Українська преса в Бразилії.

Приблизно в ті часи, що і в Канаді, появляється українська преса в Бразилії. Першим органом стає двотижневик „Зоря", який 1907 р. почало видавати Товариство „Просвіта" в Курітібі. У першому числі зазначував цей часопис, що його програма є „ніщо інше, як мо­ральна, просвітня й економічна робота..., ніщо інше, як єдинити і просвіщати, через то назвалисьмо товариством „Просвіта".

Своїм змістом цей перший українсько-бразилійський часопис мало чим різниться від своїх побратимів Канади і США. Серед літературних творів (переважно поезії) прино­сив він твори таких місцевих авторів як Г.Тандри, М.Бірецького, Г.Чорнія та передруки творів українських письменників зі старого краю.

В 1909 р. „Зоря" внаслідок фінансових негараздів примушена була припинити своє існування, її місце зайняв „Прапор". Це теж був двотижне­вик, який впродовж двох років видавав „Комітет На­родної Друкарні" спочатку в Курітібі, а потім в Придентополісі за редакцією колишнього редактора „Зорі" С.Петрицького та Клима Гутковського (1910-1911).

Врешті, 1913 р. в Придентополісі „Видавнича Спілка" почала видавати просвітній двотижневик під назвою „Праця", що з деякими змінами в напрямі та деякими пе­рервами дожив до першої світової війни.

Глава 11.

Роки

Революція 1905 р. викли­кала серед українського суспільства надію на створення національної преси українською мовою. Дехто вже планував видавати тижневик для селянства (Є.Чикаленко), інші думали про перетворення „Киевской Старины" на журнал українською мовою під назвою „Київська „Основа", беручи за зразок колишню „Основу" петербур­зьку. Тим часом почали надходити до Києва вимоги з про­вінції, щоб кияни взялися за видання щоденної газети. Внаслідок цього Є.Чикаленко заручився обіцянкою фі­нансової підтримки з боку відомого мецената українсько­го культурного руху В.Симиренка і почав підготовчу пра­цю з тим, щоб з нового, 1906 р. приступити до видання української щоденної газети.

Маніфест 17 жовтня. „Хлібороб" - перший національний часопис українською мовою

Революційні події в Російській державі розгорта­лися. Це призвело до оголошення Маніфесту 17 жовтня 1905 р. Разом з іншими свободами ма­ніфест оповіщав також волю друку. Цензурні обмеження відпадали. Цим пунктом маніфесту скористалася Лубенська (на Полтавщині) українська „Громада" на чолі з братами Шеметами. Вона приступила до видання першої під Росією національної газети українською мовою, назвали її „Хлібороб - селянський часопис".

Перше число появилося 25 листопада 1905 р. За відповідального редактора підписував наймолод­ший з братів Шеметів, фактичним же редактором був стар­ший - В.Шемет, колишній член „Братства Тарасівців", пізніше посол до 1-ої Державної Думи від Полтавщини, а з 1919 р. - співробітник Української Академії наук.

У першому числі подано було Маніфест 17 жовтня та статтю „Про вольності громадянські". З матеріалів у дальших числах тре­ба згадати статтю про Переяславську умову (1654). Та чи не найцікавішими були тут відомості про те, як прокида­лося українське життя та про український рух на західноу­країнських землях.

Її появлення все національно свідоме українське су­спільство зустріло з ентузіазмом. Розходилася в кількості 5.000 примірників, продавалася також на вулицях.

Довше проіснувати „Хліборобу" не довелося. Після ч. 5 його було заборонено. Та незважаючи на це, „Хлібо­роб" встиг і в такий короткий час виконати важливе за­вдання організатора ще недавно розпорошених українських сил.

У вересні 1905 р. Українська народна партія (УНП) по­чала видавати свій часопис під назвою „Самостійна Укра­їна". Появилося тільки одно число. Було в ньому опуб­ліковано між іншим проект української конституції, зла­джений М.Міхновським.

Нові правила про друк. Перші спроби дістати дозвіл на видання українських часописів. Тижневик „Рідний Край”.

Нові правила про друк було оголошено 24 листопада 1905 р. Зараз же по різних містах роблено спроби дістати формальний дозвіл на видавання українсь­ких часописів. Але влада спочатку відкидала ці прохання. Так, не було дано дозволу на видання щоденника „Вільне Слово" у Києві, потім - на „Нове Життя", що мало вихо­дити за редакцією С.Єфремова, далі - на „Працю" за ре­дакцією Дятлова та інші.

Тоді ж з 24 грудня у Полтаві почи­нає виходити другий український часопис під назвою „Рідний Край". Це був політично-економічний і літерату­рний тижневик, який із захопленням привітали українські кола. Він відбивав настрої і думки української радикальної інтелігенції.

