ІІ. Які перспективи взаємини культури і цивілізації і тенденції їхнього розвитку у найближчому і віддаленому майбутньому?

Це питання - одне із самих дискусійних на сьогодні. Ні в кого не викликає, однак, сумніву те, що культура грає не просто особливу, але зростаючу роль у перспективі глобальної цивілізації.

Одна з позицій, цілком розповсюджених, виходить із твердження про те, що суспільство і сьогодні, і в майбутньому буде представляти сукупність ряду самостійно розвиваючихся цивілізацій і культур, позбавлених загальної траєкторії. У цьому розумінні цивілізація є специфічна історія народів, що має культурно-замкнутий індивідуальний характер.

Осмислення культурного ядра техногенної цивілізації і його порівняння із системою цінностей традиційного типу цивілізації дало можливість побачити не тільки безсумнівні досягнення першої, але і породжені західно-європейською шкалою культурних цінностей глобальної кризи. А отже, і порушити питання: які орієнтири повинні змінитися в культурі цієї цивілізації, щоб її криза була переборена і на яких культурних нововведеннях може бути заснований новий тип цивілізаційного розвитку. Взаємодія культур Заходу і Сходу буде породжувати нові життєві змісти, формувати культурний фундамент нового циклу цивілізаційного розвитку.

Ще одна позиція, близька до попереднього по кінцевому висновку про перспективи розвитку культури і цивілізації, відрізняється від неї вихідними положеннями. Вони полягають у тому, що проблема світової глобальної цивілізації являє собою не альтернативу: стандартно-однаковий розвиток людства чи позбавлене спільності різноманіття локальних цивілізацій і культур, - а розуміється як збагнення змісту історії в її єдності і різноманітті.

Ця концепція відбиває прагнення людства до загальнопланетарної взаємодії, до взаємозалежності і культурної єдності. Вона виходить з того, що в кожній цивілізації якась частина культурних (у першу чергу, соціальних і моральних) цінностей має загальнолюдський характер і являє собою загальне надбання людства, зв'язаного єдиною долею. До таких цінностей відносять положення особистості в суспільстві, світський і релігійний гуманізм, інтелектуальну волю, що забезпечує науку, естетичну і художню волю, ряд економічних цінностей, екологічні цінності й ін.

На цій основі виникає ідея про метакультуру як загальний культурний знаменник і перспективу розвитку глобальної (світової) цивілізації, при збереженні мозаїчності, специфіки локальних культур і цивілізацій.

Метакультуру в цьому випадку розглядають як нагромадження загальнолюдських цінностей, що сприяють виживанню і розвитку людства як єдиного цілого. Найчастіше підкреслюють, що формування метакультури, по-перше, можна розглядати тільки як тенденцію, по-друге, як перспективу на майбутнє, а по-третє, як фактор подолання загальнолюдської кризи і переходу до нового типу цивілізації, до принципово нової людської історії.

І навіть фіксуючи той факт, що цей перехід характеризується сьогодні зіткненням інтеграційних процесів із зростаючою дезинтеграцєю, слід зазначити прагнення до добровільного усунення міждержавних протиріч, пошук загальних крапок перетинання в культурах. Світова загальнолюдська цивілізація в нашому представленні - не уніфіковане, безлике співтовариство людей, що сформувалося на базі західної економічної системи, а різноманітна спільність, що зберігає самобутність і унікальність у складових її народах. Її фундаментальною характеристикою може стати глобальний культурний простір як наслідок міжкультурного і міжцивілізаційного діалогу.

Чи реальна така перспектива? Однозначно відповісти на це питання сьогодні важко, тому що людство, обтяжене духовною кризою наприкінці другого тисячоріччя, постало перед обличчям трудного вибору соціокультурних цінностей, що повинні скласти ядро нової цивілізації. Крім того, якщо, як затверджують етнографи, існує деякий "оптимум розходжень", що вважається постійною умовою розвитку людства, то можна бути упевненими, що розходження між окремими суспільствами і групами усередині них зникне тільки для того, щоб з'явитися в іншій формі. Самобутність - основна умова універсальності.

Звернемося ще і до такого авторитету, як німецький культуро-філософ Г. Зіммєль: "И жоден конфлікт не існував дарма, якщо час не дозволить його, а замінить його за формою і змістом іншим. Правда, усі зазначені нами проблематичні явища занадто суперечать нашому сьогоденню, щоб залишатися нерухомими в ньому, і свідчать з безсумнівністю про наростання більш фундаментального процесу. Тому що навряд чи міст між попереднім і наступним культурних форм був настільки ґрунтовно зруйнований, як тепер. Так виконується дійсне призначення життя, що є боротьба. Абсолютний же світ, що, бути може, також піднімається над цим протиріччям, залишається вічною світовою таємницею".

У результаті швидко розширюється процесу технізації (тобто постійного збільшення й удосконалювання світу інструментальних засобів), з одного боку, і системи цінностей супроводжуючої цей процес, що панують у культурі, з іншої, європейська цивілізація стала здобувати техногенний характер. Сама істотна її риса - утрата людиною влади над технічним прогресом і його наслідками. Як перебороти цю кризу? Чи можлива така інтеграція цінностей західної і східної культур, що дозволила б перебороти негативні наслідки всевладдя технічного феномена, що став специфічним середовищем життя людини?

 Чи справедливо твердження Бертрана Рассела про те, що "наука і техніка рухаються зараз уперед, немов танкова армада, що позбавилася водіїв, - сліпо, нерозважливо, без визначеної мети".

Щоб відповісти на ці питання, виділимо ті риси в шкалі культурних універсалій, що складають основу західно-європейської культури і визначають техногенний характер сучасної цивілізації.

По-перше,це особливе представлення про природу. У західно-європейській культурі Світ, Природа завжди розглядалися як поле для додатка сил людини. Згадаємо укорінену в нашій свідомості парадигму: "Природа не храм, а майстерня, а людина в ній - працівник", "Ми не можемо чекати милостей від природи, узяти їх у неї - наша задача" і т.і.

Порівняємо цей принцип з найважливішою ціннісною установкою східної культури на невтручання в природу.

По-друге,людина розглядається як активна істота, покликана перетворити світ. Ця позиція найбільше яскраво виражена в марксистській філософії ("Філософи лише різним образом пояснювали світ, а справа полягає в тім, щоб перетворити його"). Проникливий критик марксизму Р.Арон помітив, що "марксизм був не ідеологією пролетаріату, а доктриною промислового прогресу". А Жак Еллюль оцінював марксизм як "фазу хворобливого шлюбу між людиною і технікою".

Якщо порівнювати цей принцип європейської культури з принципом східної, відповідно до якої світ треба не перетворювати, а адаптуватися до нього, не нав'язувати свою волю, а угадувати ритми зміни світу (китайський принцип "у-вей"), то логічно неминучою чи, уже принаймні, зрозумілою, стає абсолютизація людської активності в західно-європейській культурі, що призвела до агресивності технічного втручання людини в природу і породила одну з найгостріших проблем сучасної цивілізації - екологічну.

По-третє.Перші дві культурні парадигми обумовлюють і особливе розуміння людської діяльності: з позицій західноєвропейської культури діяльність людини спрямована зовні, на перетворення предметів, а не на саму людину. У східній культурі домінує прагнення до самовдосконалення людини, що виявлялося й у технічних винаходах.

По-четверте,установка на техніко-економічну результативність перетворення зовнішнього світу породила ще одну найважливішу характеристику техногенної цивілізації: акцент на техніко-технологічну оптимальність розвитку техніки і технології поза їх людським, соціокультурним виміром. Помітимо, що і сама ідея про те, що визначальним фактором суспільного розвитку є матеріальне виробництво, не могла в принципі виникнути в рамках східної культури.

