Тема№7 Закономірності розвитку культурно-формаційної системи.

1.Локально-цивілізаційні закономірності розвитку.

2.Морфолого-циклічні закономірності розвитку.

3.Системно-типологічні закономірності розвитку.

4.Культурно-вісьові закономірності розвитку.

І. Враховуючи, що соціокультурні закономірності творення суспільної свідомості історично виявляли себе на різному підґрунті культуротворення та етнонаціогенезу, а також, що вони можуть діяти одноразово (з більшою чи меншою силою в різні історичні епохи), можна зафіксувати ці закономірності в широкому спектрі їх дії.

Локально-цивілізаційні закономірностілінійно-горизонтального, природно-ландшафтного спрямування в напрямку „розширення” життєвого простору та його „локалізації” у відповідну цивілізацію („локальну цивілізацію”, за А.Тойнбі). Подібні закономірності ініціюють соціокультурні процеси перехідного типу в разі „спаду” цивілізаційного розвитку чи трансформації цивілізації в інші форми локалізації. Культури, що виникають в разі міжцивілізаційних процесів, розвиваються за закономірностями локально-лінійної дії для кожної цивілізації за різними схемами і механізмами дії, майже без зворотного зв’язку, і вони не мають характеру загальноісторичних законів. Вони виявляють себе в певні історичні періоди і епохи, осмислюються в аспекті філософії історії, а не в системі історико-філософської думки, історичної свідомості та історичного розуму. За А.Тойнбі, це специфічні закономірності локального історичного виявлення, але за універсальними механізмами дії за такими головними історичними схемами, що повторюються в різних локальних цивілізаціях і культурах. Це схема „Виклику – і – Відповіді” (адекватної, неповної і невірної „відповіді” на історичні „виклики”): ця схема зараз основна, вона інтенсивно застосовується і активно функціонує в культурно-політичному аналізі цивілізаційних процесів у світі, в ході глобалізації соціокультурних стосунків та при виникненні міжнародних конфліктів (аж до цивілізаційного зіткнення „розколу” і виникнення „цивілізаційних війн” за С.Хантінчтоном).

„Ритм Розпаду”відбувається за такою схемою: „Надлом” цивілізації в разі неправильної відповіді), „Знепад - і - Розквіт”, Смутний час” і далі загибель цивілізації, її перехід через культуроадаптаційні процеси до іншого історичного стану (цивілізаційного або варварського); якщо ж правильна Відповідь все ж знаходиться, то тоді наступає „ритм Перевтілення” (через нові культурні цінності і нову консолідацію суспільства) і далі - „ритм Спасіння” у Новому Устремлінні до відродження історичного буття. Це третя „щаслива” закономірність, яка може змінитись на менш втішну четверту закономірність - Палінгенез за схемою „Відхід - і - Повернення”, (що так характерно для України й української історії). А.Тойнбі застосовує історичний метод „порівняльного дослідження цивілізацій” і приходить до висновку, що світоглядне „натхнення істориків” виникає у знаходженні „творчих Відповідей” на „принадні факти історії” шляхом „критичної реакції на них”. Це закономірності за типом „критичного „синтезу”, внаслідок чого виникає зустріч „міфу і науки”, коли історично „втрачені речі, що існують тільки у формі „міфологічної думки”, сучасна наука „намагається реінтегрувати у царині наукового обґрунтування” і „відтворити ці речі достеменно так, ніби вони ніколи не були втрачені”. За Леві-Стросом, найкраще таке наукове завдання виконує „структуралізм у сфері лінгвістики й антропології”. А ще найкраще таке здійснення в історико-філософському аналізі культурно-історичного розвитку людського світогляду та суспільної свідомості з її етновитоків і першоджерел до сучасності. На історико-філософському підґрунті тойнбіанський підхід втілює в собі  історичну свідомість локального „соціоприродного синтезу”,який Леві-Строс доводить до соціокритичного „структурного синтезу” історії. Загалом же, локально-цивілізаційні закономірності, незважаючи на їх практичну принадність і самоочевидність, є обмежені часом і простором „багатовекторні закономірності”,що діють як „центровектори” на багатоазимутальних напрямках історичного вибору шляхів соціокультурного розвитку народів, суспільств і цивілізацій.