Ініціатором і першим головним редактором-видавцем „Рідного Краю" був популярний у Полтаві український діяч М.Дмитрієв. Співредактором - Панас Рудченко (відомий письменник Панас Мирний), який і редагував літературно-художню частину часопису. Другим редактором (він же і секретар) був Г.Коваленко. Серед співробітників - О.Пчілка, О.Коваленко, І.Нечуй-Левицький, Д.Дорошенко та інші.

З ч. 16 за 1907 р. видання „Рідного Краю" було ад­міністрацією заборонено. М.Дмитрієву довелося зазнати чимало неприємностей. Причиною переслідування був, зокрема, виступ його на суді в ролі оборонця селян, що брали участь у революційних подіях 1905 р.

З 20 жовтня 1907 р. видання було перенесено до Києва, де й виходив цей часопис до 31 липня 1910 р. за веденням О.Пчілки (О.Косачевої). По перенесенню видання до Києва перший його редактор-видавець М.Дмитрієв брав якнайактивнішу участь до самої трагічної смерті, тобто до б.липня 1908 р., коли він, рятуючи дівчину, що потопала, утонув у ріці Пслі біля містечка Яресьок.

Перший український щоденний орган під Росією „Громадська Думка".

У зв’язку з оповіщенням нових правил друку Є.Чикаленко подав до Київського губернатора заяву про проект видання з 1 січня 1906 р. української щоден­ної газети під назвою „Громадське Слово". Ознайомившись з програмою, цензура повідомила губер­натора, що з таким напрямком видання газети дозволити не можна.

Тож, треба було здобувати новий дозвіл і подбати й про запасовий. В.Леонтович подав заяву на газету під назвою „Громадська Думка", а Б.Грінченко - на „Раду". Приблизно за два тижні В.Леонтович дістав дозвіл. А 31 грудня вже появилося ч. 1 щоденної української газети „Громадська Думка".

Щодо програми, то в головному залишилася вона та­кою ж, як було прийнято для „Громадського Слова", але на цей раз її вже не публіковано. Видавцями були Є.Чикаленко, В.Симиренко та В.Леонтович. Редактором за­прошений був Ф.Матушевський, секретарем - В.Козловський. До редакційного комітету ввійшли: Б.Грінченко, С.Єфремов, М.Левицький, В.Дурдиковський, М.Грінченкова. До співробітництва було запро­шено поетів, письменників, наукові сили з різних кінців України. Але, як в редакції, так і серед всіх співробітників, майже не було підготованих журналістичних працівників, а тим більше в щоденному органі.

Крім щоденних вісток, дописів (К.Лоського, М.Лозинського, О.Маковея та інших), а також телеграм та бібліографічних заміток, „Громадська Думка" містила значну кількість статей популярно-наукового характеру. Між ни­ми в першу чергу - статті проф. М.Грушевського, Б.Грінченка на теми української історії та інші.

Статті В.Доманицького мали історичний, гро­мадський і літературний характер.

Зі статей історично-літературного характеру були тут такі, як замітки до нового видання Шевченкового „Коб­заря" або „Святе Письмо українською мовою", де подано історично-літературний огляд пере­кладів від другої половини XVI ст. Тут же статті на теми журналістичні: огляд української преси в Росії або дві статті В.Доманицького про „Украинский Вестник" (Пе­тербург).                                         

У відділі красного письменства появилися тут поезії В.Сивенького (В.Самійленка), Хр. Алчевської, М.Чернявського та ін. З прози - В.Винниченка, Б.Грінченка, П.Капельгородського, Є.Чикаленка та інших.

Спочатку „Громадська Думка” зацікави­ла досить широкі кола громадянства. Але далі виявилося, що зі всіх тих, на кого часопис міг опертися, отже, річних передплатників ледве назбиралося до 500. Решта передплачувала на місяці (в ліпшому випад­ку на півроку), після чого відпадали.

Причини занепаду полягали в тому, що, з одного боку, газеті дорікали на те, що вона подає відомості запізнено, з дру­гого - читач ще не звик до української газетної мови, термінології та фонетичного правопису.

Врешті, чимало поміркованих чи консервативних лю­дей, заляканих радикалізмом „Громадської Думки” в со­ціальних справах, вважали її за орган, скерований головно проти заможної частини українського народу. Це, до пев­ної міри, відбилося навіть на внутрішньому житті газети та спонукало відійти від неї В.Леонтовича, після чого видан­ня перейшло цілком до рук Є.Чикаленка.

Як тільки вийшло перше число „Громадської Думки”, як йогобуло сконфісковано. В дальшому безперестанно сипалися на неї конфіскати, грошові кари, тимчасові відкладання терміну тощо і нарешті - заборона. На вимогу уряду видання газети було припинено. По всій Україні в багатьох передплатників зробила поліція ревізії, багатьох заарештовано. Є.Чикаленко спробував був кло­потатися про відновлення газети, але дозволу не дістав.