З інших соціокультурних універсаліях західно-європейської культури, що лежать в основі техногенної цивілізації, відзначимо швидку, у геометричній прогресії зміну предметного світу, що впливає на спосіб життя, динаміку соціальних зв'язків, що змінюють співвідношення традиційності і новаційності в культурному і цивілізаційному розвитку; домінування наукової раціональності; пуританську етику; орієнтацію на автономію особистості, її прав, волі; особе розуміння влади, сили, їхнього характеру і природи.

Відбувається глобалізація стилів життя (масова- культура, їжа, одяг), що сприяють засобам масових комунікацій і сучасний транспорт: щодня 3 млн. людей подорожують з одного кінця планети в іншій, більш ніж 10500 ресторанів "Макдональдс" працюють у 50 країнах, у будь-якій країні світу можна купити будь-яку газету чи журнал, переглянути за допомогою супутникового телебачення безліч іноземних телепрограм. Нині понад 1млрд. людей говорять англійською мовою, до 2000 р. це число зросте до 1,5 млрд. В міру глобалізації стилів життя усе більш помітні знаки протилежної тенденції - боротьби за збереження унікальності національних культур.

"Усвідомлення цих характеристик і тенденцій сучасної цивілізації і приводить більшість мислителів XX століття до висновку про те, що на цьому шляху у суспільства перспектив немає. Власне в цьому і складається сутність кризи техногенної цивілізації. Чи може людство його уникнути, чи може знайти шляху виходу? При існуванні двох відповідей на ці питання: песимістичного "ні" і оптимістичного "так" залишимо це на суд історії. Будемо виходити все-таки з того, що в людства є шанс у подоланні цієї кризи.

По-перше, через усвідомлену зміну пріоритетів у шкалі культурних цінностей, творення нового відношення до природи, формування екологічної культури.

Донедавна соціокультурний зміст техніки розкривався в системі "техніка - людина", а екологічний - у системі "техніка - природа". Підкреслимо, що й екологічний і соціокультурний зміст техніки виявляється не в розрізнених частинах складної системи світового простору, у яку вона вписується, а лише в єдиній системі, де і техніка, і сама людина, і природа завжди лише частина набагато більшого цілого - світового універсума.

Іншоюнайважливішою умовою подолання техногенности є зміна принципів вимірів техніки, її критеріїв і оцінок, включення в систему цих оцінок поряд з техніко-технологічною оптимальністю й економічною ефективний і соціокультурний, власне людський вимір. Необхідні не фрагментарні критерії, а системні інтегративні оцінки.

Складність цієї задачі в тім, що такі оцінки лежать в області міждисциплінарних підходів. Але ця свідомість і відповідальність у виборі рішень дає можливість запобігти сліпій дії людей завдяки інформуванню про наслідки, дозволяє вибудовувати альтернативні моделі.

Удосконалювання оцінок техніки сьогодні сполучений з переорієнтацією групових інтересів на загальнолюдські, що дозволяє, передбачаючи соціальні і культурні наслідки технічної діяльності, може ставити визначені межі в технічному винахідництві доти, доки не будуть знайдені способи ліквідації негативних для людства результатів.

І нарешті,найважливішою умовою подолання кризи є також революційні зміни інженерного мислення і дії, що назріли ще на рубежі XIX і XX століть.

Сама логіка інженерного мислення і діяльності дозволяє припускати, що подібна революція відбудеться в наступному сторіччі. На першому етапі головним було зрозуміти "онтологічну" природу принципів дії технічних пристроїв. Сутність інженерії, суверенність думок і таланта винахідника складалася у відкритті, знаходженні (іноді інтуїтивному, практичному) цих механізмів пристрою. А оскільки вважалося, що вони носять неісторичний характер, що вони як би закладені в природі технічного об'єкта, то справа інженера цю природу знайти. Другий етап розвитку інженерії умовно можна назвати логіко-гносеологічним (gnosis (греч.) — пізнання). Цей етап зв'язаний з розумінням того, що суть інженерії значною мірою визначається механізмом пізнавальної розумової діяльності. Отже, важливо стало зрозуміти, якими методами і способами створюються й експлуатуються технічні об'єкти. На цьому, до речі, і базується сучасне інженерне творіння. Ефективність технічна стає головним орієнтиром інженерного мислення, що перетворює саму техніку в мету і головний зміст усієї діяльності людини. Стає "техніки багато, а духу немає..." (Б.Пастернак).

Третій етап зв'язаний із соціокультурним осмисленням техніки, коли вона розглядається в контексті умов її буття.

Соціокультурна парадигма інженерії орієнтує не на найближчі технологічні цілі, а на далекі, історично значимі для всього людства наслідку, підвищує відповідальність за вибір рішень. Вона формує нові принципи контролю над технікою на базі багатомірності і нові принципи технічного проектування в глобальній системі "технічний пристрій - людина - оточуюче середовище", де всі три компоненти рівноправні і не можна ні насильно експериментувати з людиною, ні маніпулювати з технічним об'єктом, ні безтурботно дивитися на зміну середовища.

зрозуміти, якими методами і способами створюються й експлуатуються технічні об'єкти. На цьому, до речі, і базується сучасне інженерне творіння. Ефективність технічна стає головним орієнтиром інженерного мислення, що перетворює саму техніку в мету і головний зміст усієї діяльності людини. Стає "техніки багато, а духу немає..." (Б.Пастернак).

Третій етап зв'язаний із соціокультурним осмисленням техніки, коли вона розглядається в контексті умов її буття.

Соціокультурна парадигма інженерії орієнтує не на найближчі технологічні цілі, а на далекі, історично значимі для всього людства наслідку, підвищує відповідальність за вибір рішень. Вона формує нові принципи контролю над технікою на базі багатомірності і нові принципи технічного проектування в глобальній системі "технічний пристрій - людина - оточуюче середовище", де всі три компоненти рівноправні і не можна ні насильно експериментувати з людиною, ні маніпулювати з технічним об'єктом, ні безтурботно дивитися на зміну середовища.

ІІІ. Як уже говорилося, Цивілізація, на відміну від Культури, несе в собі більше соціальна якість, чим духовне. У ній найбільше представлений історично-конкретний тип громадської організації, єдність і интегративність суспільної життєдіяльності. Головна соціальна цінність - єдина державність, "міцність" і стійкість державного устрою.

Держава задовольняє над особистістю, - чи те у формі укладеного "суспільного договору", чи те "цивільного суспільства", "правової держави", хоча особистості можуть представлятися значні права ("права людини", "приватне право" і т.п.). Але реалізація проголошених прав завжди повинна відповідати інтересам держави, державного устрою у виді "безпеки суспільства" і його політичної верхівки. "Верховенство права" і цивільних воль повинне сприяти збереженню даного суспільного ладу і зміцненню його непорушності.

Великий вітчизняний філософ Н.Бердяєв серед основних ознак Цивілізацій відзначав такі як: механістичність і технологічність, воля до могутності і до світового трансмонополізму, уніфікованість і раціоналістичність, прагматизм і утилітаризм, виснаження творчих сил і нефілософічність, "міщанська" і "хаотична" демократичність (антиаристократизм), самовдоволення, антигуманізм і домінування "темного світу" нал "світлим світом" Культури, аморальність і антиестетичність ("постмодернізм").

Цивілізація моноцентрична і не терпить поліцентризму Культури, вона одноманітна (а не поліморфна) і тому прагне до централізованості й упорядкованості суспільної життєдіяльності, до "соціального світу" у рамках твердих державно-політичних розпоряджень (Конституція і чинне законодавство).

