Українська преса часів незалежності

Наслідки цих подій, які дотепні журналісти назвали Великою серпневою капіталістичною революцією мали всесвітньо-історичне значення.

Завершився розпад "соціалістичного табору". Із зони радянського впливу вийшли Східна Німеччина, Польща, Угорщина, Румунія, Чехословаччина, Болгарія. Розвалилася на окремі держави Югославія.

Почався розпад СРСР.

24 серпня Україна рішенням Верховної ради проголосила повну державну незалежність, було створено Українську Республіку. Згодом внаслідок прийняття подібних рішень іншими республіками, підписання лідерами Росії, Бєларусі й України Біловежського договору федеративний Радянський Союз було замінено на Співдружність Незалежних Держав.

Це означало й кінець вагань та боротьби у світі преси.Всі партійні ЗМІ України в один день втратили свого засновника. Відтак довелося шукати виходу і в організаційному, і в ідейно-тематичному аспектах. Багато з них виголосили себе виданнями трудових колективів редакцій, як, наприклад, "Луганская правда", інші визначилися як газети відповідних органів місцевої влади. Однак це не означало кінця тяжких випробувань для української преси, втім, як і російської.

Скасування жорсткого та економічно неефективного планування і надання економічної свободи означало водночас і скасування стабільних цін на папір, послуги поліграфістів, зв’язківців тощо.

Ринок реклами в перші роки стрімко розвивався й давав певні можливості для забезпечення прибутків редакцій. Але з поглибленням економічної кризи це джерело дедалі менше задовольняло потреби ЗМІ. Крах ринку реклами в серпні-вересні 1998 року значно погіршив ситуацію як з друкованими, так і з електронними ЗМІ. Втрата тиражів, нестача грошей навіть на найперші потреби поставили сотні редакцій за межу виживання. Останній "товар", який вони ще могли продати, була їхня свобода, гарантована Конституцією, але не забезпечена економічно.

З кожною тисячею "умовних одиниць", отриманих редакціями у вигляді "рятівних заходів" від бюджетів органів влад чи від фінансово-промислових угруповань, реальна свобода прийняття рішень у них почала стрімко котитися вниз. А з нею - і функція "четвертої влади".

Політичні проблеми у тому вигляді, у якому вони склалися на середину 1991 року, протягом наступного року були вирішені. Велика країна, велика партія, велика ідея зазнали повного краху. Разом з ними зазнала історичної поразки й велика преса, яка їх обслуговувала.

Такий стан болюче позначився на світі масової комунікації.

Незалежній Україні дістався спадок у 2609 газет та журналів.

На 1 травня 1995 р. їх було вже 4229 та близько 500 телерадіокомпаній. Кількісне зростання супроводжувалося різким падінням тиражів. Практично всі видання знаходилися у важкому економічному стані. Перехід від повного забезпечення редакцій всім необхідним, яке існувало при КПРС, до ринкових відносин з друкарнями, телерадіоцентрами, зв'язком, постачальниками паперу робили їх нерентабельними.

Сподіване й очікуване процвітання на західний манер не відбулося. Причиною стала жорстока економічна криза, що вразила Україну, як тільки було скасовано всі ґрунтовні засади планово регульованої економіки. Крах ринку реклами - дрібний епізод цієї кризи, але саме він прирік українську пресу на неприпустиму залежність від влади та грошей.

Ідейна криза теж виявилася важким випробуванням не тільки для колишніх комуністів, а й для націонал-демократів, їхніх головних опонентів. Здобута влада зобов'язувала брати на себе і відповідальність за хід історії, а це передбачало нагальну необхідність консолідувати суспільство на кількох головних напрямках. Масова свідомість, звикла до існування в межах однієї ідеології, вимагала силою власної інерції чогось такого ж масштабного й зрозумілого на кшталт будівництва комунізму. Але такої єдиної ідеї в обстановці роздробу й розбрату суспільству запропоновано не було.

Західна Україна швидко й майже одностайно перемінила полярність та почала активно розробляти тему національного відродження, уславляючи імена Бандери, Мельника, Коновальця тощо. В цьому сказався історичний досвід регіону останніх століть, переважно аграрна економіка, яка передбачала певну економічну незалежнісгь від колишніх радянських республік.

Натомість Східна Україна історично тяжіла до Росії. Великі підприємства, потужна промисловість вимагали для свого існування підтримки мільйонів зв'язків з суміжниками, постачальниками, сировинними базами в усіх колишніх радянських республіках. Преса за новою звичкою насамперед висвітлювати болючі проблеми суспільства фактично роз'ятрювала цю проблему.

