Засади стратегій економічного розвитку в країнах, що розвиваються.

Важливою рисою економічних політик країн, що розвиваються, було створення сприятливого інвестиційного клімату з метою залучення іноземних інвестицій; зокрема, було запропоновано пільгове оподаткування, можливість придбання нерухомої власності іноземними інвесторами. У 80–90-х роках минулого століття це сприяло інтенсивному надходженню інвестицій; поступово, з середини 90-х років, темпи іноземного інвестування почали спадати через те, що все зростаюча частина ПІІ почала прямувати на ринки розвинутих країн.

Одним із стратегічних напрямів економічної політики країн, що розвиваються, є переорієнтування виробництва з імпортозамінного на експортоорієнтований. Вони значно розширили номенклатуру запропонованих на експорт товарів, перейшовши з розряду моно-функціональних у поліфункціональні.

У багатьох країнах, що розвиваються, на початковому етапі реформування економіки була широко застосована модель “етатизму” – широкого втручання держави в економічні процеси, створення потужного державного сектора. Економічні ресурси опинилися в руках уряду, який постійно регулював ціни на продукцію державних підприємств, регулював курс валют, контролював зовнішню торгівлю. Для зниження безробіття на державних підприємствах штучно завищувалася чисельність робітників. Поряд з позитивними наслідками такої політики (наприклад, у Сінгапурі, Тайвані) мали місце й негативні; зокрема, зосередження великих ресурсів та економічної влади в руках державних чиновників часто вели до корупції.

На сучасному етапі економічного розвитку більшість країн цієї групи перейшли до неоліберальної політики. Особливо широко неоліберальна модель застосовується в країнах Латинської Америки. Вона була розроблена Економічною комісією ООН для Латинської Америки й Карибського басейну (ЕКЛАК). Ця модель, яка мала назву «периферійної економіки», передбачала структурні перетворення щодо формування імпортозамінної індустріалізації. Головну роль у реалізації моделі повинна була відіграти держава, але методами макроекономічної політики. Імпортозамінна політика дала можливість у Латинській Америці розвивати нові виробництва і підтримувати достатньо високі темпи економічного зростання.

Зовнішньоторговельна політика як чинник стратегії соціально-економічного розвитку.

Стимулювання соціально-економічного розвитку в країні може здійснюватися за допомогою зовнішньоекономічної політики, зокрема її важливою складової – зовнішньоторговельної політики.

                   Зовнішньоторговельна політика –– сукупність методів, прийомів та механізмів регулювання обсягів та спрямованості експорту та імпорту, які застосовує держава з метою реалізації зовнішньоекономічної політики в цілому. Історично відомі два основні напрями у формулюванні зовнішньоторговельної політики: протекціонізм та лібералізація, які визначають основні стратегічні пріоритети держави та визначають її поведінку на міжнародній арені.

Лібералізація — розширення свободи економічних дій, скорочення кількості та зниження рівня обмежень у торгівлі з іншими країнами.

Протекціонізм–– державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції.

                   Від того, який напрям зовнішньоторговельної політики обирає держава у своїй міжнародній діяльності, залежить її стратегія соціально-економічного розвитку. Так, лібералізація зовнішньої торгівлі свідчить про використання країною стратегії відкритості, а протекціонізму – закритих стратегій. Крайнім проявом таких стратегій,є стратегія автаркії. Автаркія –– політика економічного відокремлення країни, спрямована на створення замкнутої, незалежної економіки, здатної забезпечити себе усім необхідним самостійно.

                   Для захисту національної промисловості від іноземної конкуренції уряд запроваджує протекціоністські тарифи і обмежувальні квоти на імпорт. Водночас приймаються заходи щодо стимулювання експорту продукції промисловості: встановлюються субсидії, податкові пільги, а іноді використовується й демпінг. Проте здійснення протекціоністської політики з метою захисту національного виробництва в сучасних умовах наштовхується на опір з боку світового співтовариства й особливо Світової організація торгівлі (СОТ).

                   Тенденцією з другої половини XX ст. є лібералізація світової торгівлі. Це призвело до суттєвого зниження тарифних ставок і скорочення нетарифних обмежень. Все ж таки повного відкриття національних ринків для іноземних товарів та послуг нині не відбувається навіть у високо розвинутих країнах.

                   У той же час є деякі принципові установки, якими уряди країн повинні керуватися. Якщо країна все ж таки мусить увести імпортні тарифи для захисту своєї промисловості, то це має бути саме митні тарифи, а не торговельно-політичні заходи (квоти, дискримінаційні стандарти тощо). Експортні субсидії й демпінг засуджуються.

                   Країни з перехідною економікою та країни, що розвиваються, стоять перед непростою проблемою узгодження відкритості національних ринків та захисту економіки від іноземної конкуренції. Це одна з найтяжчих проблем у розробці національних економічних стратегій.