Існують дві основні концепції становлення цивілізацій:

а) за А.Тойнбі Цивілізації виникають у результаті соціоисторического розвитку суспільства і передують культурам; культури виникають внаслідок упадка Цивілізацій, їх "розколу" і "розпаду";

б) за О.Шпенглером Цивілізації виникають внаслідок упадка культури, її "заходу" і "виродження".

Але й А.Тойнбі й О.Шпенглер фіксують приблизно подібні історичний^-історичні-суспільно-історичні види цивілізацій, хоча і по різних соціально-філософських підставах.

А. Тойнбі нараховує 37 видів цивілізацій. Серед них він виділяє:

1) 27 видів «розквітлих цивілізацій», серед яких 13 «основних цивілізацій», – це "незалежні цивілізації" і ''супутник^-супутників-супутники-цивілізації-супутники" (похідні незалежних цивілізацій); самими "плодоносними" виявляються андська, шумеро-аккадська, китайська, індійськ і західна (американськ південно-західн і північно-американська);

2) "нерозвинені цивілізації" або "поглинені цивілізації": «перша сірійська Цивілізація», що поглинена єгипетської; християнські несторианська і монофізитська Цивілізації – поглинені ісламською цивілізацією і т.д.

3) "застиглі Цивілізації": ескімоська, оттоманська, спартанська і кочова цивілізації;

У розвиток поглядів А.Тойнбі до "ведучих цивілізацій", що визначають історичний прогрес людства можна віднести дві "основні" ("розквітлі") – індо-китайську і західно-європейську, і, видимо, східно-європейську ("європеїзовані слов'яни"), хоча долі останньої ще не ясні; а також 3 "супутник^-супутників-супутники-цивілізації-супутники" - північноамериканська, південно-американська, японо-корейська.

У цілому ж, якщо провести принцип історизму по всьому історичному часі з охопленням планетарного людського континиума, те можна побачити такий прогресивний шлях розвитку цивілізацій (метасоціальний підхід):

1) зародкові Цивілізації: сибірська (ескімоси), юкатанська (майя), минойськая (елліни), кочова (моджахеди);

2) Цивілізації, що припинили ріст: Спарта, Оттоманія;

3) застиглі Цивілізації: це цивілізації з тупиковими галузями розвитку, в основному цивілізації мисливців і кочівників;

4) нерозвинені Цивілізації: це "нерозвинені" і "відсталі" суспільства переважно аграрно-ремісничого типу;

5) малорозвинені Цивілізації: це «» суспільства, щорозвиваються, з аграрно-промисловим і промислово-аграрним базисом суспільного виробництва;

6) розвинені Цивілізації: до них можна віднести всі "розвиті" індустріальні суспільства;

7) високорозвинені Цивілізації: це все суспільства, що мають статус "постіндустріальних" і "інформаційних" суспільств;

8) "сверхцивілізациі" (суперцивілізації): це суперрозвинені суспільства - США і Західна Європа в єдиній системі зі структурами своїх союзників; у цьому напрямку швидко прогресує Японія і, можливо, зробить новий історичний "ривок" Китай;

9) "гіперцивілізації": вони тільки формуються і будуть мати здатність, з одного боку, постійної присутності в космосі і здатністю до космічної життєдіяльності, а з іншого боку - іти в компьютерно-віртуальні реальності й інші види гіперпросторів ("реальність^-реальності-псі-реальності", "нео-реальності"), а також у гіпертимчасові ноо-темпоральності.

О.Шпенглер будує свою особливу "порівняльну морфологію світової історії". Цивілізації по О.Шпенглеру виникають у "зимовий період" розвитку культур, тобто в "історичні зими", коли усі завмирає або навіть гине. "Доцивилізаційна" Культура активно розвивається і розцвітає в періоди "історичної весни" і "історичного літа" і культура увядає і "відцвітає" у "історичну осінь".

О.Шпенглер виділяє 4 основні "форми культури", що синхронізовані за історичним часом. Це культури, що розвиваються в "одночасні епохи":

а) духовного життя, б) епохи мистецтва, в) одночасні "політичні епохи".

Серед таких культур представлена Індійська Культура (з 1500 р. до н.е), Антична Культура (з 1100 р. до н.е), Арабська Культура ( з 0 р.), Західна Культура (з 900 р. н.е).

У період одночасної "епохи духовного життя" настання "зими" у розвитку культури супроводжується появою цивілізації "світового міста", а також держав, що стали "світовими центрами". У цей період угасають щиросердечні творчі сили людей, затверджується матеріалістичний світогляд, спостерігається занепад філософського мислення, руйнуються соціально-етичні ідеали суспільства, нав'язується культ практичного досвіду, користі, вигоди, легкодоступного щастя.

В Індії розвивається філософія буддизму, у Древній Греції і Римі - стоїцизм, в Арабській цивілізації - фаталістичний ісламізм, у Західній Європі пускає корені соціалізм^-соціалізм-націонал-соціалізм.

У період "одночасної епохи мистецтва" затверджується мистецтво "без внутрішньої форми": декаданс, модерн і постмодерн, утрачається "почуття форми" - накопичення орнаментики, прагнення до колосальності, безглузде копіювання і наслідування, розгарбування культурних пам'ятників. "Розв'язка" - розпад мистецтва єдиних культур.

При настанні "одночасної політичної епохи" затверджується культ грошей, "цезаризм" (натуралізація політичних форм), "тіло народу" розчиняється в "космополітичних масах", практичні інтереси задовольняють над всіма іншими, відбувається "розпад організмів народів" і їхнє перетворення в аморфну «людську масу», що "усмоктується" тією або іншою імперією, "світовим містом").

Заключна стадія (третя) - "закінчення і розпад", коли імперії руйнуються і стають видобутком "юних народів" або завойовників. Запановують первісні умови життя, по думці сучасних "нових правих" - приходить "homo barbarus" або "людина-варвар". Сам О.Шпенглер думав, що "нове варварство" установиться в Європі до 2200 року. Зараз же Європа переживає свою "осінь", що він характеризує як "Захід Європи".

Ріст Цивілізації як самостійного соціоісторичного утворення спостерігається, коли підсилюється влада суспільства над природний^-природним-територіально-природним і соціоетнічним оточенням. Росте соціальна єдність людей і різних етнічних утворень, що входять у суспільну систему, в повній мірі реалізується интегративна функція суспільства (навіть шляхом придушення людських прав). Відбувається технізація всього життєвого укладу: у давнім минулому "мідний вік" змінюється "бронзовим", а потім - "залізним віком". У недавнім минулому - це перша "промислова революція" XIX століття, а наприкінці XX століття -"науково-технічна" і "технологічна" революції.

Але експансія суспільства, що розвивається, що йде по шляху цивілізації, - територіальна, соціоімперська, технічна - рано або пізно зіштовхується з обмеженнями. Виникають внутрішні і зовнішні "виклики" суспільству, що стало досить розвитим, але ще не трансформувалося в Цивілізацію.

Наступний "ріст" Цивілізації може піти двома шляхами - у залежності від того, які відповіді знайде суспільство, що розвивається, на "виклики".

ПЕРШИЙ ШЛЯХ. Якщо суспільство, що успішно розвивається по шляху цивілізації, знаходить вірні Відповіді на виклики, то воно перетворюється в "процвітаюче суспільство" і стає Цивілізацією.  

ДРУГИЙ ШЛЯХ. Якщо суспільство не здатне до адекватної відповіді на історичний Виклик - воно стає "нерозвиненим", або "застиглим" суспільством.

Часткова здатність до відповіді, "часткова відповідь" на Виклик приводить до утворення "супутникових цивілізацій", що стають "супутниками", попутниками "основних цивілізацій" і надалі поглинаються "процвітаючими цивілізаціями".

Таке дія, по думці А.Тойнбі, механізму"Виклику-і-Відповіді" . У його дії можливе виявлення ще двох шляхів в історичних долях цивілізацій.