Після того, як до початку 1993 року виявилися перші наслідки історичного повороту 1991 року, реалії виявилися такими, що фактично країною правили старі партбюрократи, нові фінансові угрупування та карпатські вожді. Це підкріплювало розділеність, дезінтегрованість і політичного життя, і світу ЗМІ, і, відповідно, масової думки.

В обстановці ідейної невизначеності, плюралізмом думок, відсутністю єдиної інтегруючої ідеї для всіх територій і верств населення частина преси почала інстинктивно тулитися до владних структур, друга свідомо відних віддалятися.

Однак обидві лишалися у вкрай скрутному економічному становищі. Стрімке кількісне зростання (2263 назв газет у 1992 р., понад б тисяч - у 1998; майже 850 ТРК та 800 видавництв) не означало ніякою мірою успіху, адже сумарно аудиторія друкованих ЗМІ зменшилась у 8-10 разів, а "електронна преса" через брак кадрів для створення власного програмного продукту та нестачу грошей для придбання обладнання і високоякісних ліцензованих закордонних програм перебивалися довготривалими музичними "марафонами" та копіями нізькопробних американських фільмів. Місцеві студії ТБ фактично зайнялися перенесенням репертуарів відеосалонів на масову аудиторію.

Вибухоподібне зростання кількості осередків преси вкрай загострило проблему кадрів. Ті люди, які, скориставшись наданим за законом правом, заснували власні видання чи ТРК, у більшості своїй не мали ні спеціальної освіти, ні досвіду творчої роботи в редакціях чи керування ними. Колишні вчителі, клубні працівники, у кращому випадку журналісти низових структур старої преси взяли на себе відповідальність за власні видання, студії - і швидко збанкрутували, якщо не фінансово, то професійно. Найгіршими виявилися три їхніх невміння:

- політичне: будувати стосунки з владою,

- професійне: робити якісний, конкурентоспроможний продукт,

- наукове: розібратися на теоретичному рівні в проблемах, які життя поставило перед ЗМІ, тобто невміння будувати стосунки з наукою.

Решта помилок випливала з цього, поглиблюючи кризові явища.

Тож, саме підготовка журналістів стає одним з центральних моментів при подоланні спадщини надмірно централізованої держави.

Багато редакторів і досвідчених журналістів виявилися неспроможними вистояти й перемогти в умовах боротьби з кризою та у конкурентному протистоянні. "Демократична Україна" втратила тираж від блізько півмільйона в середині 1980-х, коли вона виходила як "Радянська Україна", республіканське офіційне видання Верховної Ради УРСР, до 12 тисяч примірників.

"Літературна Україна" протягом перебудови була володаркою дум національно-демократичної опозиції і зуміла підняти на цій хвилі тираж до 200 тисяч. Через два роки після відновлення незалежності вона лишилася з 45 тисячами читачів, і процес її занепаду тривав.

Натомість виникли та швидко завоювали ринок, особливо молодіжний, еротичні видання, яких цнотлива історія української преси взагалі не знала до цього. "Лель", "Лель-рсвю", "Пан + пані" та подібні, по-перше, нездатні конкурувати в цьому сегменті ринку з французькими і американськими виданнями, а по-друге, не вміють приховувати за наукоподібністю свої справжні цілі, як це робить російський "СПИД-Инфо".

Позитивним в цілому слід вважати процес створення в Україні кількох десятків цілком конкурентоздатних газет, які зуміли подолати всі перешкоди та негаразди, зміцніли організаційно, фінансово і тепер оперують на ринку масової інформації як дійсні лідери.

Початок цьому процесу дала газета "Посередник", а потім з'явилися "Експрес-об'ява" (Київ), "Экспресс-клуб" (Луганськ), "Событие" (Дніпродзержинськ) та інші. Спочатку вони існували як суто рекламні видання, а потім почали віддавати частину газетної площі висвітленню суспільно-політичного життя.

Україна пішла в 1993 році важким і довгим шляхом формування розгалуженої системи підготовки висококваліфікованих кадрів для ЗМІ. На підтримку Київському інституту журналістики, Львівському факультету журналістики випустив перших спеціалістів у 1996 р. журфак у Дніпропетровську. Було відкрито нові кафедри та відділення в класичних державних університетах (Харків, Луганськ, 1995) і недержавних вищих навчальних закладах (Сімферополь, Донецьк, 1993) тощо.