“Рада”.

Через місяць (з 15 грудня 1906 р.) “Рада” стала спадкоємцем „Громадської Думки", стоячи на засадах, покладених в її програмі. До неї ж перейшли і передплатники, яких нара­ховувалося майже 1500.

Вступивши в 1907 р., редакція в програмовій статті першого числа зазначила, що надалі більш братиме на увагу українську інтелігенцію.

У внутрішньо­му житті газети було переведено деяку реорганізацію. Саме на цей час припав приїзд до Києва М.Грушевського, який став в ній активно співпрацювати. Фак­тичним редактором став М.Павловський. Він був редакто­ром до 1913 р., коли його заступив А.Ніковський. Секретарем редакції було запрошено С.Петлюру (пізніше - голо­ва Директорії, головний отаман військ УНР), який в цей час одночасно був редактором органу Української со­ціал-демократії під назвою „Слово".

Фахових журналістів як „Громадська Дум­ка", так і „Рада", не мали. Найближче зв'язаний був з „Радою" С.Єфремов. Як публіцист, виступив тут С.Петлюра. Талановиті огляди й фейлетони давав С.Черкасенко. Красне письменство заступлене було В.Винниченком, С.Васильченком, О.Олесем, М.Левицьким та іншими. Передові статті звичайно писа­ли С.Єфремов, Ф.Матушевський, іноді М.Грушевський, Д.Дорошенко, М.Павловський та інші.

За допомогою цих сил „Рада" ставала речником і дзерка­лом українського життя на всіх землях, стежила за його розвитком, формувала національну думку.

Найменший прояв культурного чи політичного життя знаходив тут той чи ін­ший відгук.

Ідеологічна диференціація та її органи. „Українська Хата".

Ідеологічна диференціація політичної думки, що виявилася вже з початком революції (1905), ви­магала, крім часописів, розрахованих на широкого чита­ча, також ідеологічно-провідних органів. Першу спробу до певної міри в цьому напрямі робить петербурзька „Вільна Україна^”. Після того в 1909-1913 рр. по­являються журнали, що приносять розроблення ідеоло­гічних основ визвольного руху та національного і со­ціального світогляду.

У 1909 р. з’являється журнал, що займає в цьому питан­ні виразно радикальне становище. Був ним місячник моло­дих сил під назвою „Українська Хата^” - за редакцією П.Богацького і при найближчій участі Микити Шаповала.

Виник­нення журналу пов^’язується з альманахом „Терновий Вінок^” та гуртком, який зібравсяколо нього. Були тут крім згаданих О.Коваленко, В.Скрип­ник, Ю.Будяк, Ю.Сірий (Тищенко) та інші. Внаслідок по­леміки, яка розгорнулася в 1908 р. між цим гуртком та передплатниками поміркованих напрямків, речником яких у пер­шу чергу була „Рада^”, постало питання створення свого дру­кованого органу. Спочатку була думка обмежитися альмана­хом. Потім було вирішено використати дозвіл на видання тижне­вого журналу, який вже мав Г.Коваленко. Зміну періо­дичності та назви пощастило перевести без великих пере­шкод. 24 березня 1909 р. появилася перша книжка журналу під назвою „Українська Хата^”.

„Українська Хата^”виступила з гост­рою критикою традицій дрібних діл та психології решток так званого українофільства з його поміркованим лібера­лізмом, поверховим демократизмом, лояльністю, угодовс­твом та орієнтацією в національно-визвольній справі на чужі суспільні сили. Натомість вона висувала вимогу поглиб­лення національно-політичного світогляду, його викристалізування у формі рішучої боротьби в напрямі соціаль­ного і національного визволення, в основу якого клала погодження особи з суспільством. Завершенням цього погодження вона вбачала у відродженій Україні, в якій муси­ли б знайти свою синтезу соціалізм і індивідуалізм.

Найгарячіші виступи проти „Українська Хата^” були на сторінках газети „Рада^” та в її колах. Пізніше відгукувався „Дзвін^” та інші. Між „Радою^” та „Українською Хатою^” розвинулася гостра і жива полеміка, що не вгавала впродовж всього часу, витворивши два кола при­хильників: „радян^” і „хатян^”.

Навколо „Української Хати^” гуртувалася переважно молодь, чимало народних учителів, подекуди дрібні уря­довці.

З молодих сил склався і перший кадр співробітників: літератур­ний критик М.Євшан (Федюшка), публіцист А.Товкачевський, О.Олесь, Г.Чупринка, О.Кова­ленко, Галина Журба. Тут же роблять свої перші виступи М.Рильський та П.Тичина. На його сторінках зваляються такі імена, як О.Кобилянська, В.Винниченко, М.Вороний, С.Черкасенко. Проте світова війна 1914 р., не минула й „Українську Хату", обірвавши її існування.