Подібний вибір дуже важливий і для України: західноєвропейський, загальнослов’янський, євразійський, укро-російський, вестерн-американський, арійський з інтеграцією всіх народів індоєвропейського коріння. Який азимут обрати, щоб знову не зайти в глухий кут „локального існування” і не поринути знову в історичне небуття, стати на шлях не „локальних”, а загальноісторичних тенденцій і закономірностей? Чи стати на шлях поліцентризму і безперервного змішання „центрів спричинення” нової культурної детермінації в перспективах прогресивного розвитку (як соціокультурної системи з перемінною соціальною якістю, „багатоякісної системи”): індустріалізм – екологічне суспільство, постіндустріалізм - гуманізм, історичний традиціоналізм - інноваційність, земноприродний чи космічний азимут існування й культурного центрування (в детермінаційному соціокоді і культурогенезі), глобалізм чи раціоналізм і т. д? Для України подібний історичний вибір повинен виходити з історико-філософського підґрунтя „генезису буття” найдревнішої культури. Це був „генезис буття” найдревнішої культури, що виникла в разі „великого переселення народів”, якою керував як і в прадавньому Шумері, „перший правитель історії, що був землероб і пастир добрий”, і його нащадки створили „царство Аратта”, що сприймались шумерами, як „казково багата, майже чарівна країна” . На Заході дослідники вважають, що Аратта знаходилась в Закавказзі, але багато свідчень вказують, що Арта - Аратта - Аратанія обіймала наші рідні терени, бо її основним багатством була прісна вода (у шумерів - бог прісної води, „Володар Землі” - Енкі) і стале землеробство. На скелях, в пустелях і горах цим не займалися. Завдяки Великим духовним пастирям змогла історично вистояти Русь і Росія (а не завдяки жорсткій царській владі і християнству): духовна свідомість постійно зміцнювалася з часів першого митрополита Київського русина Іларіона, Печерських подвижників, Митрополита Київського Кирила; московських митрополитів Петра і Алексія, Сергія Радонежського, а після флорентійської унії, яка перетворила „локальну руську ідею” на всезагальну „російську”, „великодуховну”, „третьоримську” („великоцарську”), це були Ніл Сорський, Йосиф Волоцький, патріарх Гермоген, Стефан Яворський і Стефан Прокопович (останні вже в новопросвітницькі часи). Після „возз’єднання” України з Росією виникає „великоросійська”, „імперська ідея” транснаціонального „руського” духу під пастирським проводом митрополитів Арсенія Мациєвича, Платона, Левшина, святого Іоанна Кронштадського, митрополита Антонія Кроповицького. Вони і створюють ідеологію „істинної державності” або „народної”, яка протистоїть і взаємодіє з „сумнівною” державністю політичної влади. Саме в процесі взаємодії „істинної” і „сумнівної” державності складається політичний тип будь-якого державного створення. А від ступеня ефективного протистояння суспільства владним структурам залежить історична доля народу” . Тому нам треба розробляти не „локальну філософію” української національної ідеї від Козацької республіки чи Київської Русі, а „універсальну”Всезагальну історико-філософську ідею сталого генезису національного буття. Це ідея етнонаціонального генезису буття в загальноісторичній перспективі, яку треба осмислити і зрозуміти не в локалізації вузьконаціональної свідомості, а в універсальному „бутті гіперрозуму”, транснаціональної „гіперсвідомості”глобального креаціоністського творчо-ноосферного духу.