Рішення, закладені у підґрунтя створення нових осередків підготовки журналістів, дадуть реальні результати вже у наступному столітті. А тим часом преса потерпає від засилля псевдо журналістів. Це - одна з причин того, що й досі високим лишається в Україні рейтинг російських телепрограм "ОРТ", "РТР", "НТВ". Справа тут не тільки в традиційній відданості аудиторії московським телезіркам та здавна улюбленим передачам. Українські програми, в тому числі багатьох обласних державних телерадіокомпаній, в творчому плані часто неконкурентоздатні і за дуже рідкими виключеннями несуть на собі печатку другосортності, необов'язковості. Створення спільних студій, з європейським капіталом ("1+1") та російським ("Інтер") просунула справу, але не настільки, щоб вважати інформаційний простір України надійно захищеним вільним вибором самих глядачів.

Але інформаційна небезпека загрожує Україні не стільки ззовні, скільки зсередини. Драматичні історії із закриттям у 1996-1998 рр. телепрограм "Вікна", "Післямова", "7 днів", газети "Правда України" показують, що сили опору поступовому звільненню преси не складають зброю.

Головна причина полягає в тому, що оновлена українська преса, виступивши в 1992-й рік впливовим чинником процесу демократизації суспільства, в наступні роки поволі почала втрачати позиції.

Найбільший поступ, у порівнянні з ідейним, організаційним та фінансово-матеріальним напрямками, проявився в світі ЗМІ у законотворчому процесі.

В СРСР не було прийнято жодного закону щодо преси. Всім керували постанови й рішення партії.

Українському парламенту, уряду, а згодом президенту довелося розпочинати справу фактично з нуля, причому в обстановці вже існуючої кризи, яка поглиблювалася.

Тож, на кінець 1997 року склався цілий правовий простір з розвиненою системою, що включала в себе:

- конституційні положення, зокрема статті 15, 34, 54, 85 та інші;

- 15 законів з численними додатками та поправками, і серед них чільні: "Про друковані засоби масової інформації (пресу)", "Про телебачення та радіомовлення", "Про інформацію", "Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення", "Про систему суспільного телебачення в Україні", "Про видавничу справу", "Про рекламу", "Про авторське право і суміжні права", "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів" тощо;

- указів Президента, таких як "Про Державну програму розвитку національного книговидання і преси на період до 2000 року" (1995);

- постанов Верховної Ради, наприклад, "Про створення телерадіоорганізації Суспільного мовлення України" (1997);

- постанов Кабінету міністрів, таких як "Про державну реєстрацію друкованих засобів масової інформації, інформаційних агентств та розміри реєстраційних зборів" (1997) або "Про тарифи на розповсюдження періодичних видань" (1996) та ін.;

- підзаконних актів Міністерства інформації. Міністерства праці тощо;

- рішень Національної ради з питань телебачення та радіомовлення, антимонопольного комітету, Державної податкової адміністрації, постанов пленумів Верховного суду, роз'яснення Вищого арбітражного суду тощо.

Разом з тим визначилися й нові проблеми у процесі розвою інформаційного права в Україні.

Перша з них зумовлена незавершеністю процесу законотвороння. Все ще лишаються певні зони, що вимагають правового регулювання. Наприклад, закон встановив відповідальність за ненадання журналістам інформації посадовими особами, але міри цієї відповідальності не визначив. Частина положень юридичних актів носить скоріше характер рекомендацій чи побажань, аніж суворого й справедливого закону.

Друга визначена недосконалістю механізмів запровадження законів. По-перше, частина з них носить скоріше характер побажання, аніж правової норми, не передбачає санкцій за порушення. По-друге, закон не встановив у ряді випадків механізму запровадження цих норм в життя. Третьою проблемою є те, що впливовими чинниками лишаються юридично невігластво працівників ЗМІ, правовий нігілізм, традиції нехтування законами, "телефонне право" та інші негативні й асоціальні явища.

ВИСНОВКИ

1. Історія української журналістики - це частка вітчизняної, європейської, світової історії; з іншого боку, вона є фрагментом історії друкованого слова слов'янських народів, Європи, взагалі історії журналістики.

2. Українська журналістика, маючи переконливо національний характер, набула планетарного характеру, її глобальність стала незаперечливою через наявність розвинутої мережі українських та іншомовних часописів в Європі, Азії, Америках, Австралії. Вони, ставши чинниками культури країн діаспори, не втратили своєї українськості, вносили кожна свою дещицю в історію свого народу.

3. Українська журналістика має майже безвинятково загальнонародний характер, глибока народність вберегла її від класового розшарування в тому розумінні, що ми не маємо прикладів панської, аристократичної, крупнобуржуазної преси, як це мало місце у сусідніх державах.