ТРЕТІЙ ШЛЯХ. Він відомий як "ритм розпаду". "Розпад" починається з катастрофічного "надламу" цивілізації. Надлам виникає через нездатність вірно відповісти на Виклики і знайти правильні на них Відповіді ("безуспішні відповіді"). Але цивілізація намагається знову і знову них шукати в спробах знайти "успішну відповідь".

Таким шляхом вона входить у ритм "Пожвавлення^-пожвавлення-Спад-і-пожвавлення" у формі спроб установлення нового Світового Порядку (у межах ареалу історичного становлення і росту цивілізації). У результаті з'являються Універсальні держави, імперії, що у своїх безустанних спробах перебороти труднощі і "надломлюються".

Наступний "ритм розпаду" - "Неясний час". Воно характеризується хвилями анархії, перманентними війнами, "міжцарів'ям" тимчасових правителів, дією некерованих політичних сил. Неясний Час закінчується створенням нової ідеології, найчастіше представленою "універсальною церквою". У ній сполучаться різні ідеології з багатовекторними ціннісними орієнтаціями.

Далі випливає "ритм Перетворення", при якому виникає нова суспільна консолідація. У її основі лежить "ідеологія порятунку", розвиток через перетворення-катарсис, спокуту, жертовність і віру в нові суспільні ідеали (наприклад, християнські ідеали).

Заключним є "ритм Порятунку", що безпосередньо зв'язаний з фігурою Рятівника. Його звичайно зв'язують з вищою божественною сутністю, з Богом-Рятівником. Але специфіка національних культур породжує і фігури інших Рятівників Цивілізації. Рятівником може стати "творчий геній", або "філософ у масці короля", або "герой з мечем у руках", той же бог, але втілився в Людині і вже без меча. Зараз - це Рятівник з машиною часу, або Рятівник-інопланетянин.

Саме Рятівник знаходить вірні Відповіді на Виклики там, де на них не може знайти суспільство, імперії й Універсальні Держави. До вірних відповідей Цивілізації на Виклики, до яких вона призвала Рятівника, можна віднести:

- держава, знявши свої амбіції, підкоряється суспільству і починає працювати не на свої, а на суспільні інтереси;

- формування "нової людини" з розвитими сутнісними силами і творчими здібностями;

- усвідомлення суспільствами своїх справжніх національних інтересів (антиімперських) і створення національної ідеології, що враховує національні інтереси інших народів;

- формування нового "суспільного духу", нової суспільної свідомості, яке б стимулювали і новий "порив життя" націй і народів;

- повернення імперій у світову історію на інтернаціональній основі, визнання національних прав інших народів і спільна дія з ними в числі народів-лідерів суспільного прогресу.

Знайшовши той^-те-нарешті-те правильну Відповідь, Цивілізація переживає стан "історичного пориву" до нової фази розвитку і підйомові з більш високі ступіні соціоісторичного розвитку. Він те саме що "життєвий порив" суспільства, що тільки вступає на шлях цивілізаційного розвитку, і в якого "історичний надлам" ще перед.

Новий генезис цивілізації, "неогенезис" фіксується як "прагнення". Це " прагнення до нової дійсності". У Культурі аналогом подібного "прагнення" є Реформація і Відродження. Для цивілізації більш підходящим є термін "Трансформація", або початок розвитку від нового соціального джерела, нового соціального генома з іншим генетичним кодом, з якого виростає зовсім новий соціальний організм.

При "стійкому росту" неогенезис Цивілізації здобуває необоротний характер, без можливості повернення назад до колишнього стану. Фаза "стійкого росту" переходить у фазу "історичного розвитку", на якій суспільство здобуває нове "історичну якість". Воно фіксується як "цивілізоване суспільство". Перша ознака такого суспільства - матеріальне "процвітання" і високий рівень соціальної організації. На Заході їх визначають як "процвітаючі суспільства" з "розвитий демократією". Вони стають як би "зразком" для наслідування, і до такого соціального стану прагнуть багато суспільств, не підозрюючи які історичні фази їм необхідно пройти для цього.

Саме сумне те, що досвід цивілізаційного розвитку практично не передається від одного суспільства до іншого, і розвиток цивілізацій носить глибоко специфічний характер, відповідаючи національній специфіці того або іншого народу. Максимально що можливо в цьому плані, - це утворення "супутників-цивілізацій-супутників", що супроводжують "основним цивілізаціям". Між народами можливий тільки межкультурний обмін, коли цінності культури можуть "засвоюватися" суспільствами, що досягли досить високого рівня соціального розвитку і які усвідомили свої національні інтереси, пріоритети і цінності, ставлять духовні і соціальні цінності в главу кута, для свого історичного прогресу.

Нарешті, існує і ще один, ЧЕТВЕРТИЙ ШЛЯХ становлення Цивілізацій. Він визначається А.Тойнбі як "Догляд-і-Повернення", палінгенез. Цивілізація, не знайшовши вірні відповіді, іде з історичної арени, перетворюється в "застиглу цивілізацію", іноді на тривалий історичний час. Як видно, це случилося з Київською Руссю, що не стала тисячу років тому Україною. Дія механізму "Догляду-і-Повернення" таке, що суспільство буде знаходитися в історичному небутті доти, поки воно не знайде гідний "творчу відповідь" на історичний Виклик.

Що стосується України, то в неї зараз з'явився історичний шанс побудувати власну "східно-європейську Цивілізацію" (або свою національну культуру), якщо вона знайде вірний "творчу відповідь" на виклики минулого. І тут суть справи полягає не в економіці або демократії. Це супутні моменти національного Відродження. Україна повинна знайти "національне прагнення", "історичний порив" до нової соціодуховної дійсності, що відповідає її джерелам. Але при цьому вона в цих джерелах повинна знайти нові джерела для розвитку, новий геном з іншим соціальним кодом, що відповідає національній специфіці українського народу.

Наприклад, це не "візантійське джерело" ортодоксального православ'я, а "духовний протестантизм", що відповідає тисячолітньої боротьбі-протестові українців проти намірів Туреччини, Польщі, Литви, Росії, що переходить у "духовний позитивізм" історичного примирення з народами, з якими Україна постійно конфліктовала.

Відхід України в "нову дійсність" може бути і "відходом" у національну самобутність, або, навпаки, відходом у космополітизм, тобто в будь-яку "нову соборність". Головне , - це усвідомлення своїх національних духовних і соціальних цінностей, установлення їхнього твердого пріоритету при визначенні національних інтересів. При цьому потрібно не плутати ці інтереси з інтересами інших народів або з інтересами тимчасово пануючих політичних кланів, що знаходяться в керівництва країною.

Тим самим для Цивілізації на відміну від Культури життєво важливо успішно пройти етап "нерозвиненості-розвиненості", а потім після досягнення рівня високоразвинотості - удержати його в якісному стані "процвітаючого суспільства". Надалі на історичному шляху Цивілізації спрацьовує механізм "Виклику-і-Відповіді", що чревате для Цивілізації "надламом", "розколом" і "розпадом". Щоб історично вижити Цивілізації потрібно або безупинно знаходити "творчі відповіді" на всі нові і нові Виклики, або знайти інший шлях наступного цивілізаційного розвитку, відшукати нову "парадигму Цивілізації" замість старої парадигми.

Якщо вона цього не в змозі зробити, тоді "спрацьовують" механізми загибелі цивілізації: а) "повільної" загибелі - "Спад-і-Пожвавлення" і б) "швидкої" загибелі - "Догляд-і-Повернення" цивілізації.

Механізм функціонування Культури приниципово інший:

"Розквіт Культури"-Занепад-реформаці-відродженн-новий розквіт Культури"

Занепад Культури відбувається не через її "імперські замашки", а унаслідок утрати колишніх змістів і значень Культури. Культура втрачає зміст свого існування через утрату значення старий цінностей і через відсутність нових.