 ІІ.Морфолого-циклічні закономірності соціоприродного формування культур внаслідок їх наслідування природних процесів сезонної зміни в єдиному природно-космічному циклоритмі. Соціальний аспект полягає в закономірності синхронізації в історичному часі і просторі „одночасових епох” духовного життя суспільства, „політичної епохи” та „епохи мистецтва”. За концепцією О.Шпенглера, подібній „порівняльній морфології світової історії” відповідають такі „світові культури”: індійська культура, в якій синхронизація одночасних епох відбулася з 1500 віку до н.е.; антична культура (з 1100 р. до н.е.); арабська культура (з „нульового року” переходу до нашої ери); західнакультура (з 900 р. н.е.). „Група високих культур”, що виникають, як здається, в разі розвитку найбільш розвинених суспільств, це не більше ніж „історія економіки високих культур”, яка бере свій початок з „первісної економіки”. А вона, „на зразок економіки рослин і тварин, міняє свою форму згідно з біологічними епохами”, і „великі економічні успіхи пробуджують почуття необмеженої суспільної влади”. Хоча це влада існування в „камінних нагромадженнях міст”, „міська економіка”, в якій панує „диктатура грошей” і в протиріччі „грошей і духу” „одержує верх демократія городів світу”. Але в „ритмі космічного кругообігу” це нічого не змінює. Як і в випадку з концепцією А.Тойнбі, природне „походження і ландшафт” в реальній природній „дійсності” передують над ідеально-ментальним „образом”, що створюється в людській свідомості: „світ як природа” домінує над „світом як історія”. Якісне різноманіття культури в процесі „морфології загальносвітової історії” приведе „до останніх стадій західноєвропейського духу”. А це „занепад Європи” шляхом переходу її із стадії „історичної Осені” (час Просвітництва) в стадію історичної Зими”: в духовному житті - це „етичний соціалізм” і фаталістичне світосприймання (постмодерн); в мистецтві - це „пробудження чужих форм мистецтва” і огрубіння техніки; в політичному житті - це „соціалізм і імперіалізм”, „цезаризм” і „розпад організму народу”, його перетворення в „аморфну людську масу” (вочевидь, що це „населення”). Про подібний перебіг історії пророкував і Й.Хейзінга на прикладі „осені Середньовіччя”: він бачив „прихід нових форм культури” (за О.Шпенглером, нової „культурної морфології”) у „співвідношенні між розквітаючим гуманізмом і вмираючим духом Середньовіччя”. Суто „соціоциклова” закономірність в розвитку єдиного духовного і політичного життя та розвитку мистецтва на підґрунті „соціокритичного синтезу” історії (за К.Леві-Стросом) виглядає так: міфологія (зародження культури” - філософія (зріст і розвиток культури) - релігія (зрілість) - наука (занепад культури) - системи (загибель культури) - реформація (і контрреформація) - просвітництво (нові цінності) - відродження. Відродження і Відтворення – це нова „історична Весна” культури, яку зараз переживає Україна на фоні „занепаду Європи”. В цій „українській весні” ми переживаємо нову міфологію і філософію української національної ідеї і нове історико-філософське осмислення вітчизняної історії, світогляду і історичної свідомості, нове природно-релігійне ставлення до дійсності (земно-космічне) й нову „ноосферну науку” про природно-космічний „світ людини”, що відбувається на наших очах. Ця „ноосферна людина” внаслідок шпенглерівських закономірностей культуротворення, буде мати космо-морфологічну свідомістьз відповідними формами космічної свідомості (це, наприклад, „пасіонарна” і „етнопольова” свідомість, за Л.Гумільовим, глобально-ноосферна свідомість, за В.І.Вернадським і так далі).

ІІІ. Системно-типологічні закономірності загальноісторичного характеру.Подібні закономірності на етнонаціональному підгрунті найбільш продуктивно виявляв в аспекті „культурно-історичних типів” народів Н.Я.Данилевський. Його часто відносять до „епігонів слав’янофільства” і супротивників „західництва”, але Н.О.Лосський схильний вважати Н.Я.Данилевського „типовим представником панславізму”, який йдучи за німецьким істориком Рюкертом? розвивав культурно-історичну типологію розвитку цивілізацій, що стало потім темою робіт О.Шпенглера. Тобто, наукові пошуки Н.Я. Данилевського знаходились у руслі загальноєвропейської історико-філософської думки, коли за Н.О. Лосським, на зміну філософії слав’янофільства-західництва (та „виродження слав’янофільства”) приходила гносеологія і логіка персоналізму, неокантіанства (трансценденталізму) та феноменологічного інтуїтивізму.