4. Невирішеність корінних державницьких проблем визначила ще одну особливість української преси: її близькість до політичних подій, партій, включеність саме у високу політику, націленість на вирішення основних національних проблем.

5. Вражаючою є самозасновність української преси - і на сході, і на заході українці не чекали дозволу влад, швидко організовувалися та починали випуск часописів. Власне університетських кафедр чи шкіл, курсів журналістки видавничої справи і редагування Україна не знала до серединиХХстоліття, і журналістику творили представники народної інтелігенції і прості трудівники.

6. За винятком Семиренка, Чикаленка, братів Шеметів та ще кількох осіб, українська преса не знала меценатів (а нині практично не зпає спонсорів); усі матеріальні витрати лягали на плечі тих, хто брався до видання часописів. Водночас це показує вміння українських видавців вести справу прибутково, вкладати прибутки саме в розвиток преси.

7.Партійно-радянська преса стала своєрідним явищем в цій історії: вона містить в собі і численні приклади справжнього професіоналізму, незаперечної участі у перемогах як військових, так і мирних: у розбудові економіки, вирішенні соціальних проблем країни - і вкрай негативний досвід підтримки тоталітарного режиму.

8. Прикрим є досвід безкомпромісної ворожнечі між українськими виданнями різної політичної спрямованості. Прикрими були й підсумки такого протистояння, яке завжди приводило до послаблення позицій всіх учасників конфліктів, навіть якщо одна з сторін виходила з них переможницею на певний час.

Тож, якщо ми хочемо побудувати квітучу й незалежну Україну, ми мусимо все робити саме для об’єднання всіх сил, які наявні в її соціальному організмі.

Цю справу і намагалася виконувати українська преса протягом своєї історії.

Глава 11.

ХХІ століття

Мас-медіа та демократія

На загальне переконання, відносини з мас-медіа стали ви­рішальним фактором успіху або поразки учасників політич­ного процесу. З'являються терміни, що негативно оцінюють поточні тенденції.

Так, під "медіакратією" (або "телекратією") розуміють не менш як заміну влади народу, тобто демократії, владою мас-медіа або, зокрема, телебачення, вірніше тих, хто має доступ до телевізійної трибуни, - телекратії.

Інший термін - "американізація" політичних кампаній - так само відобра­жає, по-перше, домінуючу роль телебачення серед інших ко­мунікаційних каналів, по-друге, підкреслює персоналізацію політичного процесу, перевагу іміджу конкретного політика над пропонованою ним програмою.

Зростає професійність у виробленні стратегії щодо залучення ЗМІ.

Нарешті, полі­тики змушені не лише шукати уваги і підтримки мас-медіа, а й учитися задовольняти потреби преси. «Саунд-байти», тобто короткі і влучні фрази, здатні бути легко зацитованими, при­йшли на зміну довгим промовам. Триває постійний пошук фотоможливостей - тобто шансів постати на телебаченні або на фото у пресі у виграшному ракурсі. Це все елементи політичного маркетингу - сфери, яка динамічно розвивається, в якій зосереджуються величезні фінансові, технічні та людські ресурси.

 Політичний маркетинг ми визначаємо як дії у сфері політичних кампаній, що застосовуються як особою, так і організацією, прибутковою або неприбутковою; дії, що заохочують, забезпечують і поліпшують обмін політичною інформацією для задоволення потреб усіх сторін.

Вважається, що політичний маркетинг поліпшує політичну комунікацію в суспільстві, оскільки намагається максимально зблизити виборців і тих, хто бореться за виборну посаду. Завдяки політичному маркетингу кандидати мають змогу довідатися про потреби виборців і відповідно до їхніх потреб скласти власну політичну програму. Ті, хто зосереджується на негативному боці політичного маркетингу, передусім вказують на агресивну політичну рекламу, яка за­хоплює виборців лише зовнішньою ефектною обгорткою, але ігнорує зміст програм рекламованих політиків. Тож, політики за допомогою мас-медіа маніпулюють виборцями заради досягнення власних владних імбіцій. Популярним стало порівнювати політика із шматком сала: вони рекламуються абсолютно однаково, а сама реклама мало що каже про дійсні переваги цього товару (політика) порівняно з іншим.

Суперечливою проблемою є застосування владою прийомів паблік рілейшнз. (Нагадаємо, що паблік рілейшнз - це функція управління, яка, зокрема, виробляє та реалізує програму дій, спрямованих на досягнення суспільного розуміння і схвалення. У даному випадку, йдеться про урядовий паблік рілейшнз, а саме, коли уряд намагається дістати суспільну підтримку своїм акціям.)