Механізм подолання "упадка Культури" інший, якщо його порівнювати за аналогією з "надламом Цивілізації". Культура не гине, якщо вона стає на шлях Реформації, ціль якої перебороти занепад культури. Цей механізм по К.Ясперсу триступінчастий і виглядає так:

а) виправдання колишніх змістів Культури, тобто її цінності для історії (яка не буває "безглуздої").

Для України це означає, що ми не повинні перекручено витлумачувати або опорочити попередні періоди історичного розвитку країни, наприклад, "монголо-татарський", "польсько-литовський", "московсько-російський" або періоди національної історії. Мова в даному контексті можна вести лише про історичну взаємодію культур;

б) виявлення історичного ірраціоналізму, тобто змісту "негативного" історичного досвіду, того, "чому учить нас історія", чому в наступному історичному розвитку потрібно сказати "ні".

Для України це означає, наприклад, пошук причин утрати державності, відсутності національної ідеї, утрати соборності, етно-територіального поділу на "західну" і "східну" Україну, тяжіння до німецької культури, "питомий егоїзм" політичних Кланів ( щойде ще від київських князів), індивідуалізм національного характеру (там, де треба виявити колективізм і солідарність), схильність до космополітизму (закордонні міграції), непротивлення до приниження національної гордості (визнання "второсортності" українців за рубежем), з одного боку, а з інший, український націоналізм.

в) знаходження нового "змісту історії": у даний час - нового "змісту Культури" у "призначенні людини", у "філософській вірі" у майбутнє народу. Для України - філософська віра в особливу місію "українського духу", "українства" для майбутнього світового співтовариства.

Тема№6 Історичні культурно-формаційні системи.

1.Головні аспекти історичної спрямованості „західного” і „східного” типу культур.

2.Культурно-формаційні системи, її головні характеристики.

3.Головні особливості культурно-формаційної системи.

Виявити закономірності можливо шляхом історико-філософського осмислення всього культуротворчого процесу, а не в локалізаціях традицій та їх модификатів. Тут не повинно бути інтерпретації мовних текстів означень та їх метафор, смислових стуктур та „гри смислозначень”, „істин науковості”, які не є „істинами культури”, а сама філософія робиться „заручницею” таких істин . Історичні тексти-оригінали як первинні свідоцтва не дають правильного бачення, тому що самі є „текстами деконструкції” (за Ж.Деррідою) у своїй фігуративності, референціальності (посилання на інші „тексти культури”), символу і дискурсу. Сучасний науковий дискурс знаходиться в точці „постмодерністської біфуркації” і конче потребує відродження епістемології як „когнітивної діяльності, що веде до “справжнього знання” (починаючи від древнього ведо-когнітивного знання). Бо людина мріє перетворити себе в суб’єкта всезнання,якому відкриваються „стани Всесвіту”, і „Всесвіт тотально перебудований відповідно до принципів цього гносеологічного оптимізму, перетворюється на „олюднений світ” [2; 41-42]. За Н.О.Лосським, це є „життєвий прорив” людини у Всесвіт, який вона переживає у форму „творчої еволюції” і „волі до культури” у життєсвітовому плані, коли „Всесвіт подовжується” у людському виборі „свідомість або надсвідомість” [3; 69].

Подібна духовна спроможність до продовження буття є дуже характерною для наших предків, які в такій „продовженій” екзистенційності „життєвого світу” розвивають свою соціокультурну життєдіяльність вже понад 7 тис. років. Вона виникла не містично, а когнітивно-практично, бо в природно-соціальному бутті історично час від часу складалася така ситуація, що, за А.Бергсоном, „усюди, за винятком людини, свідомість побачила себе загнаною в тупік, і тільки в людині вона продовжила свій шлях. Людина продовжує тому у безкінечність життєвий рух”. Чому це змогли зробити саме наші предки, а не інші етноси? Тому що вони стали „генералізованим суперетносом” завдяки тому, що були „суперпрацелюбним народом”, „супергосподарською спільнотою”, „супервиробничою” соцієнтальною організацією, що й породило їх „супердуховність” на рівні ведично-когнітивної „понадсвідомості”. Але був і суто історико-філософський чинник, що діяв від часів протоукраїнства. М.Хайдеггер стверджував „незрівняльність філосоофії” в якості історичного феномену: „філософія ні наука, ні світоглядна проповідь”, вона „не піддається визначенню”, через що-небудь інше, а тільки через саму себе і в значенні самої себе – без порівняння з чим-небудь... В такому випадку філософія є щось самостійне, останнє”.Але що таке людина, яка філософствує в нетрях своєї істотності і що таке це філософствування? Чи не випадково ми заблукали одного разу у всесвіт?” М.Хайдеггер сам відповідав словами Н.Новаліса: це „філософствування” людини в своїх „нетрях” є „тяга усюди бути дома”. Тобто, перетворити на цей „людський дім” увесь Всесвіт, або перенести його на землю і зробити „життєвим досвідом” в нероз’єднаності земнокосмічних процесів. Про це древньоарійці і проповідували, бо були „первозданними” проповідниками, проповідниками „первозданного слова”, що „відає”. Ним вже в якості синкретичної феноменології і ведичної когнітивності опанували наші предки-бореади і борисфеніти. Їх здатність до „окультурення” природи на основі цих знань зараз характеризується у виді „естетизації навколишнього середовища” (яке людство зараз екологічно загублює), і виникає потреба у відновленні цієї здібності сприйняття природи у формі „екологічної естетики”. Тоді сама людська культура розглядається „як одвічно дана людині природа”, як „естетичний об’єкт”, і тоді „природа постає якості в якості джерела естетичного досвіду”, „екологічної естетики” для людини і приносить їй первісну „естетичну насолоду” в спогляданні природи і в її естетичному перетворенні перевтілення .

А.Швейцер бачив „вину” і „неспроможність” філософії в тому, що „ідея культури не зберегла первіневої сили переконання, відповідного ступеня істиності”, а „втратила свою моральну і розумову очевидність”. Тому потрібна естетизація не тільки природи, але й знання, „естетизації науки” і самої філософії (західноєвропейської). Бо вона залишається „сховищем” раціональності, хоча й „вирішує завдання по-іншому, ніж наука”. Якщо наука вкрай раціоналізована аж до існування „наукового розподілу праці”, то „філософія розвивається потребами співробітництва”, філософи діють, з одного боку, як „громадяни серед громадян”, а з іншого - як „експерти” публічного життя, „діагности” і „вищі інтелектуали, а не інтерпретатори якої-небудь доктрини”. Такі функції виконувала прадавня національна філософська думка, і до цієї „філософської істини” на Заході тільки приходять на підґрунті філософського постмодернізму. „Естетизація науки” на засадах постмодерну і означає відхід від „ідеалів науковості, пов’язаних з оптимізацією систем, їх міццю, ефективністю” і „розчаруванням” в них. А на їх тлі стверджується „постмодерністська культура з її почуттєвістю до диференціації, незрівняльності, гетерогенності об’єктів”. „Критеріальні оцінки істинності” та об’єктивності наукового пізнання зміщуються з філософськи-раціонального бачення світу на більш філософсько-образне його сприйняття і культурогенному підґрунті „живої„ „почуттєвої духовності”. „Вона йде від джерел прадавніх образів” і „картин світосприймання”, смислу і семантики світобачення, життєво-ціннісного світорозуміння.