Системно-типологічні закономірності виявляють себе не локально, але й не на тлі загальнолюдської культури і цивілізації. Вони діють тільки у розвитку того чи іншого культурно-історичного типу (КІТ) народу, який цивілізується, але ці цивілізаційні процеси протікають за загальноісторичними законами для усіх КІТ повною чи не повною мірою. Повною мірою, – коли народ має „повноосновний”, „4-х розрядний” культурно-історичний тип згідно чотирьох ”загальних розрядів культурної діяльності”: „релігійної, суто культурної (наукової, творчої в мистецтві, технологічної й індустріальної діяльності), політичної і суспільно-економічної (не внутрішньо-духовної, а „стосовно до умов користування зовнішнього світу”) . Слов’янський КІТ буде першим з таких повноцінних культурно-історичних типів (бо єгипетська, китайська, ассірійсько-фінікійська, єврейська, грецька і римська культури – це „неповнорозрядні” КІТ). Загалом, це закономірності, згідно яких формується історичний тип людської свідомості, що породжує відповідний „типовий світогляд”, відповідну „типову організацію” суспільства і суспільну свідомість(у К.Юнга – це людські „архетипи”): „західний” – „східний” свідомісні типи, „європейський” і „азійський”, „релігійний” і „науковий” („наукове суспільство”, за Т.Куном, на відміну від „конфесіонального”), „американський” (атлантичний) і „територіально-ландшафтний” типи; „земельний”, „гірський”, „водний”, „космічний” – це геофізичні типи свідомості; „римлендська” і „коустлендські” типи („навколишнього” і „прибережного” світогляду), або ж „степові” і „лісові”, „лісостепові” і „пустельні” типи світогляду у відображенні міграційно-кочової чи стабілізаційно-сталої відтворювальної свідомості (як у випадку з Україною) і т.д. Тобто, це закономірності виникнення етносу за конкретно-історичними умовами, процеси розвитку етнокультури і соціокультурного етнонаціотворення в політичну організацію, а потім в той чи інший тип державності, і, при достатньому „потенціалу культури” та „історичних сил”, – перетворення політичної держави в суспільну цивілізацію.