Засоби масової інформації відіграють вирішальну роль у досягненні цієї мети.

На загал, урядовий паблік рілейшнз в Україні розвиватися не в напрямку всебічного задоволення потреб ЗМІ в отримаци інформації з уряду, а навпаки, переймає ті методи, що служать дня маніпулювання пресою. Передусім це створення владою так званого медіа-істеблішменту - привілейованої касти журналістів, акредитованих у владних структурах, які мають першочерговий доступ як до самих можновладців, так і до урядової інформації. Наприклад, у США такою кастою є ко­респонденти, акредитовані у Білому Домі. Їхній пільговий доступ до президента і його оточення накладає на них число неписаних обмежень в інтерпретації повідомлень, зрозуміло, в бік по­зитивного висвітлення. Так само зрозуміло, що порушення цього кодексу поведінки призводить до виключення із при­вілейованої групи.

Незважаючи на традиційну практику прямого тиску на ЗМІ і журналістів, рух до створення подібної касти спос­терігається і в Україні (тобто політика батога і пряника). Увага зосередилася якраз на формально незалежних ЗМІ, які мають солідну репутацію і популярність серед аудиторії. Саме із представників цих ЗМІ влада формує новий медіа-істеблішмент. Вони не лише отри­мують першочерговий доступ до інформації. Вони також отримують доступ на так звані "тіньові зустрічі" з лідерами. Це не офіційні наради з редак­торами видань і телерадіокомпаній, звіти про які потім з'яв­ляються у пресі, а приватні зустрічі, здебільшого на дачах, де у неформальній атмосфері із провідними журналістами ведуться відверті розмови і пояснюються ті чи інші політичні акції з метою переконати запрошених у правильності цих дій і заздалегідь отримати позитивну інтерпретацію.

Спостерігається і явище рекрутизації владою провідних журналістів, тобто запрошення їх на роботу в урядові струк­тури, передусім на посади речників.

Так, у свій час американ­ський президент Роналд Рейган призначив керівником свого впливового офісу комунікації Білого Дому впливового консервативного журналіста Пета Б'юкеннена. Речником британського прем'єра-лейбориста Тоні Блера став Алістер Кемпбел, редактор найпопулярніпіої газет "The Sun", яка відверто агітувала за лейбористів на виборах 1997 р.

Інший метод паблік рілейшнз, який все частіше застосо­вується владними структурами, - витоки інформації, тобто формально не санкціонована передача в ЗМІ певної інформації, здебільшого таємної. Як свідчить світова практика, переважна більшість таких випадків - свідома акція самих урядовців, які керуються власними політичними переконаннями (наприклад, незгода з пануючою генеральною лінією) або переслідують амбіційні цілі (приміром, викликати удар на свого шефа або суперника). Окремий вид таких витоків - передача пресі неправдивої інформації або ж попросту фальшивок.

У Британії класичним приюіадом фальшивки дня преси вважається опублі­кований у 20-х рр. напередодні виборів лист керівника Комінтерну Зінов'єва про нібито сприяіння британським лейбо­ристам у підготовці збройної соціалістичної революції. Цей лист, який згодом був визнаний фальшивкою, став головною зброєю консерваторів у передвиборчій кампанії.

У свою чергу, американський президент Роналд Рейган визнав, що свідомо говорив неправду журналістам про підго­товку удару по Ливії, звинуваченій у підтримці міжнародного тероризму, оскільки хотів, щоб диктатор Муамар Каддафі "не міг спокійно спати", очікуючи увесь час американської атаки. Ще одним прикладом негативного впливу на мас-медіа є фаль­шивки, що закидаються в пресу. Так, в одному з сюжетів на американському телебаченні ридаюча кувейтка розповідала про те, як іракські солдати вдерлися до її лікарні, грабували й вбивали дітей. Тільки згодом з'ясувалося, що ця очевидиця - донька кувейтського посла у Вашингтоні, а матеріал підготов­лений відомими кліпмейкерами. В іншому разі, кадри на яких американські солдати висаджуються на дах замінованого іракцями посольства США, мали свідчити про ризикованість акції і самовідданість армії, були блефом, бо виявилося, що за два дні тут вже побували парашутисти-мінери і ніяких мін не виявили.

