Зміна ідеологічних домінант

«технокапіталізма»:культу техногених, багатства, особистих успіхів і досягнень, державного пріоритету в суспільстві й т.п. на пріоритети суспільного співробітництва й соціального партнерства, розширеній демократії й цивільній консолідації, «соціального комфорту» (У. Ростоу) і гуманітарної культури;

соціокультурний поліцентризму виборі шляхів суспільного розвитку й утворення багатьох нових центрів зростаючої індустріальної моці на основі культури; це привело до загострення міжнародної конкуренції, включаючи пряму конфронтацію «капіталістичної» і «соціалістичної» систем, «європейського» і «азіатського» способу виробництва, національних і транснаціональних моделей розвитку, до регіонального блокування й глобальних альянсів;

нове суспільне взаєморозумінняна основі загальнолюдських цінностей, прагнення не до локального, а «світовому» суспільному прогресу на основі різних форм активізації міжнародних комунікацій і зростаючого «взаєморозуміння народів»;

виникнення «цивілізаційної перспективи»суспільного розвитку, що перебуває «за межами економічного суспільства» і військово-політичного дозволу соціальних проблем, але в межах їх нормативно-ціннісного й правового регулювання («права людини» і т.д.) у системі світового цивілізованого співтовариства. [11; 60-66].

Третій етаппостіндустріального розвитку соціокомунікативного суспільства в його вже «позаекономічній» фазі - це період, що одержав назву «постекономічних революцій». По своїй сутності - це етап «соціоінформаційних революцій»як предтечи встановлення «постіндустріального миру» і інформаційно-телекомунікативного суспільства. Подібні революції почалися у формі «синєворотнічкової» і «революції із середини 60-х років, рушійними силами яких були висококваліфіковані робітники, інженери й фахівці. В 80-х роках цей револютивний процес став у формі «революції менеджерів» (компетентних керівників), що привела до скасування всієї старої управлінської системи за схемою «керування без керування», тоді був здійснений перехід до «комунікативного керування». В 90-х роках відбувається «революція интелектуалів», що приводить до остаточного институалізації постіндустріального суспільства на «посткапиталістичної» основи й реалізації соціогуманітарних принципів суспільної комунікації й соціокомунікативної життєдіяльності. Демократичне суспільство з його сильними цивільними початками після невдалої модернізації «технокапіталізма» жадало зміни старої соціальної системи на нову соціокультурну систему. А це вимагало, по думці Э. Тоффлера, повного розриву з минулим, повного «відриву від корінь», через що наступав «шок майбутнього», «футурошок».Тому що технократизм загнав суспільство в тупик і позбавив майбутнього: «Технократи страждають короткозорістю. Вони інстинктивно думають про найближчі прибутки, найближчі наслідки. Вони незрілі представники теперішнього покоління». А суспільство перебувало на порозі «зовсім незвичайного прориву до більше наукової оцінки майбутніх імовірностей». Функціонування інтелектуальних комунікацій на всіх рівнях подібної суспільної системи дозволяють визначити ці параметри в їхньому соціально-філософському значенні як «інформаційний простір», «інфосфера», інформаційне суспільство загальних соціокомунікацій. Класові протиріччя у зв'язку з вирівнюванням доходів і їхнім соціальним розподілом більше стають «комунікативними протиріччями», а в інформаційній сфері інтелектуальних інтеракцій - «інтелектуальними протиріччями»комунікативних взаємодій:

відмінність «інтерфейсів» комунікації, тематичних репертуарів і коннекторів зв'язку й інших. Тим самим «революція інтелектуалів» у своїй сутнісній основі розвертається як «соціокомунікативна революція»(за характером внутрішніх протиріч) і знаменує початок інституалізациії постіндустріалізма на своїй власній основі у вигляді культурно-інформаційної суспільної системи вже не техногеного, а соціогуманітарного типу.