Подібний процес відбувається не внаслідок „нової міфологенності”, антісцієнтизму та зневіри до науки, а об’єктивно – тому що людство входить в „надприродне” космічне середовище. Подібну космічну надреальність неможливо визначити і описати звичними розумовими поняттями і збагнути раціональними методами пізнання. Інтелект тут майже безсилий і прийдешні космічні „картини світу” прийдеться деякий час (може й дуже довгий) просто споглядати, (як і в прадавні часи) в синкретичному баченні „нової єдності” людини, земноприроди і космосу аж поки у людей не розвинеться „космічна свідомість”, ноосферне світорозуміння („ноосферизм”). В історико-філософському аспекті тут можна побачити „свідомісну розрізненність” західно-європейського і східно-європейського способу мислення, але загалом – історичної спрямованості „західного” і „східного” типу культур у трьох головних аспектах.

Перший аспект - це „ставлення до природи” і тут східноєвропейському типу культури „чужа ідея панування над природою.., тут завжди культивувалось дуже дбайливе, навіть релігійне ставлення до природи, до всього живого в ній”, світогляд орієнтувався не на зміну зовнішніх умов людського існування, а на розвиток самої природи людини – на морально-духовне вдосконалення особистості .., на гармонійність і цілісність її внутрішнього світу” . Другий аспект “полягає в особливостях суспільного життя,  в системі панівних соціальних цінностей”. Альтернативою західній „ідеї історичного прогресу, розвитку суспільства по висхідній... демократії, правової держави, свободи і суверенності” стало „збереження себе і своєї культури... з орієнтацією на цінності спільноти (колективу, роду, сім’ї, держави тощо), з обмеженням індивідуальної свободи в ім’я інтересів суспільства”. Третій аспект – „це духовно-психологічні риси, особливості духовного складу людини”. В західноєвропейському напрямку ми маємо „раціонально-логічний стиль мислення, схильність до чіткості, послідовності і строгості думки, холодна розсудливість, тверезий прагматизм і практицизм. Для європейського мислення (західного-раціонального) є характерним принцип „розділяй і властвуй”, що виник за Римської імперії. Поділ єдиного світу на природний і людський викликаний тут прагненням до панування над природою. Так само чітко розділила європейська людина поняття добра і зла, почуття і розум, науку і релігію...” В східному напрямку індоєвропейських народів „замість культури індивідуального тут панує почуття глибинної єдності всього, дух спільності і неподільної цілісності.. Мислення... скоріше інтуїтивне, містичне, ніж раціональне. Воно постає як емоційно образне сповнене почуттів, переживань”... Мислення стало немовби „охоронцем вічних істин і духовності людства, тоді як на Заході розвиток спирався переважно на наукове знання і техніку” .

В Нові часи подібна „свідомісна розділеннсть виникає вже в нетрях самої західноєвропейської думки у вигляді „сенсуалізму” і „агностицизму”, що було „реакцією проти матеріалізму” (вкрай раціоналізованої наукової думки) та матеріалістичного „сенсуалізму” . В Новітній час це була „реакція” на „вульгарний матеріалізм” у вигляді „критики емпіричності”, „психологізму” (шляхом ствердження „принципіальної координації психічного і фізичного та їх тотожності – синтезу в „нейтральних елементах”). Зараз „реакція на науку” та „наукове мислення” („науковий дискурс”) є „жива духовність”, „життєвий світ” людини (за Ю.Хабермасом), „воля до культури” (за М.Бердяєвим), до „істин культури і „науки про культури” (за Г.Ріккертом) загалом – до „культури людей”, які є живим буттям культури і виступають її безпосередніми носіями (за П.С.Гуревичем). Наступ на „раціоналізований дух” на західноєвропейському „театрі” філософської боротьби ідей ведеться під флангом постмодернізму який створює альтернативу сучасній „модерністській філософії”.

ІІ. Так, „модерністський спосіб сприйняття” дійсності, в якому домінує раціональність над образним почуттям у своєму дискурсі „(1) надає перевагу словам над образами, (2) наголошує на формальних якостях об`єктів культури, (3) пропонує раціоналістичний погляд на культуру, (4) приписує принципову важливість „значенню” тексту культури, (5) є проявом сприймання „его” над „ід”, (6) діє через створення дистанції між глядачем та об`єктом культури”. В „постмодерністському дискурсі”, в якому превалює образне сприйняття над раціональним, „є радше (1) чутливим до візуального, ніж літературного образу; (2) воно знецінює формалізм і ставить поруч критерії, взяті з ... повсякденного життя; (3) ставить під сумнів раціоналістичний і (або) дидактичний погляди на культуру; (4) ставить питання не про те, що „означає” текст як продукт культури, а те, що він „робить”; (5) захищає ідею про вплив первинних процесів... на сферу культури; (6) діє через певне включення глядача, що здійснюється за допомогою життєвого спрямування і його бажання в об`єкті культури”. Постмодернове суспільство характеризується наявністю „диференціації соціальних учасників” суспільства, в якому виникають нові постіндустріальні класи”. І це, за Т.Парсоном, нова „культурна система”, в якій суб`єкти „ соціальної дії” (в традиційному суспільстві), набуваючи в своїх діях „структуральної форми” („структура соціальної дії” в модерновому суспільстві”) перетворюється на безпосередніх носіїв цінностей норм і символів культури . Це положення вкрай важливе для України, яка знаходиться в процесі активного перетворення з традиційного суспільства (кількатисячолітнього) в модерн-націю, а згодом –в повноцінне постіндустріальне суспільство, діючи за „законами Духу”. В ньому „духовне життя необхідно зберегти здоровим і в найсвіжішій чистоті, якщо потребуєш жити в злагоді з природою” .

За Т.Парсоном, постіндустріальна „культурна система має такі головні характеристики: 1) „вона формується не за допомогою взаємодії і не допомогою організації дій окремого актора..., а за допомогою організації цінностей, норм і символів, котрі керують вибором актора і котрі обмежують види взаємодії для даного актора”; 2) „це не емпірична система,... вона представляє особливий тип абстрагування елементів вказаної системи”..., які „можуть існувати окремо як фізичні символи і передаватися від однієї емпіричної системи дії до іншої”; 3) в ній „еталони регулюючих норм (та інших культурних елементів, котрі керують вибором конкретних акторів) не можуть бути випадковими чи не пов`язаними один з одним..., система культури бере участь в організації системи емпіричної дії, вона повинна мати відповідну ступінь консистентності”; 4) „культурна система – це модель культури, окремі частини якої взаємопов`язані так, що вони формуютьсистеми цінностей, системи переконань і системи експресивних символів” (виділено нами) . З цього виходить, що „постіндустріальна” система (як і „доіндустріальна”) – це світоглядна культурна система впорядкованої соціальної організації, яка здатна себе відтворювати шляхом передачі культурних цінностей від однієї „емпіричної системи” до іншої, підіймаючи свій власний рівень, моделюючи нові способи самоорганізації цінностей, переконань, знань.