Практика організації витоків для преси засвідчила свій згубний вплив на мас-медіа під час відомого секс-скандалу "Моніка Левінскі - президент Клінтон" у 1998 р. Вияви­лося, що дві супротивні сторони - і незалежний слідчий Кеннет Старр, який намагався довести факт сексуальних стосунків американського президента з практиканткою в Бі­лому Домі, і команда Клінтона - систематично постачали в пресу у вигляді витоків неправдиву інформацію. Федеральний суддя змушений був відкрито звернутися до обох сторін з ви­могою припинити цю практику. Зрозуміло, що репутація аме­риканської преси в цілому зазнала чималої шкоди, оскільки аудиторія побачила її слабкість у змозі протистояти маніпуляції властями.

Водночас необхідно зазначити (всупереч тверд­женням багатьох оглядачів), що висвітлення пресою скандалу Клінтон-Левінскі засвідчило якреальну свободу американської преси, так і виконання нею функції "сторожового пса демо­кратії", перед яким не захищена навіть перша особа держави, яку підозрюють у протиправних діях (у випадку президента Клінтона це неправдиві свідчення у суді і примус інших брехати під присягою).

Є підстави говорити й про подібні дії властей в Україні. Так, у 1997 р. у газеті "Всеукраинские ведомости" під редагуванням О.Швеця, відомої своєю активною пропрезидентською позицією, з'явилася публікація "Убрать президента Кучму" з нібито таємним листом заступника міністра закор­донних справ Росії до радника російського президента про необхідність усунення Л.Кучми від влади з огляду на його активний захист українського суверенітету. Російська влада негайно спростувала факт існування такого листа, а в Україні деякі політики та оглядачі побачили в цій публікації спробу президентського оточення підняти рейтинг Кучми як твердого захисника незалежності. У січні 1998 р. газета "Факты" під редагуванням того ж О.Швеця передрукувала замітку із російськомовного додатку до грецької газети про план замаху на президента Кучму та прем'єра Пустовойтенка. Показово, що коли опозиційні газети провели розслідування існування такого плану, то компетентні органи на відповідні запити, по суті, спростували факт підготовки замаху.

Новітнє комунікування

Щодо впливу нових масових комунікацій, передусім ін­формаційної мережі Інтернет, можна прогнозувати наступні явища як позитивного, так і негативного характеру.

Щодо плюсів, то Інтернет не лише розширює можливості отримання і передачі інформації, а й зменшує залежність індивідума від традиційних мас-медіа, через які намагаються маніпулювати аудиторією. Більш того, завдяки Інтернету будь-хто може виступити в ролі журналіста, тобто знищу­ється певна елітарність, кастовість і відносна замкнутість тих, хто працює в журналістиці.

Інтернет сприяє участі громадян у демократичному про­цесі. Можна очікувати, що з певним рівнем комп'ютеризації виникне можливість проведення на постійній основі електрон­них референдумів з тих чи інших суспільних проблем. Нарешті, Інтернет здатний змінити сам стиль життя пересічного грома­дянина - від побутових "дрібниць", коли електронні гроші замі­нять не лише готівку, а й пластикові картки, до організації виробничого процесу, коли помешкання стане і робочим місцем.

Репресивні режими втрачають можливість контролювати інформаційні потоки, не говорячи вже про їх фізичне приду­шення (можна згадати  "глушіння" радіо- і телестанцій). Голов­ний міністр Сингапуру Лі Кван Ю, якого вважають заснов­ником країни, що досягла, зокрема, вражаючого прориву в інформаційних технологіях і водночас зажила слави невільної преси, визнав, що ці технології позбавили власті контролю над ЗМІ.

Щодо мінусів, це передусім необмежені і неконтрольовані можливості поширення через Інтернет інформаційної про­дукції людиноненависницького змісту (пропагандистські тво­ри фашистів та расистів, звернення маніяків, садистів і тому подібних) та порнографії, передусім дитячої.

Слід зазначити, що противники контролю застерігають проти порушення права приватності, оскільки розповсюдження інформації здійсню­ється через телефонні лінії, отже, обмін інформацією в Інтернеті є, по суті, телефонною розмовою, з усіма правами на конфіден­ційність. Більш того, в они доводять, що вільне поширення такої інформації дасть можливість відстежувати і контролювати дії зловмисників. Вже сьогодні очевидне розшарування суспіль­ства на тих, хто має матеріальні можливості користуватися Інтернетом, і тих, хто не може цього собі дозволити. Згадані телефонні референдуми, застерігають критики, можуть при, звести до ігнорування думки меншості.

Впровадження новітніх інформаційних та комунікаційних технологій спричинило різкий поштовх до створення інтегро­ваних об'єктів, коли персональний комп'ютер надає спожи­вачеві широкі послуги водночас телебачення, телефонії, радіоелектронних газет, телеконференцій, візуальної освіти, торгівлі тощо.