Четвертий етапфіксується з моменту становлення 4-го «однополюсного світу» постіндустріальної економіки. Вона утворить базис культурно-інформаційної суспільної системи. Цей новий «однополюсний світ» у представленому відношенні протистоїть трьом світам слаборозвиненим, розвиненим і товариствам-суспільствам-модерн-суспільствам). Між ними виникає «Великий розрив», що, по думці Ф. Фукуями, непереборний, тому що люди розмовляють різними мовами, мають різну інфраструктуру комунікацій і комунікаційних дій. «Кінець історії», що наступає з «тріумфом демократії» і ствердженням ідеалів «егалітарного суспільства» насправді, згідно Ф. Фукуямі, установлює панування «імперії шанування» (США, Європа, Японія) над «імперією презирства» (ісламський фундаменталізм і т.п.). Діагноз той же: «вплив культури на економічний розвиток, що стимулює або гальмує», що перешкоджає «шляху переможного маршу Універсальної історії» [18; 357-370]. Із ствердженням однополюсного миру постіндустріальної економіки (західних країн) і ліберальної демократії (прозахідного типу) розходження в культурних цінностях і суспільній моралі приводять до «Великого розриву» між людськими мирами. Він має глибоку соціокультурну природу й, на думку Ф. Фукуями, відбувається на рівні соціогенетичної сутності людини. А саме: між «економичною людиною» (homo economicus), що має матеріально-споживчу природу, і «людиною суспільною» (homo sociologus) самодуховної природи. Ключову роль у їхньому розрізненні грає критерій соціальної комунікативності (комунікативний критерій): чи є люди «політичними й суспільними створеннями», або вони є «ізольованими егоїстичними індивідами». Другий комунікативний критерій, що істотно підвищує ступінь соціальної детермінації людей: чи володіють вони «особливими здатностями до співробітництва й створення соціального капіталу». Утворення «зрілого постіндустріального суспільства» у його «однополюсному варіанті» В. Іноземців відносить до початку 90-х років: до 1992 року в США й до 1994 року в Європі, коли почався підйом «інформаційної економіки» («четвертинного сектора» господарства). Він відбувається вже на своїй власній основі, коли позначилося його повне домінування над «третинним сектором» сфери послуг. «Головним ресурсом у господарській системі нового типу став інтелектуальний капітал або здатність людей до нововведень і інновацій». «Прикладні моделі комунікацій» прямо зорієнтовані на рішення спеціальних завдань. У ньому відбуваються складні процеси («гіперпроцеси») глибокої суспільної трансформації й постмодернизации. Вони розвертаються в цілий етап інноваційних суспільних перетворень.

П'ятий етаппостіндустріального розвитку соціокомунікативного суспільства, що у процесі постмодернизації трансформується з техноінформаційного типу в культурно-інформаційний тип.Це такий етап
 суспільної постмодернизації, що розвертається в напрямку утворення глобального соціоінформаційного світу людських телекомунікацій.Уже поза визначеннями «однополюсності» і «многополярності», «індустріалізма» і «постіндустріалізма». Період суспільної постмодернизації охоплює 80-і роки - кінець XX сторіччя. Що почалася постмодернизація «однополюсного» постіндустріального суспільства й інших соціокультурних систем прямо й безпосередньо орієнтована на «розширення комунікаційного простору» до масштабу всієї планети й створення єдиного комунікативного поля» глобального людського спілкування.Це чітко виражене комунікативно-інформаційне поле,структуру якого становлять комунікативні дії. У подібному просторовому полі в процесі циркуляції комунікативних дій відбувається їхнє насичення «комунікативним досвідом» і практичними знаннями- інформацією, і вони перетворяться у творчо когнітивні дії безпосередньої «комунікативної самореалізації».Тим самим «якість спілкування» переходить у якість «когнітивної предметності», вона представлена сукупністю «комунікативних практик». Виникає особливого роду «комунікативний продукт» 3-х основних різновидів: інтелектроний, соціоінформаційний(гуманітарний) і комунікативно- когнітивний(духовно-практичний). Останній відповідає вже вищим щаблям розвитку культурно-інформаційної суспільної системи, що йде в першу третину XXI століття, а можливо, і далі.

Основні передумови процесу постмодернизації громадського життя й усього мегакомплекса суспільних комунікацій Дж. Нейсбит визначав як «мегатренди» розвитку «нової інформаційної ери, які породять нові види діяльності, процесів і продуктів» (усього він нараховує 5 «ключових пунктів» інформаційно-мегатрендового розвитку).

У соціально-філософському плані такими передумовами є:

- системна криза «технокапиталиіма»у його «пізній фазі», коли суспільні структури починають усе більше домінувати над владою;

- становлення інформаційного базисусуспільства з лідерством «інтелектуальних працівників» у виробничій і суспільній сфері;

- зміни співвідношення між владою й суспільствому формах цивільної демократії;

- дискретно-парадигмальна альтернативасуспільного розвитку, що стає не тільки нелінійним, але й «розривним», з іншою логікою соціокультурних процесів;

-перехід на новий суспільний дискурсу суспільних взаємодіях: це інтелектуальний дискурс історії, що вишиковують «творчі особистості» у статусі суспільних «комунікативних координаторів»;

-декомпозиційний і деконструктивний підходив оцінці суспільних процесів, що дозволяють перебороти револютивність історії й домогтися соціальних перетворень шляхом реінтеграції суспільних відносин на основі соціальних комунікацій.

Початок етапу розвитку культурно-інформаційної суспільної системи В. Л. Іноземців фіксував як «постекономічну» фазу суспільного розвитку, що наступає після «господарської революції» 90-х років. Але в соціально філософському відношенні цей період можна визначити як появу комунікативно-мережного суспільства: компьютерно-інформаційного, інформаційно-мережного й інших його інформаційних варіантів.

