Економічні інтереси і міжнародні стратегії економічного розвитку.

Загалом економічні інтереси поділяються на:
- Комунітарні Це інтереси спільнот. Вони завжди вступають у суперечність з інтересами зовнішнього середовища і дуже часто з інтересами самих підсуб’єктів. Комуні тарний національний інтерес полягає у формуванні соціально-економічної конкурентоспроможності країни. А комунітарний інтерес спільноти – у конкурентоспроможності всієї групи країн.
- Індивідуальні. Це приватні інтереси господарських суб’єктів, що характеризуються продуктивністю та успішністю.
Надзвичайно важливо є сформувати таку стратегію, яка узгоджує національні та індивідуальні інтереси.
Стратегія економічного розвитку (економічна стратегія) країни являє собою економічну політику уряду, розраховану на тривалий строк, спрямовану на досягнення основної мети соціально-економічного розвитку. Економічна стратегія – це довгострокові, найпринциповіші, найважливіші установки, плани, наміри уряду стосовно виробництва, надходжень і витрат бюджету, податків, капіталовкладень, цін, соціального захисту. Міжнародна стратегія економічного розвитку є принциповою, концептуальною, вимірною економічною політикою, яка визначає поведінку суб’єктів міжнародної економічної системи у глобальному середовищі і водночас політику двосторонніх і багатосторонніх економічних стосунків та взаємовідносин суб’єктів міжнародної економічної діяльності.
Ці стратегії одночасно підпорядковуються глобальним реаліям і потребам національних та регіональних економік. В них відбиваються стратегічні напрямки та мета розвитку.

Економічні механізми підтримки екологічної Економічні механізми підтримки екологічної рівноваги.

Природне середовище впливає на економіку і життя людства за такими напрямами:

• надання відновлюваних та невідновлюваних ресурсів як затратних факторів економічного зростання;

• освоєння та асиміляція відходів виробництва і побічних продуктів;

• прямий вплив на самопочуття людей;

• загальна екосистемна функція (гарантія кліматичного чи екологічного кругообігу).

Хоча між трьома складовими реального капіталу існує тісний взаємозв’язок і взаємовплив, вони не є взаємозамінними. Тому стійкий розвиток є можливим за умов збереження продуктивності навколишнього природного середовища.

Природний капітал називають ще екологічним, або екокапіталом, який має відповідні фізичні виміри, класичну продуктивність та інші функції, пов’язані з каліталовіддачею. Йдеться про використання відновлюваних та невідновлюваних природних ресурсів за збереження бажаної продуктивності та здатності до відновлення.

При цьому використання відновлюваних природних ресурсів протягом тривалого часу не повинно перевищувати обсягів їхнього відновлення. Використання ж невідновлюваних природних ресурсів не повинно перевищувати обсягів виробництва заміщуючих їх аналогів. Обсяги викидів та скидів в навколишнє природне середовище забруднюючих речовин та енергій не повинні перевищувати можливостей довкілля до їх безболісної асиміляції. Дані якісні критерії є визначальними при визначенні темпів економічного і соціального розвитку у поєднанні з довгостроковим забезпеченням збереження природних умов життєдіяльності.

Питанням стійкого розвитку була присвячена Всесвітня конференція ООН з довкілля і розвитку, яка відбулася в Ріо-де-Жанейро (Бразилія) у 1992 р. Представники майже 180 держав світу підтримали Програму дій на XXI ст., яка розглядає розвиток, екологію, економіку та соціальну безпеку у монолітній єдності. Згідно з конференцією в Ріо стійкий розвиток поєднує в собі неухильне поліпшення економічних та соціальних умов з довготривалим збереженням природних основ життєдіяльності.

Рівноваги.

Експансіоністські складові стратегій світового економічного домінування.

Стратегію світового економічного домінування проводять лише наймогутніші країни світу, які користуючись перевагами глобалізації та застосовуючи «право сильного», прагнуть здійснювати свій диктат у світовому геополітичному просторі задля утвердження своїх домінуючих позицій в світі. Проаналізуємо експансіоністські складові стратегії світового економ домінування.

                   Територіальна експансія здійснюється країнами-лідерами не як «видиме» розширення кордонів, а як місце розташування природних і людських ресурсів, зручний економічний чи військово-стратегічний плацдарм, просто «життєвий простір» тощо, що дає підстави говорити про «приховану» експансію, «прикриваючи» її, як правило, високими гуманними цілями, гаслами про безпеку людства, боротьбу з поширенням зброї масового знищення, захистом прав людини тощо (найяскравіший приклад - США).  

                   Політичний експансіонізм, як правило, реалізується країнами-лідерами шляхом приведення до влади в державі та її регіонах провідників тієї політики, яка відповідає інтересам латентного (прихованого) загарбника.

                   Економічна експансія стає провідним напрямом експансіоністської стратегії взагалі. Серед різновидів економічної експансії можна виділити кредитно-фінансову, валютну, товарну, технологічну, комунікаційну. Така експансія відбувається через такі процеси як: вплив на країну-боржника, втручання у її справи, контроль її економіки різною мірою; створення державами-лідерами вигідної для себе ситуації на валютних ринках; домінування у виробництві найбільш наукомісткої високотехнологічної продукції провідними країнами, а також насаджування ними своїх цін і забезпечення нееквівалентного обміну на світовому ринку; володіння мінерально0сировинними ресурсами.

                   Культурний експансіонізм (медіа-експансія), спрямований на встановлення провідними країнами світу домінуючого контролю над інформаційним простором інших країн. Медійні компанії провідних держав фільтрують інформаційні потоки, нав'язуючи населенню різних країн певні політичні погляди, стереотипи, ідейні цінності та норми . Медіа-імперіалізм є основою для здійснення політичної, економічної, ідеологічної, культурної, мовної експансії. Це відбувається через ЗМІ, кінофільми, реклами тощо. Основними носіями такої експансії в умовах глобалізації стають міжнародні корпорації та ТНК, які намагаються донести до споживача ідею масової культури.

                    Все це призводить до перетворення слабких країн на неоколоніальні сировинні придатки та встановлення у світі своїх «правил гри», що веде в свою чергу до посилення глобальної стратифікації суспільства, інформаційної відсталості багатьох регіонів світу тощо.