Вияв  закономірності існування культурно-історичного типу цивілізації відбувається за дією п’яти законів (за Н.Я.Данилевським). Кожен з них є локальним за своєю дією („специфічні закони” субсистем), але в своїй сукупності і послідовності дії ці субсистемні закони призводять до загальноісторичних системно-якісних змін і наслідків. Це локальний закон спорідненості мов однієї мови чи груп мов, їх „безпосередня спорідненість”, яка свідчить, що КІТ „за своїми духовними задатками здатний до історичного розвитку і вийшов вже з немовлятства”. Зараз цей закон розуміється як „закон континуїтету” - однопросторовості народження етносу, його демографічних ознак та мови, або як закон мовно-демографічної етноідентичності. Другий закон потребує для прогресивного розвитку історичного культуротипу необхідності в політичній незалежності первіневого етнонаціонального утворення. Зараз цей закон функціонує як вимога державної суверенності народу, або ж суверенності історії свого народу протягом достатньо довгого періоду його історії. І тут, йдучи за О.Шпенглером, можна стверджувати, що ні культура, ні економіка не рятує становища, „коли дефіцит політичного інституту замінюється моральними настроями”. Третій локальний закон стверджує, що „початки одного культурно-історичного типу не передаються народам іншого типу”. Але історичний досвід свідчить, що повного непередавання „культурокоду КІТ” немає, а мова може вестись про модуси даного закону в тенденціях : а) автохтонності КІТ та культурно-етнічної ксенофобії; б) про домінуючий вплив одного КІТ на інший чи на всі народи і нації (як у випадку з сучасним західним євроатлантичним світом); в) про прививку-перенос, імплантацію більш сильного культурокоду іншим, менш сильним культурам. Четвертий закон „розмаіття етнографічних елементів” КІТ в „одному політичному цілому” або в „політичній системі держав” (федерації) . В сучасному вигляді – це закон „структурної сили” політичної системи при наявності процесів „соціальної стратифікації” (а також „економічної”, „політичної” і „професійної стратифікації”), які надають суспільству більшу врівноваженість, розширюють „соціальний простір” для прогресивної „соціокультурної динаміки” . Цей закон діє і в модусі соціокультурного поліцентризму КІТ, коли „ціннісна сила” багатьох історичних культуротипів зрівнюється або позитивно взаємодіє, підсилюючи одна однурезонансно ісинергетично (на психо-ментальному духовному підґрунті). П’ятий закон свідчить про терміни дії історичних культуротипів („закон термінів”), згідно якого, історичний період зростання і життя КІТ „може бути невизначено подовженим, але період цвітіння і плодючості – відносно короткий і виснажує раз і назавжди їх життєву силу”. Але якщо, за Н.Я.Данилевським, КІТ є „повноосновним” і „повнорозрядним”, тобто,коли духовна сила історичного культуротипуспівпадає з його індустріально-економічними, технологічними і політичними досягненнями, релевантно опредмечується відповідно до „висоти духу” і культури у „цивілізаційний витвір”, у відповідний культурно-історичний тип цивілізації, яка втілює ціннісні сили багатьох народів, то тоді спрацьовує „на підтримку” і „на підсилення,” цивілізаційний „закон збереження запасу історичних сил” даного культурно-історичного типу („закон боротьби”). Для слов’янського КІТ – це може виникнути під час створення „всеслов’янського союзу”, що з’явиться як „необхідність Слов’янського Союзу для людства”: або як „перешкода до всесвітнього володарювання Європи” в разі загрози „руйнівного результату загальнолюдської цивілізації”. Ствердження слов’янського культуротипу як загальнолюдського КІТ (в аспекті реалізації „руської ідеї”), за І.А.Ільїним, відбудеться на підґрунті „єдності цінностей руського народу” з іншими народами: „близькість до Бога”, „жива віра в совість”, в сім’ю, і Вітчизну, в „духовну силу народу” та „органічна єдність з природою”. „Росія, – що втілює слов’янський КІТ, - є організм природи і Духа”, і „цей організм завжди творив і дарив” і „ніколи не відсікав і не насилував”; це не тільки „духовний організм”, але й „єдиний господарчий організм” і „організм культурний, мовний, правовий, державний”, в якому відбувся „расовий синтез”. Тому „руський тип народу – осередок творчих сил людей, що притаманні іншим народам”. Новий тип державної організації людства - „ліберальний консерватизм”, в якому втілюються ідеї людського серця і „свобода творчості” („ідеї вільноспоглядаючого серця”), в якій здійснюється „культура волі, думки і організації”: „відповідальна совість”, „правова інтуїція”, „творча свобода в дослідництві”, „духовна свобода” в якості „предметної цілі права і держави”. За „законом термінів” культурно-історичний тип цивілізацій набуває у обмеженні термінів розвиткуетнографічного характеру самобутньої культури (за А.Тойнбі, це „локальні цивілізації”), політичного характеру з формуванням відповідного типу державності та характеруцивілізаційного розквіту у формах „самотніх цивілізацій” (китайська, індійська, тобто ізотеричних культур або „спадкових цивілізацій”(єгипетська, греко-римська, єврейська та інші, тобто екзотеричні культури „відкритих суспільств”). Тому й народи треба розглядати як „творчі”, що спрямовані своєю творчою свідомістю на позитивне творення історії („народи - творчі”); „нетворчі” народи - з негативною орієнтацією на історичні процеси з „руйнівною” психологією і свідомістю („народи-руйнівники” з деконструктивними установками - антицінностями); народи, в яких творчий дух затримався у своєму розвитку на ранній стадії, тому вони діють без відповідної історичної позиції, „від ситуації” (це„сумнівні” цивілізаційні КІТ, до яких відносяться американці і, можливо, слов’яни).