Сутність «революції інтелектуалів» В. Л. Іноземців вірно бачить у її соціально-творчому аспекті, конкретно, у появі «креативної корпорації» як нового соціального інституту. Вона представлена вже не стільки елементами суспільства(society), скільки общностями(communities). Такі «корпорації організують свою діяльність... на базі внутрішньої погодженості орієнтирів і прагнень, ... на єдності світогляду й ціннісних установок її членів, на керуванні знаннями («knowledge management»)». Це така «нова організаційна модель», у якій соціальність «переборює зовнішні риси економічної доцільності» шляхом творчої комунікації «інтелектуальних працівників». У центрі креативної корпорації перебувають творчо-активні соціокомунікативні особистості, які й формують відповідне комунікаційне середовище-оточення, де комунікації через механізми креативності перетворяться в «когнітивні дії» по керуванню знаннями, перетворюються в практичні «знання для реалізації». Це не просте продукування знань через комунікативно-когнітивні дії, а розширене відтворення знань і їх безпосередня творча реалізація.

На подібному философско-методологічній підставі можна більш чітко розрізнити певні етапи постіндустріального розвитку сучасного суспільства не тільки як «компьютерно-комунікацйного» або «інформаційно-мережного», але й у більш широкої «постекономичної» експлікації як культурно-інформаційного    суспільства. Це креативно-комунікативний тип суспільної системи, перетворюючу соціальну систему у творче співтовариство людей.

Тема №3 Типологія культури: класифікація, етапи, характеристика.

1. Проблеми типологізації культури.

2. Головні типи культур в якості соціокультурної системи.

3. Етапи розвитку сучасної культури.

І. Вивчення даної теми передбачає осмислення того, що являє собою проблема типології культури, як і в результаті чого вона виникає і формується і яке місце займає в культурологічному проблемному полі. Що ж у змістовному предметному проблемному полі культурології "породжує" до життя необхідність створення будь-якої типології культур?

Почнемо з відповіді на питання: а як реально існує культура на планеті Земля, що представляє собою земний соціокультурний світ? Навіть не дуже глибокі міркування над цим питанням приведуть нас до висновку про те, що реально соціокультурний світ виступає перед нами не як щось однорідне, а як багата різноманітність, множина, багатоваріантність самобутніх унікальних культурних одиниць. Вони існують часом не стикаючись, мають свій простір і свій час. Німецький філософ О. Шпенглер, наприклад, вважав, що кожна культура живе біля однієї тисячі років, а англійський культуролог А.Тойнби стверджував, що буття культур не має чітких часових меж. Але чому ж тоді нас, хто живе на початку XXІ століття, так хвилюють культури давно минулих епох, і ми захоплюємося "Антігоною" Софокла, архітектурними спорудженнями древніх, дивуємося їхнім водопроводам, створеними римлянами нормами права, і чому європейцю близька і зрозуміла народна мудрість Вед, "Махабхарати", "Рамаяни"? Виникає питання: чи ці одиничні культури існують як абсолютно незалежні одна від одної, абсолютно неповторні, унікальні або між ними існує якась подібність, якась схожість? Саме це питання і пошук відповіді на нього і створює, кристалізує наукову проблему: чи існує єдність планетарного історико-культурного процесу, чи маємо ми право говорити про єдину світову культуру?

На сучасному рівні культурологічного знання мають місце два варіанти відповіді на це питання.

Один з них: не існує єдиної культурної історії людства; історія з цього погляду - зміна культур, кожна з яких живе своїм власним самодостатнім, відмінним і відособленим від інших культур життям. Однолінійності процесу культурного й історичного життя немає; лінії розвитку культур розходяться (Н.Данилевський, О. Шпенглер, А.Тойнби, Э. Трьольч та ін.).

Інша точка зору виходить з ідеї про універсальність і всесвітню історію. У різноманітті соціокультурного світу можна простежити єдину лінію розвитку людства, що веде до створення загальнолюдської культури (Вольтер, Монтеск'є, Лессінг, И.Кант, И.Гердер, В.Соловйов, К.Ясперс та ін.). Основним аргументом цієї позиції є визнання того, що культура є змістом людського життя і людина скрізь - у Європі і Китаєві, Америці й Африці, і завжди - в античні часи і сьогодні, на порозі ІІІ тисячоліття думає про одне: як улаштувати своє життя і життя навколишніх його людей якнайкраще .

Дискусія з приводу єдності світової культури, загальнолюдської культури зв'язана з різним розумінням загального у світовій культурі і з різним тлумаченням єдності. Якщо примати загальне як існуюче поряд з одиничним, поза кожною окремою культурою, а єдність трактувати як одиничність, як одну загальнолюдську культуру, то, безумовно, такої загальнолюдської культури немає. Але якщо загальне розуміти як подібність, збіг якихось основних аспектів життєдіяльності людей, як загальне, існуюче, що проявляється в кожній окремій культурі, то позитивна відповідь на задане питання стає цілком правомірною. Підкреслимо ще раз: мова йде, отже, не про єдину загальнолюдську культуру, а про наявність загальних тенденцій у різноманітті культур. У науковому формулюванні ця проблема звучить як проблема єдності різноманіття культур. Відзначимо також і те, що в соціокультурний практиці спілкування носіїв різних культур ця проблема обертається пошуком причин "нерозуміння" і "відчуженості", проблемою надламу зв'язку загальнолюдяності. І в цьому ракурсі проблема єдності різноманіття культур і теоретично, і практично складає основу іншої проблеми - діалогу культур.