'єднань на пресу. У 1997 році виробники нової кіноверсії роману В.Набокова "Лоліта" зіткнулися з про­блемами у прокаті фільму через небажання дистрибюторських компаній займатися розповсюдженням фільму у США. Дистрибютори побоювалися протестів з боку сімейних організацій, які б розцінили фільм як порнографічний та такий, що виправ­довує, навіть заохочує педофілію. Фільм побачили лише кри­тики, але їхні рецензії лише додали масла в вогонь: вже за самим своїм сюжетом комерційно вигідний фільм (професор середнього віку зваблює свою 12-річну падчірку) у новій версії виглядав "менш поетичним і значно єретичнішим і цинічнішим, аніж версія режисера Стенлі Кубріка 1962-го року".