 Системно-культуротипні закономірності формування і розвитку історичної свідомості на рівні етносів, націй і всього людства, які виявляв Н.Я.Данилевський, мали своє оригінальне вираження (і певне вдосконалення) в концепціях П.Сорокіна, Н.Бердяєва та Л.Гумільова. За П.Сорокіним, це системно-ідеологічні закономірності „зміна в господарстві ідеаціонального, ідеалістичного і почуттєвого права”, які в кінцевому результаті призводять до становлення загальнолюдської „суперсистеми” культури. „Ідеологія культури” проявляє себе в сукупності смислів, цінностей і норм в науці, філософських, релігійних, етичних і художніх значеннях, що й створюють „ідеологічне ціле”, включаючи „ідеологічну свідомість” культурної суперсистеми, „інтегральної культури” або „метакультури”. Ці закономірності ведуть до інтегральної свідомості „надлюдини” з духовно-символічною сутністю глобального світогляду. За М.Бердяєвим, ці закономірності мають системно-техногенний характер, і розвиток органічних культур „від природи” рано чи пізно приводить до появи „техногенних” культур „від Машини”, які подавляють творчу особистість. „Машина розриває дух, вносить розщеплення, порушує первісну органічну цілісність, спаяність Духу і плоті”. Техногенна свідомість призводить до „розщеплення і роздвоєння особистості”, „машина немов би кліщами вириває дух з надр природної матерії” і вихід тільки в творчості й „свободі духу”. Тому, свобода має пріоритетне над буттям, бо свобода Духу ініціює творчу активність особистості, і вона встановлює свої „духовні закономірності” Буття, змінює його і „долю культури”. Особистість тоді набуває абсолютної цінності, якщо вона одухотворена і перетворюється на творця культури, – це й є проявлення її духовно-практичної свідомості свободи. В аспекті вільного культуротворення національної суспільної свідомості, духовно-творчі закономірності відкривають можливості„творчого національного шляху” (виділено нами) для розвитку, що „є шлях до вселюдскості, є розкриття вселюдськості в моїй національності, як вона розкривається у всякій національності”. За Л.Гумільовим, ці закономірності мають системно-етногенетичний характер пассіонарних пульсацій земно-космічного плану буття людства, це системно-енергетичні закономірності дії космопульсацій на пасіонарних особистостей („пасіонарієв”) як космологічно-детермінових сутностей, які несуть і творчість, і руйнування одночасно. Національна суспільна свідомість, що оволоділа пасіонарністю перетворюється на духовно-космічну силу.

IV. Культурно-вісьові закономірності, що породжують „вісьові культурні форми” суспільної свідомості в парадигмальних формах когнітивної, ціннісної, регулятивної (нормоціннісної) свідомості та інших форм. Це можуть також бути вісі залюдськими архетипами(за К.Юнгом), вісі за людськими устремлінням (за А.Адлером), вісі за соціальною поведінкою (за К.Хорні) і т. д. „Вісьовий час” культури в якості головної закономірності її розвитку (з формуванням відповідного світогляду та історичної свідомості) характеризується духовною спорідненістю „трьох епох” (або „трьох сфер”) в розвитку людства: міфологічної, філософської (релігійної) і політичної, які є причиною появи людської особистості, що володіє знанням і історичним розумом. К.Ясперс називає її „достотною людиною” (істинною, дійсною, достеменною): „людина може відтепер внутрішньо протиставити себе усьому світу. Вона відкрила в собі джерела, що дозволяють їй піднестись над світом і над самою собою.” „Істинна людина... намагається до вивільнення і спасіння вже в цьому світі у пориві вознесіння до ідеї в незламному спокої душі” (і без „спекулятивного мислення” про „волю Божу” і „неправдиве тлумачення”). Вісьовий час творить „новий духовний світ, який в своєму завершенні набуває політичного характеру” зі „збереженням спогаду про дух” древніх і найдревніших культур, що поглинаються вісьовим часом. Ці „великі культури древності” в разі „виникнення в осьовий час духовного напруження” проходять історичну трансформацію, або ж „втрачають свою специфіку.., робляться нерозрізненими... аж до того часу, поки вони не розчиняються в історичному розвитку” і „в іншому випадку вимирають” . Культурно-вісьові закономірності при цьому діють загальноісторично в таких чотирьох головних напрямках векторно-азимутальної спрямованості:

1.Закономірність гранично-обмеженого часу історичного існування древніх культур (в якості „доісторичних”) з їх подальшою трансформацією, нерозрізненістю або зникненням, залишається лише „спомин про дух передуючої епохи” (наприклад, це „ідея імперії”).

2.Закономірність духовного Відродження древніх культур з можливістю історичного існування у „вісьовому часі”, якщо вони наслідують ідеї прийдешньої епохи („сполохуються” цими ідеями) і використовують можливості „осьового часу” у формі „духовного підйому”.

3.Всеохопленість історизму „осьового часу” в просторовому відношенні і сприйнятті „центрів духовного випромінювання” (міф, філософія, політичні процеси), якщо вони повернулись з „доісторії” і увійшли в „історію” з новими народами і суспільствами (тобто „модернувались” із „старих” в „нові” суспільства, стали „модерн-націями”).