Таким чином, витоки національної світоглядної культури не можна зводити тільки до „аналізу специфіки міфологічного та релігійного світогляду”, шукати їх в православ’ї чи в „духовності домонгольського періоду Київської Русі”. Це методологічно неправильно і не відповідає системно-формаційному характеру становлення національного світогляду й свідомості на історико-філософському підґрунтідуховно-змістовного („певний тип культури”, в якій відтворена певна „модель світу”), морфологічного (філософія „у сфері культури”, „розгортання і трансформування філософського знання”) та інституціонального (інститут філософії „в системі культури” та в „співвідношенні її з наукою, релігією, політикою, мистецтвом” як соціальними інститутами у різні часи). В системно-формаційному аспекті можна вести мову про закономірність виникнення, становлення і розвитку історичних соціокультурних формацій з відповідним духовним базисом, способом духовного відтворення та формою соціальної самоорганізації (соцієтальності), а також природно-історичної зміни цих соціокультурних формацій-систем. Це, вочевидь, є еволюційна закономірність у значенні природно-історичного, а потім і соціоісторичного процесу, який може направлятись свідомо шляхом зміни не тільки матеріальних засад суспільства (способів життєдіяльності людини), але й, первінево, в системі культури, зміни форм суспільної свідомості. Духовний базис в подібній культурно-формаційній системі створює те чи інше світоглядне бачення дійсності, історичне „світорозуміння” (або „історичний розум” за В. Дільтеєм), що формується з першоджерел духовної свідомості (єдності людини, земноприроди і космосфери). Спосіб духовного відтворення – це „духовне виробництво” суспільної свідомості з етноформату (мікроформат) до макроформату національної і транснаціональної свідомості (в розумінні Н.С.Злобіна і Л.Н.Когана). Результатом цього духовно-відтворювального процесу є відповідна „природна ідеологія” (за М.Корнфортом), а потім соціальна ідеологія (як „соціологія знання” за М.Шеллером). Формою соціальної самоорганізації (або різновид соцієтальності) є відповідна соціальна технологія суспільної інтеграції, яка спочатку формується на етнорегіональному терені культури, а потім виходить на рівень „глобальної гомогенізації” шляхом культурного „імперіалізму”, через „культурну синхронізацію” чи „сатурацію – насичення” збоку провідної культури. Вертикальний стрижень цієї культурно-формаційної конструкції – це „цінність свободи”, підняття „ціннісного рівня” духовної і соціальної свободи за рахунокнадбання додаткових „ступенів свободи” від одного формаційного рівня до наступного. Це „поглиблення” і „розширення” свободи, за Д.І.Чижевським, а також нові „стани волі”, що відповідають життєвому „бажанню народу... самому визначати свою власну долю”: як „у розумінні відсутності примусу щодо народу в цілому”, так і в плані „індивідуальної свободи”, в спрямуванні „прагнення національної свободи”, за Ф.Хаєком . Тобто, синтетично, мова йде про нові виміри „свободи мислення”, яка можлива при якісному „поглибленні” і „розширенні” індивідуальної і суспільної свідомості та її трансформації до виміру духовно-практичної свідомості, простору глобальної духовної ноосфери.

ІІІ. Неолітична культурно-формаційна система. Вона історично перша і в ранній фазі свого становлення набуває формприродно-синкретичної формаційної культури (ФК), в пізній фазі - етно-синкретичної ФК, що знаходиться в процесі коеволюції природи і людської етноспільноти. Духовний базис для розвитку цієї історично-першої соціокультурної формації створює природно-відтворювальний світогляд, який своїм матеріальним підґрунтям має неолітичну революцію: винаходження відтворювального землеробства, сталого господарництва, укоріненої життєдіяльності в етнічних угрупуваннях. Спосіб духовного відтворення природно-етноприродна свідомість синкретичної нероз’єднаності природи і людського світу (“етносвіту”). Форма соціальної самоорганізації - етнічна соціокультура в різновидах конвіксій (спільність життєдіяльності) і консорцій (спільність історичної долі),соціоприродний етногенез. В цей час виникають провідні „антропологічні расові типи” та провідні етноси . За Л.Гумільовим, - це фаза виникнення і зростання етносів, які розвивають свою життєдіяльність у взаємній узгодженості і природній впорядкованості згідно екзистенціальному імперативу „будь тим, ким ти повинен бути”. В цій історичній фазі (V - IV тис. до н.е.) і формується трипільсько-придніпровська культура з провідної древньоарійської спільноти, що укорінилась в Придніпров`ї і всій степовій смузі („степовий неоліт”). Суспільна форма свідомості (етносвідомість) -природогенна і натурологічна з філософською устрімленістю на природо-гармонійне буття в родовій етноспільноті. Формується і відповідний культурокод ціннісного життєрозуміння, позитивно-оптимістичного відношення до навколишнього світу. Це соціокультурне відношення робиться базовим і фундаційним у національній свідомості українського народу і його культурокоди збереглися до сьогодення.

Ведо-синкретична (ведологічна) культурно-формаційна система.Ведично-пізнавальний синкретизм проявляє себе у двох головних формах: в ранній фазі – як ведо-міфологемність, а в більш пізній – у формі ведо-когнітивності, коли пізнавальне „відання” набуває форми не тільки природного, але й „людського знання” про коеволюційні процеси в „першій” і „другій природі” (соціокультура). Духовний базис цієї формаційної культури створюєсвітогляд синтезу природних і людських сил та знанні їх спільної дії. Матеріальне підґрунтя – стале присадибне і селищне господарництво (сусідські роди-сім`ї), що дозволяло мати значний додатковий прибуток (складне відтворювальне виробництво) і заможно жити. Спосіб духовного відтворення – етносвідомість олюдненої природи, що є сутнісною „арійською свідомістю” укорінення, сталості, відтворення. Форма соціальної самоорганізації – ведична етнокультура „людського світу”, спільна когнітивна натуралізація (опредмечення) ведичного знання та його активного розповсюдження як такого, що інтегрує етноси і „генералізує” їх в провідну культуру. Тобто, в цій формі соціальної самоорганізації вже більш присутній соціогенез етносів, ніж сам етногенез (соціоприродний). Виникає „нахил до національної самоохорони, до плекання свого психофізичного і расово-національного типу”. За Л.Гумільовим, – це фаза етнічної активності, виникнення суперництва етносів „акматична” фаза „пасіонарного перегріву” за екзистенціальним імперативом „ не по-вашому, а по-моєму”, „будь самим собою” . В такій фазі самоактивації етноси стикаються з проблемою самовибору своєї ідентичності за типом моделі „відкриття” („самовідкриття” етносу), суспільного вибору та „морального вибору” (за критерієм „ідеї людини”). А за стрижнем „цінностей свободи”  – це перехід від „домашньої” і „місцевої” волі до „волі расової і національної”. Суспільна форма свідомості трансформується з природогенно-натурологічної на „ведологічну свідомість”міфогемно-когнітивного спрямування. В філософському сенсі вона набуваєведо-брахманічної і рігведівської аспектації безпосереднього пізнання світу, його візеонерського „відкриття” шляхом „світозаріння” універсальними („центральними”) „картинами світу”(в синтезі-єднанні природно-фізичного, інтелектуально-пізнавального, трансцедентального і духовно-космічного). Формується відповідний культурокодведокогнітивної означеності протонаціональної свідомості як канал трансцензусу від „світогляду” до „світобачення” через „світовідання” і „світовидіння”. Це особливе світобачення українського народу збереглося і понині.

Антично-поліетнічна культурно-формаційна система, яка призводить до формування різних соціокультурних центрів в їх взаємозв`язку і взаємокультурному збагаченні. Цей античний „культурний поліцентризм” потім став характерним для найбільш древніх народів, які довгий час не знали політичної централізації і не мали єдиного політичного центру. До них відноситься і Україна, що має принаймні10 культурно-регіональниї центрів з найдревнішою історією: Середньодніпровський (Дніпропетровськ – Кривий Ріг – Запоріжжя), „Київський центр”           (що став згодом політичним центром), Донецько-Азовський,     Харківський (Слобожанщина), Таврійсько-Причорноморський (Херсон-Одеса), Кримський, Львівський, Волинь, Галичина (Карпати), Придунайський центр (Семиграддя). В цій фазі історичного розвитку „арійська культура” набуває найбільшого розвитку на різних етнотериторіях, де формуються індоєвропейські народи з єдиним етнокорінням, які створюють свої „центри культури” з сильним місцевим забарвленням. Якщо йти за схемою етногенезу Л.Гумільова, то це був період історичного „надлому” арійства за імперативною формою „ми зморились від великих”, „тільки не так, як було”, „дайте нам жити” (за місцевими звичаями) .