Так, японська компанія SANYO розпочала випуск Інтернет-телевізора, який через телефонні мережі стане мандрувати в WЕВ-просторі, а також зможе швидко пере­ключатися на звичайне ТБ, або прийматиме інформацію з ві­деоканалу ОN-ТV компанії Vіеw Саll Аmеrіса. В свою чергу, корпорація Сurtis Маthеs Ноiding запропонувала нові послуги, які передбачають пошук інформації в Інтернет і її переведення в телевізійний формат, що дозволятиме продивлятися графіку на домашньому телевізорі.

Проте нерідко фахівці скаржаться на низький рівень пе­реданої візуальної інформації. Тому нещодавно Місrоsоft інвестувала чималі кошти для розробки нових технологій в галузі Інтернет-ТБ, що має покращити передачу відеозображення по стандартних телефонних мережах. На початок 1999 р. заплановано випуск телевізійної приставки, яка дозво­лятиме працювати в Інтернеті, використовуючи звичайний те­левізор, а також конвертор, який «перетворює» телевізор в до­датковий монітор.

Інтегровані об'єкти вже нині допомагають розв'язувати найрізноманітніші проблеми. Наприклад, ірландські школярі, які проживають на невеличкому острові до 1000 осіб мають змогу навчатися за звичайною шкільною програмою, спілкуючись через двосторонній аудіо- та відеозв'язок з вчителем на материку. Проте останні технологічні досягнення навіть в інду­стріально розвинених країнах поки що доступні не кожному громадянину. Тому інтегровані комунікаційні об'єкти впро­ваджуватимуться і застосовуватимуться набагато ширше вже в нинішньому тисячолітті.

Разом з тим об'єднання широких можливостей комунікування зумовлює й пошук спільних площин для об'єднання тих, хто працює в галузі ЗМІ та комунікацій, і поєднання мож­ливостей супутникової, кабельної та телефонної передачі інформації. Так відома телефонна корпорація «Ей-Ті-Енд-Ті» купивши другу за величиною компанію кабельної о телеба­чення США «Ті-Сі-Ай», створила проект підключення комп'ю­терів до кабельної ТБ-мережі. Це, на думку фахівців, не тільки покращить якість зв'язку, але й відкриє перспективи для ві­деотелефони.

Останні соціологічні дослідження свідчать, що більшість провідних американських і європейських політиків, членів уряду і парламенту користуються Інтернетом і електронною поштою.

Депутат британського парламенту Беррі Ширмен запропонував створити інтерактивний «віртуальний Європарламент», що дасть змогу парламентаріям не тільки швидко спіл­куватися один з одним, але й дискутувати і обмінюватися матеріалами з керівництвом Комісії Європейського Союзу. Проте нові інформаційні технології, на думку вчених, загро­жують можливостями маніпулювання громадською думкою і розповсюдженням дезінформації.

З іншого боку, технологічні проблеми сучасного комунікування вже нині стають планетарними питаннями, як назвав комп'ютерну проблему 2000-го року журналіст "Еконо­міста" і автор книги "Смерть відстані" Френсіс Кейнкрос. Вона вважала, що "проблема - 2000" відрізнялася від стихійного лиха тим, що громадяни знають коли і де це відбудеться, але не можуть передбачити ступінь збитків. Уряд США виділив на проведення попереджувальних заходів щодо цієї "глобальної біди" понад 5 млрд. доларів. Проте, як ми пам’ятаємо, ніяких особливих неприємностей збоку комп’ютерів людство не мало.

Правові норми глобальних інформаційних мереж потре­бують стандартизації. Нині в світі триває гаряча дискусія щодо регулювання змісту, дотримання авторських прав, захисту при­ватної інформації, кодування та знищення матеріалів суспільно небезпечного змісту. При обговоренні правових проблем нових видів засобів масових комунікацій виникає низка запитань, що потрібно додати і змінити у вже існуючих стандартах права і як зберегти баланс між вільним розвитком Інтернету і потре­бами законодавчого регулювання.

