Сучасні антикризові стратегії країн-лідерів.

Впродовж 2007-2010 рр. світ пережив першу значну кризу в цьому тисячолітті, наслідки якої ще тривалий час створюватимуть значні проблеми, для подальшого розвитку світової економіки. Швидке подолання наслідків кризи та зниження імовірності повторення таких процесів в майбутньому, неможливе без використання низки антикризових заходів. При цьому, для ефективної реалізації важливо враховувати сучасні умови функціонування світової економічної системи.
Видатні економісти Дж. М. Кейнс, А. Сміт, К. Маркс продемонстрували світу унікальні підходи та інструменти управління економікою, використання яких дозволяє вирішити значну кількість проблем економічної системи. Але, світова економіка зазнає невпинних змін. Через це, економічний інструментарій потребує постійного удосконалення і розвитку. На макроекономічному рівні важливою складовою виходу з кризи є злагодженість антикризових дій. Для кожної країни необхідно розробити стратегічний план заходів виходу з кризи, а також план заходів недопущення кризових явищ в майбутньому, чи їх пом’якшення.

Антикризові стратегії:

1. Заходи попередження кризи: створення стратегічного плану попередження кризових явищ; із врахуванням таких заходів: контроль професійних якостей осіб, що займаються вирішенням економічних питань; оптимізація економічних процесів.

2. Заходи виходу з кризи: створення сприятливого підприємницького середовища; соціальний захист населення; зменшення негативних наслідків банкрутства підприємств; міжнародна співпраця.

Сучасні геополітичні стратегії світового розвитку: «геополітичні розломи».

Сучасний процес глобалізації супроводжується поглибленням нерівномірності економічного розвитку між різними групами країн. Розвинені держави збільшують свій відрив від бідних країн, зростає контраст між високорозвиненим центром, у якому мешкає менше 1/6 населення, і периферією, в якій зосереджена основна маса населення планети. Згідно даних світового банку 2,8 млрд людей живе менше ніж за 2 дол. на день, а 1,2 млрд – менше ніж за 1 дол. Середні доходи в 20 найбагатших країнах у 37 разів перевищують середні доходи в 20 найбідніших країнах. Розвинені країни концентрують багатства, не тільки створені власними силами, але й перерозподілені за рахунок світових ресурсів. На країни «золотого мільярду» припадає 80 % використання природних ресурсів світу. Саме обмеженість ресурсів планети створює велику проблему для світового економічного розвитку, в тому числі в контексті ліквідації розриву в економічних рівнях.          Хоча в умовах двополярного світу в малорозвинених країнах вперше з’явилася можливість розвиватися, і це саме завдяки глобалізації, адже іноземні інвестиції супроводяться впровадженням передових технологій в економіку країн, що розвиваються ТНК переносять туди великі потужності трудомістких і матеріаломістких виробництв. Глобалізація становить різні завдання перед урядами країн неоднакового рівня розвитку в розроблені економічних стратегій. Розвинені країни завдяки глобалізації зміцнили свої позиції у світовій економіці і їх головна мета полягає у збережені цих позицій. Інші країни є представниками «доганяючої » економіки, перед ними постають інші проблеми: структурна перебудова економіки, визначення оптимального режиму відкритості економіки, оптимізація відносин з міжнародними економічними організаціями.

Сучасні світові інноваційні економічні стратегії

Після завершення ІІ світової війни протягом усього післявоєнного періоду промислово розвинуті країни прагнули сприяти прискоренню науково-технічного прогресу і, в першу чергу, використанню його результатів у всіх областях економічного і громадського життя. Як самостійний напрямок державної політики цілеспрямоване стимулювання нововведень, так звана інноваційна політика, остаточно сформувалася лише наприкінці 60-х – на початку 70-х років. Термін “інноваційна політика” (ІП) вперше був використаний у відомій “доповіді Charpie”, підготовленій Міністерством торгівлі США в 1967 р. Зміст поняття ІП з самого початку не був точно визначений, тому в різних країнах воно тлумачилось по-різному.

Поняття інноваційної моделі тісно пов’язане з поняттям інноваційної політики держави. Проте якщо інноваційна модель є певним зразком, ідеальним об`єктом, який держава прагне побудувати, то сучасна державна інноваційна політика – це сукупність заходів (науково-технічних, виробничих, управлінських, фінансово-побутових), пов’язаних зі створенням нових чи вдосконаленням існуючих продуктів або технологічних процесів, застосуванням їх у виробництві та комерційною реалізацією, з просуванням нової чи поліпшеної продукції на ринок збуту.

Сучасна світова інноваційна економічна стратегія– це сукупність науково-технічних, виробничих, управлінських, фінансово-побутових та інших заходів, пов’язаних з просуванням нової чи поліпшеної продукції на ринок збуту. Інноваційна політика, в широкому розумінні, поєднує науку, техніку, економіку, підприємництво та управління. Вона торкається всього соціально-економічного середовища, включаючи виробництво, банки, науково-технічні кадри, рівень науково-технічної грамотності населення країни. В сучасній розвинутій, економічно незалежній державі науково-технічна політика здобуває рис стратегії загального розвитку, підкоряючи собі структурну та інвестиційну політику, економічна політика орієнтується на формування інноваційно-інвестиційної моделі розвитку, коли зростання ефективності суспільного виробництва досягається за рахунок зростання знань.

Україна – ЄЕП у контексті міжнародних економічних стратегій.

Найважливішим пріоритетом сучасної української геополітики є її західноєвропейський вектор. Україна історично і географічно завжди була європейською країною із традиційно тісними зв'язками з європейськими державами, особливостями культури та менталітету населення. Західноєвропейська орієнтація має велике значення і для внутрішньої трансформації українського суспільства, оскільки Україна долучилась до таких загальнолюдських здобутків, як ринкові відносини, демократичні цінності, громадянське суспільство. Таким чином європейський вектор української політики визначає саму сутність змін нашого суспільного життя, прилучення українського суспільства до кращих здобутків європейської цивілізації. Західноєвропейський вектор української геополітики слід розглядати не як тимчасове явище на початковому етапі трансформації суспільства, а як стратегічний процес. Поступово усі країни Східної Європи інтегруватимуться у Велику Європу. Інтеграція східноєвропейських країн до вже існуючих загальноєвропейських структур і трансформа-ція їх ще не достатньо розвинутих економік на західний манер стане для світу явищем справді глобальним, здатним докорінно змінити геополітичний вигляд всього євразійського континенту.