4.Закономірність історичного соціокультурного взаєморозуміння „старих” і „нових” епох („древніх” і „новітніх” народів та їх культур) на духовній основі міфу, філософії і політичних процесів.

Загалом же, можна бачити, що по вісі дії культурно-історичного поля, формуються певні „типи соціокультурних світів”: від „регіональної культури” до „історичного типу” і „цивілізаційного світу”, де „простір культури” найбільший. У цьому розширеному просторі культури досягається можливість її регуляції по „когнітивній вісі” і „ціннісній вісі” за рахунок розмаїття „культурних форм” у своїх „просторових нішах”, „ментального поля культури” на різних „рівнях ментальності” та за змістом „ментальних комплексів”. У системі „інформаціології” в просторі дії ментально-свідомісних полів починає виявляти себе „закон генералізаційно-єдиної інформаційної взаємодії (поля)”. Або за Е.В.Ільєнковим, починає діяти „космологія духу” у виявленні „об’єктивної ролі мислячої матерії в системі світової взаємодії”. В аспекті виявлення закономірностей розвитку суспільної свідомості з етнонаціонального духовного базису до всезагальних культурно-історичних типів („соціокультурних світів”) в „структурі культурного простору” проявляють себе „парадигмальні культурні форми” ментальності і свідомості. Тут можна побачити дію закону суперпозиції культурно-історичного типу суспільної свідомості:це закономірність трансформації етносвідомості в націосвідомість, а потім – в державно-політичну і цивілізаційну свідомість того чи іншого історичного культуротипу. За Н.Данилевським - це закон перевтілення етнотипу народу в національно-державний тип, а згодом - в цивілізаційний культуротип. Подібний процес спричинюється зовнішніми політичними поштовхами, які сприймаються як загрози; сюди відноситься і загроза зовнішніх агресій, війн та навал; внутрішня боротьба на етнічній чи класовій основі; це історичний Виклик, що потребує належної Відповіді, а також природно-історичні процеси соціально-економічного формаційного розвитку. А за К.Ясперсом, - це суперпозиція суспільної свідомості по вісям комунікативності, ціннісності (аксіологічності), когнітивності, реалізаційності, інтенційності та іншими складовими.

Якщо „закон суперпозиції” не спрацьовує, то культурні форми суспільної свідомості залишаються в потенціалі, у віртуальній можливості і можуть не підніматись з рівня етносвідомості на більш вищі. Повинна розвинутись відповідна „культура реальної віртуальності” з необхідними соціальними інститутами та структурами, як це відбулося в „інформаційних суспільствах” Заходу, де розвинулась „інформаціональна економіка”. В рамках історичного розвитку культурно-формаційних систем потрібна наявність відповідного духовного базису суспільства (це його конкретно-історичний світогляд), способу духовного відтворення цінностей в культурі (конкретно-історична свідомість) та ефективно-діючого способу соціокультурної організації суспільства – а це його суспільна духовно-практична свідомість в певній культурно-трансляційній та культурно-парадигмальній формах домінуючої в суспільстві ментальності (культуроозначеннями та культурокодами). На думку А.Ф.Лосєва, в такій суспільній свідомості повинна проявитись особлива „софійна сутність” суспільства, коли „міжграничні” („внутрішньограничні”) „проміжні структури” суспільства з’єднуються в „субстанційно-інтегральні” суспільні утворення. Відбувається процес соціальної генералізації з виникненням нового духовно-світоглядного базису суспільства, і воно переживає новий потік культурного прогресу. Зараз це відбувається внаслідок „генералізаційного закону інформації” на підґрунті „інформаціологічного світогляду” сучасного суспільства.

За векторами дії закону суперпозицій розвитку суспільної свідомості також можуть проявитись феноменологічні, системно-креативні, сферно-ментальні, метасоціальні закономірності та інші, що підіймають її потенціал і градієнт з етнічного рівня до транснаціонального й глобального, аж до рівня гіперсвідомості. І ця надсвідомість приходить до історико-філософського висновку „про те, що всі творіння вічного буття вічні”. З чим філософія здійснює свою велику суспільно-історичну функцію, бо вона тоді є „звіт, який людський розум віддає собі про причини і настанови світобудови” . Цією земною світобудовою є людська культура, яку люди безперервно духовно-філософськи осмислюють і надають ознак безсмертного творіння.