Оскільки мережа Інтернет потужно розвиватиметься і на­далі руйнуватиме усталені схеми інфюрмаційного обміну та державні канони, ще не раз виникатиме проблема захисту при­ватної інформації. Адже тільки в останні роки в США, Бельгії, Нідерландах, ФРН широко дискутувалася потреба законо­давчого забезпечення роботи WWW. У Росії за ініціативою Федеральної служби з телебачення та'радіомовлення навіть розроблено пропозиції щодо надання спеціальної ліцензії кож­ному власнику інтернетівського сайту, тим самим прирівнявша будь-яку вебівську сторінку до засобу масової інформації. І хоча на такі дії одразу надійшла відповідна реакції провайдерів та користувачів, в свою чергу, російські спецслужби підготували інший проект із досить оригінальною назвою "Технічні вимоги до засобів оперативно-пошукових заходів на мережах доку­ментального електрозв'язку". Цей документ передбачає, що російська ФСБ за допомогою спеціальних виділених ліній зв'яз­ку приєднаних до провайдерів "зніматиме" абсолютно всю інформацію про всіх користувачів глобальної мережі. Це б порушило Конституцію РФ, де громадянам гарантовано право на таємницю листування, телефонних переговорів, поштових, телеграфних та інших повідомлень.

Разом з тим проведення слідчих заходів, які обмежують права громадян на приватну кореспонденцію, допускається за рішенням суду. Проте спецслужби хочуть саме максимально контролювати мережі і "копіювати" весь обсяг інформації, а вже з нього вибирати те, що їх цікавить.

За такою схемою "електронного" підслуховування відбу­ватиметься потрошіння "скриньок", електронної пошти, перегляд маршрутів подорожей громадян по мережі, відстеження банків­ських операцій тощо. Спостерігачі вважають, що ці підходи нагадують схему, за якою громадяни добровільно встановлю­вали б підслуховуючі пристрої у власних домівках, відповідні органи вибирали, що їм слухати, а що ні.

На противагу росіянам в Сполучених Штатах слідчі для проведення відповідного підслуховування мають подати офі­ційні підстави і переконливі аргументи про те, що всі інші можливі засоби спостереження вичерпано. Раз на два тижні спецслужба має повідомляти суд про свої дії і контрольовані обсяги інформації.

Введення в дію російського проекту закону дало б змогу всім "зацікавленим" ще одним шляхом одержувати компромат на своїх супротивників, як це вже робилося за допомогою подіб­них механізмів операторів мобільного зв'язку. Як результат - компромат знайшов своє місце на шпальтах московської преси.

Ще один подібний скандал вже відбувся на міжконти­нентальному рівні. Комітет з оцінки основних напрямків наукового та технологічного розвитку Європарламенту звинуватив Сполучені Штати в тотальному прослуховуваниі світової системи супутникового зв'язку. Європейські експерти вважа­ють, що на локаторних станціях, розташованих на військових базах США у Великобританії, ФРН, Австралії, Новій Зеландії, американська система електронного прослуховування під назвою «Ешелон» протягом місяця перехоплює понад 100 міль­йонів приватних і держаних повідомлень, надісланих телефо­ном, факсом чи електронною поштою через супутники Інтелсат та інші системи супутникового зв'язку. Представник Європар­ламенту Ален Помпіду повідомив, що система використо­вується передусім для промислового шпигунства і працює за принципом просіювання за ключовими словами. Роботи три­вають з початку 80-х років за ініціативою американського Агентства національної безпеки.

Хоча таке прослуховування є порушенням прав і свобод громадян, проте міжнародне право поки що не передбачає покарання за несанкціоноване підключення до супутникових мереж.

У свою чергу, керівник одного з аналітичних проектів аме­риканського Центру стратегічних і міжнародних досліджень Арнаудде Борчгрейв (колишній редактор "Washington Times") нещодавно заявив, що близько 30 країн вже здійснили електронний напад на США у формі екологічного і військового шпигунства.

Новітні технології, як це не парадоксально, не тільки сприяють швидкому становленню інформаційної епохи, але й збільшують прірву між групою індустріальних країн та решти світу. Депутат Європарламенту Ніколя Абу вважає, що нині ні в якому разі не можна допустити, щоб «всесвітнє селище» перетворилося на техноджунглі, де найбагатші, яким доступні засоби зв'язку, могли експлуатувати бідність та слабкість інших.

Європейський Союз має намір виділити значні кошти на чотирьохрічну кампанію по очищенню Інтернету від ресурсів, вільне розповсюдження яких заборонено законом. Уряди країн ЄС сподіваються застосувати системи фільтрування і моніто­рингу. За ініціативою ЄС в Європі створюються «гарячі лінії», по яких користувачі Інтернет зможуть оперативно повідомляти про порушення провайдерів чи власників ресурсів.

Всесвітня торгова організація свого часу прийняла рі­шення звільнити від митних податків програмні продукти, придбані з допомогою Інтернету, це дасть поштовх для розвтку електронної торгівлі. В майбутньому розвиток ідеї "великої супермаркету" надасть можливості традиційним мас-медіаі пошуку рекламодавців та споживачів.