Ця формаційна культура в ранній фазі свого виникнення постала як античний ведантизм (пізнього брахманізму та раннього джайнізму), що практикує духовно-психічні способи людського самовдосконалення (різновиди йогівського психотренінгу) на основі „природної релігійності”. А у пізній фазі – у формі „античного теїзму”: спочатку „пантеонного політеїзму”, а потім – „античного монотеїзму” (аполонійська і християнська свідомість).

Духовний базис:ведо-просвітницький правозвісницький,представлений в проповідницько-місіонерськомусвітогляді. Він легко канонізується у відповідні культові посвятницькі ритуали і містерії поклоніння Вищому Духу (у античних слов`ян це Дух – Вишень). Тому духовна базаведопросвічення („ведопросвітництва”) згодом трансформується у ведо-теїстичний світогляд. Спосіб духовного відтворення – поліетнічна свідомість,що в період античного слов’янства розвивається в аполлонійсько-теїстичну (кополічну) генералізуючу свідомість,що характерна для всіх народів аполлонійської формаційної культури. Вона має орієнтацію вже менше духовного, а більше матеріального збагачення, менше господарчо-відтворювальної життєдіяльності, а більше підкорення і поневолення слабих етносів з боку сильних, поділу античних спільнот на панівні і підлеглі народи. Це в кінці спричинює розпад арійської етносистеми (як культурної суперсистеми), занепаду і „розсіюванню” пасіонарності. Починає панувати не культура і духовність, а „закон” у формі „писаних кодексів” під того чи іншого правителя, хоча ці „писані закони” і виступали у статусі „Жрецьких кодексів” .

Тобто, з цього моменту етногенез, як спосіб соціокультурної організації, змінюється на націогенезис, орієнтований на створення політичних держав (імперій) з релігійною духовною владою. „Влада знання” перетворюється на „політичну владу” з відповідною ідеологією монотеїзму (а не культурного поліцентризму). Формується „політичний” і „жрецький” класи, які привласнюють собі функції соціальної організації суспільств та його зваженого і збалансованого врядування. Спосіб політичної організації античного слов`янства був дещо інший, „квазіполітичний” і носив форму „опірної”, а потім „консолідованої” державності. Л.Гумільов фіксує, що слов`яни були “наслідком минулих пасіонарних поштовхів”. Вони йшли шляхом культурогенного націотворення на древніх засадах аполлонійської (кополічної) соціокультури, входячи в „інерційну фазу” імперативного націоствердження від древнього арійства „будь таким, як я”. Але відбувається „новий спалах етногенезу” і , щоб витримати його „ударну хвилю” у Східній Європі формується чотири каганати у значенні „опірних” соціополітичних утворень – квазідержав: Аварський каганат проти франків, слов`ян і німецьких феодалів; Болгарський каганат проти мадяр, слов’ян, тиверців та уличів (одна етногрупа), печенігів та візантійців (останній напрямок під гаслом богумільства: „бий візантійців”); Руський каганат проти слов`ян, а також проти інших каганатів; Хозарський каганат проти Руського каганату. Руський каганат був Норманським каганатом і створений під проводом „страхітливих розбійників зі Скандинавії – вікінгів”. Він був ізольований Хазарським каганатом від мусульманського Сходу, Болгарським каганатом – від Візантії, Аварським каганатом – від Германії, і це була „ізоляція від країн, що мали письмову гегерафію” . Головними ворогами Русі були слов’яни: руси постійно воювали проти слов’ян, забирали їх в полон і продавали хазарам і болгарам. Руси були „варварський народ”, „Рус і Хазар були від однієї матері батька” і навіть просила у хазарського кагана „частину його країни, щоб там оселитися”. Київ („Куяба”) не був городом русів, а первісно належав волинським слов’янам (дулібам), цар яких носив ім’я Діра. Руси ж мешкали на „острові”, в „країні русів”, в північній частині Східної Європи. Як „вороги слов’ян” і „друзі варягів” вони за допомогою нормана Аскольда захоплюють Київ і з цього історичного моменту починається „інтенсивна метисація” між переможцями русами і слов’янами, між Славією Київською та Новгородською (ільменські слов’яни), „при чому торжествують слов’янські звичаї та мова”. Тому „древньоруська держава була слов’янською, успадкувавши у русів тільки етнонім „поляни”... і династію Рюриковичів”. Вона могла ствердитись як „консолідована держава” на тлі антично-слов`янської (нащадка древньоарійської) культури і новітньої візантійської культури „другого Риму” (романо-грецької). Але пасіонарний, сильнодіючий „руський етноген” призводить до виникнення і зростання Московської Русі, яка була вже не слов’янським державно-культурним утворенням, а новоруським каганатом візантійсько-православного типу і васалом хазар. При першій же можливості цей неоруський каганат руйнує Київську Славію і, втративши могутнього союзника, швидко перетворюється на васала татаро-монголів і Татарську Русь („татаро-руський каганат”). Можлива „полідержавність”, яку генералізувала Київська Славія, не відбулася. На „ізльоті” слов’яно-руської метисації – етногенезу виникає зовсім інша татаро-монгольська „величезна держава, що проіснувала 240 років” на тлі „занепаду Київської Русі”, „погибелі руської землі” з проходженням „страхітливої і мерзенної школи монгольського рабства”. Можна припустити, що наші предки, виходячи з їх розвинутої ведо-когнітивної свідомості аж до космічного світобачення, могли цими методами „провидіти” (передбачати) картини майбутнього, мати знання про „пасіонарні поштовхи” комічних сил та їх земні наслідки. Як свідчить сучасна наука, історично існував „філософський період пізнання”, що породив достатньо розвинену античну фізику і астрофізику. Сучасна астрофізика фіксує, що „пасіонарні поштовхи”, за Л.Гумільовим, мали місце як за історичних часів до н.е., так і нашої ери (з деякою корекцією). Вони припадають, в основному, на періоди підвищення сонячної активності .

У зв’язку з цим виникають природні катастрофи, що ініціюють швидкі соціальні процеси. Вони змінюють характер людської культури через новий світогляд і світобачення, становлення нової „психозойської ери” на Землі (термін якої взагалі може бути обмеженим) . Древньоєгипетська культура виникла в результаті першого пасіонарного поштовху (XVIII ст. до н.е.), елліно-романська (і, вочевидь, антично-слов’янська, що наслідувала борейську культуру) - 3-го пасіонарного поштовху (VIII ст. до н.е.), слов’яно-руси, готи, іудеї (І ст. н.е.), - 5-го поштовху, великороси - 9-го поштовху (XIII ст. н. е.), який був останнім за часів нашої ери [22; 43]. Слід припустити, що до першого пасіонарного поштовху часів писаної культури, було, принаймні, ще два поштовхи, які спричинили древньоарійську (V - IV тис. до н.е.) і гіперборейську - бореадну культуру (ІІІ - ІІ тис. до н.е.) борисфенитів, що з’єднала євро-індські народи.

Суспільна думка свідомості в антично-поліетнічній культурно-формаційній системі (а для слов`ян-арійців і русо-слов`ян це і „кросс-поліетнічна система”, де змішуються прадавні етноси в стадії націогенезу і новітні етноси в стадії початкового етногенетичного підйому) з ведо-когнітивної означеності трансформується в поліетнічно-смислову і монотеїстичну свідомість. Вона історично закріплюється в культурокоді культурно-смислової інтенційності національної суспільної свідомості, яка здатна духовно взаємодіяти на тлі культури зі всіма народами світу, знаходячи відповідні полісеміотичні означення в синхронізації національної та інших соціокультур в транскультурній інтенційності у майбутнє. Іван Ільїн вбачав у цьому „релігійний смисл філософії”, в релігійному каноні віра веде до „ідеї нації”. Вона „є любов до